П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М.,Яреми А.Г., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільного сумісного майна подружжя, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, витребування майна із чужого незаконного володіння та зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_7 про встановлення факту спільного проживання, визнання майна об'єктом спільної сумісної власності та його розподіл за заявою ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом України рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 7 жовтня 2014 року, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У січні 2014 року ОСОБА_7 звернулася до суду з указаним позовом.

Позивачка зазначала, що 7 вересня 1996 року між нею та ОСОБА_8 було укладено шлюб, від якого вони мають троє дітей: ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_3. За час шлюбу подружжя набуло у власність рухоме та нерухоме майно.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 1 березня 2011 року шлюб між сторонами було розірвано.

У період шлюбу ОСОБА_7 та ОСОБА_8 збудували будинок АДРЕСА_1, який при введенні в експлуатацію був зареєстрований по Ѕ частині за кожним із подружжя. У 2006 році було придбано земельну ділянку несільськогосподарського призначення за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 0,1085 га, на якій збудовано приміщення шиномонтажу та встановлено все необхідне обладнання. У 2008 році ними було придбано автомобіль марки КІА.

ОСОБА_7 просила поділити зазначене майно та виділити в натурі частку з майна, що є у спільній частковій власності.

У березні 2014 року ОСОБА_7 збільшила позовні вимоги та просила визнати спільною сумісною власністю подружжя: вказану земельну ділянку несільськогосподарського призначення; нежитлову будівлю (майстерню з шиномонтажу) загальною площею 88 кв. м, позначену на плані літерою «А»; навіс, позначений на плані літерою «Б»; вимощення, позначене на плані літерою «І»; ворота, позначені на плані яу № 1, огорожі, позначені на плані під № 2, 3, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2; обладнання майстерні із шиномонтажу, розташованої за вказаною адресою: стаціонарний верстат дископравильний «Аракс», шиномонтажний верстат AS-904, гайкокрут 1/2 900НМ (композит) Rodcraft, з'єднувальний ніпель 1/4 AG, пістолет підкачки В (12 bar), головка 1/2 довга 17 мм, верстат МТ-2820+TL (230/1/50-60), вулканізатор NV-002, два домкрати пневматичних, азотний генератор HN-6I27 НРММ; автомобіль легковий комбі-В, марки КІА, 2008 року випуску.

Позивачка просила суд провести поділ спільного сумісного майна подружжя, набутого ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за час перебування у шлюбі, та визнати за ними право власності по Ѕ частині спільного майна за кожним.

Крім того, позивачка просила виділити в натурі частку з майна, що є у спільній частковій власності ОСОБА_7 та ОСОБА_8, виділити їй зі спільної часткової власності: житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 105,1 кв. м, житлову кімнату, позначену на плані 1-9, площею 14,2 кв. м, житлову кімнату, позначену на плані 1-10, площею 15,7 кв. м; нежитлові господарські споруди: гараж, позначений на плані літерою «Б», підвал, позначений на плані літерою «під. Б» за цією ж адресою; частину земельної ділянки із загального розміру 597 кв. м призначену для будівництва та обслуговування будинку за вказаною адресою; виділити в натурі частку з майна, що є у спільній частковій власності ОСОБА_7 та ОСОБА_8, виділити ОСОБА_8 зі спільної часткової власності: житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 105,1 кв. м, житловою площею 52,9 кв. м, житлову кімнату, позначену на плані 1-3, площею 23 кв. м; нежитлові господарські споруди: баню, позначену на плані літерою «В», вбиральню, позначену на плані літерою «Г», літній душ, позначений на плані літерою «Г1» за цією ж адресою; частину земельної ділянки із загального розміру 597 кв. м, призначену для будівництва та обслуговування будинку за вказаною адресою.

ОСОБА_7 просила також залишити в спільному користуванні ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в житловому будинку АДРЕСА_1: веранду, позначену на плані 1-1, площею 7,6 кв. м, коридор, позначений на плані 1-1, площею 11,2 кв. м, кухню, позначену на плані 1-4, площею 14,0 кв. м, коридор, позначений на плані 1-5, площею 8,4 кв. м, кладову, позначену на плані 1-6, площею 2,8 кв. м, туалет, позначений на плані 1-7, площею 1,97 кв. м, ванну, позначену на плані 1-8, площею 6,5 кв. м; нежитлові господарські споруди: вимощення, позначене на плані І, колонку, позначену на плані IV, вимощення, позначене на плані II, огорожу 1, ворота 2, огорожу 3, огорожу 4.

Крім того, позивачка просила витребувати від ОСОБА_8 та передати їй автомобіль марки «Фольксваген», державний номер НОМЕР_1, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу та ключі; автомобіль після розірвання шлюбу в травні 2011 року придбала позивачка, однак використовує його ОСОБА_8

