«Сташук проти України»: Неповідомлення про судове засідання є порушенням Конвенції, якщо це суттєво вплинуло на права особи або позбавило її змоги надати нові важливі пояснення (ст. 5 Конвенції, заява № 70840/10, від 05.10.2017)

Фабула судового акта: Заявник, громадянин Польщі Я.М. Сташук, скржився на незаконне тримання під вартою, його надмірну тривалість, неповідомлення його про судові засідання у справі та ін.

Заявника було затримано у Києві за підозрою у вчиненні злочинів щодо безпеки зв`язку, зокрема за підозрою у перехопленні приватних телефонних розмов. Згідно рішення суду, Заявнику на час слідства було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з підстав можливого переховування від слідства, втручання у розслідування, з урахуванням тяжкості правопорушення, в якому підозрювався Заявник та ін. У подальшому строк тримання Заявника під вартою неодноразово продовжувався судом (зокрема, на час судового розгляду справи), скарги Заявника на відповідні рішення і клопотання про звільнення з-під варти було залишено без задоволення.

Заявника було визнано винним у вчиненні злочинів та засуджено до чотирьох років позбавлення волі. Проте, апеляційний суд скасував вирок і відправив справу на дорозслідування; строк тримання Заявника під вартою було продовжено, а через півтора місяці Заявника було звільнено під заставу. На підставі угоди про визнання винуватості Заявника було засуджено до двох років і восьми місяців позбавлення волі (Заявник повністю відбув покарання з урахуванням досудового тримання під вартою).

ЄСПЛ встановив, що один з періодів тримання Заявника під вартою тривалістю понад чотири місяці не охоплювався жодною постановою суду, а рішення щодо наступного тримання під вартою, яке тривало майже одинадцять місяців (до ухвалення вироку), було ухвалене на підставі законодавства, яке не вимагало обґрунтовувати тримання під вартою або встановлювати його строк. ЄСПЛ послався на рішення «Харченко проти України», у якому констатував, що тримання особи під вартою без відповідного судового рішення, або на підставі судових рішень (на стадії судового розгляду), які не містять визначених строків подальшого тримання під вартою, і таким чином залишають без змін такий запобіжний захід, а не продовжують строк його застосування, є несумісним з вимогами законності. З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

ЄСПЛ також встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у зв`язку з триманням Заявника під вартою понад один рік та одинадцять місяців без належних для цього підстав. ЄСПЛ відзначив, що початкові підстави для обрання Заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою були виправданими (іноземне громадянство, можливе переховування від слідства, відсутність постійного місця проживання в Україні та ін.), проте вони не змінювалися з часом, а апеляційний суд взагалі жодним чином не обґрунтував своє рішення про продовження строку тримання Заявника під вартою.

Щодо скарги Заявника на те, що він і його захисник не були належним чином повідомлені про всі засідання, ЄСПЛ встановив наступне. У частині засідань, де був відсутній Заявник, був присутній його представник, з огляду на що було забезпечено рівність сторін. Заявник не пояснив, яким чином те, що його не було повідомлено про дати засідань, порушило його права; Заявник також не довів, що в цих засіданнях міг навести нові аргументи. З огляду на вказане, відповідну скаргу було відхилено.

Аналізуйте судовий акт: «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02

«Третьяков проти України» (Tretyakov v. Ukraine), заява № 16698/05

«Бузаджі проти Республіки Молдови» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova [GC]), заява № 23755/07

«Хрістодулу та інші проти Греції» (Christodoulou and Others v. Greece), заява № 80452/12

«Іловєцькі проти Польщі» (Ilowiecki v. Poland), заява № 27504/95

Справа «Сташук проти України»
(Заява № 70840/10)

У текст рішення 21 листопада 2017 року було внесено зміни
відповідно до правила 81 Регламенту Суду

СТРАСБУРГ
05 жовтня 2017 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Сташук проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ерік Мьосе (), Голова,
Йонко Грозєв (),
Габріеле Куцско-Штадльмайер (), судді,
та Анна-Марія Дуге (), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 12 вересня 2017 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 70840/10), яку 13 листопада 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Польщі п. Ян Міхал Сташук (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. С.В. Захаров - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. 04 червня 2015 року про скарги заявника за пунктами 1, 3 та 4 статті 5 Конвенції було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

4. Уряд Польщі було повідомлено про право взяти участь у провадженні відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції. Уряд Польщі не виявив бажання скористатися цим правом.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1985 році та проживає у м. Варшаві.

