Участь у вихованні дитини по рішенню суду: практика ЄСПЛ та Верховного Суду

Після розірвання шлюбу та/чи припинення фактичних сімейних відносин одним із найболючіших питань, нерідко, стає питання визначення порядку участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо, якщо батьки конфліктують і не можуть досягнути з цього питання згоди. Діти у таких історіях, як часто вимушено спостерігають сімейні адвокати, стають об’єктом маніпуляцій та тиску, умисно та системно відчужуються від того з батьків, хто проживає окремо, або ж той з батьків, хто проживав окремо, просто “викрадає” дитину у іншого і перестає виходити на зв’язок (хоч слово “викрадення” у цій ситуації недоречне, про що ми вже писали в одній зі статей в цьому блозі, але саме ним оперує той з батьків, з ким раніше проживала дитини).

Сімейний кодекс України у статті 7 чітко закріплює, що жінка та чоловік мають рівні права й обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя.

Однак реалізація цього права потребує від держави та її органів (судів, служб у справах дітей, державних виконавців тощо) не просто формальних судових рішень, які нерідко створюють ілюзію правосуддя, а дієвих механізмів виконання рішень з абсолютним пріоритетом прав та інтересів дитини, зокрема, права виховуватися обома батьками.

Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до пунктів 1, 2 ст. 3 зазначеної Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків.

Проте в сімейних спорах часто маємо справу з ситуацією, коли дитина категорично відмовляється від зустрічей з тим із батьків, хто проживає окремо. Чи завжди така відмова дитини є її свідомим та істинним вибором? І що робити далі? Простої відповіді на це питання, на жаль, немає.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях звертає особливу увагу на так званий синдром відчуження одного з батьків (Parental Alienation Syndrome). Це ситуація, коли той з батьків, з ким проживає дитина, свідомо чи підсвідомо програмує дитину на вороже ставлення до іншого.

У своїй лекції суддя у відставці Ієрусалимського суду у сімейних справах Філіп Маркус “Відчуження батьків = психологічне насильство над дітьми” розповів, що відчуження одного з батьків:

• це дія одного з них, яка змушує дитину без будь-якої правомірної причини відмовитися від контактів із другим з батьків, якого/-у вона до цього любила;

• може бути навмисним, виникати внаслідок розладу особистості та/або психічного розладу і/або гострого болісного реагування на розрив між батьками;

• може виникати в результаті неспроможності встановити кордони дитячої реакції на розрив між батьками;

• відчуження слід відрізняти від адекватної реакції дитини на насилля або відсутність батьківської турботи відчужених батька чи матері.

Він наголосив, що відчуження одного з батьків є формою психологічного насилля над дитиною. Воно може полягати в необґрунтованих звинуваченнях, що стосовно дитини раніше здійснювалося насилля другим із батьків або в жорстокій та насильницькій поведінці щодо одного з батьків, вселенні дитині відчуття провини, нібито контакт з одним із батьків засмучує другого, нав’язуванні дитині відчуття, що вона перебуває в небезпеці під час відвідування одного з батьків, наданні дитині інформації про позов, необґрунтованих звинуваченнях на адресу баби й діда, а також інших членів сім’ї, у переїзді без попереднього обговорення.

Внаслідок цього дитина може страждати від порушення самоідентифікації та мати психологічні вади і проблеми з розвитком, хибної оцінки реальності, нелогічності когнітивних дій, занадто спрощеної та негнучкої обробки інформації, неточного та викривленого міжособистісного сприйняття, порушення та відмови від міжособистісних стосунків, почуття ненависті до себе, низької або завищеної самооцінки чи манії величі тощо. При цьому психологічні травми, отримані через таке насилля, можуть зберігатися в дорослому житті (відомості є публічно доступними, режим доступу: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1058503/).

Читайте статтю: Спільна опіка над дитиною у форматі 50/50: що кажуть норми і судова практика

Релевантна практика ЄСПЛ та позитивні зобов'язання держави: від рішення до реальності

На практиці найскладнішим етапом є фактичне виконання рішення суду про графік зустрічей чи ухвали про забезпечення позову у справах про визначення місця проживання дитини, якою визначено періодичні зустрічі дитини з іншим з батьків.

У цій статті ми зробили підбірку ключових рішень Європейського Суду з прав людини, які визначають чіткі орієнтири для судів, органів опіки та піклування, служб у справах дітей та державних виконавців щодо виконання рішення суду про графік зустрічей чи ухвали про забезпечення позову у справах про визначення місця проживання дитини, якою визначено періодичні зустрічі дитини з одним з батьків.

У справах «Ігнакколо-Зеніде проти Румунії» та «Волеський проти Чеської Республіки» (Voleský v. the Czech Republic) ЄСПЛ підкреслює, що фактор часу є вирішальним, тому справах щодо контактів плин часу може мати непоправні наслідки для стосунків діти-батьки. Тривале невиконання рішення суду само по собі становить порушення статті 8 Конвенції. Крім того, державні органи зобов'язані застосовувати ефективні санкції до того з батьків, хто саботує контакти, та забезпечувати психологічний супровід виконання рішення.

У справі «Пісіке проти Республіки Молдова» (Pisică v. Republic of Moldova, заява № 23641/17) ЄСПЛ констатував порушення статті 8 Конвенції саме через те, що національні органи не змогли ефективно протидіяти психологічному впливу та маніпуляціям матері, які призвели до розриву зв'язку дитини з батьком.

У справі «К.Б. та інші проти Хорватії» (K.B. and Others v. Croatia, заява № 36216/13) Суд підкреслив, що державні органи зобов'язані вживати заходів для відновлення контакту навіть тоді, коли дитина виявляє небажання спілкуватися, якщо це небажання є наслідком психологічного тиску іншого з батьків.

«Не вживши дієвих заходів для видалення Боржника з місця побачення, державні виконавці допустили порушення ст. 8 Конвенції, що узгоджується з висновками ЄСПЛ у справі «Фуска проти Румунії» (Fușcă v. Romania) (заява № 34630/02, рішення Європейського суду з прав людини від 13 липня 2010 року), де суд наголосив, що виконання рішень у сімейних справах потребує оперативності та рішучості». У вказаній справі зроблено висновок, що держава має вживати всіх необхідних заходів для підтримання зв’язків між батьками та дітьми, а пасивність національних органів або відсутність дієвих заходів щодо виконання судового рішення про побачення з дитиною є порушенням статті 8 Конвенції (право на повагу до сімейного життя).

У справі «Вішневскі проти Польщі» (Wisniewski v. Poland) (заява № 9072/02, рішення Європейського суду з прав людини 10 січня 2006 року)акцентовано, що спільне проведення часу батьків і дітей є фундаментальним елементом сімейного життя. Орган державної влади (у тому числі, суд та виконавець) повинен діяти так, щоб забезпечити цей контакт, навіть якщо між батьками існує конфлікт.

У справі "Hunt v. Ukraine" (заява № 31115/05, рішення Європейського суду з прав людини 07 грудня 2006 року) та "М. С. проти України" (заява № 2091/13, рішення Європейського суду з прав людини 11 липня 2017 року)зазначено, що держава має вживати всіх необхідних заходів для підтримання зв'язків між батьками та дітьми. Невиконання ухвали про забезпечення позову в цій категорії справ призводить до "синдрому відчуження батька" (PAS), що має незворотні наслідки для психіки дитини. Зокрема, як зазначено у справі «М.С. проти України», у справах, що стосуються категорії "батьки-діти", існує обов’язок проявляти особливу сумлінність, оскільки існує ризик того, що плин часу може призвести до фактичного припинення сімейних зв’язків. Будь-яка затримка у виконанні рішення може спричинити непоправну шкоду відносинам між дитиною та тим із батьків, хто проживає окремо. У справі "Ходжа проти Албанії" (Hoxha v. Albania) (заява № 15227/04, рішення Європейського суду з прав людини 20 січня 2009 року) підкреслено, що невиконання судового рішення про контакти з дитиною через декілька років або навіть місяців робить подальше правосуддя ілюзорним, оскільки зв'язок між матір'ю та дитиною руйнується.

Отже, держава в особі уповноважених органів, з одного боку, повинна залучати психологів, медіаторів та соціальні служби, щоб зняти емоційну напругу та підготувати дитину до зустрічей, а не просто констатувати її «небажання» як підставу невиконання рішення суду про графік зустрічей чи ухвали про забезпечення позову у справах про визначення місця проживання дитини. З іншого боку, держава має забезпечити примусове виконання судового рішення, яке набрало законної сили, і в разі протидії у його виконанні тим з батьків, з ким проживає дитина - застосовувати весь інструментарій для припинення порушення права дитини виховуватися обома батьками і притягувати того, хто не виконує рішення, до юридичної відповідальності.

Читайте статтю: Встановлення факту самостійного виховання дитини: судова практика

Актуальна практика Верховного Суду

Верховний Суд (Касаційний цивільний суд) активно імплементує вищенаведену та іншу практику ЄСПЛ, формуючи чіткі орієнтири для національних судів й розвиваючи положення “живого права”, яким і є Конвенція та рішення ЄСПЛ.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, висловленої в постанові від 12 січня 2022 року в справі № 663/724/19, місце проживання дитини не може бути визначено з тим із батьків, хто перешкоджає другому з батьків у спілкуванні з дитиною, оскільки це позбавляє дитини як належної опіки і виховання з боку другого з батьків, так і порушує їх право на прямі контакти, що суперечить сімейним цінностям та не відповідає найкращим інтересам дитини.

У вказаній справі Верховним Судом зауважено, що “…місцевий суд дійшов помилкового висновку про визначення місця проживання дитини з батьком, пославшись лише на їх тривале спільне проживання та висновок органу опіки і піклування, не врахувавши при цьому, що створювані батьком протягом тривалого часу перешкоди для матері у вихованні та спілкуванні із сином руйнують його зв'язки зі своєю сім'єю, до якої належить як батько, так і матір, а отже, в даному конкретному випадку така поведінка відповідача за первісним позовом суперечить сімейним цінностям та не відповідає якнайкращому забезпеченню інтересів малолітнього ОСОБА_4, який через свій ранній вік починає все більше сприймати нову дружину батька як рідну матір”.

