«Промислово-фінансовий Консорціум «Інвестиційно-металургійний Союз» проти України»: Сторона не має права вимагати перегляду остаточного рішення лише з метою нового рогляду і вирішення справи (ст. 6 Конвенції, заява № 10640/05, від 26.06.2018 р.)

Фабула судового акта: Заявник, Промислово-фінансовий Консорціум «Інвестиційно-металургійний Союз», скаржився на порушення низки положень Конвенції, в тому числі на несправедливість судового провадження у його справі, незаконне позбавлення права власності та ін.

На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України було розпочато процедуру приватизації Державного гірничо-металургійного комбінату «Криворіжсталь» (далі - «Криворіжсталь»). Заявник став переможцем конкурсу щодо купівлі 93,02 % акцій «Криворіжсталі» та уклав з Фондом державного майна України договір купівлі-продажу акцій.

Згодом Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна скасували розпорядження та накази щодо приватизації «Криворіжсталі», рішенням суду приватизацію було визнано незаконною. Акції «Криворіжсталі» було вилучено у Заявника, сплачені за них кошти – повернуто. Було розпочато процедуру перепродажу акцій «Криворіжсталі», Заявник не брав участі у конкурсі. Новим власником 93,02 % акцій «Криворіжсталі» стала інша компанія.

Заявника було залучено до судових справ за позовами, пов’язаними з приватизацією підприємства «Криворіжсталь, як третю особу. Компанія, яка програла конкурс, переможцем якого був Заявник, також звернулася до суду з позовом проти низки державних органів та Заявника, оскаржуючи законність приватизації «Криворіжсталі» та договору купівлі-продажу, укладеного із Заявником. У задоволенні позову було відмовлено. Після оскарження у Верховному Суді України рішення набрало статусу остаточного. Згодом за поданням Генерального прокурора України Верховний Суд України поновив строк на касаційне провадження у даній справі, скасував рішення судів та направив справу на новий розгляд; вказане рішення було обгрунтоване порушенням процедури проведення конкурсу та неправильним застосуванням судами норм процесуального права.

Під час нового розгляду суд ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги Консорціуму «Індустріальна група» та Генеральної прокуратури України, визнавши рішення щодо приватизації «Криворіжсталі» та договір купівлі-продажу акцій недійсними. Апеляційну і касаційну скарги Заявника судами було залишено без задоволення. Під час провадження у справі Заявника Президент і Прем’єр-міністр України зробили низку публічних, які стосувалися провадження, в тому числі з припущеннями щодо строку розгляду справи та суті прийнятого рішення.

Заявник стверджував, що провадження у національних судах були несправедливими, в тому числі у зв’язку зі скасуванням остаточного рішень судів, касаційного перегляду остаточного рішення у справі за поданням Генерального прокурора України, який не був стороною провадження, суперечливими підходами судів до тлумачення національного законодавства та ін.

ЄСПЛ наголосив, що принцип юридичної визначеності, в тому числі принцип остаточності рішень є одним із основоположних аспектів верховенства права. Сторона не має права вимагати перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою нового рогляду справи. Суди вищих інстанцій під час перегляду рішень повинні виправляти судові помилки, інші недоліки правосуддя. Проте, перегляд у суді вищої інстанції не повинен бути прихованим засобом для оскарження остаточного рішення. Разом із цим, ЄСПЛ наголосив, що принципом юридичної визначеності можна поступитися, проте лише з метою виправлення «суттєвого недоліку» правосуддя.

ЄСПЛ підкреслив, що критеріями незалежності суду є порядок призначення суддів, строк їх повноважень, гарантії проти тиску, наявність зовнішніх ознак незалежності та ін. Безсторонність суду передбачає наявність суб’єктивного та об’єктивного аспектів. Незалежність та об’єктивна безсторонність суду пов’язані між собою.

ЄСПЛ дійшов висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції з огляду на наступне. ЄСПЛ наголосив, що випадки, коли строк для оскарження рішення поновлюється через значний проміжок часу, можуть порушувати принцип юридичної визначеності. Суди у кожній окремій справі повинні перевіряти, чи підстави для поновлення строку виправдовують втручання у принцип правової визначеності. Проаналізувавши обставини справи, ЄСПЛ дійшов висновку, що рішення Верховного Суду України про поновлення строку на оскарження рішення за поданням прокуратури не було обґрунтованим; Суд також не розглянув можливих наслідків прийнятого рішення для принципу юридичної визначеності та інтересів Заявника. Більше того, скасування рішень відбулося після публічних заяв Президента і Прем’єр-міністра України, які, на думку ЄСПЛ вплинули на незалежність і безсторонність суддів, які розглядали справу.

ЄСПЛ вирішив, що стосовно Заявник не було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. Зокрема, Заявник не довів, що був позбавлений можливості ефективно захистити свої майнові права та інтереси під час відновленого провадження у національних судах, що на нього було покладено надмірний тягар та не заперечив, що оскаржуване втручання було здійснене в інтересах суспільства.

Інші скарги Заявника було відхилено як явно необґрунтовані.

Аналізуйте судовий акт: «Мікаллеф проти Мальти» [ВП] (Micallef v. Malta) [GC], заява № 17056/06

«Булуа проти Люксембургу» [ВП] (Boulois v. Luxembourg) [GC], заява № 37575/04

«Совтрансавто-Холдинг» проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine), заява № 48553/99

«Язічі та інші проти Туреччини (№ 2)» (Yazıcı and Others v. Turkey (no. 2), заява № 45046/05

«Брумареску проти Румунії» [ВП] (Brumărescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95

«Депаль проти Франції» [ВП], (Depalle v. France) [GC], заява № 34044/02

«Ян та інші проти Німеччини» [ВП] (Jahn and Others v. Germany) [GC], заяви № 46720/99, № 72203/01 та № 72552/01

Із перекладом тексту рішення на українську мову можна ознайомитися на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2018/11/21/20181121133019-50.docx

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ПРОМИСЛОВО-ФІНАНСОВИЙ КОНСОРЦІУМ «ІНВЕСТИЦІЙНО-МЕТАЛУРГІЙНИЙ СОЮЗ» ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF INDUSTRIAL FINANCIAL CONSORTIUM INVESTMENT METALLURGICAL UNION v. UKRAINE)

(Заява № 10640/05)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

26 червня 2018 року

ОСТАТОЧНЕ

26/09/2018

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Промислово-фінансовий Консорціум «Інвестиційно-металургійний Союз» проти України»

Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Вінсент А. Де Гаетано (Vincent A. De Gaetano), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Егідіюс Куріс (Egidijus Kūris),

Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni),
Жорж Раварані (Georges Ravarani),
Марко Бошняк (Marko Bošnjak), судді,
та Маріалена Цирлі (Marialena Tsirli), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 05 червня 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 10640/05), яку 22 березня 2005 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) українське спільне підприємство, розташоване у м. Київ та зареєстроване як юридична особа відповідно до законодавства України, Промислово-фінансовий Консорціум «Інвестиційно-металургійний Союз» (далі – підприємство-заявник).

2. Підприємство-заявника представляв пан В. Ясінський, голова правління консорціуму, та різні юристи, на останніх етапах провадження пан Дж. Рейнольдс з фірми «Уайт енд Кейс ЛЛП», розташованої у м. Лондон. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Підприємство-заявник скаржилося в основному за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість проваджень, за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що несправедливі провадження призвели до незаконного позбавлення його власності, та на порушення статей 10, 11, 13, 14 та 18 Конвенції.

4. 01 грудня 2008 року про заяву було повідомлено Уряд. Підприємство-заявник і Уряд надали зауваження щодо заяви.

5. Письмові зауваження також були отримані від «АрселорМіттал Дуйсбург ГмбХ», приватної компанії, зареєстрованої як юридична особа відповідно до законодавства Німеччини, якій на той час Голова секції надав дозвіл на вступ у справу.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Події, що передували справі

1. Приватизація державного гірничо-металургійного комбінату «Криворіжсталь»

6. 06 серпня 2003 року Кабінет Міністрів України видав розпорядження про приватизацію державного гірничо-металургійного комбінату «Криворіжсталь» (далі – підприємство «Криворіжсталь»). На той час підприємство «Криворіжсталь» було одним з найбільших у світі підприємств-виробників сталі, на якому працювало приблизно 60 000 осіб та яке виробляло приблизно 20 % загального річного об’єму виплавки сталі в Україні. 04 листопада 2003 року Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України внесло підприємство «Криворіжсталь» до переліку активів держави, що підлягали приватизації. Після цього Міністерство промислової політики України та Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку видали акти, спрямовані на забезпечення приватизації підприємства.

7. Підприємство-заявник було створено у квітні 2004 року дев’ятьма приватними компаніями, п’ять з яких належали або контролювались А., одним з лідерів «Партії регіонів». Члени партії обіймали більшість посад у Кабінеті Міністрів України у період з 2003 до 2004 років, включно з посадою Прем’єр-міністра України. Інші чотири компанії належали або контролювалися П., зятем
пана Л. Кучми, другого Президента України, який обіймав цю посаду з
19 липня 1994 року до 23 січня 2005 року.

8. 12 травня 2004 року Фонд державного майна України (далі – Фонд) оголосив конкурс з продажу 93,02 % акціонерного капіталу підприємства «Криворіжсталь». Умовою конкурсу було виробництво його учасником протягом кожного з останніх трьох років, які передували проведенню конкурсу, одного мільйону тон коксу та двох мільйонів тон сталі на території України. Підприємство-заявник взяло участь у цьому конкурсі.

9. З шести заявок, поданих різними підприємствами, Фонд обрав заявки підприємства-заявника та Консорціуму «Індустріальна група», дійшовши висновку, що ці підприємства відповідали умовам конкурсу.

10. 14 червня 2004 року підприємство-заявник було оголошене переможцем конкурсу. Того ж дня підприємство-заявник уклало з Фондом договір купівлі-продажу та сплатило за відповідні акції 4 260 000 000 українських гривень (далі – грн), що на той час становило близько 608 000 000 євро. Акції були зараховані на депозитний рахунок підприємства-заявника в «ІНГ Банк Україна».

11. 23 липня 2004 року підприємство-заявник призначило Т. для представництва його як власника акцій підприємства «Криворіжсталь» та закінчення оформлення передачі за договором від 14 червня 2004 року.

12. Без надання додаткових пояснень або доказів підприємство-заявник стверджувало, що воно під час періоду свого контролю над підприємством «Криворіжсталь» інвестувало значні фінансові ресурси.

2. Президентські вибори 2004 року та реприватизація підприємства «Криворіжсталь»

13. Законність і прозорість приватизації підприємства «Криворіжсталь» ставилася під сумнів політичною опозицією, лідерами якої у 2004 році були пан В. Ющенко, пані Ю. Тимошенко та пан О. Мороз. У своїх публічних заявах вони звинувачували Президента України Кучму, а також П. та А. у шахрайстві та закликали повернути підприємство державі.

14. Під час президентської виборчої кампанії 2004 року питання обговорювалося двома основними конкурентами, паном Ющенком і паном Януковичем. Пан Янукович, чию кандидатуру відкрито підтримували Президент України Кучма та А., стверджував, що приватизація підприємства «Криворіжсталь» була законною та справедливою.

15. З кінця листопада 2004 року до січня 2005 року відбулася низка протестів одразу після закінчення голосування у другому турі виборів 2004 року, які відповідно до численних повідомлень національних і міжнародних засобів масової інформації були скомпрометовані масштабною корупцією, залякуванням виборців і прямою фальсифікацією результатів. Ці події загальновідомі як Помаранчева революція.

16. За результатами повторного голосування від 26 грудня 2004 року пан Янукович програв вибори пану Ющенку, який 23 січня 2005 року став третім Президентом України. 24 січня 2005 року
пані Тимошенко була призначена в.о. Прем’єр-міністра України. 04 лютого 2005 року Верховна Рада України (Парламент України) затвердила призначення нового очолюваного нею Кабінету Міністрів України. «Партія регіонів» сформувала парламентську опозицію.

17. За повідомленнями різних засобів масової інформації, наданими підприємством-заявником, з січня до квітня 2005 року Президент України Ющенко та Прем’єр-міністр України Тимошенко публічно заявляли про незаконність приватизації підприємства «Криворіжсталь» та що підприємство буде повернуто державі, а після цього перепродано.

