ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г.,

розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_9, третя особа - приватне акціонерне товариство "5-й Київський авторемонтний завод", про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року,

встановила:

У липні 2014 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", банк) звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 19 травня 2008 року між банком та акціонерним товариством "5-й Київський авторемонтний завод" (далі - АТ "5-й КАРЗ"), укладено генеральну кредитну угоду № 010/14/375, на підставі якої 24 червня 2008 року сторонами укладено кредитний договір № 012/14/413. Згідно з умовами цього договору банк надав позичальнику кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії в розмірі 89 тис. 497 доларів США 54 центи зі строком повернення до 12 грудня 2014 року. З метою забезпечення виконання позичальником кредитних зобов'язань 8 квітня 2011 року між позивачем та ОСОБА_9 укладено договір поруки №12/14/1259. Ураховуючи те, що боржник свої зобов'язання за кредитним договором не виконав, унаслідок чого утворилась заборгованість, позивач просив стягнути із ОСОБА_9 як з поручителя за кредитним договором, 1 тис. 310 доларів США 9 центів.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 5 грудня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_9 заборгованість за кредитним договором у сумі 460 доларів США та судовий збір у сумі 1 тис. 510 грн.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 4 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення заборгованості за кредитним договором та визначено розмір заборгованості, яка підлягає стягненню, у сумі 5 тис. 975 грн 51 коп.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року касаційну скаргу ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" відхилено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 4 лютого 2015 року залишено без змін.

27 серпня 2015 року ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" подало заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року та направлення справи на новий розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Обґрунтовуючи зазначені підстави подання заяви, ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня, 21 травня, 13 серпня, 29 жовтня 2014 року, 13 травня 2015 року, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 та 21 березня 2012 року, рішення Верховного Суду України від 6 квітня 2011 року та постанови Верховного Суду України від 26 червня 2013 року та 24 вересня 2014 року.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі, яка переглядається суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу погодився з висновком суду першої інстанції в частині розміру заборгованості, яка підлягає стягненню. Разом з тим, суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості в іноземній валюті та ухвалив нове рішення про стягнення заборгованості за кредитом в гривнях на підставі вимог частин 1, 2 статті 533 ЦК України, відповідно до якої, якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Водночас в ухвалі від 13 березня 2014 року, яка надана заявником для порівняння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку про те, що виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й проценти за кредитним договором в іноземній валюті, оскільки такий процент є не фінансовою санкцією, а є платою за користування грошима.

В рішенні від 6 квітня 2011 року Верховний Суд України, задовольняючи частково касаційну скаргу ПАТ АБ "Укргазбанк" та змінюючи рішення судів попередніх судових інстанцій та ухвалюючи рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором в доларах США, дійшов висновку про те, що за наявності у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про стягнення заборгованості за кредитним договором в еквівалентному вираженні гривні до долару США на час вирішення спору.

Такого ж висновку дійшов і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у рішенні від 14 березня 2012 року.

У рішенні від 21 березня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, змінюючи рішення судів попередніх судових інстанцій та ухвалюючи рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті, зазначав, що банк правомірно надав кредит в іноземній валюті та просив стягнути кошти в доларах США, що відповідно до частини третьої статті 533 ЦК України є підставою для стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті.

У постанові від 24 вересня 2014 року в справі №6-145цс14 Верховний Суд України сформулював правову позицію про те, що в силу положень статей 192, 533 ЦК України та статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет), вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини, - стягнути грошову суму в іноземній валюті.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 533 ЦК України в поєднанні з нормами Декрету та Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (далі - Положення).

Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2014 року, 13 серпня 2015 року та 29 жовтня 2014 року, надані ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" для порівняння, не можуть бути обґрунтуванням підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки цими судовими рішеннями суд касаційної інстанції скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до цих судів з підстави, передбаченої статтею 338 цього Кодексу, зокрема у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення та перевірку фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Крім того, висновок суду у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечить висновку, зробленому Верховним Судом України у постанові від 26 червня 2013 року в справі № 6-58цс13, оскільки в цій постанові висловлено правову позицію щодо відчуження майна, переданого в іпотеку під час ліквідаційної процедури боржника.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

У справі, яка переглядається, суди установили, що 19 травня 2008 року відкрите акціонерне товарситво "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ВАТ "Райффайзен Банк Аваль), товариство з обмеженою відповідальністю "Тандем-Авто" та акціонерне товариство "5-й КАРЗ" уклали генеральну кредитну угоду № 010/14/375, на підставі якої 24 червня 2008 року ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та АТ "5-й КАРЗ" уклали кредитний договір № 012/14/413, за умовами якого останньому надано кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 89 тис. 497 доларів США 54 центи зі сплатою 12,25 % річних та строком погашення до 12 грудня 2014 року.

12 грудня 2008 року ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та АТ "5-й КАРЗ" уклали додаткову угоду № 012/14/413/207 до кредитного договору від 24 червня 2008 року № 012/14/413, відповідно до умов якої плата за користування кредитом у строк до 23 червня 2009 року розраховується на основі процентної ставки в розмірі 13,75 % річних.

На забезпечення виконання кредитних зобов'язань за кредитним договором 8 квітня 2011 року ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" і ОСОБА_9 уклали договір поруки № 12/14/1259, відповідно до умов якого остання взяла на себе зобов'язання відповідати перед позивачем солідарно з АТ "5-й КАРЗ" за виконання кредитних зобов'язань, у тому числі тих, що виникнуть у майбутньому, які випливають з умов кредитного договору по повернення позичальником кредиту в розмірі 51 тис. 574 долари США 54 центи.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 7 листопада 2013 року порушено провадження у справі про банкрутство АТ "5-й КАРЗ" та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Постановою Господарського суду м. Києва від 26 березня 2014 року АТ "5-й КАРЗ" визнано банкрутом.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 7 серпня 2014 року зазначену постанову скасовано.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що заборгованість за кредитним договором підлягає стягненню в іноземній валюті, що відповідно до частини третьої статті 533 ЦК України допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті, апеляційний суд, з висновком якого погодився й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на частини першу, другу статті 533 ЦК України, дійшов висновку про те, що грошове зобов'язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини перша та третя статті 533 ЦК України).

Згідно зі статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III "Про банки і банківську діяльність" кошти це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків з розміщення, залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Статтею 5 Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі - НБУ). Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету.

Крім того, Національним банком України на виконання положень статті 11 Декрету прийнято Положення.

Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет.

Отже, якщо в кредитному договорі виконання зобов'язання визначено у вигляді грошового еквіваленту в іноземній валюті (стаття 533 ЦК України), то за наявності хоча б в однієї зі сторін зобов'язання (у банку-отримувача або в ініціатора платежу) індивідуальної або генеральної ліцензії на використання іноземної валюти на території України (стаття 5 Декрету), суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті.

За таких обставин висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про стягнення з ОСОБА_9 заборгованості за кредитним договором у гривнях є безпідставними та не узгоджуються з вимогами частини другої статті 533 ЦК України.

Таким чином, суди неправильно застосували норму статті 533 ЦК України та не врахували норми статті 5 Декрету, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається.

Однак для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити певні факти, без яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. З огляду на те, що суди попередніх судових інстанцій не встановили наявності у ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" індивідуальної або генеральної ліцензії на використання іноземної валюти на території України, а Верховний Суд України відповідно до норм статей 3602 , 335 ЦПК України не може встановлювати ці обставини, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

Тому судові рішення підлягають скасуванню, а справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 3 , підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

постановила:

Заяву публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 4 лютого 2015 року, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 5 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий В.М. СімоненкоСудді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема