Державна зрада та колабораційна діяльність - остання практика Верховного суду із кримінальних спорів

Одним із основних завдань Верховного суду є насамперед забезпечення сталості та єдності судової практики. У відповідності до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду «враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права» та «є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права» (ч.5-6 ст.13 Закону).

Що ж стосується аналізу правових висновків Верховного суду із кримінальних спорів, сформованих у відповідних Постановах, то ця тема є досить масштабною у плані охоплення великого обсягу сформованої практики роками.

Тому, з огляду на це, вважаю за доцільне, висвітлити актуальні правові позиції, викладені в Постановах Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду, починаючи з початку 2024 року.

У зв’язку з військовою агресією рф проти України набули поширення вчинення таких кримінальних правопорушень як державна зрада (ст. 111 КК України) та колабораційна діяльність (ст. 111-1 КК України).

Так, місцевий суд у справі № 638/5446/22 визнав винуватою та засудив особу за ч. 5 ст. 111-1 КК України. Разом з тим, Постановою колегії суддів Третьої судової палати ККС ВС від 31.01.2024 залишено без змін рішення судів попередніх інстанції, зокрема, через показання свідків, які підтверджували саме добровільне за відсутності фізичного чи психічного примусу зайняття обвинуваченим посади в. о. керівника КП самопроголошеної «військово-цивільної адміністрації Куп'янського району Харківської області» у структурі окупаційної адміністрації держави-агресора, що створена представниками держави-агресора рф на тимчасово окупованій території м. Куп'янська Харківської області.

Крім того, Постановою колегії суддів Третьої судової палати ККС ВС від 22.01.2024 у справі № 953/406/23 було залишено без змін рішення судів попередніх інстанції, де місцевий суд визнав винуватою та засудив особу за ч. 7 ст. 111-1 КК України. У цій справі колегія суддів ККС ВС дійшла висновку, що дії засудженого, який перебував на посаді водія незаконно створеного на окупованій території правоохоронного органу і забезпечував його функціонування, правильно кваліфіковані за ч. 7 ст. 111-1 КК.

Аналогічний випадок, коли суд першої інстанції призначив покарання особі за ч. 7 ст. 111-1 КК України, з яким Перша судова палата ККС ВС погодилась (Постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 08.02.2024 у справі № 161/12980/22), зокрема, з причин того, що окупація території Луганської області та встановлення на цій території окупаційних органів влади, мала відкритий характер, а тому засуджений, бувши громадянином України та випускником ВНЗ України, тобтоносієм вищої юридичної освіти, а відповідно і достатнього рівня спеціальних знань в галузі права, займаючи у незаконному правоохоронному органі посаду заступника прокурора, очевидно усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав їх суспільно-небезпечні наслідки і бажав їх настання, отже діяв з прямим умислом.

Крім цього, Постановою колегії суддів Третьої судової палати ККС ВС від 13.03.2024 у справі № 953/3558/22 було залишено без змін рішення суду, відповідно до якого особа засуджена за ч. 2 ст. 111 КК України. Так ККС констатував, що надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України. Види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітними. Різний вигляд може мати і допомога у проведенні такої діяльності. Вона може надаватися шляхом організації чи виконання конкретного злочину, схилення до державної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо. Таким чином, вчинення будь-яких діянь, передбачених ч. 1 ст. 111 КК, заподіює шкоду національній безпеці України і розцінюються як підривна діяльність проти неї. Злочин, передбачений указаною статтею, є кримінальним правопорушенням з формальним складом, а отже доводи сторони захисту про те, що відсутність наслідків у виді смерті будь-яких осіб зумовлюють відсутність складу вказаного злочину, безпідставні.

Аналогічний склад кримінального правопорушення містять дії засудженої працівниці «Укрпошти», яка в умовах воєнного стану за допомогою месенджера «Telegram» передавала представникам держави-агресора, відомості щодо місцезнаходження військової техніки, особового складу ЗСУ, а також про їх переміщення, повідомляла напрямки розташування населених пунктів та відстань між ними, указувала місця влучань артилерійських та авіаційних боєприпасів, випущених збройними силами рф, що давало змогу здійснювати координацію військовослужбовцями держави агресора свого вогню, надавала відомості щодо пунктів видачі гуманітарної допомоги мешканцям і всіляко проявляла вподобання й підтримувала злочинні дії армії рф. Постановою колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 09.04.2024 у справі № 639/1528/22 залишено без змін рішення суду, яким засуджено працівницю «Укрпошти» за ч. 2 ст. 111 КК України.

Таким чином, вищезазначені злочини є перш за все такими, що заподіюють шкоду національній безпеці України, навіть у разі відсутності такого наслідку як смерть особи, водночас, судова практика відносно таких кримінальних правопорушень набуває поширення, а Верховний суд, як правило, залишає без змін вироки, винесені у суді першої інстанції.

Аналізуючи практику Верховного суду, не можна оминути і злочини проти життя та здоров’я особи.