18. Зокрема, в інтерв’ю від 26 січня 2005 року Прем’єр-міністр України Тимошенко зазначила, що: « ... українські підприємства, такі як підприємство «Криворіжсталь», що були явно вкрадені, мають бути повернуті державі».

19. 04 лютого 2005 року Президент України Ющенко, звертаючись до Верховної Ради України, зробив таку заяву:

«...Я обіцяю, що цього року буде проведена справедлива приватизація. Ті об’єкти, що були вкрадені, будуть повернуті державі, починаючи з «Криворіжсталі» ...»

20. 12 лютого 2005 року Кабінет Міністрів України скасував своє розпорядження від 06 серпня 2003 року, яким була розпочата приватизація підприємства «Криворіжсталь». 15 лютого 2005 року Фонд також скасував свої накази щодо приватизації.

21. 08 червня 2005 року держава відновила контроль над підприємством «Криворіжсталь» за рішеннями господарського суду, який визнав його приватизацію незаконною (див. пункти 51 – 53 та 56, 57). Постановою від 11 червня 2005 року Кабінет Міністрів України визнав недійсним договір від 14 червня 2004 року та вилучив акції підприємства «Криворіжсталь» у підприємства-заявника.

22. У невстановлену дату гроші, сплачені за акції підприємства у 2004 році, були повернуті підприємству-заявнику.

23. Двома розпорядженнями від 23 червня 2005 року Кабінет Міністрів України розпочав процедури з перепродажу 93,02 % акціонерного капіталу підприємства «Криворіжсталь». 09 серпня 2005 року він затвердив умови конкурсу. Наступного дня був офіційно оголошений конкурс.

24. Підприємство-заявник не брало участі в конкурсі. Натомість, воно оскаржило рішення органів влади, прийняті у лютому та
червні 2005 року, до господарських судів і судів загальної юрисдикції, але безрезультатно. Підприємство-заявник не надало жодних додаткових деталей щодо цих проваджень.

25. 24 жовтня 2005 року конкурс завершився аукціоном, який транслювався в прямому ефірі головними телевізійними каналами. Переможцем була оголошена компанія «Міттал Стіл Джермані ГмбХ». 28 жовтня 2005 року вона уклала договір купівлі-продажу з Фондом та стала новим власником 93,02 % акціонерного капіталу підприємства «Криворіжсталь» за ціною 24 200 000 000 грн, що на той час становило приблизно 3 964 021 752 євро. Згодом правонаступником компанії «Міттал Стіл Джермані ГмбХ» стала компанія «АрселорМіттал Дойсбург ГмбХ», яка відповідно до наданих нею документів, зробила значні інвестиції у підприємство «Криворіжсталь».

3. Події, які відбулися після виборів 2004 року та стосувалися одного з власників підприємства-заявника

26. Як стверджує підприємство-заявник, після виборів 2004 року А. зазнав утисків через його політичні погляди та зв’язки. Зокрема, компанії, які належали або були підконтрольні йому, органами влади були піддані різним перевіркам. Як стверджується, органи влади намагалися націоналізувати деякі з цих компаній, хоча й безрезультатно. Підприємство-заявник надало копії декількох звернень третіх осіб до національних органів влади з метою запобігання націоналізації цих компаній.

B. Провадження у судах загальної юрисдикції, ініційовані приватними особами

1. Провадження, ініційовані Н., С. і Х.

27. 28 травня, 03 та 11 червня 2004 року відповідно три приватні особи, Н., юрист, який практикує у м. Київ, а також С. і Х., депутати Верховної Ради України, подали до Голосіївського районного суду м. Києва три окремі адміністративні скарги на рішення Фонду та Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку щодо організації конкурсу 2004 року, стверджуючи, що ці рішення порушили право кожного громадянина на участь у приватизації державного майна.

28. У невстановлену дату голова Апеляційного суду м. Києва передав справу до Печерського районного суду м. Києва (далі – Печерський суд). Окремими ухвалами від 08 та 14 червня 2004 року останній із зазначених судів відмовив у розгляді цих скарг та зобов’язав негайно «виконати» його ухвали. Суду не були надані копії цих ухвал.

29. 02 серпня 2004 року Апеляційний суд м. Києва частково змінив ухвали від 08 та 14 червня 2004 року, вилучивши положення щодо їхнього негайного виконання.

2. Провадження, ініційоване І. та Н.

30. 14 червня 2004 року приватна особа І., а також Н. подали до Шевченківського районного суду м. Києва позов проти Фонду, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та банку «ІНГ Банк Україна», оскаржуючи законність їхніх рішень і дій, пов’язаних з приватизацією підприємства «Криворіжсталь». У невстановлену дату справа була передана до Печерського суду.

31. За клопотанням позивачів підприємство-заявник було залучене до провадження в якості третьої особи. Листами від 20 жовтня та 25 листопада 2004 року прокурор Печерського району звернувся до суду з клопотанням про залучення до участі у справі з метою представництва інтересів І. та держави. Клопотання прокурора було задоволене.

C. Провадження у господарських судах, ініційоване Консорціумом «Індустріальна група»

32. 25 червня 2004 року Консорціум «Індустріальна група», сторона, яка програла конкурс 2004 року, ініціювала провадження у Господарському суді м. Києва проти підприємства-заявника, Фонду, Міністерства промислової політики та Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, оскаржуючи законність рішень органів влади, прийнятих у зв’язку приватизацією підприємства «Криворіжсталь», і договору від 14 червня 2004 року. Він стверджував, що конкурс 2004 року був незаконним і несправедливим.

33. Зокрема, Консорціум «Індустріальна група» стверджував, що випуск акцій підприємства «Криворіжсталь» не був проведений відповідно до закону; що конкурс не був оголошений своєчасно; що умови конкурсу були вузькими та обмежувальними, зменшували таким чином коло потенційних учасників конкурсу та порушували законне право кожного громадянина на участь у приватизації державного майна; що акції мали бути продані на фондовій біржі; та що його загальна пропозиція, у тому числі кошти, які він планував інвестувати у підприємство «Криворіжсталь», була більшою ніж сума, сплачена за акції підприємства підприємством-заявником. Він також стверджував, що оскільки скарги на рішення щодо організації конкурсу 2004 року, подані трьома приватними особами, розглядалися судами з травня до червня 2004 року, будь-яке рішення щодо конкурсу, ухвалене у період з 08 до 14 червня 2004 року, було незаконним.

34. 05 липня 2004 року підприємство-заявник подало зустрічний позов до інших сторін провадження, в якому просило суд визнати його право на 93,02 % акцій підприємства «Криворіжсталь».

35. Ухвалою від 20 липня 2004 року Господарський суд м. Києва встановив, що Генеральна прокуратура України мала взяти участь у провадженні, та зобов’язав її призначити представника у провадженні. Незважаючи на цю ухвалу, у 2004 році жоден прокурор не з’явився до Господарського суду м. Києва чи Вищого господарського суду України.

36. Підприємство «Криворіжсталь» брало участь у провадженні як третя особа.

37. 19 серпня 2004 року Господарський суд м. Києва, детально розглянувши аргументи Консорціуму «Індустріальна група», відхилив їх у зв’язку з необґрунтованістю та встановив, що приватизація підприємства «Криворіжсталь» була проведена згідно з відповідним законодавством. Суд встановив, inter alia, що права громадян на участь у приватизації не були обмежені, оскільки вони могли заснувати підприємства та взяти учать у конкурсі через такі підприємства. Суд також зазначив, що скарги приватних осіб проти конкурсу не були подані відповідно до закону, а отже не мали зупиняючої дії. Суд також визнав майнові права підприємства-заявника на акції підприємства «Криворіжсталь» та заборонив будь-які дії відповідачів, які могли порушити ці права.

38. Консорціум «Індустріальна група» звернувся з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України.

39. 22 жовтня 2004 року Вищий господарський суд України провів засідання за участю представників сторін і залишив рішення від
19 серпня 2004 року без змін. Сторони не оскаржили постанову від
22 жовтня 2004 року до Верховного Суду України.

40. 07 лютого 2005 року Генеральний прокурор України звернувся до Верховного Суду України з касаційним поданням в інтересах держави, стверджуючи, що оскаржувані рішення Господарського суду м. Києва та Вищого господарського суду України стосувалися прав та обов’язків Кабінету Міністрів України. Генеральний прокурор України просив поновити строк для касаційного оскарження та стверджував, не надаючи жодних додаткових деталей, що він пропустив його, оскільки про постанову від 22 жовтня 2004 року йому стало відомо лише під час розгляду скарги С. до Генеральної прокуратури України. Як стверджує Уряд, ця скарга надійшла до Генеральної прокуратури України 30 грудня 2004 року та стосувалася здебільшого постанови Вищого господарського суду України від 22 жовтня 2004 року.

41. У своєму касаційному поданні Генеральний прокурор України головним чином оскаржував застосування законодавства Господарським судом м. Києва та Вищим господарським судом України і стверджував, що рішення цих судів суперечили рішенню Верховного Суду України в аналогічній справі. Він також зазначив, що суди не залучили Кабінет Міністрів України до участі у провадженні, хоча предмет спору стосувався його функцій згідно з відповідними положеннями щодо приватизації.

42. 17 лютого 2005 року Верховний Суд України задовольнив клопотання про поновлення строку та відкрив провадження з метою розгляду по суті касаційного подання Генерального прокурора України. Копія цієї ухвали Суду надана не була.

43. 01 березня 2005 року Верховний Суд України задовольнив касаційне подання Генерального прокурора України, скасував рішення судів нижчих інстанцій та направив справу на новий розгляд. Суд встановив, що відповідно до законодавства України ані Консорціум «Індустріальна група», ані підприємство-заявник не мали права брати участь у конкурсі 2004 року; що конкурс не був оголошений своєчасно, як це передбачалось законодавством; та що задовольняючи зустрічний позов підприємства-заявника, суди нижчих інстанцій неправильно застосували норми процесуального права, якими передбачалось, що під час провадження не допускається пред’явлення зустрічного позову одним відповідачем до іншого.

44. 21 березня 2005 року заступник Генерального прокурора України в інтересах держави та від імені Фонду звернувся до Господарського суду м. Києва, до якого була передана справа, з позовом до підприємства-заявника, Міністерства промислової політики України та Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Його позов стосувався рішень щодо приватизації підприємства «Криворіжсталь» та договору від 14 червня 2004 року. Він також вимагав повернення акцій підприємства «Криворіжсталь» Фонду та просив суд накласти арешт на акції в якості тимчасового заходу до остаточного вирішення спору.

45. Заступник Генерального прокурора України стверджував, що конкурс 2004 року був організований незаконно та несправедливо, зокрема, з огляду на умови, яким мали відповідати потенційні учасники. Він також зазначив, що учасники, заявки яких були відібрані, не відповідали вимогам законодавства щодо участі в цьому конкурсі.

46. 23 березня 2005 року суд провів закрите засідання, під час якого він вирішив відкрити провадження та запросити сторони надати доводи по справі. Він також призначив наступне засідання на
01 квітня 2005 року.

47. 01 квітня 2005 року суд ухвалив залучити до участі у справі в якості відповідача банк «ІНГ Банк України», в якому зберігалися відповідні акції. Генеральна прокуратура України була допущена до участі у провадженні в якості третьої особи в інтересах Кабінету Міністрів України.

48. 15 квітня 2005 року підприємство-заявник звернулося до суду з клопотанням про допуск журналістів на судові засідання у справі. Суд відмовив у задоволенні цього клопотання, встановивши, що журналісти не отримали офіційного дозволу адміністрації суду.

49. Пізніше журналісти отримали необхідний дозвіл і брали участь у судових засіданнях.

50. 21 квітня 2005 року копія ухвали Печерського суду від
21 квітня 2005 року (див. пункт 83) була приєднана до матеріалів справи та того ж дня досліджена в судовому засіданні.

51. 22 квітня 2005 року суд ухвалив рішення у справі, задовольнивши вимоги Консорціуму «Індустріальна група» та Генеральної прокуратури України, які він вважав аналогічними за характером. Він визнав недійсними рішення органів влади щодо приватизації 2004 року та договір від 14 червня 2004 року, а також зобов’язав Фонд повернути кошти, сплачені підприємством-заявником за акції підприємства «Криворіжсталь». Суд відмовив у задоволенні зустрічного позову підприємства-заявника і зобов’язав його повернути Фонду акції та сплатити на користь держави 1 903 грн судових та інших витрат, що на той час становило близько 291 євро.

52. Суд встановив, що Фонд не оголосив конкурс своєчасно; що він незаконно встановив умову щодо виробництва коксу та сталі; що Фонд не встановив конкретних умов позаконкурсного продажу певної кількості акцій підприємства «Криворіжсталь»; що акти Фонду, видані у період з 08 до 14 червня 2004 року, які стосувались конкурсу, були незаконними, оскільки у цей період судами розглядалися скарги трьох приватних осіб на рішення щодо організації конкурсу 2004 року; та що надання підприємству-заявнику та Консорціуму «Індустріальна група» дозволу на участь у конкурсі було незаконним.

53. Ухвалою від 28 квітня 2005 року цей самий суд наклав арешт на відповідні акції. Того ж дня державний виконавець відкрив виконавче провадження за цією ухвалою.

54. Підприємство-заявник оскаржило рішення від 22 квітня 2005 року та ухвалу від 28 квітня 2005 року. Відповідно до тексту постанови Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2005 року (див. пункт 56) підприємство-заявник стверджувало, що Господарський суд м. Києва неправильно встановив обставини справи та припустився помилки у застосуванні законодавства. Підприємство-заявник також оскаржило законність дій державного виконавця у зв’язку з виконанням ухвали від 28 квітня 2005 року. Копія апеляційної скарги підприємства-заявника Суду надана не була.

55. Під час апеляційного провадження підприємство-заявник звернулося до Київського апеляційного господарського суду з клопотанням про зупинення провадження у господарських судах до вирішення справи судами загальної юрисдикції (див. пункти 81 – 87). Суд відмовив у задоволенні цього клопотання на тій підставі, що останнє зі згаданих проваджень не було вирішальним для результату розгляду господарської справи.

56. 02 червня 2005 року Київський апеляційний господарський суд частково змінив рішення від 22 квітня 2005 року. Зокрема, апеляційний суд дійшов висновку, що вимоги Консорціуму «Індустріальна група» не підлягали задоволенню, оскільки він не мав права на участь у конкурсі 2004 року. Апеляційна скарга підприємства-заявника була залишена без задоволення.

57. Цією ж постановою апеляційний суд скасував ухвалу від 28 квітня 2005 року у зв’язку з недотриманням норм процесуального законодавства та відмовив у розгляді скарги підприємства-заявника на дії державного виконавця на тій підставі, що це питання не входило до його компетенції. Суд також ухвалив накласти арешт на акції підприємства «Криворіжсталь» з метою забезпечення позову Генеральної прокуратури України.

58. Підприємство-заявник подало касаційну скаргу. Копія касаційної скарги Суду надана не була.

59. 21 липня 2005 року Вищий господарський суд України залишив без задоволення касаційну скаргу підприємства-заявника у зв’язку з необґрунтованістю.

60. 31 серпня 2005 року колегія з трьох суддів Верховного Суду України відхилила наступну касаційну скаргу підприємства-заявника. Копія цієї касаційної скарги Суду надана не була.

61. Під час провадження у господарських судах з лютого до червня 2005 року підприємство-заявник декілька разів оскаржувало небезсторонність суддів і судів, які розглядали його справу, стверджуючи, що на їхні рішення та дії вплинули посадові особи уряду. Відповідно до тексту рішення Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2005 року (див. пункти 51, 52 та 56, 57) клопотання підприємства-заявника були залишені без задоволення у зв’язку з необґрунтованістю. Суди не надали додаткових роз’яснень з цього приводу.

D. Публічні заяви про провадження у господарських судах, ініційоване Консорціумом «Індустріальна група»

62. Після 01 березня 2005 року та впродовж розгляду справи підприємства-заявника господарськими судами Президент і Прем’єр-міністр України зробили низку публічних заяв про провадження. Підприємство-заявник надало різні повідомлення засобів масової інформації з відтворенням та/або інтерпретацією їхніх заяв. Уряд стверджував, що у деяких повідомленнях ці заяви були розтлумачені неточно. Зокрема, він посилався на повідомлення про прес-конференцію Прем’єр-міністра України від 05 квітня 2005 року, під час якої вона зробила заяву щодо можливих строків закінчення провадження, яке тривало у Київському апеляційному господарському суді.

63. Відповідно до низки інших повідомлень під час прес-конференції від 11 квітня 2005 року Прем’єр-міністр України зазначила:

«... Об’єкти як «Криворіжсталь» ... Я думаю, що сьогодні [органи влади] ведуть судові процеси з повернення цієї власності державі. Ми переконані, що у нас чітка позиція [щодо справи], і ці підприємства повернуться у державну власність ...»

У інтерв’ю від 14 квітня 2005 року Президент України зазначив:

«... Якщо власники добровільно не йдуть назустріч, то ми йдемо правовим шляхом і виграємо [справу], безумовно. [Проте] це займе декілька місяців...

Об’єкт украдений, і ціна цієї крадіжки складає кілька мільярдів доларів [США]. Для мене це є факт...

Ми готуємо умови нового [приватизаційного] конкурсу...»

64. 23 квітня 2005 року, коментуючи можливість звернення підприємства-заявника з апеляційною скаргою на рішення від 22 квітня 2005 року, Прем’єр-міністр України зазначила:

«... Це буде знакове рішення в апеляційній інстанції. Воно свідчитиме не лише про об’єктивність суду, але й про ті [минулі] переговори, які відбуваються в закритому режимі між різними представниками влади та капіталу...»

E. Провадження у судах загальної юрисдикції, ініційоване Консорціумом «Індустріальна група»

65. У липні 2004 року Консорціум «Індустріальна група» ініціював у Печерському суді провадження проти підприємства-заявника, Фонду, Міністерства промислової політики та Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, оскаржуючи законність рішень органів влади, прийнятих у зв’язку з приватизацією підприємства «Криворіжсталь», та договору від 14 червня 2004 року. Консорціум «Індустріальна група» посилався здебільшого на обставини та міркування, аналогічні викладеним у його позовах, поданих до господарських судів. Його позовні вимоги у судах загальної юрисдикції містили додатковий елемент – визнання недійсним призначення 23 липня 2004 року Т. представником підприємства-заявника у провадженні, яке відбувалось після конкурсу 2004 року.

66. Т. взяв участь у провадженні в якості відповідача. Підприємство «Криворіжсталь» взяло учать у провадженні в якості третьої особи.

67. 25 серпня 2004 року суд ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог Консорціуму «Індустріальна група». Здебільшого воно містило підстави, аналогічні викладеним у рішенні Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2004 року (див. пункт 37).

68. 01 та 27 грудня 2004 року відповідно Апеляційний суд м. Києва та колегія Верховного Суду України у складі трьох суддів залишили без змін рішення від 25 серпня 2004 року.

69. 09 лютого 2005 року Н. звернулася до Печерського суду із заявою про перегляд згаданої справи у зв’язку з нововиявленими обставинами. Зокрема, вона стверджувала, що висновки про право кожного громадянина на участь у приватизації державного майна, які містяться у рішенні від 25 серпня 2004 року, суперечили рішенню Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року (див. пункт 99). Вона також стверджувала, що судам не було відомо, що ухвали Печерського суду від 08 та 14 червня 2004 року були оскаржені в апеляційному порядку, а отже, до 02 серпня 2004 року вони не набрали законної сили.

70. Заяву Н. розглянув той самий суддя Печерського суду, який засідав в основному провадженні.

71. Телеграмою від 15 лютого 2005 року суд повідомив підприємство-заявника, що наступного дня відбудеться засідання за клопотанням Н.

72. 15 лютого 2005 року підприємство-заявник звернулося до суду з клопотанням про ознайомлення з матеріалами справи. У задоволенні клопотання було відмовлено.

73. 16 лютого 2005 року суд розглянув заяву Н. по суті. Консорціум «Індустріальна група», Т., Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і підприємство «Криворіжсталь», які були сторонами у первинному провадженні, не взяли участі у засіданні.

74. Представники підприємства-заявника звернулися з клопотанням про ознайомлення з матеріалами справи та перенесення судового засідання у зв’язку з тим, що вони не були повідомлені про суть заяви до судового засідання та відповідно не могли до нього підготуватися. Вони також заявили відвід судді, яка розглядала справу, поставивши під сумнів її безсторонність.

75. Суддя відмовила у задоволенні клопотань представників підприємства-заявника та зачитала заяву Н.

76. Представники підприємства-заявника заперечили проти заяви, стверджуючи, що Н. не мала права клопотати про перегляд справи, оскільки вона не була стороною первинного провадження, і не було жодних нововиявлених обставин чи інших причин, які могли б стати підставою для перегляду справи.

77. Представники підприємства-заявника не отримали копію заяви ані до, ані під час судового засідання.

78. 17 лютого 2005 року суд задовольнив заяву. Він дійшов висновку, що право кожного громадянина, у тому числі право Н., брати участь у приватизації та оскаржувати її законність було підтверджене рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року. Він також встановив, що ухвала від 08 червня 2004 року за скаргою Н. на конкурс 2004 року не набрала законної сили на час проведення конкурсу, а отже вона не могла бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог Консорціуму «Індустріальна група».

79. Суд скасував своє рішення від 25 серпня 2004 року та встановив, що рішення судів вищих інстанцій від 01 та 27 грудня 2004 року втратили законну силу.

80. У невстановлену дату справа була передана до Печерського суду на новий розгляд іншим суддею.

F. Об’єднане провадження у судах загальної юрисдикції

81. 28 лютого 2005 року за заявою Н. Печерський суд вирішив розглянути позови І., Н. та Консорціуму «Індустріальна група» (див. пункти 30 та 65) в одному провадженні, встановивши, що вони мали аналогічний характер і стосувалися одних і тих самих відповідачів.

82. У невстановлену дату підприємство-заявник звернулось до того ж суду із заявою про перегляд ухвали від 17 лютого 2005 року у за нововиявленими обставинами.

83. 21 квітня 2005 року суд задовольнив заяву підприємства-заявника, скасував ухвалу від 17 лютого 2005 року та відмовив у прийнятті заяви Н. від 09 лютого 2005 року на тій підставі, що вона не брала участі у первинному провадженні за позовами Консорціуму «Індустріальна група».

84. Окремою ухвалою від тієї ж дати суд відхилив позови І. та Н., дійшовши висновку, що вони не брали участі у конкурсі 2004 року та не мали небезпідставних скарг щодо предмету провадження. Суд встановив, що їхні позови становили приховану спробу вирішити спір між юридичними особами, який відносився до юрисдикції господарських судів.

85. Ухвалами від 20 та 27 липня 2005 року Апеляційний суд
м. Києва скасував ухвалу від 21 квітня 2005 рок, зазначивши, що ухвала від 17 лютого 2005 року не підлягала перегляду за нововиявленими обставинами та що з огляду на статтю 6 Конвенції Печерський суд незаконно обмежив право І. та Н. на доступ до суду.

86. 15 жовтня 2007 року Апеляційний суд Донецької області, діючи в якості суду касаційної інстанції, залишив без змін ухвали від
20 та 27 липня 2005 року.

87. Справа була передана Печерському суду, який 06 лютого 2008 року вирішив залишити без розгляду позов Консорціуму «Індустріальна група», оскільки його представники не з’явились у судове засідання.

88. Ухвала від 06 лютого 2008 року оскаржена не була. За твердженням Уряду на підставі цієї ухвали об’єднане провадження у судах загальної юрисдикції було закрите. Підприємство-заявник не заперечило проти цього.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Господарський процесуальний кодекс України 1991 року у редакції, чинній на момент подій

89. Стаття 53 Кодексу передбачала, що за заявою сторони провадження або прокурора чи з своєї ініціативи суд міг відновити строк, якщо він вважав, що були поважні причини його пропуску.

90. Відповідно до статей 111-11, 111-14 та 111-16 постанова Вищого господарського суду України набирала законної сили з дня її прийняття, але сторони у справі та Генеральний прокурор України мали право подати до Верховного Суду України касаційну скаргу протягом одного місяця з дня прийняття постанови.

