Верховний Суд ламає усталену практику у справах про коригування митної вартості?

Спори, що виникають при визначенні митними органами вищої ціни товарів, ніж заявляється імпортерами при ввозі товару в Україну, мають дуже давню історію, і займають істотну частку серед всього обсягу справ, що розглядаються адміністративними судами.

Передумовою спорів є як недосконалість Митного кодексу, так і постійні намагання уряду в ручному режимі збільшувати надходження до бюджету з митниць шляхом запровадження негласних індикативних цін, «таблиць», профілів ризику тощо. Оскільки таке ручне регулювання несумісне з положеннями Митного кодексу, на рівні Верховного Суду сформувалась переважно позитивна практика для імпортерів.

Лише з моменту вступу в силу нових процесуальних кодексів (15.12.2017) по сьогодні судами розглянуто приблизно 3000 справ, в яких оскаржуються рішення митниць про коригування митної вартості. Верховним Судом розглянуто приблизно 400 касаційних скарг з даної категорії справ.

Такий обсяг справ вимагає певної усталеності в правозастосуванні, і тим більш цікавими є рішення, в яких суд істотно змінює усталену практику стандартних ситуаціях.

Таким рішенням є постанова Верховного Суду від 30.10.2018 по справі №816/2396/17.

Зазвичай обставини справ, в яких розглядається правомірність рішень про коригування митної вартості, є типовими і повторюються від справи до справи. Імпортер заявляє до митного оформлення товар, вартість якого визначає за першим методом (за ціною контракту). Митний орган з тих чи інших підстав не визнає заявлену митну вартість, приймає рішення про коригування митної вартості і відмовляє в митному оформленні за заявленою митною вартістю.

Далі у імпортера, який не згоден з прийнятими рішеннями, але бажає все ж таки якнайшвидше отримати товари, є два варіанти дій: самостійно сплатити митні платежі з ціни, визначеної митним органом, і в подальшому, в разі скасування рішень, вимагати їх повернення, або надати фінансові гарантії сплати різниці митних платежів між ціною, визначеною імпортером, і ціною, визначеною митним органом.

У фінансових гарантій є два істотні недоліки: їх можуть видавати тільки уповноважені і внесені до реєстру гарантів юридичні особи (лише п’ять гарантів в реєстрі станом на 16.07.2019), а максимальний строк гарантії складає 90 днів. Якщо за 90 днів рішення про коригування митної вартості не скасовується, імпортер вимушений сплатити різницю митних платежів.

Отримати за 90 днів рішення суду про скасування рішення про коригування митної вартості, яке набрало законної сили, не вбачається можливим навіть теоретично.

У зв’язку з цим, у більшості випадків після відмови у митному оформленні за заявленою ціною імпортери подають нову митну декларацію з ціною, визначеною митним органом, сплачують різницю митних платежів, а далі вже оскаржують рішення про коригування митної вартості, і в разі успіху повертають різницю.

Те, яким чином імпортер здійснював митне оформлення після прийняття рішення, не мало жодного значення при вирішенні питання щодо правомірності рішень про коригування митної вартості товарів підчас судового розгляду, і ніколи особливо не цікавило суди.

Я, наприклад, навіть перестав подавати до матеріалів судової справи митні декларації, на підставі яких здійснювалось оформлення товарів після відмови в митному оформленні.

Але, в постанові Верховного Суду від 30.10.2018 по справі №816/2396/17 суд висловив новий погляд на звичні речі.

Не передруковуючи всього обґрунтування, зазначу висновок суду – подання нової митної декларації з ціною, визначеною митним органом, свідчить про згоду декларанта з такою ціною, а відтак правовий спір між сторонами вичерпано внаслідок погодження декларанта із митною вартістю, визначеною митним органом, і у задоволенні позову про скасування рішення про коригування митної вартості слід відмовити.

Єдиним варіантом поведінки, яка свідчить про незгоду декларанта з визначеною митним органом вартістю та надає можливість в подальшому оскаржувати рішення в суді, за позицією суду, залишається надання фінансових гарантій відповідно до частини 7 статті 55 Митного кодексу.

Звісно, що така оригінальна позиція не могла залишись поза увагою митників, оскільки виправдовувала будь-які, навіть очевидно незаконні рішення, і не залишала суду інших варіантів, ніж відмовляти в задоволенні позовів – а що, декларант погодився, спору немає.

При цьому, за географією судів, які вже встигли надати оцінку посиланням митників на зазначену постанову, вбачається, що централізованого обміну правовими позиціями між юридичними відділами митниць не існує, оскільки майже за рік таку потужну для митників правову позицію почали використовувати тільки сім митниць, переважно західних областей. Юридичні відділи інших областей, в тому числі м. Києва, мабуть, ще не в курсі.

