Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2024 року

м. Київ

Справа № 9901/122/23

Провадження № 11-196заі24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Гриціва М. І.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А.,

розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 про перегляд рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 липня 2024 року (судді Чиркін С. М., Бучик А. Ю., Єзеров А. А., Кравчук В. М., Стародуб О. П.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_2 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним рішення в частині і

ВСТАНОВИЛА:

1. У червні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому в редакції уточнених позовних вимог просив визнати: пункт 28 форми декларації доброчесності суддів (додаток 1 до рішення Комісії від 02 листопада 2023 року № 120/зп-23) протиправним з підстав, описаних у позовній заяві; форму декларації доброчесності суддів (додаток 1 до рішення Комісії від 02 листопада 2023 № 120/зп-23) протиправною - такою, що не відповідає приписам пункту 4 частини третьої статті 62 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII).

Свої вимоги мотивував тим, що Комісія 31 жовтня 2016 року ухвалила рішення № 137/зп-16 (далі - рішення № 137/зп-16), яким затвердила форму декларації доброчесності судді, а 02 листопада 2023 року ухвалила рішення № 120/зп-23, яким внесла зміни до цієї форми і поширила на позивача як на суддю обов`язок її заповнювати. Ці рішення Комісії, зокрема й рішення від 02 листопада 2023 року № 120/зп-23 (далі - рішення № 120/зп-23), з огляду на критерії цих офіційних документів та їхні ознаки є нормативними актами.

Пункт 22 декларації (у редакції рішення Комісії № 137/зп-16) та пункт 28 (у редакції рішення Комісії № 120/зп-23) зобов`язують суддю беззастережно під загрозою дисциплінарної відповідальності підтвердити (ще раз визнати) чи, навпаки, не підтвердити факт скоєння адміністративного, кримінального чи іншого правопорушення шляхом заповнення цього (цих) пункту декларації, хоча є такі випадки, коли суддя не визнає факту вчинення правопорушення або коли події та складу правопорушення як таких нема.

Пункт 28 декларації доброчесності судді у редакції рішення Комісії № 120/зп-23, на думку позивача, не узгоджується із частиною третьою статті 62 Закону № 1402-VIII, яка не прописує запровадження оспореного пункту декларації, та статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки на противагу конвенційним гарантіям прав людини змушує під страхом (загрозою) юридичної відповідальності до надання інформації про скоєння дій, якою особа або не володіє, або не чинила і загалом не була причетна до подібного роду дій. До того ж цей пункт декларації порушує приписи статті 63 Конституції України, позаяк через його невиконання фактично уможливлюється юридична відповідальність за відмову давати пояснення щодо себе, хоча Основний Закон України гарантує право не свідчити проти себе.

В іншому нормативному акті ВККС - Анкеті доброчесності (пункт 8, в якому зазначаються відомості про притягнення до юридичної відповідальності) відображається обов`язок судді повідомляти про наявність адміністративних, кримінальних чи виконавчих проваджень щодо нього, який не характеризує фактичну реалізацію властивостей цього пункту до самообмови судді, але воднораз дозволяє ВККС отримати необхідну інформацію щодо кандидата на посаду судді.

Прикладами того, що згадані вище пункти декларації є протиправними, називає випадки, коли у 2021 році на нього двічі накладали штрафи за невиконання без поважних причин рішення місцевого суду у справі № 487/5705/16-ц, хоча він не визнавав себе винним у вчиненні цих діянь. У зв`язку із цим нагадує, що таке заповнення декларації вплинуло на його участь як кандидата на посаду члена Вищої ради правосуддя.

Стверджує, що тоді, коли він заповнював пункт 22 декларації в редакції рішення № 137/зп-16 та пункт 28 у редакції рішення № 120/зп-23, то як юрист, як людина, котра адекватно сприймає навколишню реальність, не міг сам проти себе підтвердити, що він не виконав рішення суду і не повернув неіснуюче майно, тобто визнати себе винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 382 Кримінального кодексу України. Щодо цього додає, що вважає абсурдним висновок про те, що законодавство України може встановити відповідальність за неповернення неіснуючої у реальності речі.

2. Відповідач подав відзив на позов, у якому просив відмовити у задоволенні заявлених у ньому вимог. Вважає, що Комісія діяла у порядку та спосіб, визначений чинним законодавством.

З покликанням на норми частини третьої статті 62 Закону № 1402-VIII зазначив, що саме судді мають зазначати в декларації доброчесності запитувану в ній інформацію, з-поміж якої й відомості про невчинення корупційних правопорушень, чи нема підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, про сумлінне виконання обов`язків судді та дотримання ним присяги. Відповідність судді критерію «Доброчесність» оцінюється (встановлюється) за відповідними показниками, до яких, зокрема, належить наявність обставин, передбачених підпунктами 9-12, 15-19 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII (декларування суддею завідомо недостовірних (зокрема неповних) тверджень у декларації доброчесності судді).

3. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 16 липня 2024 року відмовив у задоволенні позовних вимог.

Суд насамперед виходив з того, що рішення щодо підстав та правил заповнення декларації доброчесності є тим фактором, що впливає на права позивача, який є суддею, бо покладає на нього обов`язок подавати декларацію доброчесності і відобразити в ній відомості, відносно достовірності та щирості яких може виникнути спір, який спонукає до його розв`язання в судовому порядку.

За логікою та змістом судового рішення пункт 3 частини сьомої статті 56 Закону № 1402-VІІІ визначає, що суддя зобов`язаний подавати декларацію доброчесності судді та декларацію родинних зв`язків судді. За правилами частини другої статті 62 цього Закону декларація доброчесності судді складається з переліку тверджень, правдивість яких суддя повинен задекларувати шляхом їх підтвердження або непідтвердження. Частина третя цієї статті говорить, що у декларації доброчесності судді, серед іншого, зазначаються відомості про невчинення корупційних правопорушень, відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, сумлінне виконання обов`язків судді та дотримання ним присяги, невтручання у правосуддя, яке здійснюється іншими суддями.

Подання визначеної статтею 62 Закону № 1402-VІІІ інформації є обов`язком судді й, зокрема, позивача. Інформація відображена у декларації є беззаперечною підставою оцінки уповноваженим органом доброчесності судді.

Правовий статус судді характеризується теж наявністю визначених законодавством професійних обов`язків, які мають не тільки моральну, а й правову природу, оскільки містять у собі як обов`язок, передбачений правовими нормами, так і обов`язок перед суспільством, пов`язаний із здійсненням професійної діяльності. Усвідомлення суддею професійного обов`язку презюмує й повагу до закону.

Осягнення (осмислення) суддею свого професійного обов`язку передбачає турботу про професійну гідність, постійне вдосконалення професійної майстерності, прагнення виховувати своєю діяльністю та особистим прикладом, а також повагу до закону, правосуддя та суду. На суддю як на публічного посадовця покладено обов`язок нейтральності та неупередженості.

Далі суд зазначив, що право затверджувати форму декларації доброчесності суді саме ВККС визначив Закон № 1402-VІІІ (частина третя статті 62 цього Закону). Отож, коли Комісія ухвалила рішення № 137/зп-16, яким затвердила форму декларації доброчесності судді, визначила правила її заповнення та подання, то вона, Комісія, реалізувала свої дискреційні повноваження [на підставі Закону № 1402-VІІІ]. Норма цього Закону, яка уповноважує ВККС на затвердження форми декларації доброчесності, є чинною та не визнавалася Конституційним Судом України як така, що не відповідає Конституції України.

Відтак суд виокремив, що позиція позивача щодо протиправності запровадження певних пунктів декларації доброчесності і правил їхнього заповнення є суто індивідуальною, яка ґрунтується на винятково суб`єктивному трактуванні (інтерпретації) застосування окремих правил нормативного акта до певних життєвих обставин та висвітлення їх наслідків.

Суд критично оцінив покликання позивача на те, що якщо особа-декларант не визнає своєї провини в скоєнні правопорушення, то такий факт має бути підставою для того, щоб не повідомляти в декларації інформацію протилежного змісту, тобто про притягання до [юридичної] відповідальності, оскільки зміст пункту 28 (у редакції рішення № 120/зп-23) стосується виключно випадків притягнення до відповідальності безвідносно до суб`єктивного ставлення до цього судді або кандидата. У цьому зв`язку наголосив, що Правила заповнення декларації (пункт 10) передбачають можливість (право) судді за власним бажанням зазначити у декларації у довільній формі додаткові пояснення щодо наведених ним тверджень. Таку можливість (право) Комісія передбачила, щоб запобігти чи щоб можна було усунути негативні наслідки від різночитання змісту декларації при оцінці певних обставин уповноваженим органом.

Як підкреслив суд, гарантії захисту від кримінального переслідування, передбачені статтями 62 63 Конституції України, не містять у собі правних приписів, за якими обов`язок професійного судді зазначати в декларації доброчесності передбачену статтею 62 Закону № 1402-VІІІ інформацію про невчинення корупційних правопорушень, інформацію щодо наявності підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, або певним чином відповідати на інші твердження цієї декларації, наприклад, про сумлінне виконання обов`язків судді, про дотримання ним присяги або про невтручання у правосуддя, яке здійснюється іншими суддями, може кваліфікуватися як визнання себе винуватим у скоєнні правопорушення чи як змушування до давання показань або пояснень щодо себе.

На переконання колегії суддів, наведене вище формулювання змісту питань у декларації та можливість подання пояснень сприяє досягненню правової визначеності при оцінці доброчесності судді, є живим механізмом, який в контексті предмета спору може застосовуватись також при співбесіді з суддею або кандидатом на посади, пов`язані із суддівською кар`єрою.

За такого правового регулювання та обставин справи суд зазначив, що пункти декларації сформульовані у спосіб, застосування якого є передбачуваним, враховує різноманіття життєвих ситуацій та критеріїв їх оцінки, які, своєю чергою, впливають на визначення доброчесності судді або кандидата на посаду судді.

Спірні рішення ухвалені на виконання повноважень, визначених законом, передбачають можливість надання пояснень з метою уникнення різного трактування інформації, не видаються свавільними чи необґрунтованими, або такими, що виходять за межі виключної дискреції Комісії на отримання інформації щодо доброчесності судді.

4. Позивач не погодився із цим рішенням суду та звернувся до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове - про задоволення позовних вимог цілком.

Прохання мотивує тим, що суд першої інстанції розтлумачив Закон № 1402-VІІІ (пункт 4 частини третьої статті 62) неточно до його змісту, позаяк правила цієї статті не зобов`язують суддю декларувати факти притягнення його до відповідальності за вчинення правопорушення, якщо суддя не вчиняв правопорушення і нема підстави для притягнення судді до такої відповідальності. Доводить, що попередня редакція декларації доброчесності (пункт 22 у редакції рішення № 137/зп-16) узгоджувалася з правилами статті 62 Закону № 1402-VІІІ, натомість приписи пункту 28 у редакції рішення № 120/зп-23, за яким суддя, у разі притягнення його до відповідальності за правопорушення, на місці події якого його не було, зобов`язаний підтвердити, що він вчинив діяння, наслідком якого є настання юридичної відповідальності, суперечать їм, бо, з-поміж іншого, встановлюють, що якийсь інший суддя, який вчинив правопорушення, але не був притягнутий до відповідальності (наприклад, внаслідок невиявленого залишення місця ДТП), буде вважається доброчесним.

Просить сприймати хибним висновок суду першої інстанції про те, що питання декларації сформульовані так, що з їхнього змісту можна зрозуміти, яка інформація запитується, відповіді на них є передбачуваними, охоплюють різноманітні життєві ситуацій та критерії їх оцінки, характер відображеної в декларації інформації дозволить визначитися, що відповідає особа судді (чи кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності.

На переконання апелянта, пункт 4 частини третьої статті 62 Закону № 1402-VІІІ зобов`язує суддю повідомляти про те, є чи нема підстав для притягнення до відповідальності, а не про факти притягнення до відповідальності.

Припускає, що за останнім абзацом цієї частини статті Закону декларація доброчесності судді може містити інші твердження, щоб перевірити доброчесність судді, зокрема й ті, що стосуються діянь з ознаками складів різних юридичних деліктів, за скоєння яких настає юридична відповідальність, але не погоджується з позицією, за якою Комісія наполягає, що пункт 28 декларації відповідає саме пункту 4 частини третьої статті 62 Закону № 1402-VІІІ, а не останньому абзацу частини третьої цієї статті.

5. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 липня 2024 року - без змін. Послався на аргументи і мотиви, подібні до тих, які викладені в оскаржуваному рішенні.

6. Велика Палата ухвалою від 11 вересня 2024 року відкрила апеляційне провадження в цій справі, а ухвалою від 23 вересня 2024 року призначила розгляд справи в письмовому провадженні на 31 жовтня 2024 року.

7. Обставини справи коротко можна навести так.

19 червня 1992 року Верховна Рада України постановою № 2486-ХІІ призначила ОСОБА_2 арбітром арбітражного суду Миколаївської області.

Згідно із частиною другою статті 1 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів» судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов`язки на професійній основі, зокрема, в арбітражному суді Республіки Крим, обласних, Київському і Севастопольському міських арбітражних судах.

Комісія 31 жовтня 2016 року ухвалила рішення № 137/зп-16, яким затвердила форму декларації доброчесності судді, визначила правила її заповнення та подання. За цими документами у разі заповнення декларації вперше у ній зазначаються твердження щодо обставин, які мали місце упродовж усього життя особи, яка її заповнює. Зміни, доповнення чи уточнення поданих у декларації відомостей не допускаються. Окрім того, суддя (кандидат на посаду судді) має право за власним бажанням зазначити у декларації у довільній формі додаткові пояснення щодо наведених ним тверджень.

Згідно із затвердженою рішенням № 137/зп-16 формою декларації у пункті 22 за встановленими правилами заповнення декларант мав зазначити, чи підтверджує або спростовує він твердження повідомлення на такий запис: «Мною не здійснювалися вчинки, що можуть мати наслідком притягнення мене до відповідальності».

02 листопада 2023 року ВККС ухвалила рішення № 120/зп-23, яким внесла зміни до форми декларації доброчесності судді, затвердженої раніше рішенням № 137/зп-16, зі змінами, внесеними рішенням Комісії від 24 вересня 2018 року № 205/зп-18.

За цими змінами пункт 22 декларації, затвердженої рішення № 137/зп-16, відповідає пункту 28, який сформульований у такій редакції: «Мною не вчинялися діяння, що мали наслідком притягнення мене до юридичної відповідальності».

Позивач вважає, що ці пункти декларації доброчесності не відповідають вимогам законодавства та порушують його права. Вони підлягають судовому контролю, тому стали підставами для звернення до суду.

8. Велика Палата зважила на доводи, викладені в апеляційній скарзі, на предмет їх задоволення та аргументи відзиву відповідача протилежного змісту і значення, ще раз перевірила матеріали справи і вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

За правилами пункту 4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Гарантоване статтею 55 Конституції України та КАС України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

На підставі Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частини перша, третя статті 92 Закону № 1402-VІІІ встановлюють, що Комісія є державним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України. Порядок роботи ВККС визначається цим Законом.

Відповідно до статті 62 Закону № 1402-VІІІ суддя зобов`язаний щорічно до 1 лютого подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті ВККС декларацію доброчесності за формою, що визначається Комісією.

9.За встановленими обставинами справи, позивач є суддею господарського суду Миколаївської області, є управненою особою, яка має й обов`язки судді, визначені статтею 56 Закону № 1402-VІІІ.

За цим Законом, на позивача як на суддю закон поклав обов`язок подавати у визначений термін декларацію доброчесності.

Як уже зазначалося, відповідно до статті 62 Закону № 1402-VІІІ суддя зобов`язаний щорічно до 1 лютого подавати шляхом заповнення на офіційному вебсайті ВККС декларацію доброчесності за формою, що визначається Комісією.

За пунктом 41 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VІІІ на Комісію покладений обов`язок протягом тридцяти днів з дня набрання чинності цим Законом затвердити форми декларацій родинних зав`язків судді та кандидата на посаду судді, форму декларації доброчесності судді, а також оприлюднити затверджені форми декларацій на офіційному веб-сайті Комісії.

На виконання цих вимог закону ВККС 31 жовтня 2016 року ухвалила рішення № 137/зп-16, яким затвердила форму декларації доброчесності судді, а також визначила правила її заповнення та подання. Надалі Комісія вносила зміни до форми декларації, останні були внесені рішенням № 120/зп-23, за якими у пункті 22 згідно із встановленими правилами заповнення декларант мав зазначити на підтвердження або спростовання повідомлення про такий запис: «Мною не здійснювалися вчинки, що можуть мати наслідком притягнення мене до відповідальності».

З наведеного висновується, що затвердження форми декларації доброчесності судді законодавчо віднесено до дискреційних повноважень ВККС, а позивач зобов`язаний заповнити та подати таку декларацію.

10.Відповідно до частини другої статті 62 Закону № 1402-VІІІ декларація доброчесності судді складається з переліку тверджень, правдивість яких суддя повинен задекларувати шляхом їх підтвердження або непідтвердження.

За приписами частини третьої цієї статті у декларації доброчесності судді, у тому числі, зазначаються відомості про невчинення корупційних правопорушень, відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, сумлінне виконання обов`язків судді та дотримання ним присяги, невтручання у правосуддя, яке здійснюється іншими суддями.

Треба зазначити, що пункт 28 у редакції рішення № 120/зп-23 фактично замінив редакцію пункту 22 у редакції рішення № 137/зп-16, усунув нечіткість формулювання пункту 22 та зменшив можливість його різночитання. Пункт 28 покликаний не стільки висвітлювати суддею факт вчинення ним правопорушень, скільки проявити його ставлення до таких фактів, відкритість перед суспільством та відсутність спроб приховати такі факти.

11.Зі змісту доводів позивача можна припустити, що він ніби ставить Комісії за провину те, що, заповнюючи пункт 28 декларації (форму якої затвердила ВККС), він змушений вказувати відомості, з якими він не погоджується (у разі притягнення його до відповідальності за правопорушення, на місці події якого він був відсутній), а також, що значення таких даних не відповідає змісту пункту 4 частини третьої статті 62 Закону № 1402-VІІІ та суперечить статям 62 63 Конституції України.

Велика Палата вважає слушними висновки суду першої інстанції про те, що позиція позивача в цьому сегменті доводів великою мірою опирається на те, що позивач через заповнення декларації має повідомити певні обставини, які він бажав би не повідомляти з огляду на власне інтерпретування певних обставин, які склались у житті позивача, і, на його переконання, впливають на його професійну кар`єру і крізь призму такої інтерпретації в розумінні закону не повинні декларуватися.