91. Стаття 111-15 передбачала, що Верховний Суд України мав розглядати касаційні скарги, якщо вони ґрунтувались на таких підставах: (і) застосування Вищим господарським судом України нормативно-правового акту, що суперечив Конституції України; (іі) невідповідність оскаржуваного рішення рішенням Верховного Суду України чи Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування тих самих норм матеріального права; (ііі) різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення нормативно-правового акта у аналогічних справах; (iv) невідповідність оскаржуваного рішення міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; та (v) визнання оскаржуваного рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушило міжнародні зобов’язання України.

92. Відповідно до статті 111-19 Верховний Суд України мав повноваження скасувати рішення Вищого господарського суду України у разі його невідповідності Конституції України або міжнародним договорам України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або якщо воно ґрунтувалось на неправильному застосуванні норм матеріального права. Постанова Верховного Суду України була остаточною та оскарженню не підлягала (стаття 111-20).

B. Цивільний процесуальний кодекс України 1963 року (втратив чинність 01 вересня 2005 року)

93. Як зазначено у статті 4 Кодексу, усяка заінтересована особа була вправі звернутись до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

94. Стаття 248-1 Кодексу встановлювала, що кожен громадянин мав право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважав, що його права, свободи чи законні інтереси були порушені рішенням або дією чи бездіяльністю органу державної влади чи службової особи. Відповідно до статті 248-4 подання такої скарги зупиняло виконання оскарженого акта.

95. Відповідно до статті 347-2 Кодексу рішення і ухвали судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій могли бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими обставинами. Ця ж стаття передбачала п’ять підстав для такого перегляду: (і) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі заявникові; (іі) завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильні висновки експертів, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягло за собою ухвалення незаконного рішення, що встановлено вироком суду, який набрав законної сили; (ііі) злочинні дії сторін, інших осіб, які брали участь у справі, чи злочинні діяння суддів, вчинені при розгляді даної справи, встановлені вироком суду, що набрав законної сили; (iv) скасування рішення, вироку або ухвали (постанови) суду чи постанови іншого органу, що стали підставою для постановлення цього рішення, цієї ухвали; та (v) визнання неконституційним закону, який був застосований судом при вирішенні справи.

96. Стаття 347-3 Кодексу містила перелік осіб, які були вправі подати заяву про перегляд рішень і ухвал суду у зв’язку з нововиявленими обставинами: сторони, інші особи, які беруть участь у справі, та прокурори. Вони могли зробити це протягом трьох місяців з дня встановлення підстави для такого перегляду.

97. Відповідно до статті 347-6 заява про перегляд мала розглядатися у судовому засіданні, про яке були повідомлені сторони, інші особи, які беруть участь у справі, та прокурор. Їхня неявка не була перешкодою для розгляду заяви. Якщо суд вирішив задовольнити заяву та скасувати рішення чи ухвалу, справа мала розглядатися у порядку, встановленому цим Кодексом.

98. Відповідно до статті 347-7 Кодексу ухвала про задоволення заяви про перегляд рішення або ухвали суду у зв’язку з нововиявленими обставинами була остаточною та оскарженню не підлягала.

C. Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року

99. Відповідні пункти Рішення Конституційного Суду України передбачають таке:

«1... [Народні депутати] України звернулись до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України, ... а також [офіційного] роз’яснення, «чи стосується це поняття інтересу фізичної особи – акціонера акціонерного товариства, що звертається до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства, ... враховуючи ту обставину, що внаслідок порушених прав акціонерного товариства порушуються також права акціонера цього товариства, закріплені у чинному законодавстві України та/або статуті товариства».

...

Конституційний Суд України вирішив:

1. Поняття «охоронюваний законом інтерес» ... треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, ... [прагнення], що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, [принципам] справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

2. В аспекті поставленого у конституційному поданні питання положення частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України треба розуміти так, що акціонер може захищати свої права та охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством [власником акцій якого він є], органами чи іншими акціонерами цього товариства.

Порядок судового захисту порушених будь-ким, у тому числі й третіми особами, прав та ... інтересів, ... які не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних ... інтересів його акціонерів, визначається законом.

...»

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

100. У своїй первинній заяві від 22 березня 2005 року, яка згодом, 21 червня 2005 року, була доповнена, підприємство-заявник скаржилось на порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції, стверджуючи, що після виборів 2004 року провадження щодо конкурсу 2004 року у судах загальної юрисдикції та господарських судах були несправедливими.

101. По-перше, згідно з твердженням підприємства-заявника під час цих проваджень не був дотриманий принцип юридичної визначеності у зв’язку зі (і) скасуванням остаточного рішення Печерського суду від 25 серпня 2004 року та ухвал Апеляційного суду м. Києва і Верховного Суду України від 01 та 27 грудня 2004 року; (іі) переглядом його справи за касаційним поданням Генерального прокурора України, який не був стороною провадження, після її остаточного вирішення Вищим господарським судом України 22 жовтня 2004 року; (ііі) тим, що Господарський суд м. Києва та апеляційний господарський суд не взяли до уваги висновки, викладені в рішенні Печерського суду від 25 серпня 2004 року, щодо тих самих сторін, фактів та аргументів; і (iv) суперечливими підходами господарських судів і судів загальної юрисдикції, які розглядали його справи, до тлумачення відповідного національного законодавства.

102. По-друге, підприємство-заявник стверджувало, що провадження з перегляду у Печерському суді у лютому 2005 року було несправедливим. Зокрема, воно скаржилося, що заява про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами була подана особою, яка не брала участі у первинному провадженні, і що підстави для перегляду справи були відсутні. Воно також стверджувало, що Печерський суд не дотримався принципу рівності сторін під час розгляду заяви, оскільки юристи підприємства-заявника не були належним чином повідомлені про судове засідання від 16 лютого 2005 року, а також їм не була надана копія заяви про перегляд справи та документи на підтримку цієї заяви. Отже, вони не мали змоги підготуватися до засідання та належним чином надати зауваження по суті заяви.

103. По-третє, підприємство-заявник зазначило, що провадження у Верховному Суді України у період з лютого до березня 2005 року також було несправедливим, стверджуючи, що касаційне подання Генерального прокурора України було розглянуте по суті, незважаючи на те, що воно було подане з пропущенням стоку.

104. По-четверте, підприємство-заявник стверджувало, що його юристи не мали можливості навести свої аргументи у судовому засіданні Господарського суду м. Києва від 23 березня 2005 року, що журналістам не був наданий дозвіл бути присутніми у цьому засіданні та що рішення від 22 квітня 2005 року було невмотивованим.

105. По-п’яте, підприємство-заявник стверджувало, що суди, які розглядали його справи після 2004 року, не були безсторонніми і незалежними та що їхні рішення, ухвалені не на його користь, були політично мотивованими та ухвалювалися під впливом найвищих посадових осіб Уряду. Своїми публічними заявами щодо провадження, яке тривало, органи влади порушили статтю 6 Конвенції.

106. У своїх зауваженнях від 19 березня 2008 року підприємство-заявник також скаржилося на несприятливий результат розгляду його заяви про перегляд ухвали Печерського суду від 17 лютого 2005 року, на неповідомлення його державними органами про судове засідання Вищого господарського суду України від 21 липня 2005 року та на проведення судового засідання за відсутності його юристів.

107. У своїх зауваженнях від 07 липня 2009 року підприємство-заявник також скаржилося на порушення принципу безсторонності під час відновленого провадження у його справі, оскільки органи державної влади скасували свої рішення про початок та проведення процесу приватизації підприємства «Криворіжсталь» у той час, як це провадження тривало (див. пункт 20).

108. Суд вважає, що скарги підприємства-заявника мають розглядатися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:

«Кожен має право на справедливий ... розгляд ... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...»

A. Прийнятність

109. Перш за все Суд зазначає, що скарги підприємства-заявника здебільшого стосуються порядку розгляду судами загальної юрисдикції та господарськими судами спору щодо законності приватизації підприємства «Криворіжсталь» після виборів 2004 року. Є три основні питання, щодо яких скаржилося підприємство-заявник: (і) скасування остаточних рішень у його справах та подальше відновлення проваджень у лютому 2005 року; (іі) стверджувані суперечливі рішення, ухвалені судами після відновлення проваджень; та (ііі) стверджуване порушення принципів незалежності та безсторонності. Суд спочатку розгляне прийнятність цих питань, а потім прийнятність інших скарг підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість судового розгляду.

1. Скасування остаточних рішень і відновлення проваджень

(a) Доводи сторін

110. Уряд стверджував, що пункт 1 статті 6 Конвенції не був застосовним до відповідних проваджень, оскільки вони не були вирішальними для цивільних прав і обов’язків підприємства-заявника. Зокрема, рішення господарських судів від 19 серпня та 22 жовтня 2004 року та рішення судів загальної юрисдикції від 25 серпня та
01 і 27 грудня 2004 року (див. пункти 37, 39, 67 та 68), якими були відхилені позови проти підприємства-заявника, не змінили його правовий статус як власника підприємства «Криворіжсталь». Скасування цих рішень також не призвело до зміни цього статусу. Крім того, зустрічний позов підприємства-заявника, поданий в рамках господарського провадження, не стосувався спору, оскільки був поданий проти різних державних органів, які не оспорювали право власності підприємства-заявника на підприємство «Криворіжсталь» та які процесуально були співвідповідачами підприємства-заявника.

111. Уряд також доводив, що підприємство-заявник не могло стверджувати, що воно є жертвою у цій частині його скарг, оскільки скасування відповідних судових рішень не призвело до зміни правового статусу підприємства-заявника як власника підприємства «Криворіжсталь». До того ж позов Консорціуму «Індустріальна група» зрештою був відхилений судами загальної юрисдикції у лютому 2008 року (див. пункт 87). Підприємство-заявник також не могло стверджувати, що воно перебувало у стані невизначеності внаслідок скасування рішень господарських судів від 19 серпня та
22 жовтня 2004 року, оскільки ці рішення були переглянуті в касаційному порядку.

112. Підприємство-заявник зазначило, що пункт 1 статті 6 Конвенції був застосовним до оскаржуваних проваджень, оскільки вони здебільшого стосувалися його права власності на підприємство «Криворіжсталь», а отже, його відповідних цивільних прав та обов’язків. Його право власності оскаржувалося прямо та опосередковано, спочатку приватним підприємством, а згодом приватною особою та державою в особі Генерального прокурора України. Результат проваджень був вирішальним для права власності підприємства-заявника.

(b) Оцінка Суду

113. Суд нагадує, що для того, щоб цивільний аспект пункту 1 статті 6 був застосовним, має існувати спір щодо «права цивільного характеру», яке принаймні небезпідставно можна назвати таким, що визнане відповідно до національного законодавства незалежно від того, чи захищене це право Конвенцією. Спір повинен бути реальним і серйозним; він може стосуватися не лише фактичного існування права, але і його обсягу та способу здійснення; і, насамкінець, результат провадження повинен мати безпосереднє вирішальне значення для відповідного права, при цьому самих лише опосередкованих зв’язків або непрямих наслідків недостатньо для застосування пункту 1 статті 6 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Мікаллеф проти Мальти» [ВП] (Micallef v. Malta) [GC],
заява № 17056/06, пункт 74, ЄСПЛ 2009, та «Булуа проти Люксембургу» [ВП] (Boulois v. Luxembourg) [GC], заява № 37575/04, пункт 90, ЄСПЛ 2012).

114. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що провадження у господарських судах і судах загальної юрисдикції стосувалися реального спору між різними сторонами про законність рішень і договору, за яким підприємство-заявник придбало акції підприємства «Криворіжсталь». Отже, вони були вирішальними при визначенні права власності підприємства-заявника на акції, яке становило цивільне право у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Ці міркування не змінюються тим фактом, що рішення судів, які зрештою були скасовані у лютому 2005 року, були сприятливими для підприємства-заявника та визнали його право власності на акції, або що скасування цих рішень не спричинило жодної зміни у правовому статусі підприємства-заявника.

115. У світлі зазначеного Суд доходить висновку, що пункт 1 статті 6 Конвенції був застосовним до оскаржуваних проваджень. Відповідно, заперечення Уряду з цього приводу (див. пункт 110) мають бути відхилені.

116. Щодо тверджень Уряду про відсутність у підприємства-заявника статусу жертви стосовно скасування рішень, ухвалених на його користь (див. пункт 111), Суд вважає, що аргумент Уряду тісно пов’язаний із суттю цієї частини скарг підприємства-заявника. Відповідно, заперечення Уряду з цього приводу має бути долучене до розгляду справи по суті.

117. Суд також доходить висновку, що скарги підприємства-заявника на скасування остаточних рішень у його справах у
лютому 2005 року не є явно необґрунтованими у розумінні
підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

2. Стверджувані суперечливі рішення, ухвалені судами після відновлення проваджень

118. Стосовно скарги підприємства-заявника, що Господарський суд м. Києва та апеляційний господарський суд не взяли до уваги висновки, які містились у рішенні Печерського суду від 25 серпня 2004 року, Суд вважає, що ця скарга має розглядатися у контексті більш загальної скарги підприємства-заявника, пов’язаної з тим фактом, що спір про законність приватизації 2004 року розглядався судами в рамках двох «паралельних» судових проваджень
(див. пункт 101). Хоча існування численних паралельних і взаємопов’язаних проваджень щодо правових питань, аналогічних за своєю суттю, може потенційно мати значення для дотримання принципу юридичної визначеності (див., наприклад, рішення у справі «Муллаі та інші проти Албанії» (Mullai and Others v. Albania), заява № 9074/07, пункти 81, 86 – 88, від 23 березня 2010 року), Суд нагадує свій висновок, що спір у цій справі був остаточно вирішений господарськими судами, а «паралельні» провадження у судах загальної юрисдикції були зрештою припинені (див. пункт 87). Хоча підприємство-заявник стверджувало, що на певній стадії цих проваджень між рішеннями господарських судів і судів загальної юрисдикції була деяка неузгодженість, не було доведено, що це насправді було так або що стверджувана неузгодженість існувала до остаточного вирішення справи Верховним Судом України
(див. пункт 60).

119. Відповідно, ця частина скарг підприємства-заявника має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а»
пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

3. Стверджуване недотримання гарантій незалежності та безсторонності.

(a) Доводи сторін

(i) Уряд

120. Уряд стверджував, що підприємство-заявник не мало статусу жертви стосовно стверджуваного недотримання гарантії безсторонності, оскільки (і) у заяві такої скарги не було та тому, що (іі) публічні заяви про провадження на національному рівні були зроблені у контексті передвиборчих дебатів особами, які не обіймали посад в Уряді.

121. Уряд також стверджував, що підприємство-заявник не вичерпало національні засоби юридичного захисту у цій частині заяви, оскільки воно не порушило питання щодо стверджуваної упередженості у проваджені на національному рівні в судах вищих інстанцій.

122. Щодо провадження у цьому Суді Уряд зазначив, що підприємство-заявник не висунуло жодної скарги стосовно безсторонності судів у період з 31 серпня 2005 року до 28 лютого 2006 року, тобто впродовж шести місяців після остаточного вирішення його справи Верховним Судом України (див. пункт 60). Скарги підприємства-заявника з цього приводу, подані після зазначеного періоду, мають бути відхилені як такі, що були подані з пропущенням строку.

123. На думку Уряду, твердження підприємства-заявника про порушення гарантій незалежності та безсторонності не містили повної та об’єктивної інформації про заяви політиків стосовно оскаржуваного провадження. Вони ґрунтувалися на повідомленнях засобів масової інформації, які містили неправильну інтерпретацію деяких заяв, і підприємство-заявник викривило деякі заяви, зокрема, стверджуючи, що Прем’єр-міністр України сказала, що провадження «буде» закінчено до певної дати (див. пункт 62). Підприємство-заявник також не продемонструвало, яким чином заяви політиків вплинули на суди у цій справі. За цих підстав Уряд доводив, що твердження підприємства-заявника були явно необґрунтовані.

(ii) Підприємство-заявник

124. Підприємство-заявник підтримало свої скарги, згідно з якими після виборів 2004 року господарські суди, які розглядали його справи, не були незалежними та безсторонніми, а їхні рішення зазнали впливу найвищих посадових осіб Уряду.

125. Підприємство-заявник також доводило, що скарги, подані ним до Вищого господарського суду України та Верховного Суду України, не забезпечили ефективного засобу юридичного захисту, оскільки рішення Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 року набрало законної сили 02 червня 2005 року, а органи державної влади почали процес реприватизації до розгляду його скарг судами вищих інстанцій.

(b) Оцінка Суду

126. Суд зазначає, що в частині скарги підприємства-заявника на провадження у судах загальної юрисдикції, підприємство-заявник більше не може посилатись на статус «потерпілого» у розумінні
статті 34 Конвенції, оскільки цивільні позови проти нього не були підтримані та на цій підставі оскаржуване провадження було закрите у лютому 2008 року (див. пункт 87). З цього випливає, що ця частина скарг підприємства-заявника має бути відхилена на підставі
підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Діліпак проти Туреччини» (Dilipak v. Turkey), заява № 29680/05, пункт 32, від 15 вересня 2015 року, з подальшими посиланнями).

127. Щодо скарг на порушення гарантій незалежності та безсторонності у провадженні в господарських судах Суд зазначає, що підприємство-заявник висунуло ці скарги у своїй доповненій заяві від 21 червня 2005 року (див. пункт 105). Ці скарги в основному ґрунтувалися на різних повідомленнях засобів масової інформації, відповідно до яких державні органи України, які діяли на найвищому рівні, зробили публічні заяви щодо результату цього провадження до його остаточного вирішення судами. Зокрема, такі заяви були зроблені Президентом і Прем’єр-міністром України у січні, лютому та квітні 2005 року (див. пункти 17 – 19 та 62 – 64). Таким чином, заперечення Уряду щодо статусу потерпілого підприємства-заявника має бути відхилене.

128. Суд також зазначає, що Уряд не надав жодних доказів, з яких вбачалося б, що оскаржувані повідомлення засобів масової інформації були недостовірними або неправильно відтворили заяви. Відповідно, заперечення Уряду з цього приводу (див. пункт 123) також має бути відхилене.

129. Щодо заперечення Уряду про невичерпання (див. пункт 121) Суд зазначає, що підприємство-заявник висунуло свої скарги про порушення принципу безсторонності у Господарському суді м. Києва та у Київському апеляційному господарському суді. Ці суди відхилили його скарги у зв’язку з необґрунтованістю, не навівши жодного мотивування своїх рішень (див. пункт 61). Навіть якщо припустити, що підприємство-заявник не підтримало ці скарги у Вищому адміністративному суді України та Верховному Суді України, немає інформації, яка б демонструвала, що стверджуване порушення принципу безсторонності могло бути усунено під час провадження у цих судах. Уряд також не надав конкретного прикладу, з якого б вбачалося, що аналогічні скарги були вирішені під час провадження такого типу (див., mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine), заява № 48553/99, від 27 вересня 2001 року). Отже, заперечення Уряду щодо невичерпання має бути відхилене.

130. У світлі попереднього висновку, що провадження у Вищому адміністративному суді України та Верховному Суді України не могло забезпечити засіб юридичного захисту у зв’язку зі стверджуваним порушенням принципу безсторонності (див. пункт 129), підприємству-заявнику не можна дорікати за те, що воно звернулося з відповідними скаргами до цього Суду 21 червня 2005 року, тобто до остаточного вирішення справи цими судами (див. пункти 59 та 60). У будь-якому випадку відповідно до практики Суду останній етап вичерпання засобів юридичного захисту може бути досягнутий після подання заяви, але до вирішення Судом питання прийнятності (див., наприклад, рішення у справі «Язічі та інші проти Туреччини (№ 2)» (Yazıcı and Others v. Turkey (no. 2), заява № 45046/05, пункт 18, від 23 квітня 2013 року з подальшими посиланнями). Відповідно, Суд також відхиляє заперечення Уряду, які ґрунтуються на правилі шестимісячного строку (див. пункт 122).

131. Стосовно твердження Уряду, що підприємство-заявник не продемонструвало, яким чином ці заяви вплинули на суди
(див. пункт 123), це заперечення тісно пов’язане із суттю скарг підприємства-заявника. Отже, воно має бути долучене до розгляду справи по суті.

132. Загалом Суд доходить висновку, що скарги підприємства-заявника на порушення гарантій незалежності та безсторонності у провадженні в господарських судах у 2005 році не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

4. Решта скарг підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції

133. Підприємство-заявник скаржилося на різні процесуальні порушення при розгляді його справи Господарським судом м. Києва у березні 2005 року. Проте воно не надало жодної копії своїх апеляційних скарг на рішення цього суду від 22 квітня 2005 року. Також воно не довело, що ці скарги були належним чином висунуті під час подальшого провадження в судах вищих інстанцій. Відповідно, ці скарги мають бути відхилені у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту на підставі пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.

134. Суд зазначає, що скарги підприємства-заявника від 19 березня 2008 року та 07 липня 2009 року щодо господарського провадження, були подані більше ніж через шість місяців з моменту ухвалення Верховним Судом України остаточного рішення від 31 серпня 2005 року (див. пункт 60). Отже, ці скарги мають бути відхилені на підставі пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.

135. Скарга підприємства-заявника від 19 березня 2008 року на результат розгляду його заяви про перегляд рішення Печерського суду від 17 лютого 2005 року має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як несумісна ratione materiae з Конвенцією, оскільки оскаржуване провадження стосувалося не вирішення спору щодо його прав та обов’язків цивільного характеру, а питання прийнятності заяви підприємства-заявника про перегляд рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами.

B. Суть

136. Суд нагадує, що прийнятні скарги підприємства-заявника стосуються двох питань: (і) скасування остаточних рішень у його справах і подальше відновлення проваджень у лютому 2005 року та (іі) стверджуваного порушення принципів незалежності та безсторонності у провадженні в господарських судах у 2005 році. Суд розгляне ці питання по черзі, щоб з’ясувати, чи відповідало оскаржуване провадження вимогам справедливості у розумінні статті 6 Конвенції.

1. Доводи сторін

(a) Уряд

(i) Скасування остаточних рішень у його справах та подальше відновлення проваджень у лютому 2005 року

137. Уряд стверджував, що скасування рішень у лютому 2005 року не призвело до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

138. Зокрема, рішення господарських судів від 19 серпня та 22 жовтня 2004 року були оскаржені Генеральним прокурором України шляхом подання касаційної скарги, строк на подання якої був поновлений з поважної причини, а саме, Генеральний прокурор України не був вчасно повідомлений про ці рішення. Строк був поновлений після короткої затримки і питання було у межах дискреції Верховного Суду України. На відміну від ситуації у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine), заява № 48553/99, ЄСПЛ 2002‑VII), у цій справі Генеральний прокурор України не мав спеціальних повноважень щодо інших сторін. Генеральний прокурор України діяв від імені держави, чиї інтереси були порушені оскаржуваними рішеннями, ухваленими з порушенням норм матеріального та процесуального права. Скасування цих рішень не спричинило жодних змін у правовому статусі підприємства-заявника як власника акцій підприємства «Криворіжсталь» та не перешкоджало його участі у подальшому новому розгляді справи.

139. Щодо провадження у судах загальної юрисдикції Уряд стверджував, що процедура перегляду у зв’язку з новоявленими обставинами була використана з метою виправлення судової помилки та надання юридичного захисту охоронюваним законом інтересу або праву Н. на участь у приватизації підприємства «Криворіжсталь». Цей інтерес або право були підтвердженні рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року після того, як справа підприємства-заявника вже була розглянута судами першої та апеляційної інстанцій, а отже, це рішення не було взяте судами до уваги. Розглядаючи справу у контексті цього рішення, Печерський суд не вийшов за його рамки. У будь-якому випадку до функцій Суду не входило підміняти собою національні суди у тлумаченні та застосуванні національного законодавства.

(ii) Стверджуване недотримання гарантій незалежності та безсторонності

140. Уряд зазначив, що відповідні норми законодавства надавали достатні гарантії незалежності та безсторонності судової системи через спеціальну процедуру призначення та звільнення суддів, особливий правовий та соціальний статус і захист суддів, самоврядування суддів, гарантії належного фінансового забезпечення судів та встановлену законом заборону будь-якого впливу на суддів.

