П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., суддів:Лященко Н.П.,Романюка Я.М., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., за участю прокурора Халанчук О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом першого заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування майна за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У червні 2013 року перший заступник прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що постановами Київського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2007 року визнано право власності: за ОСОБА_10 на дві земельні ділянки площею по 0,1 га за адресою: АДРЕСА_1; за ОСОБА_7 на земельну ділянку площею 0,0780 га за адресою: АДРЕСА_2; за ОСОБА_9 на земельну ділянку площею 0,1 га за адресою: АДРЕСА_3; за ОСОБА_11 земельну ділянку площею 0,0560 га за адресою: АДРЕСА_4, які згодом неодноразово відчужувались. Останнім власником зазначених земельних ділянок є ОСОБА_6

Посилаючись на те, що Одеський апеляційний адміністративний суд скасував постанови Київського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2007 року, на підставі яких відповідачі набули право власності на земельні ділянки, перший заступник прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради просив визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0780 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_2, укладений 27 травня 2008 року між ОСОБА_7 (перший власник) і ОСОБА_8, та визнати недійсним державний акт на право власності на цю земельну ділянку, виданий 27 січня 2009 року на ім'я останнього власника ОСОБА_6; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_3, укладений 27 травня 2008 року між ОСОБА_9 (перший власник) і ОСОБА_8, та визнати недійсним державний акт на право власності на цю земельну ділянку, виданий 27 січня 2009 року на ім'я останнього власника ОСОБА_6; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,1 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, укладений 24 липня 2007 року між ОСОБА_10 (перший власник) і ОСОБА_12, та визнати недійсним державний акт на право власності на цю земельну ділянку, виданий 27 січня 2009 року на ім'я останнього власника ОСОБА_6; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,1 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, укладений 28 червня 2007 року між ОСОБА_12 (перший власник) і ОСОБА_10, та визнати недійсним державний акт на право власності на вказану земельну ділянку, виданий 27 січня 2009 року на ім'я останнього власника ОСОБА_6; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0560 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_4, укладений 27 травня 2008 року між ОСОБА_11 (перший власник) і ОСОБА_8, та визнати недійсним державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку, виданий 27 січня 2009 року на ім'я останнього власника ОСОБА_6; витребувати від ОСОБА_6 (останній власник) на користь територіальної громади в особі Одеської міської ради вищезазначені земельні ділянки; визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для скасування реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції реєстрації права власності ОСОБА_6 на вищезазначені земельні ділянки.

Київський районний суд м. Одеси рішенням від 26 травня 2014 року відмовив у задоволенні позову першого заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради.

Апеляційний суд Одеської області 23 грудня 2014 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 травня 2014 року скасував й ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги першого заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради задовольнив, визнав недійсними три договори купівлі-продажу земельних ділянок від 27 травня 2008 року та два договори дарування земельних ділянок від 28 червня і 24 липня 2007 року; визнав недійсними п'ять державних актів на право власності на земельні ділянки, виданих 27 січня 2009 року на ім'я ОСОБА_6; витребував у ОСОБА_6 на користь територіальної громади в особі Одеської міської ради спірні земельні ділянки; зазначив, що рішення є підставою для скасування здійсненої раніше державної реєстрації права власності ОСОБА_6 на спірні земельні ділянки.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 29 квітня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнив, рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2014 року скасував, залишив у силі рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 травня 2014 року.

У квітні 2016 року до Верховного Суду України звернувся заступник Генерального прокурора України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 261, 330, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 116, 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

У зв'язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2014 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Суди встановили, що Київський районний суд м. Одеси постановою від 19 квітня 2007 року визнав за ОСОБА_10 право власності на земельну ділянку площею 0,1 га за адресою: АДРЕСА_1.

22 червня 2007 року ОСОБА_10 видано державний акт на право власності на цю земельну ділянку.

На підставі договору дарування від 24 липня 2007 року ОСОБА_10 подарував ОСОБА_12 зазначену земельну ділянку.

ОСОБА_12 продав земельну ділянку ОСОБА_8, що підтверджується договором купівлі-продажу від 26 листопада 2007 року.

7 жовтня 2008 року між ОСОБА_8 і ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого остання придбала зазначену земельну ділянку та 27 січня 2009 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 13 грудня 2010 року скасував постанову Київського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2007 року та закрив провадження в справі в частині позовних вимог ОСОБА_10 про визнання права на безоплатне придбання у власність земельної ділянки, а також відмовив у задоволенні позову в частині вимог про зобов'язання зареєструвати і видати державний акт на право власності на земельну ділянку.

Київський районний суд м. Одеси постановою від 19 квітня 2007 року визнав за ОСОБА_10 право власності на земельну ділянку площею 0,1 га за адресою: АДРЕСА_1.

22 червня 2007 року ОСОБА_10 видано державний акт на право власності на земельну ділянку.

28 червня 2007 року між ОСОБА_12 і ОСОБА_10 укладено договір дарування зазначеної земельної ділянки.

На підставі договору купівлі-продажу, укладеного 26 листопада 2007 року, ОСОБА_10 продав, а ОСОБА_8 придбав спірну земельну ділянку.

7 жовтня 2008 року між ОСОБА_8 і ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, а 27 січня 2009 року ОСОБА_6 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 3 листопада 2010 року скасував постанову Київського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2007 року, закрив провадження в справі в частині позовних вимог ОСОБА_12 про визнання права на безоплатне придбання у власність земельної ділянки та відмовив йому в задоволенні позову в іншій частині позовних вимог.

Київський районний суд м. Одеси постановою від 19 квітня 2007 року визнав за ОСОБА_7 право власності на земельну ділянку площею 0,0780 га за адресою: АДРЕСА_2.

26 червня 2007 року ОСОБА_7 видано державний акт на право власності на земельну ділянку.

На підставі договору купівлі-продажу від 27 травня 2008 року ОСОБА_7 продала, а ОСОБА_8 придбав зазначену земельну ділянку.

7 жовтня 2008 року між ОСОБА_8 і ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, а 27 січня 2009 року ОСОБА_6 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 1 лютого 2011 року скасував постанову Київського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2007 року та закрив провадження в справі за позовом ОСОБА_7 до Одеської міської ради, Одеської регіональної філії Державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах».

Київський районний суд м. Одеси постановою від 19 квітня 2007 року визнав за ОСОБА_9 право власності на земельну ділянку площею 0,1 га за адресою: АДРЕСА_3.

26 червня 2007 року ОСОБА_9 видано державний акт на право власності на земельну ділянку.

На підставі договору купівлі-продажу від 27 травня 2008 року ОСОБА_9 відчужив земельну ділянку ОСОБА_8

На підставі договору купівлі-продажу від 7 жовтня 2008 року ОСОБА_8 відчужив земельну ділянку ОСОБА_6, яка 27 січня 2009 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 березня 2011 року скасував постанову Київського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2007 року та відмовив у задоволенні позову ОСОБА_9 про визнання права на безоплатне придбання у власність земельної ділянки та зобов'язання видати державний акт на право власності на земельну ділянку.

Київський районний суд м. Одеси постановою від 19 квітня 2007 року визнав за ОСОБА_13 право власності на земельну ділянку площею 0,0560 га за адресою: АДРЕСА_4.

26 червня 2007 року ОСОБА_11 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку.

27 травня 2008 року ОСОБА_11 відчужила земельну ділянку ОСОБА_8, що підтверджується договором купівлі-продажу.

На підставі договору купівлі-продажу від 7 жовтня 2008 року ОСОБА_8 відчужив земельну ділянку ОСОБА_6, яка 27 січня 2009 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2012 року скасовано постанову Київського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2007 року та відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_11 про визнання права на безоплатне придбання у власність земельної ділянки та зобов'язання видати державний акт на право власності на земельну ділянку.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції й залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову першого заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що Одеська міська рада, в інтересах якої прокурор предʼявив позов, не була стороною оспорюваних договорів купівлі-продажу, тому відсутні підстави для визнання цих договорів недійсними й застосування норм матеріального права, які регулюють реституцію. До спірних правовідносин також не може застосовуватись стаття 388 ЦК України, оскільки державні акти про право власності на земельну ділянку видавались виконавчим органом Одеської міської ради, тобто за наявності волі останньої. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач пропустив строк позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачами, оскільки цей строк обчислюється з моменту, коли Одеська міська рада дізналась про порушення свого права, а саме з 2007 року.

Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах, та що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.

На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення заступник Генерального прокурора України надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2011 року, 18 січня, 3 і 24 лютого 2016 року, а також постанови Верховного Суду України від 24 квітня і 23 жовтня 2013 року, 16 квітня 2014 року, 28 січня, 11 лютого та 24 червня 2015 року.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року постановлено в справі з іншим предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог, порівняно зі справою, судове рішення в якій просить переглянути заявник.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 14 грудня 2011 року та 18 січня 2016 року, наданих заявником для порівняння, зазначив, що вибуття майна з володіння власника поза його волею, а саме на підставі судового рішення, яке в подальшому скасовано, є підставою для витребування цього майна у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України.

