СУДОВА ПРАКТИКА ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ ТРЕТЕЙСЬКОГО СУДУ ФІЗИЧНИМИ ОСОБАМИ – ПОЗИЧАЛЬНИКАМИ ЗА СПОЖИВЧИМИ КРЕДИТАМИ

Анотація. У даній статті аналізується судова практика оскарження рішень третейських судів позичальниками за споживчими кредитами на основі практики Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду України.

Аннотация. В данной статье анализируется практика обжалования решений третейских судов истцами по потребительским кредитам на основе практики Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел и Верховного Суда Украины.

Вступ. Актуальність питання оскарження рішень третейських судів вже давно підтверджена реаліями сьогодення, в зв'язку з проблемою зловживань щодо прийняття ними рішень всупереч нормам чинного законодавства та значними законодавчими перепонами в оскарженні таких рішень.

Постановка проблеми. Проблемними є питання недосконалості законодавчої бази та вільного трактування вищими судовими інстанціями країни окремих законодавчих актів, здебільшого не на користь споживачів фінансових послуг, що є об’єктом численних дискусій, в яких обговорюються питання як теоретичного, так і практичного характеру.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Окремі питання оскарження рішень третейських судів були предметом дослідження таких авторів, як Ю. Притика[1], А. Потьомкін[2], А. Дмитрієв[3]. Вказані науковці та фахівці в галузі права зазначали в своїх публікаціях про проблемні питання оскарження рішень третейських судів та складнощі в реалізації принципу доступності до правосуддя. Більш того, з посиланням на позицію Конституційного Суду України, висловлену в рішенні від 10.01.2008 р. №1-рп/2008, наведені автори вказували, що третейські суди взагалі не здійснюють правосуддя, а їх рішення не є актами правосуддя. Утім, з огляду на те, що практичні питання оскарження рішень третейських судів на сьогоднішній день, все-таки, напряму залежить від позиції Верховного суду України, вважаю за необхідне приділити увагу стану законодавчого та правозастосовного визначення підвідомчості у справах за участю споживачів банківських послуг та оскарження відповідних рішень третейських судів, з посиланням на правові позиції найвищої судової інстанції країни.

Мета цього дослідження – проаналізувати законодавчу базу та судову практику оскарження рішень третейських судів позичальниками за споживчими кредитами на основі практики Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду України.

Виклад основного матеріалу дослідження. Законодавство передбачає підстави для оскарження рішень третейських судів. Так, частиною 3 ст. 51 Закону України від 11 травня 2004 р. №1701-IV «Про третейські суди» (далі – Закон №1701-IV) встановлено, що рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з таких підстав: 1) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано недійсною компетентним судом; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16-19 цього Закону; 5) третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі.

Аналогічні підстави для скасування рішення третейського суду встановлені ст. 3895 ЦПК України.

Законом України від 3 лютого 2011 р. №2983-VI «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закон № 2983-VI) ч. 1 ст. 6 Закону № 1701-IV доповнено п. 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Для з’ясування питання, хто є споживачем послуг банку, доцільно послатись на п. 22 і п. 23 ст. 1 Закону України від 12.05.1991 р. №1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», згідно з якими споживач – це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника, а споживчий кредит – кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Тобто, споживчим слід вважати кредит, який наданий фізичній особі на цілі, безпосередньо не пов'язані зі здійсненням підприємницької діяльності або виконанням обов'язків найманого працівника (купівля квартири, транспортного засобу, побутової техніки і т.п.).

Закон №2983-VI був прийнятий з метою захисту прав споживачів від недобросовісних дій суб'єктів підприємницької діяльності, особливо у сфері надання банківських та страхових послуг. З його прийняттям у боржників фінансових установ, особливо у їх найвразливішої частини – боржників за споживчими кредитами, з’явилась надія на справедливий та неупереджений розгляд їх спорів із фінансовими установами державними судовими інстанціями, а не нав’язаними їм банками «своїми» судами.

Але судова практика не підтримала позитивних законодавчих ініціатив, наведених в Законі 2983-VI, а деякі суди почали трактувати його зміст по-своєму. Особливо це стосується позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ), який з моменту набрання чинності Закону 2983-VI фактично виступав останньою інстанцією при оскарженні споживачами подібних судових рішень.

Так, в п. 3 Постанови Пленуму ВССУ від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» надано роз’яснення, що за наявності у кредитному договорі третейського застереження (окремої третейської угоди) при вирішенні спору суд має враховувати положення пункту 14 частини першої статті 6 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди» про те, що справи щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), не підлягають розгляду третейськими судами. Тому за наявності вказаного третейського застереження (окремої третейської угоди) залишення позовної заяви споживача без розгляду на підставі пункту 6 частини першої статті 207 ЦПК є неприпустимим. Такі заяви підлягають вирішенню і за наявності з цього приводу рішення третейського суду, прийнятого за межами його компетенції. При цьому відповідно до положень Закону України «Про захист прав споживачів» банк не є споживачем.

З посиланням, в тому числі на наведене роз’яснення, ВССУ скасовував рішення судів нижчих інстанцій, якими задовольнялись заяви споживачів про перегляд рішень третейських судів або залишав в силі подібні рішення, якими заяви споживачів відхилялись. Позиція ВССУ зводилась до того, що звернення банку з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором до третейського суду не може вважатися спором щодо захисту прав споживачів, оскільки підставами позову є невиконання умов договору, а не порушення Закону України «Про захист прав споживачів», і банк не є споживачем у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».

Підтвердженням наведеної позиції ВССУ є цілий масив практично аналогічних за змістом судових актів:

• ухвала ВССУ від 30.05.2012 р. (пров. № 6-7652св12, ЄДРСРУ 24943542);
• ухвала ВССУ від 06.06.2012 р. (пров. № 6-13789св12, ЄДРСРУ 24982054);
• ухвала ВССУ від 20.02.2013 р. (пров. № 6-49314св12, ЄДРСРУ 29620145);
• ухвала ВССУ від 12.06.2013 р. (пров. № 6-6610св13, ЄДРСРУ 31899016);
• ухвала ВССУ від 09.01.2014 р. (пров. № 6-51053св13, ЄДРСРУ 36896743);
• ухвала ВССУ від 24.09.2014 р. (пров. № 6-12815св14, ЄДРСРУ 40711242);
• ухвала ВССУ від 13.05.2015 р. (пров. № 6-5719св15, ЄДРСРУ 44699330);
• ухвала ВССУ від 30.06.2015 р. (пров. № 6-17086св15, ЄДРСРУ 46699856).

Проте, 02 вересня 2015 р. судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України при розгляді справи №6-856цс15 висловлена протилежна правова позиція, згідно з якою, оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча.

Верховний Суд України вказав, що суди нижчих інстанцій помилково посилались на те, що спори щодо стягнення заборгованості за споживчими кредитами не є спорами щодо захисту прав споживачів та зробив акцент на тому, що подібні справи не підвідомчі третейським судам, тим самим поставивши крапку, без перебільшення, в одному з найбільш спірних питань правозастосування, зокрема, застосування Закону України «Про захист прав споживачів».

Не менш резонансною є постанова Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі №6-831цс15, в якій зроблений висновок, згідно з яким наявність в правовідношенні щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку – третейськими судами. А за змістом статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди» підвідомчість справ, які можуть бути вирішені в рамках третейського судочинства, обмежена сферою приватного права. До сфери компетенції третейських судів входить вирішення спорів, що виникають між приватними особами з питань, які не торкаються публічно значимих відносин. Спір, що має публічно-правове значення, не підлягає вирішенню третейським судом.

Тобто, в постанові від 21 жовтня 2015 р. Верховний Суд України вказав на непідвідомчість третейським судам будь-яких спорів щодо стягнення заборгованості в іноземній валюті, тим самим надавши шанс усім валютним боржникам на справедливий розгляд їх справ у державних судах.

Вказані правові позиції Верховного Суду України, в силу положень статті 3607 ЦПК України, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Проте, трапляються випадки, коли правова позиція Верховного Суду України не враховується не тільки місцевими або апеляційними судами, але і ВССУ.

Так, 05.10.2015 р. ВССУ постановлено ухвалу (пров. № 6-30128ск15, ЄДРСРУ 52717048), якою відмовлено у відкритті касаційного провадження про перегляд рішень судів нижчих інстанцій у справі за заявою споживача банківських послуг про скасування рішення третейського суду. Обґрунтовуючи своє рішення, ВССУ навів вже спростовану Верховним Судом України позицію, що спірні правовідносини не регулюються Законом України «Про захист прав споживачів» і банк не є споживачем.

Висновки. Отже, оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Крім того, у правовідношенні щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, є суспільно-значимі публічні елементи, що виключає розгляд подібних спорів третейськими судами. Судова практика Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ переважно демонструвала протилежну позицію.

Так чи інакше, залишається сподіватися на те, що ВССУ приведе свою судову практику у відповідність із наведеними рішеннями ВСУ, а сама позиція Верховного Суду України в цьому питанні буде остаточною та незмінною, оскільки відомі випадки, коли Верховний Суд України сам висловлював різні правової позиції щодо оцінки одних і тих самих правовідносин.

Список використаних джерел

1. Цивільний процесуальний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (далі - ВВР). - 2004. - № 40-41, 42. - ст.492.
2. Закон України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р. №1701-IV. ВВР. - 2004. - № 35. - ст.412.
3. Закон України «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» від 3 лютого 2011 р. №2983-VI. ВВР. - 2011. - №33. - ст.334.
4. Закон України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 р. №1023-ХІІ. ВВР. - 1991. - № 30. - ст.379.
5. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 р. № 5.
6. Постанова Верховного Суду України від 02 вересня 2015 р. у справі №6-856цс15//Єдиний державний реєстр судових рішень України / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52312564.
7. Постанова Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі №6-831цс15//Єдиний державний реєстр судових рішень України / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/53026189.
8. Притика Ю.Д. Теоретичні проблеми захисту прав учасників цивільних відносин в третейському суді: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. - К., 2006. - 33 с.
9. Притика Ю, Потьомкін А. Альтернатива – лише для відповідача. Третейська угода може завадити розгляду справи в суді. – 2012. – № 9 // Закон і бізнес. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ru/8268-treteyskoe_soglashenie_mozhet_pomeshat_rassmotreniyu_dela_v_.html
10. Дмитрієв А.І. Проблеми визначення юрисдикції у справах про оскарження рішень третейських судів // Підприємництво, господарство і право. – 2014. – № 6 – С. 11-14.

[1] Притика Ю.Д. Теоретичні проблеми захисту прав учасників цивільних відносин в третейському суді: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. - К., 2006. - 33 с.

[2] Притика Ю, Потьомкін А. Альтернатива – лише для відповідача. Третейська угода може завадити розгляду справи в суді. – 2012. – № 9 // Закон і бізнес. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ru/8268-treteyskoe_soglashenie_mozhet_pomeshat_rassmotreniyu_dela_v_.html

[3] Дмитрієв А.І. Проблеми визначення юрисдикції у справах про оскарження рішень третейських судів // Підприємництво, господарство і право. – 2014. – № 6 – С. 11-14.