Так чи інакше, судам нижчих інстанцій вже довелося висловити своє ставлення до нових поглядів Верховного Суду.

Всього станом на кінець вересня прийнято 80 судових рішень, в яких суд надав оцінку заяві митного органу про застосування висновків, викладених в постанові Верховного Суду по справі №816/2396/17. З них 67 рішень судів першої інстанції і 13 постанов судів апеляційної інстанції (12 з яких – Восьмий апеляційний адміністративний суд).

Постанова Верховного Суду по справі №816/2396/17 поляризувала як суди першої інстанції, так і Восьмий апеляційний адміністративний суд.

На початок жовтня 2019 року «рахунок» судових рішень першої інстанції складає 35 – 32 на користь застосовування правової позиції по справі №816/2396/17 і відмови в позовах.

«Рахунок» Восьмого апеляційного адміністративного суду складає 7-5 на користь застосовування правової позиції по справі №816/2396/17.

При цьому, деякі судді Восьмого апеляційного адміністративного суду встигли пограти в обох командах. Так, у постанові від 18.07.2019 по справі №140/180/19 суддя Р.Б. Хобор не погодилась з правовою позицією Верховного Суду по справі №816/2396/17, а в постанові від 12.09.2019 по справі №300/882/19 в складі іншої колегії змінила власну думку і застосувала зазначену правову позицію.

Аналогічно суддя Л.Я. Гудим 30.07.2019 у справі №857/5921/19 відхилив доводи митників, а вже 11.09.2019 у справі №300/369/19 прийняв.

Окремих думок судді не складали.

Цікавим є обґрунтування постанов, в яких суд відступив від правової позиції Верховного Суду.

Наприклад, у постанові від 08.08.2019 по справі №857/6759/19 Восьмий апеляційний адміністративний суд вказав:

«Жодна норма не може вважатися «Законом», якщо вона не сформульована з точністю, достатньою для того, щоб надати змогу громадянинові регулювати свою поведінку: він має бути спроможним - якщо потрібно, після відповідної консультації - передбачити такою мірою, наскільки це є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть випливати з його дій.

На нечіткість закону вказує ціла низка судових рішень, як Верховного Суду України так і новоутвореного Верховного суду, серед яких у численних рішеннях (винесених в продовж тривалого часу) Верховний Суд надає правову оцінку рішенню про коригування митної вартості після випуску товару у вільний обіг незалежно від застосованого методу випуску у вільний обіг - «під гарантію» або шляхом подання «нової декларації із зазначенням митної вартості, визначеної у рішенні про коригування митної вартості» та, встановивши обставини щодо прийняття рішення в порушення закону, суд приймає рішення стосовно задоволення вимог декларанта шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення, тим самим визнає право декларанта на захист його порушеного права у вигляді визнання протиправним та скасування рішення про коригування митної вартості незалежно від застосованого декларантом способу випуску товару у вільний обіг: «під гарантію» чи «за новою декларацією». Лише в поодинокому випадку Верховний Суд вказав на неможливість такого оскарження.

За наведених обставин, приведені у постанові Верховного Суду від 30.10.2018 по справі №816/2396/17 висновки з приводу неможливості захисту порушеного права декларанта шляхом визнання протиправним та скасування рішення про коригування митної вартості у зв`язку з відсутністю спору є такими, що не ґрунтуються на вимогах «Закону».»

Вже самі по собі факти відступу судів нижчих інстанцій від правових позицій Верховного Суду за усталеною практикою є доволі рідкими, а з таким обґрунтуванням – тим більше.

Це, як і поляризація рішень з аналогічних справ, зайвий раз свідчить про, принаймні, неоднозначність постанови, що розглядається.

Окремою загадкою залишаються обставини прийняття постанови по справі №816/2396/17.

Як слушно вказав Восьмий апеляційний адміністративний суд, як до, так і після постанови по справі №816/2396/17 Верховний Суд, в тому числі у складі колегії суддів, яка прийняла постанову по зазначеній справі, ухвалив сотні рішень з аналогічних справ, натомість правові висновки постанови по справі №816/2396/17 залишаються одиничними.

З чого виходила колегія суддів, яка розглянула сотні аналогічних справ, при прийнятті постанови, як дійшла до таких висновків – ці питання залишаться без відповіді.

Так чи інакше, сподіваюсь, що поставить крапку і відповість на питання «що це було - нові реалії чи помилковий висновок?» вже зовсім скоро Верховний Суд, переглядаючи одну із зазначених дванадцяти постанов Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Автор статті: Паркулаб Андрей