Цей же суд ухвалою від 3 лютого 2016 року погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що позивачі не пропустили строк позовної давності, оскільки, як установив суд, вони дізнались про порушення своїх прав у межах цього строку, перебіг якого згідно із частиною першою статті 261 ЦК України починається з дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Крім того, суд зазначив, що відсутність повноважень у керівника позивача на укладення мирової угоди від імені юридичної особи та повноважень на розпорядження нерухомим майном свідчить про відсутність волі у власника майна на його відчуження.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року (справа № 6-146цс13), 28 січня 2015 року (справа № 6-218цс14), 24 червня 2015 року (справа № 6-535цс15) міститься правовий висновок, що за змістом частини першої статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, і власник майна вправі витребувати його від добросовісного набувача.

Верховний Суд України у постанові від 11 лютого 2015 року (справа № 6-1цс15) виклав правовий висновок про те, що відповідно до статей 330 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843376/ed_2012_07_03/pravo1/T030435.html?pravo=1>, 388 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843439/ed_2012_07_03/pravo1/T030435.html?pravo=1> ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843733/ed_2012_07_03/pravo1/T030435.html?pravo=1> майно, яке було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та за рішенням суду право власності визнано за іншою особою, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужено поза волею власника, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

У постанові Верховного Суду України від 24 квітня 2013 року (справа № 6-14цс13) викладено висновок, що якщо рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, яке б установлювало право власності на земельну ділянку за відповідачем у справі, що переглядалася, відсутнє, то видача державного акта на право власності на земельну ділянку без визначеної законом (частиною першою статті 116 ЗК України) підстави є неправомірною, а державний акт, виданий з порушеннями вимог статей 116, 118 ЗК України, - недійсним.

Верховний Суд України у постанові від 23 жовтня 2013 року (справа № 6-83цс13) виклав правовий висновок, що оскільки державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і від дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК України.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 261, 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом цієї норми закону майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Оскільки у справі, яка переглядається, судові рішення про визнання за відповідачами права власності на земельні ділянки в подальшому скасовані й за результатами нового розгляду в справах за позовами: ОСОБА_10 закрито провадження в частині позовних вимог про визнання права на безоплатне придбання у власність земельної ділянки та відмовлено в задоволенні позову про зобов'язання зареєструвати та видати державний акт на право власності на земельну ділянку; ОСОБА_7 закрито провадження в справі; ОСОБА_9 та ОСОБА_11 відмовлено в задоволенні позовів, то слід вважати, що земельні ділянки вибули з володіння власника - Одеської міської ради не з її волі і остання має право витребувати їх від добросовісного набувача ОСОБА_6 за правилами статті 388 ЦК України.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У справі, яка є предметом перегляду, відповідачка ОСОБА_6 заявила про застосування позовної давності.

За положенням частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Проте з урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Так, у разі скасування судового рішення, на підставі якого набуто право власності на майно, перебіг позовної давності починається з моменту скасування такого судового рішення.

Суди установили, що постанови Київського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2007 року скасовані постановами Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 листопада, 13 грудня 2010 року, 1 лютого і 16 березня 2011 року та 24 травня 2012 року.

Отже, перебіг позовної давності слід обчислювати для кожного з відповідачів окремо залежно від дати прийняття відносно кожного з них судового рішення, починаючи з 3 листопада 2010 року.

Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_10, ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_6 5 червня 2013 року, а до ОСОБА_11 - 31 січня 2014 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності.

Таким чином, відмовляючи в задоволенні позову першого заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про застосування наслідків спливу позовної давності, яку заявник пропустив без поважних причин, а також про непоширення на дані правовідносини дії статті 388 ЦК України.

Натомість суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, задовольняючи позовні вимоги першого заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради, правильно виходив з того, що позивач не пропустив строку позовної давності, оскільки в спірних правовідносинах такий строк обчислюється з дати прийняття постанов Одеським апеляційним окружним судом. Крім того, оскільки спірні земельні ділянки вибули з володіння власника Одеської міської ради не з їх волі, то наявні підстави для їх витребування в набувача ОСОБА_6 на підставі статті 388 ЦК України.

Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасоване судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2014 року.

Керуючись статтями 355, 3603 , 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року скасувати, рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2014 року залишити в силі.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий: В.І. Гуменюк

Судді: Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко