09.01.2018 | Автор: Слуцкая Татьяна Ивановна
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Презумпція невинуватості в дії ?! Практична реалізація цього принципу щодо осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням

 

За даними Департаменту пробації Міністерства юстиції України станом на вересень 2017 року понад іспитовий строк, визначений судом під час звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, тобто після спливу такого строку, на обліку в органах з питань пробації перебуває понад 1500 осіб. Такий понад іспитовий строк перебування на обліку в органах з питань пробації подекуди триває більше року, двох, в тому числі й щодо неповнолітніх осіб.

Приводами для такої ситуації, як свідчить аналіз судової практики, слугує, зокрема, наявність інформації щодо обвинувачення особи у вчиненні злочину під час іспитового строку чи оголошення особі про підозру у вчиненні злочину під час іспитового строку або ж, навіть, просто у зв’язку з внесенням відомостей в Єдиний реєстр досудових розслідувань (ЄРДР) про вчинення цією особою такого злочину за відсутності оголошеної їй підозри у скоєному (внесення відомостей за фактом вчинення злочину). Деякі ж судді, позицію яких ми поділяємо, вважають, що передумовою скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі вчинення особою нового злочину під час встановленого судом іспитового строку чи відмови у задоволенні подання про звільнення від призначеного особі покарання у зв’язку із закінченням іспитового строку на цій підставі може бути лише констатація судом вчинення такого злочину постановленням обвинувального вироку. Різноманітність практики з цього питання зумовлює необхідність його більш детального дослідження.

Так, зі змісту ч. 3 ст. 75 та ч. 1 ст. 78 Кримінального кодексу України (КК), через використання словосполучень «не вчинить нового злочину» та «виконає покладені на нього обов’язки», випливає, що однією з обов’язкових передумов для звільнення засудженого від відбування покарання згідно з цими статтями кримінального закону є невчинення останнім у період іспитового строку, визначеного судом, нового злочину. При цьому констатувати вчинення такого нового злочину цією особою та, відповідно, її винуватість у скоєному може виключно суд у порядку, визначеному законом. Доки вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду особа відповідно до ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 2 КК та ч. 1 ст. 17 Кримінального процесуального кодексу України (КПК) вважається невинуватою.

Читайте статтю: Окремі істотні порушення, констатовані Європейським судом з прав людини у кримінальному провадженні

Наведені норми чинного законодавства закріплюють один із основоположних принципів кримінального судочинства – презумпцію невинуватості, відповідно до якого ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню, інакше як за вироком суду й у порядку, визначеному законом. Будь-яке втручання у права людини має ґрунтуватися на положеннях закону, а отже, ‑ відповідати принципу законності, який передбачає абсолютний правовий захист та є засадничим компонентом правової системи.

Принцип презумпції невинуватості закріплений також у багатьох міжнародних договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України та які відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України, ч. 1 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» є частиною національного законодавства України. Так, у ч. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини зазначається, що кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. Згідно з п. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно із законом. Аналогічна норма міститься й у п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Конвенція).

У цьому аспекті слід зазначити, що правильне розуміння вимог Конвенції  розкривається у рішеннях Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), що містять правові позиції щодо суті положень зазначеного міжнародно-правового акта, а також змісту та обсягу гарантованих ним прав. Так, ЄСПЛ у справі «Барбера, Мессегеу і Джабардо проти Іспанії» зазначив, що п. 2 ст. 6 Конвенції вимагає, щоб при здійсненні своїх повноважень судді відійшли від упередженої думки, що підсудний вчинив злочинне діяння, оскільки обов’язок доведення цього лежить на обвинуваченні та будь-який сумнів трактується на користь підсудного.

Наведена вимога принципового характеру стосується суддів, які здійснюють судове провадження щодо особи як у межах одного кримінального провадження, так і в межах різних проваджень щодо неї. Іншими словами, відмова суду у задоволенні подання представника уповноваженого органу з питань пробації щодо звільнення засудженого від відбування покарання у зв’язку зі спливом визначеного судом іспитового строку виключно з мотивів, що в ЄРДР міститься інформація про повідомлення цій особі про підозру у вчиненні нового злочину, затримання чи обрання міри запобіжного заходу тощо, є такою, що не ґрунтується на вимогах закону, порушує засадничий принцип презумпції невинуватості та може трактуватися як передчасне висловлювання судом думки щодо винуватості особи у скоєному.

Зазначене кореспондується з позицією Конституційного Суду України, згідно з якою сам факт порушення кримінальної справи щодо конкретної особи, затримання, взяття під варту, пред'явлення їй обвинувачення не можна визнати як кримінальну відповідальність, оскільки особа не несе кримінальної відповідальності, доки її не буде визнано судом винною у вчиненні злочину і вирок суду не набере законної сили (Рішення від 27 жовтня 1999 року у справі № 1-15/99).

Крім того, ЄСПЛ у своєму рішенні від 22 квітня 2010 року у справі «Фатуллаєв проти Азербайджану» зазначив, що презумпція невинуватості, втілена в п. 2 ст. 6 Конвенції, є одним із елементів справедливого кримінального судочинства, що забороняє передчасне висловлювання як самим судом, так і представниками інших органів влади думки, що особа, яка «обвинувачується у кримінальному злочині», є винною до того, як це доведено в законному порядку. ЄСПЛ послідовно дотримується підходу, відповідно до якого принцип презумпції невинуватості порушується, якщо судове рішення або твердження офіційної особи щодо особи, яка обвинувачується в скоєнні злочину, схиляє до думки про те, що вона винна до того, як її винуватість була встановлена в законному порядку. Аналогічні порушення було констатовано у справах «Шагін проти України», «Грабчук проти України» та інших.

Слід також зазначити, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ суб’єктом посягання на порушення принципу презумпції невинуватості можуть бути не лише суд (судді), але й інші посадові особи та установи. Отже, зволікання представником уповноваженого органу з питань пробації із зверненням до суду після закінчення іспитового строку, встановленого судом, із поданням про звільнення засудженого від відбування покарання з мотивів, наприклад, що в ЄРДР міститься інформація про повідомлення цій особі про підозру у вчиненні нового злочину, може також трактуватися як передчасне висловлювання офіційною особою думки щодо винуватості засудженого у вчиненні нового злочину, а отже, – як порушення принципу презумпції невинуватості щодо нього.

З огляду на наведене вище, а також враховуючи, що відсутність у положеннях ч. 3 ст. 75, ч. 1 ст. 78 КК, ч. 2 ст. 165 Кримінально-виконавчого кодексу України модального слова «може» свідчить, що згадані норми мають імперативний (зобов’язуючий) характер, представник органу з питань пробації після закінчення іспитового строку має звернутися з поданням про звільнення від відбування покарання, а суд, відповідно, ухвалити рішення про таке звільнення, якщо він протягом цього строку виконав покладені на нього обов’язки та не вчинив нового злочину (скоєння нового злочину та вина засудженого, як вже зазначалося, мають бути встановлені обвинувальним вироком суду). Наведене кореспондується з практикою судової палати у кримінальних справах ВССУ. Так, в ухвалі від 11 жовтня 2012 року у справі № 5-4043км12 колегія суддів судової палати у кримінальних правах ВССУ зазначила, що «в матеріалах справи відсутній вирок суду, яким визнано винною та засуджено ОСОБА_5 за вчинення злочину, передбаченого ст. 128 КК, про що вказує прокурор у своїй касаційній скарзі, а тому його доводи про те, що судом першої інстанції було неправильно застосовано кримінальний закон при звільненні ОСОБА_5 від покарання, є безпідставними та свого підтвердження не знайшли».   

Разом із тим під час розгляду цієї ситуації виникає питання реалізації судом ст. 71 КК з урахуванням принципу невідворотності покарання за вчинене діяння, адже законодавчий механізм відсутній. Саме відсутність законодавчої регламентації такої ситуації та наявність імперативних вимог закону, з одного боку, а також необхідність після закінчення іспитового строку звільнити особу від відбування покарання за умови, що вона виконала всі обов’язки та за відсутності обвинувального вироку суду щодо вчинення нею нового злочину у період іспитового, реалізуючи тим самим презумпцію невинуватості, а з другого – у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину (констатованим судом) суд має призначити йому покарання за правилами, передбаченими у статтях  71, 72 КК (ч. 3 ст. 78), ‑ призводить до труднощів у практичній діяльності, неоднакового застосування норм матеріального права та істотного порушення процесуального. У цьому аспекті слід згадати позицію Пленуму ВСУ, висловлену в абз. 3 п. 10 постанови Пленуму ВСУ від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», якщо ж суд, який розглядає провадження про вчинення злочину, встановить, що він був вчинений засудженим у період іспитового строку, але у зв’язку зі спливом цього строку постановою суду засуджений був звільнений від відбування покарання (ч. 1 ст. 78 КК), то суд вправі призначити покарання за сукупністю вироків лише за умови скасування цієї постанови в установленому порядку.

Варто зазначити, що деякі практики вважають, що наведена позиція Пленуму ВСУ стосувалася «наглядової інстанції», оскільки саме вона, на їх думку, й могла під час здійснення своїх повноважень реалізувати закріплене в постанові правило, актуальність якої у зв’язку із скасуванням цієї інстанції наразі втрачена, інші ж, навпаки, погоджуються з її змістом та вказують про її актуальність. Пропонуємо зупинитися на цій позиції Пленуму та розглянути її дещо детальніше.

Читайте статтю: Чи є відсутність судимості вирішальною для застосування 75 КК України

Так, не вдаючись до полеміки стосовно того, що це положення приймалося для реалізації його наглядовою інстанцією, зазначимо лише, що Законом України від 21 червня 2001 року № 2533-ІІІ «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» були внесені зміни до КПК 1960 року, зокрема, в частині скасування наглядової інстанції, а отже, постанова Пленуму ВСУ, яка прийнята в жовтні 2003 року, тобто два роки потому, не могла містити положення, реалізувати яке покликана була неіснуюча на той час наглядова інстанція. Що ж стосується іншої позиції, то звернемо увагу на таке. В абз. 3 п. 10 постанови Пленуму ВСУ зазначається: «суд, який розглядає справу про новий злочин, вправі призначити покарання за сукупністю вироків лише за умови скасування цієї постанови в установленому порядку». Зі змісту цього положення випливає, що суд, постановляючи обвинувальний вирок за новий злочин, має тут же скасувати постанову (нині – ухвалу) про звільнення особи від призначеного їй покарання у порядку ст. 78 КК і призначити покарання за сукупністю вироків. Наведене не відповідає нормам закону. Суд не вправі на етапі постановлення вироку в одному кримінальному провадженні скасувати ухвалу про звільнення від призначеного покарання, постановлену в іншому провадженні.

Також неабиякий сумнів викликає використане в цій позиції словосполучення «вправі призначити», адже зі змісту статей 71, 72 КК випливає, що призначення покарання за сукупністю є не правом суду, а його обов’язком. Водночас правильною є теза про те, що  суд не може призначити покарання за сукупністю вироків, якщо не скасоване судове рішення про звільнення особи від призначеного їй покарання у порядку ст. 78 КК. Яким же чином можливе таке скасування? Практика ствердно відповідає на це питання – в порядку здійснення кримінального впровадження за нововиявленими обставинами.

Що слід визнавати у такому випадку підставою для здійснення кримінального провадження за нововиявленими обставинами? Такою обставиною, з огляду на викладене вище, слід визнавати вчинення особою нового злочину під час іспитового строку, яка має бути підтверджена відповідно до ч. 1 ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КК, ч. 1 ст. 17 КПК обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, тобто в аспекті п. 4 ч. 2 ст. 459 КПК ‑ обставиною, яка не була відома суду на час судового розгляду під час ухвалення судового рішення і яка сама по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводить неправильність ухвали, що належить переглянути. Показовою у цьому випадку, в тому числі й щодо реалізації принципу презумпції невинуватості в судовій практиці, є ухвала Заріченського районного суду Рівненської області від 11 липня 2017 року у справі № 561/368/17, в якій зазначається, що «прокурор звернувся із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами ухвали Заріченського районного суду від 30 вересня 2016 року у справі про звільнення особи від призначеного покарання з випробування у зв’язку із закінченням іспитового строку з підстави, що цій особі 20 травня 2016 року було повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК, а 30 травня 2017 року за цим обвинуваченням було скеровано до суду обвинувальний акт до суду». 

Читайте статтю: ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ ПРИ РОЗГЛЯДІ СУДАМИ КЛОПОТАНЬ ПРО УДЗ

Суд, у свою чергу, заяву прокурора залишив без задоволення, мотивуючи тим, що «на даний час та на момент прийняття ухвали Зарічненського районного суду від 30 вересня 2016 року протиправно стверджувати, що особа 20 травня 2016 року, тобто протягом іспитового строку, вчинила злочин, передбачений ч. 2 ст. 186 КК, посилання прокурора на обвинувальний акт щодо особи в кримінальному провадженні, яке на даний час  перебуває в провадженні суду, та його доводи про те, що особа вчинила злочин протягом іспитового строку, встановленого вироком Зарічненського районного суду Рівненської області від 18 вересня 2014 року, є безпідставними». Суд  вказав, що «лише наявність обвинувального вироку суду, що набрав законної сили, яким буде підтверджено вчинення ОСОБА_2 нового злочину протягом іспитового строку, встановленого вироком Зарічненського районного суду Рівненської області від 18 вересня 2014 року, можна вважати нововиявленими обставинами, які не були відомі суду на час судового розгляду при ухваленні рішення Зарічненського районного суду Рівненської області від 30 вересня 2016 року про звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням іспитового строку». В наступному, питання про застосування покарання за наявності кількох вироків (ст. 71 КК) має вирішуватися судом під час виконання вироків згідно з п. 11 ч. 1 ст. 537 КПК у порядку, передбаченому  п. 2 ч. 2 ст. 539 КПК.      

Автор статті: Слуцька Тетяна Іванівна,

кандидат юридичних наук,

Заслужений юрист України   

16
Нравится
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення