«Сорокін проти України»: ЄСПЛ встановив порушення Конвенції з огляду на неврахування національними судами пояснень Заявника та неналежну аргументацію судового рішення (ст. 6 Конвенції, заява № 3450/09, від 18.12.2018 р.)

Фабула судового акта: Заявником у справі є громадянин України М.Є. Сорокін, який стверджував порушення права на справедливий суд у зв`язку з тим, що його апеляційна скарга була загублена судом, і як наслідок – не роглянута.

У 2007 році Заявник звернувся до суду із позовом до Фонду соціального страхування (далі - Фонд), з вимогою щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок нещасного випадку на виробництві. Рішенням суду позов було частково задоволено, Заявник і Фонд оскаржили дане рішення. Заявник подав до суду заяву про намір подати апеляцію, а згодом – апеляційну скаргу, у якій просив суд присудити йому повну компенсацію.

Апеляційний суд, розглянувши скаргу Фонду, відхилив її як необґрунтовану і залишив без змін рішення суду першої інстанції. У постанові апеляційного суду не згадувалася апеляційна скарга Заявника.

Заявник звернувся до Верховного Суду України з проханням скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд. Заявник стверджував, що подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, однак під час апеляційного розгляду з`ясувалося, що апеляція Заявника була загублена, а його клопотання не були розглянуті судом. Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги Заявника, відзначивши, що апеляційну скаргу не було подано, з огляду на що справа не може бути розглянута в касаційному порядку.

ЄСПЛ наголосив, що стаття 6 Конвенції по покладає на Договірні держави обов`язок створювати касаційні або апеляційні суди. Проте, якщо такі суди існують, здійснювані ними провадження повинні відповідати гарантіям статтті 6 Конвенції. ЄСПЛ відзначив, що до його компетенції не належить виправлення помилок права або факту, вчинених національними судами, якщо вони не порушують права і свободи, гарантовані Конвенцією. ЄСПЛ не виступає в якості четвертої інстанції і не ставить під сумнів рішення національних судів, якщо їхні висновки не є явно необгрунтованими.

ЄСПЛ дійшов висновку, що апеляційну скаргу Заявника дійсно було отримано судом з огляду на відмітку на документі. Проте, під час касаційного розгляду Верховний Суд України не врахував пояснення Заявника, фактичні обставини та належним чином не обгрунтував своє рішення.

З огляду на вищевказане, ЄСПЛ дійшов висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції, оскільки Верховний Суд України не забезпечив справедливого судового розгляду справи Заявника.

Аналізуйте судовий акт«Андрєєва проти Латвії» [ВП] (Andrejeva v. Latvia [GC]), заява № 55707/00

«Бочан проти України» (2) [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2) [GC]), заява № 22251/08

«Дюлоранс проти Франції» (Dulaurans v. France), заява № 34553/97

Із перекладом тексту рішення на українську мову можна ознайомитися на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/01/23/20190123104212-50.docx

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «СОРОКІН ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF SOROKIN v. UKRAINE)

(Заява № 3450/09)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

18 грудня 2018 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Сорокін проти України»

Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović), Голова,
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni),
Петер Пацолай (Péter Paczolay), судді,
та Андреа Там’єтті (Andrea Tamietti), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 листопада 2018 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 3450/09), яку 26 грудня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Михайло Єгорович Сорокін (далі – заявник).

2. Заявника представляв пан І. Токарев, юрист, який практикує у м. Торецьк. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

3. 14 лютого 2018 року про скаргу заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на стверджувану несправедливість провадження у його справі було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1957 році та проживає у м. Торецьк.

5. У грудні 2007 року заявник звернувся до Дзержинського міського суду з позовом до Фонду соціального страхування
(далі – Фонд), вимагаючи відшкодування шкоди у зв’язку з травмою, отриманою у результаті нещасного випадку на виробництві.

6. Рішенням від 17 січня 2008 року зазначений суд частково задовольнив позов та присудив заявнику певну суму відшкодування шкоди. Заявник та Фонд подали апеляційні скарги на це рішення.

7. Зокрема, 25 січня 2008 року заявник через Дзержинський міський суд подав заяву про апеляційне оскарження (далі – заява). На наданій Суду копії заяви є печатка Дзержинського міського суду з реєстраційним номером 1561 та датою отримання 25 січня 2008 року. 13 лютого 2008 року заявник подав саму апеляційну скаргу, у якій він просив апеляційний суд скасувати рішення від 17 січня 2008 року та присудити йому суму відшкодування шкоди, яка ним вимагалась, у повному розмірі. Копія апеляційної скарги містить печатку Дзержинського міського суду із зазначеною датою отримання
13 лютого 2008 року. Заявник зазначив, що окремого процесуального рішення за його апеляційною скаргою винесено не було, оскільки вона була загублена судом.

8. У своїй ухвалі від 18 березня 2008 року Апеляційний суд Донецької області (далі – апеляційний суд) розглянув апеляційну скаргу Фонду, відхилив її у зв’язку з необґрунтованістю та залишив без змін рішення від 17 січня 2008 року. Апеляційна скарга заявника в ухвалі не згадувалася, а лише зазначалося, що під час засідання, яке відбулось у той самий день, заявник та його представник заперечили проти апеляційної скарги Фонду та просили суд відхилити її.

9. Згідно із записом судового засідання від 18 березня 2008 року представник заявника під час засідання зазначила, що 25 січня
2008 року заявник подав заяву, а 13 лютого 2008 року саму апеляційну скаргу. Вона також зазначила, що вони не оскаржували рішення від
17 січня 2008 року у частині застосування законодавства, а радше просили присудити суму відшкодування шкоди, яку вимагав заявник, у повному розмірі. Представник заявника також просила апеляційний суд відхилити апеляційну скаргу Фонду. Заявник доводив, що під час засідання його представник також надала копію його апеляційної скарги та попросила апеляційний суд долучити її до матеріалів справи, проте останній відмовив у цьому.

10. Заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України.
З наданої Суду копії касаційної скарги вбачається, що заявник датував її 17 травням 2008 року. У ній заявник зазначив, що подав апеляційну скаргу на рішення від 17 січня 2008 року, проте коли він прибув на засідання апеляційного суду 18 березня 2008 року, виявилося, що його апеляційна скарга була загублена і тому його доводи не були розглянуті апеляційним судом. У зв’язку з цим він просив Верховний Суд України скасувати ухвалу від 18 березня 2008 року та передати справу на новий розгляд.

11. 27 червня 2008 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника. Він зазначив, що апеляційний суд розглянув апеляційну скаргу Фонду, проте заявник особисто не подав апеляційну скаргу на рішення від 17 січня 2008 року, і на цій підставі справа не могла бути переглянута у касаційній інстанції. Суд не розглянув аргумент заявника, що насправді він подав апеляційну скаргу, проте вона була загублена. В ухвалі Верховного Суду України було зазначено, що касаційна скарга заявника була подана
«у квітні 2007 року».

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

12. Стаття 220 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (далі – Кодекс) передбачала на час подій, що за заявою сторін або з власної ініціативи суд першої інстанції міг ухвалити додаткове рішення, якщо він попередньо не ухвалив рішення стосовно позовної вимоги, щодо якої сторона подала докази та дала пояснення.

13. Стаття 296 передбачала, що заява про апеляційне оскарження та сама апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подавалися до апеляційного суду через суд першої інстанції, який ухвалив це рішення. Останній потім надсилав апеляційну скаргу до апеляційного суду.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

14. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість провадження у його справі, оскільки Верховний Суд України відмовив у розгляді його касаційної скарги на помилковій підставі, що він попередньо не подав апеляційну скаргу на рішення Дзержинського міського суду. Зазначене положення у відповідній частині передбачає:

«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...»

A. Прийнятність

15. Уряд доводив, що заява була подана з пропущенням строку, оскільки остаточне рішення у справі заявника було ухвалене 27 червня 2008 року, тоді як заява була подана 30 березня 2009 року.

16. Заявник не надав жодних коментарів у відповідь.

17. Суд зазначає, що заявник надіслав свій перший лист, у якому вказав відповідні факти та скарги, 26 грудня 2008 року. Після цього йому було запропоновано подати заяву до 19 березня 2009 року, що він належним чином зробив 12 березня 2009 року (з поміткою Суду про отримання її 30 березня 2009 року). Отже, заявник дотримався правила шестимісячного строку, встановленого у пункті 1 статті 35 Конвенції, а зазначене зауваження Уряду має бути відхилене.

18. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

19. Уряд стверджував, що оскільки заявник не надав жодного судового рішення щодо прийняття до розгляду його апеляційної скарги на рішення від 17 січня 2008 року, невідомо, чи він насправді подавав її. Навіть якщо він це зробив, вона «очевидно» була б повернута без розгляду, оскільки заява не відповідала процесуальним нормам. Проте в іншій частині своїх доводів Уряд стверджував, що суд, «вочевидь, прийняв апеляційну скаргу до розгляду». Також Уряд зазначив, що якби апеляційний суд не розглянув усіх аргументів заявника, заявник міг звернутися із заявою про ухвалення додаткового рішення відповідно до частини першої статті 220 Кодексу
(див. пункт 12). Далі Уряд стверджував, що касаційна скарга заявника була датована 17 травня 2008 року (див. пункт 10) та містила печатку Верхового Суду України, тоді як ухвала останнього посилалася на касаційну скаргу, подану у квітні 2007 року (див. пункт 11). Отже, незрозуміло, чи надав заявник Суду ту саму касаційну скаргу, яка згадувалась в ухвалі Верхового Суду України від 27 червня 2008 року. Якщо посилання Верховного Суду України на квітень 2007 року було технічною помилкою, заявник міг звернутися із клопотанням про її виправлення. У будь-якому разі ухвала Верховного Суду України не була явно безпідставною, а судовий розгляд справи заявника був справедливим.

20. Заявник повторив, що подав заяву, апеляційну та касаційну скарги 25 січня, [13] лютого та 17 травня 2008 року відповідно.

2. Оцінка Суду

21. Суд нагадує, що стаття 6 Конвенції не зобов’язує Договірні Сторони створювати суди апеляційної чи касаційної інстанції, а де такі суди існують, розгляд справ у них має відповідати гарантіям, визначеним у статті 6 Конвенції, зокрема, вони мають гарантувати громадянам ефективне право на доступ до судів для вирішення спору щодо їхніх прав та обов’язків цивільного характеру (див. наприклад, рішення у справі «Андрєєва проти Латвії» [ВП] (Andrejeva v. Latvia) [GC], заява № 55707/00, пункт 97, ЄСПЛ 2009). Він також нагадує, що до компетенції Суду не належить розгляд стверджуваних помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо тільки такі помилки не порушили права та свободи, що охороняються Конвенцією. Суд не має діяти як четверта інстанція, а тому не ставитиме рішення національних судів під сумнів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див., наприклад, рішення у справі «Бочан проти України (№2) [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015). Наприклад, Суд встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції за обставин, у яких рішення суду останньої інстанції відхилити касаційну скаргу заявника як неприйнятну було результатом явної помилки в оцінці цього суду (див. рішення у справі «Дюлоранс проти Франції» (Dulaurans v. France), заява № 34553/97, пункти 34 – 39, від 21 березня 2000 року).

22. У цій справі Суд не має підстав сумніватися, що заявник подав апеляційну скаргу на рішення від 17 січня 2008 року, оскільки заявник надав копію апеляційної скарги з печаткою Дзержинського міського суду, на якій вказана дата отримання (див. пункт 7). Щодо доводу Уряду, що навіть у разі її подання вона була б повернута заявнику без розгляду через невідповідність заяви процесуальним нормам, Суд вважає, що це всього лише припущення, не підтверджене жодними доказами. Більше того, цей довід суперечить іншому доводу Уряду, що апеляційна скарга заявника, «вочевидь, [була] прийнята до розгляду»
(див. пункт 19).

23. Стосовно доводу Уряду, що навіть якби заявник дійсно подав апеляційну скаргу, він міг звернутися до апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового рішення відповідно до частини першої статті 220 Кодексу (див. пункт 19), Суд зазначає, що це положення стосується лише рішень судів першої інстанції (див. пункт 12). Уряд не стверджував, що це положення було аналогічно застосовним до рішень апеляційного суду, та не навів жодного іншого положення, яке дозволило б скористатися таким самим підходом під час апеляційного провадження. Навіть за умови, що зазначене положення також є застосовним до рішень апеляційного суду, Суд зазначає, що скарга заявника полягала у тому, що за його апеляційною скаргою не було винесено рішення, оскільки вона була загублена, а Уряд не пояснив, яким чином заявник міг порушити це конкретне питання у рамках відповідного положення.

24. Щодо касаційної скарги заявника Суд вважає, що у посиланні Верховного Суду України на «квітень 2007 року», як на дату подання скарги, явною була технічна помилка (див. пункт 11 in fine), оскільки оскаржувані заявником рішення були ухвалені у 2008 році
(див. пункти 6 та 8). За відсутності будь-яких доказів протилежного Суд немає підстав для сумніву, що копія касаційної скарги заявника у матеріалах справи та скарга, датована 17 травня 2008 року, насправді є тією самою, яку він подав до Верхового Суду України. У будь-якому разі Уряд не пояснив, яким чином клопотання про виправлення Верховним Судом України його помилки у даті могло призвести до розгляду по суті касаційної скарги заявника.

25. Суд також зауважує, що у своїй касаційній скарзі заявник стверджував, що він подав апеляційну скаргу на рішення від 17 січня 2008 року, проте вона була загублена і тому не була розглянута
(див. пункт 10). Проте Верховний Суд України взагалі не розглянув цей аргумент, встановивши натомість, що заявник вперше оскаржив зазначене рішення, а тому він не міг розглянути касаційну скаргу
(див. пункт 11). За відсутності будь-якого додаткового пояснення Верховного Суду України яким чином він дійшов цього висновку, незважаючи на протилежні аргументи, висунуті заявником у його касаційній скарзі, а також враховуючи висновки у пункті 22, Суд вважає, що цей висновок був результатом явної помилки Верхового Суду України. Уряд не навів жодного аргументу, який би переконав Суд дійти іншого висновку. Тому Суд вважає, що Верховний Суд України не забезпечив заявнику справедливого судового розгляду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Дюлоранс проти Франції» (Dulaurans v. France), пункти 34 – 39).

26. Отже, було порушено зазначене положення.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

27. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

28. Заявник вимагав відшкодування матеріальної шкоди, завданої йому внаслідок нещасного випадку на виробництві.

29. Уряд стверджував, що між встановленим порушенням та стверджуваною шкодою не було жодного причинно-наслідкового зв’язку.

30. Суд вважає, що заявник не довів існування причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою; отже, він відхиляє цю вимогу. Суд також зазначає, що відповідно до законодавства України заявник має право звернутись за повторним розглядом його справи у світлі висновку Суду щодо недотримання національними судами статті 6 Конвенції у його справі (див. згадане рішення у справі «Бочан проти України (№2)» (Bochan v. Ukraine (no. 2), пункт 18).

B. Судові та інші витрати

31. Заявник не подав жодних вимог щодо цього.

32. Отже, немає підстав присуджувати щось за цим пунктом

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

3. Відхиляє вимогу заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 грудня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/01/23/20190123104212-50.docx