У лютому 2014 року ОСОБА_8 подав до суду зустрічний позов та просив суд встановити факт спільного проживання однією сім'єю ОСОБА_7 та ОСОБА_8 з весни 2011 року по листопад 2013 року; визнати об'єктом права спільної сумісної власності автомобіль «Фольксваген», 2006 року випуску, державний номер НОМЕР_1, визнати за ним право власності на цей автомобіль, стягнувши з нього компенсацію за Ѕ частину вказаного автомобіля на користь ОСОБА_7 у сумі 36 тис. грн; визнати право власності та виділити ОСОБА_7 в користування автомобіль КІА, 2008 року випуску, стягнувши з неї на користь ОСОБА_8 компенсацію Ѕ частини вартості цього автомобіля; виділити ОСОБА_8 в користування причіп «Турист», 2000 року випуску, стягнувши з нього на користь ОСОБА_7 компенсацію за Ѕ частину його вартості в сумі 1 500 грн; стягнути з ОСОБА_7 на його користь 124 тис. 870 грн за проведення реконструкції житлового будинку АДРЕСА_1; відмовити в частині розподілу земельної ділянки площею 0,1085 га несільськогосподарського призначення, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, та призначена для будівництва та обслуговування майстерні із шино монтажу, магазину, кафе, нежитлової будівлі майстерні із шиномонтажем загальною площею 88 кв. м, що розташовані за вказаною адресою, обладнання майстерні із шиномонтажу, а саме: стаціонарний дископравильний верстат «Аракс», шиномонтажний верстат AS-904, гайкокрут 1/2 900 НМ (композит) Rodcraft, з'єднувальний ніпель 1/2 AG, пістолет підкачки В (12 bar), головка 1/2 довга 17 мм; стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_8 судові витрати у справі.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 7 жовтня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_8 задоволено частково: встановлено факт спільного проживання сторін однією сім'єю з весни 2011 року по листопад 2013 року; визнано об'єктом права спільної сумісної власності автомобіль «Фольксваген», 2006 року випуску; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання спільним майном подружжя автомобіля КІА, 2008 року випуску скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_7 задоволено частково: визнано цей автомобіль спільною сумісною власністю подружжя, визнано за ОСОБА_7 та ОСОБА_8 право власності за кожним по Ѕ частині спірного автомобіля. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_7 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_7 порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та прийняття нового рішення про задоволення позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 57, 60, 61 та 71 Сімейного кодексу України (далі - СК України).

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_7 посилається на постанову Верховного Суду України від 11 березня 2015 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 7 вересня 1996 року було укладено шлюб, від якого вони мають троє дітей - доньку ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, та синів: ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_3.

1 березня 2011 року рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області шлюб між сторонами розірвано.

22 жовтня 2001 року ОСОБА_8 набув статусу фізичної особи -підприємця (далі - ФОП). 13 грудня 2006 року ОСОБА_8 придбав за договором купівлі-продажу в Уманській міській раді земельну ділянку несільськогосподарського призначення площею 0,1085 га за адресою: АДРЕСА_2, для будівництва та обслуговування шиномонтажної майстерні, магазину та кафе (т. 1, а. с. 13-14). Державний акт на право власності на земельну ділянку був оформлений на ОСОБА_8 На цій земельній ділянці було збудовано та введено в експлуатацію закінчений будівництвом об'єкт - шиномонтажну майстерню, про що було видано відповідне свідоцтво на право власності (т. 1, а. с. 27).

Після закінчення будівництва було придбано: 18 лютого 2009 року - верстат для рихтування автомобільних коліс, 24 грудня 2008 року - шиномонтажний верстат АS-904, гайкокрут Ѕ 900 НМ та з'єднувальний ніпель. 9 квітня 2009 року придбано пістолет підкачки В (12 bar), головку 17 мм довгу, тальк, верстат МТ-2820+TL, вулканізатор NV, два домкрати пневматичних, азотний генератор HN-6127.

Суди встановили, що на придбання цього майна 13 грудня 2006 року, 15 квітня 2008 року, 10 вересня 2008 року ОСОБА_8 брав кредити в банку, при цьому земельна ділянка була придбана для здійснення підприємницької діяльності, з цією ж метою за кредитні кошти було придбано й відповідне обладнання.

Суд першої інстанції, відмовляючи ОСОБА_7 в задоволенні позову, виходив з того, що майно ФОП не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому поділу не підлягає.

Скасувавши рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 про визнання спільним майном подружжя автомобіля КІА та задовольнивши частково позов, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що на підставі статті 60 СК України вказаний автомобіль є спільним майном подружжя, та визнав за кожним із них право власності на Ѕ частину цього транспортного засобу. В іншій частині суди погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що майно ФОП, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до статті 57 СК України, а не як об'єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 цього Кодексу.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, на яку посилається у своїй заяві ОСОБА_7, містяться висновки про те, що в силу положень частини першої статті 61 СК України спільним майном подружжя може бути й майно, яке використовується для господарської діяльності ФОП за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини та чоловіка закріплені у статті 57 СК України.

Одним з видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України).

Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України.

Так, згідно зі статтею 52 ЦК України ФОП відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

ФОП, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Отже, майно ФОП, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Використання зазначеного майна одним з подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна.

Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно ФОП може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.

У справі, яка переглядається, суд встановив, що майно (земельна ділянка, обладнання шиномонтажної майстерні) ОСОБА_8 набув в період шлюбу та використовує його для здійснення підприємницької діяльності.

Однак, зробивши висновок про те, що решта спірного майна перебуває у правовому режимі спільної сумісної власності подружжя, суди зазначили, що земельна ділянка, приміщення шиномонтажної майстерні та обладнання належить ОСОБА_8, як ФОП, натомість не з'ясували, чи це майно було придбано за рахунок належних подружжю коштів. При цьому сама по собі обставина, що обладнання майстерні було придбане ОСОБА_8 за кредитні кошти не свідчить про те, що ці кошти були його особистою власністю.

Крім того, суди не врахували, що способи та порядок поділу майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначаються статтею 71 СК України і що сутність такого поділу полягає у тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки в разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Отже, судові рішення в частині визнання за кожним з подружжя права власності на Ѕ частину автомобілів вказаним нормам закону не відповідають.

Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності обчислення, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_7 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2015 року та рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 7 жовтня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. СімоненкоЛ.І. Охрімчук А.Г. ЯремаЯ.М. Романюк