141. Твердження підприємства-заявника про незаконний тиск високопосадовців на суддів господарських судів, які розглядали його справу після виборів 2004 року, були повністю необґрунтованими. Відповідні твердження були частиною політичних дебатів з питання, яке становило суспільний інтерес, і не вплинули на рішення судів у справі підприємства-заявника.

142. Уряд також стверджував, що підприємство-заявник мало достатньо можливостей заявити відвід суддям, які розглядали його справу, і суди ухвалили у зв’язку з цим обґрунтовані рішення.

(b) Підприємство-заявник

(i) Скасування остаточних рішень у його справах і подальше відновлення проваджень у лютому 2005 року

143. Підприємство-заявник стверджувало, що процедура, внаслідок якої були скасовані рішення господарських судів від 19 серпня та 22 жовтня 2004 року, не була звичайною, оскільки на момент подання Генеральним прокурором України касаційного подання до Верховного Суду України строк на оскарження цих рішень уже закінчився. Крім того, оскаржувані рішення були скасовані після остаточного вирішення справи Верховним Судом України у рамках провадження в судах загальної юрисдикції. Також за твердженням підприємства-заявника Генеральний прокурор України не обґрунтував належним чином свою заяву про поновлення строку на оскарження. Також таких підстав не існувало, оскільки Генеральному прокурору України мало бути відомо про хід провадження; з самого початку цього провадження була винесена ухвала про обов’язкову участь Генеральної прокуратури України і подальше провадження перебувало під ретельним контролем громадськості та висвітлювалося у засобах масової інформації.

144. Н., яка не була стороною закритого остаточним рішенням Верховного Суду України від 27 грудня 2004 року провадження, а отже, не мала права на подання заяви про перегляд за нововиявленими обставинами, не навела прийнятного обґрунтування щодо провадження у судах загальної юрисдикції для звернення за переглядом справи підприємства-заявника. Висновки у рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року були нечіткими та не могли бути підставою для її вступу у справу підприємства-заявника. Підприємство-заявник також звернуло увагу, що заява Н. про перегляд за нововиявленими обставинами була розглянута тим самим суддею Печерського суду, який розглядав справу в першій інстанції у серпні 2004 року (див. пункт 70).

(ii) Стверджуване недотримання гарантій незалежності та безсторонності

145. Підприємство-заявник підтримало свої скарги на стверджуване недотримання гарантій незалежності та безсторонності, посилаючись на промову Президента України 25 травня 2006 року, в якій він критикував судову систему України та зазначив, що суди були «глибоко корумпованими». Воно також стверджувало, що упереджене ставлення судів підтверджувалося тим, що провадження у господарських судах було відновлене того ж дня, що й цивільні провадження (див. пункти 42 та 78).

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи

(i) Скасування остаточних рішень

146. Суд зазначає, що відповідні принципи Конвенції були викладені в рішеннях у справах «Брумареску проти Румунії» [ВП] (Brumărescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, пункти 61, 62,
ЄСПЛ 1999 – VII) та «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia),
заява № 52854/99, пункти 51, 52, ЄСПЛ 2003 – X). Зокрема, у згаданому рішенні у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia) Суд встановив:

«51. ... Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Держав. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який вимагає, серед іншого, що у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів (див. згадане рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumărescu v. Romania), пункт 61).

52. Юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata (там само, пункт 62), тобто принципу остаточності рішень. Цей принцип наголошує на тому, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного розгляду справи та її нового вирішення. Повноваження судів вищих інстанцій щодо перегляду мають здійснюватись для виправлення судових помилок та недоліків правосуддя, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен розглядатись як прихований засіб оскарження, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для повторного розгляду. Відступ від цього принципу може бути виправданим лише коли він обумовлений особливими та непереборними обставинами.»

147. У низці подальших рішень Суд встановлював, що принципом юридичної визначеності можна поступитися з метою забезпечення виправлення «суттєвого недоліку». Наприклад, він наголошував, що лише думка, що розслідування у справі заявника було «неповним та однобічним» або призвело до «помилкового» виправдання, не може сама по собі за відсутності юрисдикційних помилок або серйозних порушень судового процесу, зловживань владою, явних помилок при застосуванні матеріального права або будь-яких інших вагомих підстав, що виникають з інтересів правосуддя, свідчити про наявність суттєвих недоліків попереднього провадження (див., наприклад, рішення у справі «ТОВ «ПСМА» проти Словаччини» (PSMA, spol. s r.o.v. Slovakia), заява № 42533/11, пункт 69, 70, від 09 червня 2015 року, з подальшими посиланнями).

(ii) Гарантії незалежності та безсторонності

148. Відповідно до практики Суду для того, щоб встановити, чи може суд вважатися «незалежним» для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції, слід звернути увагу, inter alia, на порядок призначення його членів і строк їхніх повноважень, існування гарантій проти зовнішнього тиску та на питання наявності зовнішніх ознак незалежності. Щодо вимоги «безсторонності» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції існують два аспекти. По-перше, суд повинен суб’єктивно бути незалежним від особистої упередженості чи зацікавленості. По-друге, він також повинен бути безстороннім з об’єктивної точки зору, тобто повинен надавати достатні гарантії для усунення будь-яких обґрунтованих сумнівів у зв’язку з цим. У контексті об’єктивного критерію, крім особистої поведінки суддів, слід визначити, чи існують переконливі факти, які можуть викликати сумніви щодо їхньої безсторонності. Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість та, в першу чергу, у сторони провадження (див., серед інших джерел рішення у справі «Кляйн та інші проти Нідерландів» [ВП] (Kleyn and Others v. the Netherlands) [GC], заява № 39343/98 та 3 інші заяви, пункти 190, 191, ЄСПЛ 2003–VI).

149. При вирішенні того, чи є у певній справі обґрунтована причина побоюватися, що ці вимоги не виконуються, позиція заінтересованої особи є важливою, проте не вирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати таке побоювання об’єктивно обґрунтованим (див. згадане рішення у справі «Кляйн та інші проти Нідерландів» (Kleyn and Others v. the Netherlands), пункт 194).

150. Концепції незалежності та об’єктивної безсторонності тісно взаємопов’язані, і відповідно Суд розгляне обидва питання разом, оскільки вони стосуються цієї справи (див. згадане рішення у справі «Кляйн та інші проти Нідерландів» (Kleyn and Others v. the Netherlands), пункт 192).

(b) Застосування загальних принципів у цій справі

151. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що обидва провадження, про які йдеться, були закриті до лютого 2005 року. За двома різними скаргами – заявою про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами, поданою під час провадження у судах загальної юрисдикції, та касаційним поданням, заявленим у господарському провадженні, – судові рішення, ухвалені на користь підприємства-заявника, які мали силу res judicata, були скасовані, а обидва провадження були відновлені. Суд окремо розгляне скарги підприємства-заявника щодо кожного провадження.

(i) Провадження у судах загальної юрисдикції

152. Суд зазначає, що провадження у судах загальної юрисдикції було закрите остаточним рішенням Верховного Суду України від 27 грудня 2004 року. Приблизно через місяць воно було відновлене в порядку виключного провадження за заявою про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами, поданою приватною особою. Ця особа не брала участі в основному провадженні, а отже за чинним на той час законодавством України не мала права подавати таку заяву (див.
пункт 96).

153. Суд зазначає, що ця ситуація дещо схожа на ситуацію у справі «Дія 97» проти України» (Diya 97 v. Ukraine), заява № 19164/04,
від 21 жовтня 2010 року), яка також стосувалася перегляду закритої цивільної справи внаслідок відступу національного суду від чинних процесуальних норм. Верховний Суд України задовольнив скаргу особи, яка не мала права подавати таку скаргу. У зазначеній справі Суд дійшов висновку, що це не було виправданим і порушило принцип юридичної визначеності. Суд не знаходить жодних підстав, щоб відійти від згаданих висновків у цій справі.

154. Крім того, враховуючи мотивування заяви Н., це був «прихований засіб оскарження», а не «сумлінна спроба виправити судову помилку» (див., наприклад, рішення у справі «Правєдная проти Росії» (Pravednaya v. Russia), заява № 69529/01, пункт 33,
від 18 листопада 2004 року). Її заява по суті ґрунтувалася на аргументі, який уже був розглянутий та відхилений у первинному провадженні, а саме, що встановлене законом право кожного громадянина на участь у приватизації державного майна було незаконно обмежене в процесі приватизації підприємства «Криворіжсталь» (див. пункти 37 та 67). Цей самий аргумент був відхилений під час провадження, ініційованого Н. і двома іншими особами у період з травня до червня 2004 року (див. пункти 27 та 28).

155. Хоча Печерський суд встановив, що рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року становило нововиявлені обставини у справі підприємства-заявника, ані у рішенні Печерського суду від 17 лютого 2005 року, ані у зауваженнях Уряду не було продемонстровано, що висновки у цьому рішенні, яке стосувалося відносин між акціонерним товариством і його учасниками, змінили чи могли змінити точку зору судів у первинному провадженні – що права громадян на участь у приватизації підприємства «Криворіжсталь» не були обмежені, оскільки вони мали право заснувати підприємства та взяти участь у конкурсі через такі підприємства (див. пункти 37, 67
та 99).

156. У будь-якому випадку Суд вважає, що ані заява Н., ані рішення Печерського суду від 17 лютого 2005 року не ґрунтувалися на «особливих та непереборних обставинах», які б виправдали втручання в остаточне та обов’язкове для виконання рішення, ухвалене на користь підприємства-заявника.

(ii) Провадження у господарських судах

157. Щодо провадження у господарських судах Суд зазначає, що це провадження було припинене рішенням Вищого господарського суду України від 22 жовтня 2004 року, яким було залишене без змін ухвалене на користь підприємства-заявника рішення Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2004 року. Це рішення Вищого господарського суду України не було оскаржене упродовж місячного строку, встановленого чинним на той час законодавством
(див. пункт 90), а отже рішення було res judicata. Проте ці рішення були скасовані за касаційним поданням Генерального прокурора України, поданим більше ніж через два місяці після закінчення цього строку (див. пункти 40 – 43).

158. У декількох попередніх справах, у яких були порушені дещо подібні процесуальні питання, Суд встановив, що коли строк для оскарження поновлюється після спливу значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності. Хоча, перш за все, саме до повноважень національних судів належить вирішувати питання про будь-яке поновлення строку на оскарження, такі повноваження не є необмеженими. У кожній справі суди мають перевірити, чи можуть підстави для поновлення строку на оскарження виправдати втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує свободу розсуду судів щодо часу або підстав для поновлення строків, як у цій справі
(див. пункт 89). Суди також повинні вмотивувати своє рішення про поновлення строку (див., наприклад, рішення у справах «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, пункт 41, від 03 квітня 2008 року, та «Устименко проти України» (Ustimenko v. Ukraine), заява № 32053/13, пункт 47, від 29 жовтня 2015 року).

159. У цій справі провадження було відновлене після затримки приблизно в чотири місяці, яка є значно коротшою, ніж затримки у загаданих справах «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine) та «Устименко проти України» (Ustimenko v. Ukraine) тривалістю понад два роки і один рік відповідно. Проте це не означає, що у цій справі для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції Верховний Суд України користувався необмеженою свободою розсуду при вирішенні питання про відновлення провадження за касаційним поданням Генерального прокурора України, поданим з пропущенням строку. Верховний Суд України повинен був застосувати відповідні процесуальні норми відповідно до принципу юридичної визначеності (див., наприклад, згадане рішення у справі «Дія 97» проти України» (Diya 97 v. Ukraine), пункт 47, з подальшими посиланнями). Отже, Суд має спочатку розглянути, чи було належним чином обґрунтоване рішення Верховного Суду України про поновлення строку на оскарження Генеральним прокурором України.

