Верховний Суд України. ДРГ чи ОЗУ у мантіях?

Судовий цинізм. Як Верховний Суд України вище закону поставив власну «правоту», зрадивши дитину.

Справа 202/3044/23 – не про судову помилку. Це – про навмисне викривлення процесу, що призвело до позбавлення справедливості тими, хто мав її охороняти. Коли суд для того, щоб «закрити» незручну справу йде на відверту фальсифікацію, це вже не юриспруденція. Це порушення прав дитини та батька і, кінець кінцем, злочин проти самої держави. Бо там, де припиняють діяти закони і навіть Конституція, припиняє існувати сама країна.

Справа, яка не мала права статися.

Уявіть собі батька дитина якого страждає. Її ізолювали від світу, закрили в чотирьох стінах, позбавили їжі, освіти, спілкування, застосовують до неї психотропні препарати, насильство. Батько йде до суду. Він програє. Судова система України вважає – дитині завжди краще з ґвалтівниками. Кожна дитина мріє бути викраденою.

Але знаходяться нові докази - звіти правоохоронців з-за кордону, телерепортажі, свідки, які раніше боялися говорити. Батько знову йде до суду – тепер з проханням переглянути справу за нововиявленими обставинами. І тут починається судовий фарс, кульмінацією якого став вирок уже самому правосуддю від Верховного Суду.

Брехня, підтверджена ухвалою.

27 серпня 2025 року мала відбутися апеляція у Дніпровському апеляційному суду. Засідання в режимі відеоконференції призначили на 11:40. Батько завчасно зайшов у віртуальну залу ВКЗ. Він був там, чекав. Годинник пройшов позначку 11:40, 12:00, 12:10... Судді не з'являлися. О 12:20 чоловік, який військовий та розуміє дисципліну, надсилає офіційного листа «Я в системі. Судді немає. О 12:30 у мене – інша відеоконференція із правоохоронними органами, де йдеться про цю саму дитину».

О 12:30, не дочекавшись суду, він йде на зустріч зі слідчими. А о 12:36 судді Дніпровського апеляційного суду нарешті з'являються і, побачивши «Офлайн», швиденько проводять засідання без нього.

А тепер – увага. Верховний Суд, розглядаючи скаргу на це беззаконня, у своїй ухвалі від 3 листопада 2025 року зазначає наступне - позивач «надав перевагу розгляду іншої справи та відключився від конференції о 11:47». І на підставі цього факту (як основного) у відкритті Касаційної скарги відмовити!

Це неправда. Неправда, підтверджена документами справи. У протоколі ВКЗ зафіксовано не відключення о 11:47, а чергове підключення та активність батька. А його лист о 12:20 з чітким поясненням про конференцію з правоохоронцями остаточно доводить - Верховний Суд свідомо сфальсифікував факт, щоб виправдати порушення. Він не просто перекрутив слова – він створив альтернативну реальність, де той, хто чекав, винен, а той, хто не прийшов вчасно – правій.

Докази з майбутнього.

Ця фальсифікація є лише вершиною айсберга цинізму і абсурду. Щоб поховати справу, суди всіх інстанцій, включаючи Верховний Суд, застосували ще один «юридичний» спосіб. Вони відмовилися розглядати докази насильства над дитиною, мотивуючи це тим, що вони «не були своєчасно подані» під час першого розгляду у 2023 році.

Але це ж абсурд! Як можна було надати у 2023 році звіт естонської поліції за 2024 рік? Або телесюжет, який ще не зняли? Суд вимагав від батька неможливого, зруйнувавши саму суть інституту нововиявлених обставин. Судді зробили від, що закон – це не засіб пошуку істини, а папірець, яким можливо підтвердити будь-яку, навіть найбільш безглузду, формальність.

АНАЛІТИКА. Аналіз судової практики України - Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М., від 3 листопада 2025 року у справі №202/3044/23, провадження №61-12512ск25.

Батько, діючи в інтересах малолітнього сина, доводив у судах, що дитина перебуває в умовах, що загрожують її життю та здоров’ю, систематичне психологічне та фізичне насильство, викрадення, депортацію, ізоляцію від суспільства, примусове вживання психотропних препаратів дитиною.

Фальсифікація №1. Верховний Суд вигадав «відключення», щоб приховати бездіяльність апеляції та відмовити у відкритті касаційного провадження у справі №202/3044/23.

Це – найбільш вражаючий приклад свідомого спотворення правди. Верховний Суд не просто помилився – він сфальсифікував ключовий факт.

Факти, що підтверджуються документально:

• Протокол відеоконференції №5025361. Засідання у Дніпровському апеляційному суду призначене о 11:40. Батько підключився о 10:39:50 і до 12:30 активно перебував у системі, що підтверджують численні вмикання/вимикання камери та мікрофона. Останній запис про його активність у протоколі о 11:47:04, це чергова перевірка обладнання та відкриття сторінки очікування ВКЗ.
• Офіційний лист на поштову скриньку суду (12:20). Батько офіційно та документально фіксує: «Я приєднався до відеоконференції заздалегідь. З боку суду підключення немає... Я у системі. Авторизовано з ЕЦП... О 12:30 у мене за планом інша відеоконференція із правоохоронними органами». Це критично важливо. Це не просто «інша справа», а службова конференція з правоохоронними органами, що ведуть кримінальне провадження щодо цієї ж дитини.
• Той самий протокол №5025361. Суд розпочав засідання зі значною затримкою о 12:36:46 і, бачачи статус батька «Офлайн», провів слухання без нього.