У постанові Верховного Суду від 09 квітня 2025 року у справі № 758/12178/23 (провадження № 61-967св25) вказано, що у статті 51 Конституції України, частинах другій, третій статті 5 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

У статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою-третьою статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

У справах зі спорів щодо участі батьків у вихованні та спілкуванні з дитиною узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність спору з цього приводу є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім (фактичним) подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року в справі № 562/1686/18 (провадження № 61-16928св20) наголосив, що під час вирішення спору, що стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, а дитина потребує уваги, підтримки і любові обох батьків, суди повинні ґрунтовно дослідити та оцінити всі обставини справи, надати належну правову оцінку доказам: кожному конкретно взятому та їх сукупності. Сам факт емоційно напружених відносин між колишнім (фактичним) подружжям та особисті конфлікти між сторонами не повинні порушувати інтереси дитини та її право на спілкування з кожним із батьків.

Думка дитини важлива, але не абсолютна

Стаття 12 Конвенції ООН про права дитини та національне законодавство гарантують дитині право бути вислуханою. Однак, думка малолітньої дитини не є для суду обов’язковою до врахування.

Зокрема, в постанові від 30.06.2021 року в справі № 381/3014/19 Верховний Суд зазначив: «Згідно з частиною третьою 171 СК України суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси. За обставин встановлення судом наявності конфлікту між колишнім подружжям та неприязних стосунків між ними, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що така позиція дитини може бути зумовлена впливом матері, з якою вона постійно проживає».

В постанові від 09.06.2021 року в справі № 158/485/20 Верховний Суд зазначив, що «озвучена думка дитини не є єдиною підставою, яка ураховується, оскільки її думка не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона в силу в силу малолітнього віку неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї».

У справі № 753/9433/17 (постанова від 09.11.2020 року) Верховний Суд прийшов до висновку, що емоційний стан дитини обумовлений не присутністю батька в її житті, а напруженими конфліктними стосунками між батьками, які використовують дитину для образ один одного, зневажають право сина на спокійне щасливе дитинство та гармонійний розвиток особистості. Особисті конфлікти між батьками не повинні порушувати інтереси дитини.

Читайте статтю: Моральна шкода у сімейних справах

Замість висновків

Відповідно до чч.1, 2 статті 64^-1 Закону України “Про виконавче провадження” виконання рішення про встановлення побачення з дитиною полягає у забезпеченні боржником побачень стягувача з дитиною в порядку, визначеному рішенням. Державний виконавець здійснює перевірку виконання боржником цього рішення у час та місці побачення, визначених рішенням, а у разі якщо вони рішенням не визначені, то перевірка здійснюється у час та місці побачення, визначених державним виконавцем.

У спорах щодо визначення місця проживання дитини заходи забезпечення позову у вигляді встановлення тимчасового порядку спілкування з дитиною (в рамках забезпечення позову) повинні бути спрямовані на збереження існуючих сімейних зв’язків між дитиною та кожним із батьків, а також на запобігання формуванню такого фактичного стану відносин, який у подальшому може ускладнити виконання судового рішення. Тому при визначенні обсягу та інтенсивності такого спілкування суд повинен перевірити, чи є встановлений режим контактів достатнім для підтримання стабільного психоемоційного зв’язку між дитиною та тим із батьків, який проживає окремо.

За відсутності належного та регулярного спілкування між матір’ю та дитиною протягом розгляду справи фактично відбувається поглиблення відчуження та формування нового стійкого стану сімейних відносин, що може істотно вплинути як на можливість виконання майбутнього рішення суду у разі визначення місця проживання дитини з матір’ю, так і на оцінку найкращих інтересів дитини під час вирішення спору по суті.

У разі відсутності регулярного та достатнього за тривалістю спілкування між матір’ю/батьком та дитиною протягом тривалого судового процесу відбувається поступове послаблення психоемоційного зв’язку між ними та формування нового стійкого стану сімейних відносин. За таких умов навіть у разі ухвалення рішення про визначення місця проживання дитини з матір’ю/батьком його фактичне виконання може бути істотно ускладнене, оскільки дитина, яка тривалий час перебувала під впливом одного з батьків та була обмежена у спілкуванні з іншим, може сприймати таку зміну як психологічно неприйнятну.

Саме з метою недопущення таких наслідків заходи забезпечення позову у подібних спорах повинні бути спрямовані на збереження та відновлення стабільного емоційного контакту між дитиною та обома батьками. І в цьому процесі усі державні органи повинні виступати “єдиним фронтом”, а не допускати протиправну бездіяльність чи підігрувати недобросовісним боржникам. Тільки тоді правосуддя буде реальним, а не ілюзорним.

Автор статті: адвокат Леся Дубчак