160. Як зазначено у доводах Уряду, Верховний Суд України прийняв аргумент Генерального прокурора України, що йому стало відомо про рішення від 22 жовтня 2004 року зі скарги народного депутату, та задовольнив клопотання про поновлення строку
(див. пункти 40 – 42). Хоча завдання Суду не полягає в тому, щоб підміняти собою національні суди у їхній оцінці відповідних обставин, він зазначає, що є декілька аспектів справи, які є важливими для питання здатності згаданого аргументу виправдати перегляд справи. По-перше, Генеральна прокуратура України була повідомлена про первинне провадження ще у червні 2004 року, проте жоден її представник не з’явився в судові засідання, незважаючи на окрему ухвалу Господарського суду м. Києва з цього питання (див. пункт 35). По-друге, у провадженні брали участь представники різних органів влади та їм стало відомо про рішення від 22 жовтня 2004 року того ж дня, але вони не оскаржили його (див. пункти 32 та 39). У своєму касаційному подані Генеральний прокурор України, який діяв в інтересах держави, не стверджував, що ці представники були позбавлені можливості захищати інтереси держави, які були предметом розгляду у цій справі. Він також не стверджував про наявність будь-якої проблеми з комунікацією в Уряді, внаслідок якої інформація про результат розгляду справи у жовтні 2004 року, яка становила суспільний інтерес (див. пункти 13 та 14), не надійшла до зацікавлених осіб. По-третє, навіть якщо припустити, що про рішення від 22 жовтня 2004 року Генеральна прокуратура України була повідомлена 30 грудня 2004 року, не було надано жодного пояснення щодо причини звернення з касаційним поданням більше ніж через місяць з цієї дати, і чому строк необхідно було поновити до 07 лютого 2005 року.

161. Уряд не доводив, що Верховний Суд України розглянув ці важливі аспекти під час ухвалення рішення за заявою Генерального прокурора України про поновлення строку. Отже, Суд не знаходить жодного прийнятного обґрунтування рішення Верховного Суду України про задоволення клопотання Генерального прокурора України про поновлення строку.

162. Суд також зазначає, що касаційне подання Генерального прокурора України не містило інформації, яка б свідчила про допущення судами нижчих інстанцій таких судових помилок, які б становили ухвалення незаконного рішення чи суттєвий недолік (див. пункти 40 та 41). Такої інформації немає у рішенні Верховного Суду України від 01 березня 2005 року, яким він скасував рішення судів нижчих інстанцій. Обґрунтування Верховного Суду України у цьому рішенні зводиться лише до іншого формулювання юридичних текстів
(див. пункт 43). Також необхідно додати, що Верховний Суд України не розглянув можливих наслідків його рішення для принципів res judicata і юридичної визначеності у закритому провадженні та для пов’язаних інтересів сторін, зокрема, інтересів підприємства-заявника.

163. У світлі зазначеного Суд доходить висновку, що прийнявши до розгляду касаційне подання Генерального прокурора України, подане з пропущенням строку, та скасовуючи, зрештою, рішення Господарського суду м. Києва від 19 серпня 2004 року та Вищого господарського суду України від 22 жовтня 2004 року, Верховний Суд України порушив принцип юридичної визначеності.

164. Суд також зазначає, що оскаржуване скасування рішень, ухвалених на користь підприємства-заявника, та подальше відновлення закритого провадження відбулися після заяв Президента і Прем’єр-міністра України щодо приватизації підприємства «Криворіжсталь» у січні та лютому 2005 року (див. пункти 18 та 19). Вони однозначно висловили думку, що підприємство «було вкрадене», що спір необхідно було переглянути та що підприємство слід було повернути державі. Поки тривало відновлене провадження Президент і Прем’єр-міністр України зробили аналогічні заяви (див. пункти 51, 56
та 62 – 64).

165. Уряд стверджував, що ці заяви не вплинули на суддів, які розглядали справу, у той час як підприємство-заявник не надало жодних доказів протилежного. Проте Суд не вбачає підстав з’ясовувати, як ці заяви могли вплинути на хід або результат відповідного провадження (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine, пункт 80; рішення у справах «Агрокомплекс» проти України» (Agrokompleks v. Ukraine), заява № 23465/03, пункт 134, від 06 жовтня 2011 року; «Кінськи проти Чеської Республіки» (Kinský v. the Czech Republic), заява № 42856/06, пункт 112, від 09 лютого 2012 року; та «Івановський проти колишньої Югославської Республіки Македонії» (Ivanovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 29908/11, пункт 147, від 21 січня 2016 року). Суд вважає, що оскаржувані заяви посадових осіб держави, зроблені у період з січня до квітня 2005 року, та необґрунтоване рішення Верховного Суду України про перегляд спору, разом і в сукупності об’єктивно пролили чітке світло на незалежність і безсторонність господарських судів, які розглядали справу.

166. За цих обставин Суд не вважає за необхідне розглядати аргумент Уряду щодо національних гарантій незалежності та неупередженості суддів (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Агрокомплекс» проти України» (Agrokompleks v. Ukraine), пункти 132 та 136). Його аргумент, що підприємство-заявник мало процесуальні засоби для усунення цієї проблеми вже був розглянутий та відхилений Судом у контексті прийнятності цієї частини скарг підприємства-заявника (див. пункт 129).

(iii) Висновок

167. У світлі викладених міркувань Суд доходить висновку, що рішення, якими були скасовані рішення судів загальної юрисдикції від 25 серпня, 01 і 27 грудня 2004 року, та рішення господарських судів від 19 серпня та 22 жовтня 2004 року, порушили принцип юридичної визначеності та відповідний законний інтерес підприємства-заявника у повазі до остаточного вирішення спору щодо його цивільних прав у цих провадженнях. Оскаржуване провадження, розглянуте в цілому та з урахуванням заяв, зроблених Президентом і Прем’єр-міністром України у період з січня до квітня 2005 року, не відповідали вимогам справедливості у розумінні підпункту 1 статті 6 Конвенції. Відповідно, Суд відхиляє долучені раніше до розгляду по суті заперечення Уряду щодо статусу потерпілого підприємства-заявника та його зауважень щодо незалежності та безсторонності господарських судів, які розглядали його справу (див. пункти 116 та 131), і не вважає за необхідне розглядати інші скарги підприємства-заявника, які стосуються скасування цих рішень у контексті цієї частини справи (див. пункти 102 і 103).

168. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з цим.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

169. Підприємство-заявник скаржилося на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції внаслідок (і) стверджуваного незабезпечення державними органами умов, за яких воно могло володіти своїм майном відповідно до остаточних та обов’язкових рішень, ухвалених у його справах до січня 2005 року; (іі) скасування цих рішень у лютому 2005 року та різних недоліків у пов’язаних провадженнях (див. пункти 102 та 103); (ііі) стверджуваних неузгоджених рішень, ухвалених судами після відновлення проваджень у 2005 році; та (iv) стверджуваної відсутності незалежного та безстороннього перегляду його справ у 2005 році. Підприємство заявник також скаржилося, що воно було незаконно позбавлене своїх активів, 93,02 % акціонерного капіталу підприємства «Криворіжсталь», у зв’язку з приналежністю одного з його власників до політичної опозиції, а також що органи влади не надали йому відшкодування за зроблені ним покращення цих активів. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

(a) Уряд

170. Уряд висунув заперечення щодо прийнятності скарг підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з невичерпання національних засобів юридичного захисту, недотриманням правила «шестимісячного строку» та відсутністю статусу потерпілого.

171. Зокрема, Уряд стверджував, що з метою дотримання правила щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту за пунктом 1 статті 35 Конвенції щодо цієї частини своїх скарг, підприємство-заявник мало звернутися до господарських судів з позовом про визнання його добросовісним набувачем акціонерного капіталу підприємства «Криворіжсталь» на тій підставі, що йому не було відомо, що органи влади діяли з перевищенням повноважень, передаючи йому спірні акції (див. пункт 52).

172. Також згідно з твердженнями Уряду підприємство-заявник не дотрималося правила вичерпання національних засобів юридичного захисту, оскільки його зустрічний позов не був поданий згідно з відповідними процесуальними положеннями (див. пункт 34). Підприємство-заявник мало подати його окремо чи змінити його таким чином, щоб він був спрямований проти органів влади, а не приватного підприємства.

173. Уряд також стверджував, що підприємство-заявник не мало статусу потерпілого у зв’язку зі стверджуваним позбавленням його власності, оскільки воно подало відповідні скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції до закінчення провадження щодо права на акціонерний капітал підприємства «Криворіжсталь» 31 серпня 2005 року (див. пункт 60). За цих самих підстав Уряд стверджував, що ці скарги були передчасними.

174. Уряд зазначив, що оскільки підприємство заявник не висунуло жодної скарги за цим положенням у період з 31 серпня 2005 року до 28 лютого 2006 року, тобто протягом шести місяців з моменту остаточного вирішення його справи Верховним Судом України
(див. пункт 60), ця частина заяви також могла бути відхилена як подана з пропущенням строку.

(b) Підприємство-заявник

175. Підприємство-заявник заперечило проти доводів Уряду, зазначивши, що основне питання у справі, чинність договору від 14 червня 2004 року, було вирішене в рамках провадження у господарських судах (див. пункт 51), при цьому процес, пов’язаний із визнанням статусу добросовісного набувача, не стосувався відповідного спору.

176. Підприємство-заявник також повторило свій аргумент, що його скарги до Вищого господарського суду України та Верховного Суду України не забезпечили ефективного засобу юридичного захисту, оскільки рішення Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 року набрало законної сили 02 червня 2005 року, а державні органи розпочали процес реприватизації до розгляду його скарг судами вищих інстанцій (див. пункт 125).

2. Оцінка Суду

177. Перш за все Суд зазначає, що скарга підприємства-заявника на незабезпечення органами влади виконання остаточних рішень, ухвалених у його справах до січня 2005 року, є повністю необґрунтованою. Зокрема, підприємство-заявник не зазначило заходів, які органи влади мали вжити у зв’язку з цим.

178. Суд також відхилив скаргу підприємства-заявника за
пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо стверджуваної неузгодженості рішень, ухвалених судами після відновлення проваджень у 2005 році, як явно необґрунтовану (див. пункти 118 та 119), і немає жодних підстав приймати інше рішення щодо цієї ж скарги підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

179. Суд також зазначає, що підприємство-заявник не надало жодних достовірних доказів на підтримку своєї скарги щодо позбавлення його майна у зв’язку з політичною опозицією державним органам одного з його власників.

180. Отже, ці частини скарг підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції мають бути відхилені відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

181. Суд також зазначає, що інші скарги підприємства-заявника за цим положенням здебільшого ґрунтуються на аргументі, що несправедливі провадження у його справах призвели до незаконного позбавлення його власності (див. пункт 169). Ці скарги тісно пов’язані зі скаргами за пунктом 1 статті 6 Конвенції, які Суд уже розглянув і визнав прийнятними (див. пункти 117 та 132). Уряд не надав нових аргументів, здатних переконати Суд відійти від зазначених висновків щодо цієї частини скарг підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Зокрема, Уряд не довів, що звернення підприємства-заявника до провадження про визнання його добросовісним набувачем або подання ним зустрічного позову в іншому порядку могло усунути стверджувані процесуальні недоліки чи призвести до іншого результату у справі. Відповідно, ця частина скарг підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції також має бути визнана прийнятною.

B. Суть

182. Підприємство-заявник скаржилося, що несправедливість розгляду справи про право власності на акціонерний капітал підприємства «Криворіжсталь» призвела до порушення його права на мирне володіння своїм майном, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

183. Уряд стверджував, що підприємство-заявник було позбавлене акціонерного капіталу підприємства «Криворіжсталь» законно та в інтересах суспільства з метою забезпечення справедливої та ефективної приватизації та найкращого фінансового результату для Державного бюджету України та бюджетів місцевих і обласних органів влади. Згідно з твердженнями Уряду, держави користувалися широкою свободою розсуду у цій сфері. Крім того, оскаржуване позбавлення не було непропорційним, оскільки підприємству-заявнику були негайно повернуті кошти, сплачені ним за акції, і воно не вимагало жодної додаткової компенсації. Отже, на нього не був покладений надмірний особистий тягар.

184. Суд нагадує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції включає в себе три норми: перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, носить загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає, що держави мають право, серед іншого, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Друга і третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, повинні тлумачитися у контексті загального принципу, закріпленого першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lönnroth v. Sweden), від 23 вересня 1982 року, пункт 61, Серія А № 52, та «Депаль проти Франції» [ВП], (Depalle v. France) [GC], заява № 34044/02, пункт 77, ЄСПЛ 2010).

185. Суд також нагадує, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту надає право на позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держава має право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції (див. рішення у справі «Кепітал Бенк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria),
заява № 49429/99, пункти 132, 133, ЄСПЛ 2005–XII (витяги), з подальшими посиланнями на рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999–II).

186. Принцип законності також передбачає, що чинні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункти 109, 110, ЄСПЛ 2000–I). Аналогічно національне законодавство має надавати засіб юридичного захисту від свавільного втручання державних органів влади у права, захищені Конвенцією (див. рішення у справі «Хасан і Чауш проти Болгарії» [ВП] (Hasan and Chaush v. Bulgaria) [GC], заява № 30985/96, пункт 84, ЄСПЛ 2000–XI).
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції дійсно не містить чітких процесуальних вимог і відсутність судового перегляду сама по собі не становить порушення цього положення (див. рішення у справах «Фредін проти Швеції (№ 1)» (Fredin v. Sweden (no. 1)), від 18 лютого 1991 року, пункт 50, Серія А № 192, та «АТ «S.C. Антарес Транспорт» та ТОВ «S.C. Трансробі» проти Румунії» (S.C. Antares Transport S.A. and S.C. Transroby S.R.L.v. Romania), заява № 27227/08, пункт 46,
від 15 грудня 2015 року). Проте вона передбачає, що будь-яке втручання у мирне володіння майном має супроводжуватися процесуальними гарантіями, які надають відповідній фізичній чи юридичній особі обґрунтовану можливість звернутися зі своєю справою до компетентних органів влади з метою ефективного оскарження заходів, які становлять втручання у права, гарантовані цим положенням. При оцінці дотримання цієї умови необхідно здійснити комплексний розгляд відповідних судових та адміністративних процедур (див. рішення у справах «Йокела проти Фінляндії» (Jokela v. Finland), заява № 28856/95, пункт 45, ЄСПЛ 2002–IV з подальшими посиланнями, та «Столярова проти Росії» (Stolyarova v. Russia),
заява № 15711/13, пункт 43, від 29 січня 2015 року).

187. Крім того, будь-яке втручання у здійснення права чи свободи, визнаних Конвенцією, має переслідувати законну ціль. Принцип «справедливого балансу», притаманний статті 1 Першого протоколу до Конвенції, сам по собі передбачає існування загального суспільного інтересу. До того ж слід нагадати, що різні норми, закріплені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не є окремими, тобто не пов’язаними між собою, та що друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків. Одним із наслідків цього є те, що існування «суспільного інтересу», яке вимагається відповідно до другого речення, або «загального інтересу», посилання на яке міститься у другому пункті, випливає з принципу, встановленого у першому реченні, а отже втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції також повинно переслідувати мету у суспільному інтересі (див. згадане рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 111).

188. На додаток стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає, щоб будь-яке втручання було обґрунтовано пропорційним переслідуваній меті (див. рішення у справі «Ян та інші проти Німеччини» [ВП] (Jahn and Others v. Germany) [GC], заяви № 46720/99, № 72203/01 та 72552/01, пункти 81 – 94, ЄСПЛ 2005 – VI). Необхідний справедливий баланс не буде встановлений, якщо на відповідну особу покладений особистий та надмірний тягар (див. загадане рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lönnroth v. Sweden), пункти 69 – 74).

189. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що сторони, як вбачається, погоджуються, що було втручання у право підприємства-заявника на мирне володіння майном, яке зрештою становило «позбавлення» його власності.

190. Головним чином сторони не дійшли згоди щодо того, чи було це втручання законним у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, при цьому основні аргументи підприємства-заявника були спрямовані проти порядку здійснення провадження, в результаті якого було ухвалене рішення про позбавлення його акціонерного капіталу підприємства «Криворіжсталь». Суд розгляне ці аргументи по черзі.

191. Зокрема, підприємство-заявник стверджувало, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції була порушена у зв’язку зі скасуванням остаточних рішень у його цивільних і господарських справах у лютому 2005 року. З цього приводу Суд зазначає, що він встановив, що відповідне скасування порушило вимогу юридичної визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції (див.
пункт 167). Проте ситуація у цій справі відрізняється від більшості справ, у яких Суд встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку зі скасуванням остаточних та обов’язкових для виконання рішень (див., наприклад, рішення у справах «Агротехсервіс проти України» (Agrotehservis v. Ukraine), заява № 62608/00,
від 05 липня 2005 року, та «Тімотієвич проти України» (Timotiyevich v. Ukraine), заява № 63158/00, від 08 листопада 2005 року).

192. У цій справі рішення національних судів, скасування яких Суд визнав таким, що суперечить принципу юридичної визначеності, прямо не зобов’язували передати право власності на акціонерний капітал підприємства «Криворіжсталь» або акції підприємства-заявника. На момент розгляду справ судами у 2004 році підприємство-заявник формально та фактично володіло спірним майном. Хоча господарські суди також визнали право власності підприємства-заявника на це майно та заборонили будь-які дії, здатні порушити це право власності, жодна сторона не була зобов’язана здійснити конкретні дії у зв’язку з цим (див. для порівняння рішення у справі «Іванова проти України» (Ivanova v. Ukraine), заява № 74104/01,
пункт 37, від 13 вересня 2005 року, в якій відповідач у первинному провадженні був зобов’язаний здійснити конкретні дії, щоб не перешкоджати володінню заявницею її майном).

193. Суд також зазначає, що підприємство-заявник було позбавлене формально та фактично акцій підприємства «Криворіжсталь» у червні 2005 року (див. пункт 21), тобто після вирішення спору по суті рішенням Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2005 року, яке відповідно до процесуальних норм стало обов’язковим для виконання у той самий день (див. пункти 56, 57).

194. Проте Суд бере до уваги, що оскаржуване скасування попередніх рішень, ухвалених на користь підприємства-заявника, створило ситуацію невизначеності, позбавивши по суті право власності підприємства-заявника на акціонерний капітал підприємства «Криворіжсталь» захисту res judicata, та призвело до повного перегляду цього питання (див. пункт 167). Отже, хоча оскаржуване скасування напряму не призвело до змін у праві власності підприємства-заявника або фактичному володінні акціями підприємства «Криворіжсталь», воно могло небезпідставно становити втручання у його право на це майно (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine),
заява № 29979/04, пункт 68, від 20 жовтня 2011 року).

195. У будь-якому випадку в цій справі рішення, внаслідок яких було відновлене провадження у справі підприємства-заявника, не можна розглядати окремо. Необхідно врахувати те, що підприємству-заявнику, на відміну від заявників у згаданих справах «Агротехсервіс проти України» (Agrotehservis v. Ukraine), «Іванова проти України» (Ivanova v. Ukraine) та «Тімотієвич проти України» (Timotiyevich v. Ukraine), було зрештою присуджене та фактично виплачене відшкодування за його втрачене майно. Хоча підприємство-заявник стверджувало, що ця сума не покрила понесеної ним внаслідок позбавлення свого майна шкоди, на підтвердження цього аргументу не було надано жодного доказу.

196. Щодо твердження підприємства-заявника, що воно було незаконно позбавлене своєї власності внаслідок інших процесуальних недоліків під час провадження на національному рівні, Суд нагадує, що не кожний процесуальний недолік у справі призводить до втручання у право власності поза межами «принципу законності» (див. рішення у справі «Україна – Тюмень» проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine), заява № 22603/02, пункт 52, від 22 листопада 2007 року).

197. Суд нагадує, що в окремих виняткових випадках він встановлював порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з несправедливим порядком здійснення відповідного судового провадження, у тому числі через «очевидне втручання» органів державної влади найвищого рівня у таке провадження (див. згадані рішення у справах «Совтрансавто-Холдинг» проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine), пункти 97, 98, та «Агрокомплекс» проти України» (Agrokompleks v. Ukraine), пункти 135, 138 та 170).

198. Суд не вбачає такої ситуації у цій справі, оскільки вона не стосується такого втручання офіційних осіб у судовий процес, яке це було у згаданих справах «Совтрансавто-Холдинг» проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine) та «Агрокомплекс» проти України» (Agrokompleks v. Ukraine). Крім того, немає підстав для висновку, що оскаржуване провадження у цій справі характеризувалося такою кількістю недоліків, що з його результатом більше не можна було погодитись, або що рішення, ухвалені господарськими судами у період з квітня до серпня 2005 року (див. пункти 51, 56, 59 та 60) суперечили «принципу законності» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Також підприємство-заявник не довело, що воно було позбавлене можливості ефективно захистити свої майнові права та відповідні інтереси під час відновленого провадження у господарських судах.

199. Суд також зазначає, що підприємство-заявник не заперечило проти аргументу Уряду, що оскаржуване втручання було в інтересах суспільства. Воно також не довело, що на нього був покладений надмірний особистий тягар.

200. У світлі викладеного Суд доходить висновку, що не було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

201. Підприємство-заявник скаржилося за статтями 10, 11 та 14 Конвенції, стверджуючи, що воно було жертвою переслідувань з боку органів влади у зв’язку з політичною діяльністю одного з його власників.

202. Підприємство-заявник також скаржилося за статтею 18 Конвенції на процесуальні обмеження, накладені на нього під час судового розгляду, за результатами якого було ухвалене рішення Печерського суду від 17 лютого 2005 року, та на політичну обумовленість самого рішення.

203. Суд розглянув решту скарг підприємства-заявника та вважає, що з огляду на всі наявні у нього матеріали та належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Відповідно Суд відхиляє їх як явно необґрунтовані відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

204. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

1. Доводи сторін

(a) Підприємство-заявник

205. Підприємство-заявник вимагало 12 900 000 000 доларів США, що у відповідний час становило приблизно 10 000 000 000 євро, в якості відшкодування матеріальної шкоди, посилаючись здебільшого на підвищення ціни підприємства «Криворіжсталь», дохід підприємства, отриманий у період з 2005 року до 2007 року, та стверджувану пов’язану з цим втрату дивідендів підприємством-заявником.

(b) Уряд

206. Уряд заперечив проти вимоги підприємства-заявника.

(c) Третя особа, яка вступила у справу

207. Компанія «АрселорМіттал Дуйсбург ГмбХ» зазначила, що вона зробила значні інвестиції у підприємство «Криворіжсталь» з моменту його придбання у жовтні 2005 року і що вона побоювалась можливих значних втрат у разі вирішення цієї справи на користь підприємства-заявника.

208. Зокрема, компанія «АрселорМіттал Дуйсбург ГмбХ» вважала, що порушуючи цю справу у Суді, підприємство-заявник, зрештою, прагнуло відновлення свого права власності на підприємство «Криворіжсталь». Згідно з твердженнями компанії «АрселорМіттал Дуйсбург ГмбХ» якщо Суд встановить, що відповідне провадження на національному рівні не відповідало вимогам Конвенції, підприємство-заявник може звернутися із заявою про перегляд справи на національному рівні, що може створити підстави для скасування приватизації підприємства «Криворіжсталь» 2005 року та призведе до втрати компанією «АрселорМіттал Дуйсбург ГмбХ» права власності на це підприємство.

2. Оцінка Суду

209. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і матеріальною шкодою, яка вимагалась підприємством-заявником; отже, Суд відхиляє його вимогу.

B. Судові та інші витрати

210. Підприємство-заявник не подало жодних вимог щодо відшкодування судових та інших витрат.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує долучити до розгляду по суті заперечення Уряду щодо статусу потерпілого підприємства-заявника у зв’язку з його скаргами за пунктом 1 статті 6 Конвенції на скасування остаточних судових рішень, ухвалених на його користь у лютому 2005 року, та відхиляє його;

2. Вирішує долучити до розгляду по суті заперечення Уряду щодо явної необґрунтованості скарги підприємства-заявника за
пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення гарантій незалежності та безсторонності під час провадження у господарських судах у період з лютого до серпня 2005 року та відхиляє його;

3. Оголошує прийнятними такі скарги:

(a) скарги підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на скасування остаточних судових рішень, ухвалених на його користь у лютому 2005 року; та

(b) скаргу підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення гарантій незалежності та безсторонності під час провадження у господарських судах у період з лютого до
серпня 2005 року; та

(c) скарги підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на несправедливість провадження щодо його майна, 93,02 % акціонерного капіталу підприємства «Криворіжсталь», та невідшкодування органами влади йому витрат, понесених у зв’язку з покращення ним цього майна;

4. Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними;

5. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

6. Постановляє, що не було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

7. Відхиляє вимоги підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 26 червня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/02/01/20190201123910-77.docx