Фальсифікація Верховного Суду (п. 11 Ухвали від 3 листопада 2025 року) - «... заявник ... підключився до системи ... однак надав перевагу розгляду іншої справи та відключився від конференції о 11 год 47 хв».

Аналіз. Верховний Суд свідомо перекрутив факт підключення та активної присутності на відключення. Лист о 12:20, де заявник зазначає «Я у системі» та посилається на конференцію з правоохоронцями, остаточно спростовує брехню суду.

Суд не просто проігнорував порушення – він створив вигадану версію подій, альтернативну реальність, де закон не має значення, де батько, який чекав на суд понад годину і був змушений йти на зустріч із слідчими, виставлений «винуватцем». Це свідома фальсифікація процесуального факту з метою поховати справедливість.

Фальсифікація №2. Вигадані строки для доказів, які ще не існували.

Верховний Суд підтримав нижчі інстанції, які відмовили у прийнятті доказів, мотивуючи це тим, що вони «не були своєчасно подані» разом з заявою під час першого розгляду у 2023 році.

Ця логіка – цинічний юридичний абсурд. Стаття 423 ЦПК України чітко визначає нововиявлени обставини як ті, що не були та не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи. Вимагати від батька подати у 2023 році звіт естонської поліції за 2024 рік, телесюжет, який ще не зняли, або знайдені пізніше речові докази – це злочинна формальність. Верховний Суд, підтримавши це, де-факто анулював ст. 423 ЦПК України, показавши, що закон для нього – порожній звук.

Справа повна інших невідповідностей, які Верховний Суд знехтував:

• Порушення Сімейного кодексу. Суд проігнорував статті 151 153 157 СК України, які гарантують дитині право на спілкування з батьками та захист її інтересів. Дитина повністю ізольована, що підтверджується навіть аудіозаписом, де сказано про заборону гаджетів, зачиненість у приміщенні та насильстві. В тому числі й сексуальному.
• Ігнорування фальсифікації. Доводи про підроблені висновки органу опіки та психолога залишені без належної оцінки. Частина 2 статті 423 ЦПК прямо передбачає перегляд рішення через фальшивість доказів, але суд цю норму проігнорував, а Верховний Суд анулював остаточно.

Відмова у допиті свідків. Верховний Суд виправдав відмову у допиті директорів шкіл, психолога та інших свідків, які безпосередньо підтвердили б жахливі факти, щодо дитини. Це пряме порушення статті 83 ЦПК України про належну оцінку доказів, яку Верховний Суд теж остаточно анулював.

Висновок. Держава як співучасник злочину.

Ця справа – не про окрему судову помилку. Це – система. Система, в якій:

• Верховний Суд дозволяє собі відверту фальсифікацію для «виправдання» беззаконня.
• Інтереси дитини приносяться в жертву бюрократичним процедурам, а її життя і здоров'я ігноруються.
• Ознаки насильства та злочинів системно ігноруються на всіх рівнях, включаючи найвищий.

Верховний Суд у лице колегії суддів Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М у цій справі не просто ухилився від правосуддя. Він став співучасником створення небезпечного середовища для дитини. Суд, який має бути останньою лінією захисту, виявився інструментом її знищення.

Ця ухвала - це остаточне скасування як мінімум трьох статей ЦПК України та сигнал для всіх громадян, що навіть маючи на руках неспростовні докази насильства та фальсифікацій, не знайдете захисту в судах, якщо система вирішить закрити очі.

Зафіксовані у матеріалах справи №202/3044/23 факти, свідчать про те, що рішення Верховного Суду не лише суперечить закону, а й демонструє ознаки навмисного викривлення матеріалів справи, що підлягає перевірці правоохоронними органами.

Країна починається з Конституції.

Що залишається людині, коли остання інстанція, яка мала захистити її права, саме їх і попирає? Коли Верховний Суд, що в ієрархії влади стоїть вище за уряд, демонструє, що закон для нього – пуста формальність, якою можна маневрувати для досягнення потрібного результату?

Відповідь неприємна, але чесна - залишається беззаконня. Бо якщо Верховний Суд дозволяє собі брехати в офіційних документах, що стоїть за порушення правил дорожнього руху або договору між сусідами?

Держава починається не з герба, прапора чи гімну. Вона починається з Конституції та поваги до власних законів. Коли ця повага втрачається на найвищому рівні, руйнується сам фундамент суспільного договору. Зникає довіра до інституцій, а разом з нею – і почуття спільної країни.

Так зникають Держави. Не слід забувати, що йдеться про воюючу Україну. Однак, кого і що захищав батько-військовий? ДРГ у суддівських мантіях чи ОЗУ «Верховний Суд України»?

Ось справжнє обличчя гібридної війни, коли країну набагато ефективніше знищують не ракети та дрони, а зрада та продажність самої правової системи. Зокрема в особі конкретних суддів Верховного Суду.

Не справа 202/3044/23, а симптом.

Ця конкретна справа – не просто трагедія однієї дитини та одного батька. Це – симптом смертельної хвороби системи. Це дзвіночок про те, що правосуддя може перетворитися на цинічний спектакль, де роль бога грають люди в мантіях, які вважають себе вищими за закон.

Багато хто скаже «А що я можу?». Не мовчати. Вимагати відповіді вже не від суддів, а від тих, хто має повноваження їх контролювати. Бо мова зараз не лише про порушені права дитини. Мова про те, чи існує в нашій країні правосуддя як таке. І чи залишиться воно в ній взагалі.

Повний текст проаналізованого рішення Верховного Суду України у справі №202/3044/23, провадження №61-12512ск25.

Авторка статті: Еліанна Кеплер, експертка IECO.