Стандарти доказування у спорах щодо земель водного фонду: проблема передбачуваності

Чому ця тема знову потребує уваги?

У попередніх статтях циклу «Ефективне правосуддя» увага була зосереджена на проблемі використання судами категорії «неефективного способу захисту» як самостійної підстави для відмови у позові, а також на специфіці судового захисту інтересів держави й територіальних громад у спорах щодо земель водного фонду.

У статті «Ефективне правосуддя. Частина третя» проаналізовано, як розвивалась практика вирішення судами земельних спорів та змінювались підходи Верховного Суду у спорах щодо земель водного фонду крізь призму ефективного способу захисту – від оспорювання недійсності рішень і «ланцюжків» договорів та класичної віндикації до гібридних негаторно-віндикаційних позовів і, зрештою, до застосування у чистому вигляді негаторних позовів, на які, за висновками Верховного Суду, не поширюється позовна давність – тобто, як за останні роки змінилася судова практика у спорах щодо витребування земель водного фонду у добросовісних набувачів.

Однак зміна способів судового захисту неминуче зумовила інше, не менш важливе питання – якими мають бути стандарти доказування у спорах щодо земель водного фонду, чи відповідає фактична судова практика вимогам належного, повного та змагального встановлення обставин таких справ, і чи є судова практика у таких справах прогнозованою і передбачуваною.

Нижче – про те, які на практиці є підходи до вирішення спорів щодо витребування земель водного фонду у добросовісних набувачів, як прокурори доводять, а суди – встановлюють ключові у цих справах обставини (категорію водного об’єкта, межі прибережної захисної смуги, належність земельної ділянки чи її частини до земель водного фонду), як презюмується (спростовується) добросовісність набувачів, і як часом суди по-різному застосовують стандарти доказування належності ділянок до земель водного фонду та критерії оцінки добросовісності (недобросовісності) набувачів.

Підходи Верховного Суду до вирішення спорів

Аналіз практики Верховного Суду свідчить про дещо різні підходи до доказування і встановлення обставин щодо належності земельної ділянки до земель водного фонду та оцінки добросовісності набувачів (стандарти доказування), які застосовуються на практиці у спорах щодо земель водного фонду. Так, у спорах щодо витребування земельних ділянок, розташованих у межах прибережних захисних смуг уздовж річок, озер, ставків, водосховищ, морів і лиманів, можна виокремити такі підходи до оцінки доказів і встановлення обставин:

1) мінімальний стандарт доказування, який ґрунтується на тому, що прибережні захисні смуги існують навіть, якщо їх межі не встановлені, і на припущенні, що «в силу зовнішніх, об’єктивних, явних і видимих природних ознак, особа, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати, що земельна ділянка належить до земель водного фонду» (спрощений «обачливий» підхід);

2) підвищений стандарт доказування, який ґрунтується на необхідності доказування і встановлення обставин на підставі належних і допустимих доказів – висновків земельно-технічних експертиз, відомостей картографії, кадастрових та геоінформаційних систем, даних супутникових знімків, тощо (формальний доказовий підхід);

3) максимально високий стандарт доказування, який ґрунтується не лише на необхідності доказування обставини належності спірної ділянки до земель водного фонду, а й на необхідності доказування належності земельної ділянки до земель водного фонду станом на час її відведення у приватну власність (ускладнений підхід доказування існування обставин на конкретний момент часу);

4) конвенційний підхід, який, окрім необхідності доказування обставин належності земельної ділянки до земель водного фонду станом на час її відведення у приватну власність, ґрунтується також на необхідності врахування принципу «належного врядування» («єспл-івський підхід»).

Найбільш поширеним на практиці є спрощений підхід, коли суди виходять з того, що, проявивши розумну обачність, особа могла і повинна була знати, що ділянка, яка знаходиться біля води, належать до земель водного фонду та не могла передаватись у приватну власність. Іншими словами, суди надають значення фактичному розташуванню земельної ділянки, зовнішнім, об’єктивним явним і видимим природним ознакам ділянки, очевидності близькості розташування земельної ділянки до водного об’єкта. Такий підхід дозволяє забезпечити повернення земель водного фонду у власність держави, територіальних громад, докладаючи мінімум зусиль, навіть у ситуаціях, коли знаходження земельних ділянок в межах прибережних захисних смуг не є таким очевидним, як може видаватись на перший погляд.

Так, у більшості випадках, суди виходять з того, що «в силу зовнішніх, об’єктивних, явних і видимих природних ознак, проявивши розумну обачність, особа могла і повинна була встановити, що земельна ділянка належить до земель водного фонду» (постанови ВП ВС від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).

Іноді суди зазначають, що «в силу зовнішніх, об’єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки особа, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ця ділянка розташована на незначній відстані від урізу води річки», і що «вона могла ознайомитись зі змістом земельного, водного та природоохоронного законодавства», і що «за необхідності вона могла отримати відповідну правову допомогу перед набуттям у власність спірної земельної ділянки», а, відтак, роблять висновок про те, що «особа могла і повинна була розуміти, що ця ділянка належить до земель водного фонду, і її отримання у приватну власність є неможливим». А також, що «немає жодних підстав вважати, що перед укладенням договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму спірної земельної ділянки» чи що «відповідачі не могли співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об’єктом на місцевості» (постанови ВС від 20.09.2023 у справі № 295/17428/21, від 23.10.2024 у справі № 707/3057/22, від 03.09.2025 у справі № 469/196/21 та інші).

Такий підхід, загалом, є усталеною судовою практикою у зазначених спорах щодо витребування земель водного фонду (усунення перешкод у користуванні ними).

Втім, у ряді справ суди іноді притримуються більш скрупульозного підходу, відповідно до якого сам факт близькості земельної ділянки до водного об’єкта (знаходження ділянки на незначній відстані від урізу води) не є достатнім, і що прокурор зобов’язаний довести, що спірна земельна ділянка або її частина знаходиться в межах прибережної захисної смуги (накладається на її межі) у встановленому законом процесуальному порядку. За такого підходу очевидність розташування земельної ділянки біля води (знаходження ділянки на незначній відстані від урізу води) не має самостійного доказового значення, а відсутність картографічних чи інших проєктних матеріалів (технічної документації) фактично унеможливлює задоволення позову прокурора (постанови ВС від 08.11.2023 у справі № 372/4149/18, від 28.05.2025 у справі № 372/1991/21, від 26.01.2026 у справі № 707/2893/20 та інші).

При цьому, не у всіх випадках справи направляються на новий розгляд. У частині справ рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовів залишаються без змін (постанови ВС від 19.01.2023 у справі № 548/1696/20, від 20.05.2025 у справі № 906/57/24, від 19.11.2025 у справі № 914/2659/23).

Водночас, у низці справ Верховний Суд застосовує ще більш високий стандарт доказування до оцінки доказів і доводів сторін.

Так, в окремих справах помітним є зміщення акценту з суто «природних» (зовнішніх, об’єктивних, явних і видимих) ознак і розумної обачності щодо набуття земель водного фонду у власність всупереч вимог Земельного і Водного кодексів на доказові стандарти його встановлення, зокрема доведення належними і допустимими доказами факту знаходження спірних ділянок у межах прибережних захисних смуг на момент їх відведення, та застосування часом дещо відмінних підходів до оцінки доказів та вирішення спорів за подібних фактичних обставин, що частково ставить під сумнів єдність судової практики у цій категорії справ, прогнозованість та передбачуваність судового захисту у справах, пов’язаних із витребуванням земельних ділянок, розташованих поблизу водних об’єктів.

Читайте статтю: Землі водного фонду: особливості «комплексної» оренди попри триваючий воєнний стан

Починаючи щонайменше з 2022 року, Верховний Суд у низці справ став приділяти більше уваги доводам сторін та обґрунтуванню підстав касаційних скарг щодо оцінки судами першої та апеляційної інстанції належності і допустимості доказів знаходження земельної ділянки на момент її відведення до земель водного фонду, а також достатності доказів, щоб безспірно стверджувати, що ділянка належала до земель водного фонду станом на час її передачі у власність, та, за відсутності у справах відповідних доказів, у разі недостатності доказів, скасовував судові рішення і направляв справи на новий розгляд. Але не завжди.

Так, у справі № 707/1933/20 прокурор доводив, що спірна ділянка належить до земель водного фонду, посилаючись на те, що вона сформована за рахунок земель, які до інвентаризації обліковувались як землі загального користування (штучні водосховища), а також на інформацію управління захисних масивів Дніпровських водосховищ про часткове розташування ділянки на укосі Будище-Свидівоцької захисної дамби. Однак, оскільки у справі не було достатніх доказів, зокрема висновку експертизи, то Верховний Суд дійшов висновку, що у суду відсутні були підстави безспірно стверджувати, що станом на дату прийняття розпорядження про затвердження проекту землеустрою і передачі земельної ділянки у приватну власність земельна ділянка належала до земель водного фонду; сама по собі інформація управління, відповідно до якої спірна земельна ділянка частково знаходиться на верхньому укосі Будище-Свидівоцької захисної дамби, без зазначення у ній розмірів та характеристик ділянки та відповідних підтверджуючих доказів, не може бути беззаперечним фактом належності частини ділянки до дамби (постанова ВС від 19 січня 2022 року у справі № 707/1933/20).

Водночас, у справі № 369/1872/18 суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд, вказав, що апеляційний суд встановив належність спірної ділянки до земель водного фонду фактично лише на підставі відомостей Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем 2018, не перевіривши інших доказів і обставин належності цієї ділянки до категорії таких земель станом на час її передачі у власність, не проаналізував доказів у їх сукупності, та поклавши в основу рішення докази, надані винятково прокурором, тоді як за змістом висновку експерта 2020 року за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи, матеріали справи не містять доказів того, що спірна земельна ділянка станом на час її передачі у приватну власність відносилась до земель водного фонду (постанова ВС від 21 вересня 2022 року у справі № 369/1872/18).

Показовою у цьому контексті є справа № 372/1290/19 (справа по Плютах), у якій Верховний Суд застосував максимально високий стандарт доказування для встановлення правового режиму земельних ділянок на час їх відведення: вирішальним стало не стільки матеріально-правове питання правового режиму земель водного фонду, скільки процесуально-доказове питання достатності та належності доказів – чи довів прокурор належними і допустимими доказами розташування ділянок у межах прибережної захисної смуги станом на час їх відведення. На підтвердження обставин, викладених у позові, прокурор посилався, зокрема, на лист Центральної геофізичної обсерваторії ім. Б. Срезневського (січень 2019 р.) щодо класифікації водойми Козинка як рукава Дніпра і, відповідно, ширини прибережної захисної смуги 100 м. Однак, суди попередніх інстанцій не прийняли цей документ як належний доказ, і зазначили, що, враховуючи предмет та підстави позову, прокурор як позивач повинен був надати суду докази того, що спірні земельні ділянки станом на 10 липня 2003 року (момент їх передання у приватну власність) відносились до земель водного фонду й знаходились у межах прибережної захисної смуги «рукава Козинка». Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій та вказав, що відсутні підстави для втручання держави у право приватної власності, оскільки прокурором не доведено належними та допустимими доказами розташування спірних земельних ділянок у межах прибережної захисної смуги водного об’єкта станом на момент їх передання у приватну власність. При цьому, суд додатково наголосив на тому, що, по-перше, сам по собі спеціальний режим земель водного фонду не звільняє позивача від обов’язку довести конкретний факт належності спірних ділянок до таких земель; по-друге, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях або неконкретних джерелах; по-третє, визначення категорії водного об’єкта і ширини прибережної захисної смуги має спиратися на дані компетентних органів, а не установ, до повноважень яких не належить така класифікація (постанова ВС від 05 грудня 2022 року у справі № 372/1290/19).

У результаті суд віддав перевагу принципу правової визначеності та високому стандарту доказування; при цьому природні ознаки та близькість розташування спірних ділянок до водного об’єкта була фактично редукована до юридично нейтральної обставини, а концепція розумної обачності не стала елементом оцінки добросовісності набувача. Ця справа дещо контрастує з практикою, де «очевидність» розташування і природні ознаки ділянок підсилюють висновки судів про розумну обачність та обізнаність набувачів про належність земельних ділянок до земель водного фонду, що, відповідно, вказує на існування різних підходів до доказування і стандартів доказування у формально подібних правовідносинах (постанови ВС від 21.09.2022 у справі № 369/1872/18, від 20.03.2024 у справі № 707/1429/21, від 19.11.2025 у справі № 914/2659/23 та інші).

Водночас, у справі № 372/1080/19 (справа по Козину) Верховний Суд залишив у силі рішення судів попередніх інстанцій про відмову у позові, вказавши, що прокурор, оспорюючи висновок експерта, складений за результатами проведення судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 27 червня 2023 року, не спростував висновку експерта наданням інших беззаперечних доказів віднесення спірних ділянок до земель водного фонду та зміни їх цільового призначення із порушенням вимог закону, та погодившись з висновками судів, що лист Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика», на який посилався прокурор, сам по собі не доводить протиправності дій Козинської селищної ради, оскільки без проведення геодезичних вимірювань станом на дату прийняття селищною радою рішення встановити перетин, накладання та/або часткове розміщення земельних ділянок, що передані у приватну власність відповідачам, у межах прибережної захисної смуги, неможливо. При цьому, суд застосував «єспл-івський» підхід і наголосив, що спір стосується подій 2002 року, позов прокурором пред'явлено у 2019 році, оскаржувані судові рішення ухвалені судами у 2023 році і не звертати увагу на принцип «належного врядування», згідно з яким потреба виправити минулу «помилку» державного органу не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу, не звертати увагу на принцип верховенства права, є порушенням прав власників спірних земельних ділянок, закріплених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанова ВС від 02 жовтня 2024 року).

Посилання на принцип «належного урядування» мало місце і в ряді інших справ (постанови ВС від 16.01.2019 у справі № 372/1593/16-ц, від 02.10.2024 у справі № 372/1080/19, постанова ВП ВС від 12.11.2025 у справі № 483/1336/13-ц).

Таким чином, аналіз судової практики, зокрема, наведених вище справ, свідчить про застосування судами на практиці різних підходів до доказування і встановлення обставин у цих справах, а також відсутність єдиного усталеного і передбачуваного стандарту доказування у формально однорідних спорах щодо витребування земель водного фонду (усунення перешкод у користуванні ними). В одних справах суди займають більш спрощений («обачливий») підхід, який ґрунтується на очевидності просторового розташування земельних ділянок, в інших – займають формальний доказовий підхід щодо підтвердження належними і допустимими доказами належності ділянок до земель водного фонду, надаючи значно меншої ваги очевидності розташування земельних ділянок біля води, а в ряді справ – надають перевагу часовому критерією і принципу належного урядування, що призводить до переорієнтації балансу публічного й приватного інтересів на користь захисту стабільності приватного майнового становища за відсутності належної доказової конкретики щодо правового статусу земельної ділянки на момент її відведення.

Така варіативність підходів на практиці означає для учасників правовідносин – як для органів публічної влади, органів місцевого самоврядування і прокурора, так і для приватних осіб – істотне зниження передбачуваності судових рішень, адже результат вирішення спору часто залежить не лише від змісту норм матеріального права, а й від того, який стандарт доказування буде застосований судом у конкретній справі та яким буде його внутрішнє переконання.

Водночас така варіативність частково пояснюється процесуальними стандартами доказування. Адже і у цивільному, і у господарському процесі встановлення обставин ґрунтується на співставленні доказів та визначенні тієї версії подій, яка виглядає більш вірогідною та переконливою з огляду на їх сукупність. Це означає, що суд не зобов’язаний вважати доведеною обставину лише тому, що вона здається логічною чи ймовірною; вирішальним стає баланс поданих сторонами доказів і внутрішнє переконання суду. Відтак, різні доказові конфігурації у формально подібних спорах можуть призводити до різних результатів.

Що це означає для бізнесу та інвесторів?

Для бізнесу та інвесторів це означає, що прогнозованість результату спору часто є обмеженою, а результат вирішення спору у, здавалося б, однакових ситуаціях може суттєво відрізнятися. Оскільки заздалегідь неможливо визначити, який саме підхід до встановлення обставин справи застосує суд, то правова позиція і процесуальна стратегія у справі не можуть будуватися як один фіксований сценарій. Вони мають передбачати кілька можливих варіантів розвитку подій – із готовністю як підтвердити правовий режим земельної ділянки належними і допустимими доказами, так і захищати добросовісність набуття та право мирного володіння майном.

Автор статті: адвокат Олег Качмар

Джерело: Василь Кісіль і партнери