6. 14 травня 2010 року працівники Служби безпеки України (далі - СБУ) затримали заявника у м. Києві за підозрою в незаконній міжнародній передачі технічних засобів негласного зняття інформації з телекомунікаційних мереж та його використання для перехоплення приватних телефонних розмов (див. пункт 24) - злочину, вчиненого у змові з М., громадянином Росії.

7. Слідчий СБУ вніс подання до Шевченківського районного суду м. Києва (далі - районний суд) про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час проведення слідства. Він стверджував, що тримання заявника під вартою було необхідним з метою попередження його ухилення та втручання у хід розслідування, оскільки заявник був іноземним громадянином, не мав постійного місця проживання в Україні та підозрювався у вчиненні тяжкого злочину.

8. 17 травня 2010 року районний суд провів засідання у присутності прокурора та захисника заявника, обрав заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту та постановив утримувати його у відділі забезпечення досудового слідства СБУ. Суд постановив, що аргументи слідчого були достатньо обґрунтованими, щоб дійти висновку, що заявник мав триматися під вартою.

9. 27 травня 2010 року апеляційний суд провів засідання у присутності прокурора та захисника заявника, розглянувши скаргу захисника заявника на постанову від 17 травня 2010 року, та залишив постанову без змін.

10. 13 липня 2010 року районний суд провів засідання у присутності прокурора, заявника і його захисника та продовжив строк тримання заявника під вартою до 14 вересня 2010 року. Він зазначив, що підстав для звільнення заявника не було, а слідчому органу був необхідний час для закінчення досудового слідства.

11. 26 липня та 06 серпня 2010 року апеляційний суд провів засідання, розглянувши відповідно скаргу захисника заявника та самого заявника на постанову районного суду від 13 липня 2010 року. У першому засіданні присутнім був лише прокурор, а в останньому присутніми були прокурор, заявник та його захисник. Апеляційний суд залишив обидві апеляційні скарги без задоволення, а обидві постанови районного суду без змін.

12. 09 вересня 2010 року апеляційний суд провів засідання у присутності прокурора та захисника заявника, задовольнив подання слідчого органу та продовжив строк тримання заявника під вартою до 14 листопада 2010 року. Суд послався на серйозність висунутих проти заявника обвинувачень, відсутність підстав для його звільнення та потребу слідчого органу у часі для закінчення досудового слідства.

13. 01 листопада 2010 року слідчий пред’явив заявнику обвинувачення у вчиненні ще декількох злочинів щодо тих самих подій: порушення таємниці телефонних розмов та незаконна передача товарів, що підлягають державному експортному контролю, вчинена групою осіб (див. пункт 24).

14. 12 листопада 2010 року апеляційний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 14 грудня 2010 року.

15. 14 грудня 2010 року справу заявника передали до районного суду для розгляду по суті.

16. 27 квітня 2011 року районний суд розглянув справу заявника, залишив клопотання заявника про звільнення з-під варти без задоволення та постановив продовжити строк тримання його під вартою під час розгляду справи судом. Суд зазначив, що заявник обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину, був іноземним громадянином та не мав постійного місця проживання в Україні. Строк тримання його під вартою встановлено не було.

17. 25 серпня 2011 року районний суд залишив без задоволення клопотання заявника про звільнення з-під варти. Він навів причини, аналогічні наведеним у його постанові від 27 квітня 2011 року, і зазначив, що підстав для встановлення кінцевої дати тримання заявника під вартою не було, оскільки тримання його під вартою було необхідним для закінчення судового розгляду.

18. 14 жовтня, 24 листопада 2011 року та 11 січня 2012 року районний суд залишав без задоволення подальші клопотання заявника про звільнення з-під варти. Він наводив причини, аналогічні наведеним у його постанові від 27 квітня 2011 року.

19. 19 березня 2012 року районний суд визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.

20. 07 грудня 2012 року апеляційний суд скасував вирок та повернув справу на додаткове розслідування. Він постановив продовжити строк тримання заявника під вартою, не навівши причин.

21. 15 січня 2013 року районний суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді застави.

22. 16 січня 2013 року заявник був звільнений під заставу.

23. 17 травня 2013 року районний суд затвердив укладену заявником угоду про визнання винуватості, визнав його винним та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк два роки і вісім місяців, який мав вважатися таким, що був повністю відбутий з огляду на досудове тримання заявника під вартою.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

24. Відповідно до частини другої статті 163 Кримінального кодексу України порушення таємниці телефонних розмов, вчинене з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

Відповідно до частини другої статті 359 Кодексу незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації з телекомунікаційних мереж, вчинене групою осіб, карається позбавленням волі на строк від чотирьох до семи років.

Відповідно до частини першої статті 333 Кодексу незаконне здійснення передачі товару, що підлягає державному експортному контролю, карається штрафом або обмеженням волі на строк до трьох років (тобто тримання під вартою в кримінально-виконавчій установі відкритого типу) або позбавленням волі на той самий строк з чи без позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 ТА 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

25. Заявник скаржився на незаконність тримання його під вартою у період з 14 грудня 2010 року по 27 квітня 2011 року та з 27 квітня 2011 року по 19 березня 2012 року, а також необґрунтовану тривалість тримання його під вартою під час досудового слідства та судового розгляду. Він посилався на пункти 1 і 3 статті 5 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

... (c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має … бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.».

Уряд заперечив і стверджував, що зазначені положення порушено не було-1.

-1 Виправлено 21 листопада 2017 року: було додано це речення.

A. Прийнятність

26. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Пункт 1 статті 5 Конвенції

27. Суд зазначає, що період з 14 грудня 2010 року по 27 квітня 2011 року не охоплювався жодною постановою суду про тримання заявника під вартою, а з 27 квітня 2011 року по 19 березня 2012 року тримання заявника під вартою ґрунтувалося на законодавстві, яке не вимагало від судів обґрунтувати тримання під вартою або встановлювати його строк, і у справі заявника строк дійсно встановлено не було. Суд вже розглядав подібні ситуації у минулому та встановлював, що така практика є несумісною з вимогою законності, закріпленою у пункті 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункт 98, від 10 лютого 2011 року). У цій справі він не вбачає жодних підстав відходити від зазначеного висновку.

28. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

2. Пункт 3 статті 5 Конвенції

29. Загальні принципи щодо права на судовий розгляд упродовж розумного строку або звільнення впродовж судового розгляду, як це передбачено пунктом 3 статті 5 Конвенції, були нещодавно узагальнені в рішенні у справі «Бузаджі проти Республіки Молдови» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 87-91, ЄСПЛ 2016 (витяги).

30. Тримання заявника під вартою, яке розглядається для цілей пункту 3 статті 5, тривало з 14 травня 2010 року по 19 березня 2012 року та з 07 грудня 2012 року по 16 січня 2013 року, тобто загалом більше одного року та одинадцяти місяців, що не є коротким строком в абсолютному вимірі (див., наприклад, рішення у справах «Іловєцькі проти Польщі» (Ilowiecki v. Poland), заява № 27504/95, пункт 52, від 04 жовтня 2001 року, та «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, пункт 61, від 19 лютого 2009 року).

31. Суд зазначає, що підозри у вчиненні заявником тяжкого злочину та небезпека того, що заявник, іноземний громадянин, який не мав постійного місця проживання в Україні, міг переховуватися від слідства, спочатку могло виправдати тримання його під вартою (див. рішення у справі «Ван дер Танг проти Іспанії» (Van der Tang v. Spain), від 13 липня 1995 року, пункти 64-67, серія А № 321). Проте з плином часу ці причини не змінювалися, а національні суди при продовженні строку тримання під вартою посилалися на повторювані формулювання, не зазначаючи конкретних обставин справи заявника. До того ж 07 грудня 2012 року апеляційний суд не навів жодних підстав продовження тримання заявника під вартою (див. пункт 20).

32. У низці справ (див., наприклад, рішення у справах «Третьяков проти України» (Tretyakov v. Ukraine), заява № 16698/05, пункт 59, від 29 вересня 2011 року, та «Рудніченко проти України» (Rudnichenko v. Ukraine), заява № 2775/07, пункт 81, від 11 липня 2013 року), у тому числі в згаданому рішенні у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) (пункт 99), Суд вже встановлював порушення пункту 3 статті 5 стосовно питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі. Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд не знайшов жодного факту чи аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку у цій справі.

33. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

34. Заявник скаржився на те, що він та його захисник не були належним чином поінформовані про певні засідання апеляційного суду, на яких вирішувалося питання про досудове тримання заявника під вартою.

35. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, враховуючи суть скарг заявника, вирішує розглянути їх за пунктом 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Наварра проти Франції» (Navarra v. France), від 23 листопада 1993 року, пункт 28, серія А № 273-B).

Пункт 4 статті 5 Конвенції передбачає:

«4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.».

A. Доводи сторін

36. У своїй заяві заявник скаржився, що він та його захисник не були проінформовані про засідання апеляційного суду, які відбулися 27 травня, 26 липня та 09 вересня 2010 року.

37. Уряд стверджував, що у засіданнях 27 травня, 06 серпня та 09 вересня 2010 року заявник був присутній особисто або представлений захисником. На думку Уряду, це доводило те, що вони належним чином були поінформовані про засідання.

38. Заявник не надав жодних зауважень у відповідь на позицію Уряду.

B. Оцінка Суду

39. Заявник у своїх доводах обмежився запевненням, що ні він, ні його захисник поінформованими про зазначені засідання не були. Він не пояснив конкретно, як це порушило його права за пунктом 4 статті 5 Конвенції. Щодо захисника заявника, то фактично він був присутнім у засіданнях 27 травня, 06 серпня та 09 вересня 2010 року. До того ж заявник особисто був присутнім у засіданні 06 серпня 2010 року. Отже, щодо цього не виникає жодного небезпідставного питання за пунктом 4 статті 5 Конвенції.

40. Наскільки можна зрозуміти заявника, як такого, що стверджує, що його особиста присутність у засіданнях 27 травня та 09 вересня 2010 року була обов’язковою, Суд зазначає, що ці засідання відбулися невдовзі після засідань 17 травня 2010 року та 06 серпня 2010 року, на яких заявник був присутнім разом із захисником. Заявник не довів, що хотів навести у цих засіданнях нові аргументи, зокрема, щодо його особистих обставин, які не розглядались у попередніх засіданнях (див., для порівняння, рішення у справі «Хрістодулу та інші проти Греції» (Christodoulou and Others v. Greece), заява № 80452/12, пункт 77, від 05 червня 2014 року). Оскільки заявник був представлений у всіх відповідних засіданнях, не виникає жодного питання щодо принципу рівності сторін. Отже, навіть прийнявши твердження заявника, що його не викликали належним чином у засідання 27 травня та 09 вересня 2010 року, він не висунув небезпідставної скарги про порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з тим, що він особисто не був присутнім у засіданнях 27 травня та 09 вересня 2010 року (див. рішення у справах «Депа проти Польщі» (Depa v. Poland), заява № 62324/00, пункти 48 та 49, від 12 грудня 2006 року, та «Алтинок проти Туреччини» (Alt?nok v. Turkey), заява № 31610/08, пункти 54 та 55, від 29 листопада 2011 року).

41. Дійсно, заявник не був присутнім або представленим у засіданні 26 липня 2010 року, і Уряд прямо не спростував твердження заявника, що він та його захисник не були належним чином викликані у це засідання. Проте те саме питання, а саме: перегляд постанови суду першої інстанції про взяття під варту від 13 липня 2010 року, апеляційний суд розглянув ще й 06 серпня 2010 року у присутності як заявника, так і його захисника. Вбачається, що єдина суттєва різниця полягала в тому, що 26 липня апеляційний суд розглянув апеляційну скаргу захисника заявника, тоді як 06 серпня 2010 року він розглянув апеляційну скаргу, подану самим заявником. Заявник не стверджував про будь-яке порушення його прав у засіданні 06 серпня, не пояснив, в чому полягала різниця між двома апеляційними скаргами або чому він подав апеляційну скаргу окремо від свого захисника. Він також не надав жодного іншого пояснення, чому він вважав, що за таких умов були порушені його права. Таким чином, Суд вважає, що ця скарга не викладена належним чином і необґрунтована.

42. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

43. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

44. Заявник вимагав відшкодування моральної шкоди, проте залишив питання визначення розміру відшкодування на розсуд Суду.

45. Уряд стверджував, що у цій справі права заявника порушено не було-2.

-2 Виправлено 21 листопада 2017 року: «не надав коментарів» замінено на «стверджував, що у цій справі права заявника порушено не було».

46. Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

47. Заявник не подав вимог щодо судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

C. Пеня

48. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції, а решту скарги у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 5 000 (п’ять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що можуть нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 05 жовтня 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.