Однак така позиція позивача не є доречною і законною, оскільки ґрунтується на судженнях суб`єктивного характеру щодо застосування частини нормативного акта до певних життєвих обставин та висвітлення їх наслідків. Формулювання питання в згаданому пункті декларації доброчесності про те, чи суддя «здійснював вчинки, що можуть мати наслідком притягнення мене до відповідальності», не є такими, що, приміром, «дискредитують» чи знеславлюють особу судді, оскільки містить у собі запит лише на інформацію про певну подію, яка була в житті декларанта, але не запитують про правничу (юридичну), етичну, моральну чи виховну цінність цієї інформації.

12.Не можна не прислухатися до мотивів суду першої інстанції про те, що існують різні види дій, які при сукупності певних обставин можуть трактуватись як правопорушення за відповідними наслідками. Проте сам по собі факт вчинення тих чи інших дій не може бути безумовною підставою для притягнення до відповідальності за умови, якщо вони не пов`язані з корупційними ризиками або негативними професійно-етичними діями та не можуть свідчити про недоброчесність судді або кандидата.

Покликання позивача на невизнання провини у вчиненні правопорушення як на підставу незазначення цього факту в декларації суд першої інстанції правильно оцінив критично, оскільки зміст пункту 28 у редакції рішення № 120/зп-23 стосується виключно випадків притягнення до відповідальності безвідносно до суб`єктивного ставлення до цього судді або кандидата.

Відповідно до пункту 10 Правил заповнення декларації, затверджених рішенням № 137/зп-16, суддя (кандидат на посаду судді) має право за власним бажанням зазначити у декларації у довільній формі додаткові пояснення щодо наведених ним тверджень. Наявність права надавати додаткові пояснення свідчить про можливість судді при виконанні обов`язку щодо заповнення декларації інформувати Комісію у зрозумілій та вигідній саме йому інтерпретації, яка має бути врахована Комісією, і така можливість є запобіжником на користь суддів, запровадженим відповідачем з метою уникнення негативної інтерпретації Комісією наданої інформації, та можливістю реалізації дій на власний захист суддею. Така можливість подавати пояснення є одним із способів, визначених ВККС, усунення негативних наслідків різночитанням змісту декларації при оцінці певних обставин уповноваженим органом.

13.Правильними є висновки суду першої інстанції й стосовно того, що зміст статей 62 63 Конституції України закріплює гарантії насамперед від кримінального переслідування та виключає обов`язок особи доводити свою невинуватість у вчиненні саме кримінального злочину, оскільки за статтею 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. А за приписами статті 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім`ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Проте гарантії захисту від кримінального переслідування, передбачені статтями 62 63 Конституції України, не звільняють професійного суддю від обов`язку зазначати в декларації доброчесності інформацію про невчинення корупційних правопорушень, наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, сумлінне виконання обов`язків судді, дотримання ним присяги та невтручання у правосуддя, яке здійснюється іншими суддями, визначену статтею 62 Закону № 1402-VІІІ.

14.Підсумовуючи, Велика Палата зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що правила декларації сформульовані у спосіб, застосування якого є передбачуваним, зважає на різноманіття життєвих ситуацій та критеріїв їх оцінки, які, своєю чергою, впливають на визначення доброчесності судді або кандидата на посаду судді. Рішення Комісії № 137/зп-16, 120/зп-23 ухвалені на виконання повноважень, визначених законом, передбачають можливість надання пояснень з метою уникнення різного трактування інформації, не видаються свавільними або необґрунтованими, або такими, що виходять за межі виключної дискреції Комісії на отримання інформації щодо доброчесності судді.

Велика Палата не знайшла жодних вагомих підстав для визнання рішення суду першої інстанції протиправним, необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню.

Отже, апеляційну скаргу ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 липня 2024 року - без змін.

Керуючись статями 243 266 315 316 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач М. І. Гриців

Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда

О. Л. Булейко М. В. Мазур

Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв

І. А. Воробйова С. О. Погрібний

Ж. М. Єленіна О. В. Ступак

І. В. Желєзний І. В. Ткач

Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич

В. В. Король Є. А. Усенко