Так, судом першої інстанції засудженого визнано винуватим за ч. 1 ст. 121 КК України, у тому, що він під час побутового конфлікту, що виник між ним і іншою особою, схопив зі столу ніж та завдав ним одного удару в живіт потерпілій, яка намагалася залагодити виниклий конфлікт і стояла попереду. Цим він спричинив потерпілій ушкодження, що належать до тяжких тілесних ушкоджень, як небезпечні для життя в момент заподіяння, і призвели до смерті останньої. Апеляційним судом вирок було залишено без змін, проте ККС не погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо кваліфікації дій особи за ч. 1 ст. 121 КК та направив на новий розгляд справу № 766/12874/17 через те, що у день отримання потерпілою ножового поранення – за викликом карета швидкої допомоги здійснила виїзд за місцем проживання останньої, лікарі на місці обробили рану та запропонували подальшу госпіталізацію до медичного закладу для надання більш спеціалізованої медичної допомоги, на що потерпіла відмовилася. Надалі, протягом того ж дня потерпіла не зверталася до медичного закладу за допомогою, наступний виклик з метою надання їй медичної допомоги був здійснений наступного дня, і після прибуття на місце виклику бригада екстреної (швидкої) медичної допомоги виявила потерпілу без ознак життя.

Схожого рішення дійшла колегія суддів Третьої судової палати ККС ВС, направивши на новий розгляд у суді апеляційної інстанції справу № 401/268/21 з причин того, що нанесення за встановлених судом обставин декількох ударів потерпілому в ділянку грудної клітки, від чого, як зазначила експерт (а саме від двох-трьох ударів підошвою ноги в ділянку грудини) могли виникнути переломи ребер і грудини від яких настав травматичний шок та смерть потерпілого, свідчить про передчасність висновків щодо відсутності підстав для кваліфікації діяння засудженого за ч. 1 ст. 115 КК України.

Крім цього, Постановою колегія суддів Другої судової палати ККС ВС від 14.03.2024 у справі № 161/2455/20 дійшла висновку, що дії засудженого мали активний характер, були протиправними, між цими діями і їх наслідками існував прямий причинний зв’язок, сила удару, його раптовість та спрямування в голову потерпілого підтвердили, що засуджений об’єктивно усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав можливість настання наслідків у виді спричинення будь-якої за тяжкістю шкоди здоров’ю потерпілого, хоча й не конкретизував у своїй свідомості, якою буде така шкода, тобто діяв з непрямим умислом, за яким, незалежно від того, чи є такий умисел прямим або непрямим, настає відповідальність за фактично спричинену шкоду, тому апеляційний суд обґрунтовано погодився з кваліфікацією дій обвинуваченого за ч. 1 ст. 121 КК України.

Верховний суд, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій, пов’язаних зі злочинами проти життя та здоров’я, перш за все має на меті визначити правильність застосування судами кваліфікації таких кримінальних правопорушень, виходячи з обставин справи та спричинених наслідків обвинуваченим.

Вважаю, що варто також звернути увагу на правові висновки Верховного суду, пов’язані з кримінальними правопорушеннями проти власності.

Конкретизуючи визначеність покарання обвинуваченому саме за ч. 3 ст. 185 КК України, під час перегляду вироку у справі № 523/8446/22, колегія суддів Другої судової палати ККС ВС виокремила наступне:

«…обов'язковою ознакою проникнення є його незаконність, тобто відсутність в особи права перебувати в конкретному місці, де знаходиться майно. З огляду на наявні в матеріалах даного кримінального провадження докази, паркан, через який переліз обвинувачений і викрав майно потерпілої, фактично є захистом ділянки від сторонніх осіб та об'єктивно перешкоджав вільному доступу на територію ділянки. При цьому наявність такого паркану без сумніву дозволяє ідентифікувати вказану територію як таку, що має призначення постійного або тимчасового зберігання матеріальних цінностей (тобто є сховищем)…».

Досить цікавою та актуальною на сьогоднішній день є притягнення особи до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 190 КК України (шахрайство) за таких обставин: «…внутрішньо переміщена особа для покриття витрат на проживання, у тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, умисно не зазначила в заявах для призначення вказаного виду допомоги відомості про наявність у її власності квартири в м. Харкові…».

При цьому, суд першої інстанції виправдав внутрішньо переміщену особу та визнав її невинуватою, проте, суд апеляційної інстанції такий вирок скасував, а касація – залишила без змін, виходячи з наступного:

«…Самі ж формуляри заяв містили у своєму змісті графу «Інформація щодо наявності у будь-кого з членів сім’ї у володінні житлового приміщення, розташованого в регіонах, інших ніж тимчасово окупована територія України та райони проведення антитерористичної операції», однак засуджена під час їхнього заповнення надала негативну відповідь щодо наявності в неї відповідного житла. Наведене свідчить про те, що особа діяла з прямим умислом і шляхом обману заволоділа грошовими коштами з державного бюджету. Водночас саме по собі встановлення в ЗУ №1768-ІІІ механізму повернення органу соціального захисту надміру виплачених коштів не виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності за шахрайство відповідно до ст. 190 КК…».

Звісно, практика Верховного суду із кримінальних спорів налічує ще дуже багато правових висновків, в тому числі і з інших кримінальних правопорушень, які передбачені в Особливій частині Кримінального кодексу України. Однак, вважаю за потрібне, зупинитися саме на вищевказаних правових висновках Верховного суду, оскільки обставини, внаслідок яких осіб було притягнено до кримінальної відповідальності є як ніколи актуальними та такими, що мають бути прийняті до уваги.

Автор статті: Ольга Блинда, юрист АО Кравець і партнери