ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 серпня 2016 року Справа № 915/1715/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді:Барицької Т.Л.,суддів:Гольцова Л.А., Картере В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.02.2016та на рішеннягосподарського суду Миколаївської області від 25.11.2015у справі№915/1715/15 господарського суду Миколаївської області за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4доПублічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль"третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача ОСОБА_6провизнання недійсними у певній частині укладених до кредитного договору додаткових угод та про розірвання кредитного договорув судовому засіданні взяли участь представники: - ФОП ОСОБА_4 повідомлений,але не з'явився; - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" Костюк К.О.; - ОСОБА_6 повідомлений,але не з'явився; ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємць ОСОБА_4 (надалі - позивач) звернулась до господарського суду Миколаївської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (надалі - відповідач), в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 18.11.2015, просить:

1) визнати недійсними у певній частині додаткові угоди до кредитного договору від 25.06.2008 № 010/01-04/08-384, а саме:

а) у п. 1.3 додаткової угоди №010/01-04/08-384/2 від 30.03.2010 визнати недійсними такі умови:

"На підставі цієї Додаткової угоди з "30" березня 2010 року Фактична заборгованість за сумою Кредиту збільшується на суму Заборгованості за процентами, при цьому за згодою сторін відбувається зміна строку погашення Заборгованості. Таке збільшення не супроводжується видачею кредитних коштів Позичальнику";

б) у додатковій угоді № 010/01-04/08-384/3 від 31.03.2010:

- у п. 4 визнати недійсними такі умови:

"станом на дату укладання цієї Додаткової угоди фактична заборгованість Позичальника за договором по сплаті Кредиту становить 71617доларів США (надалі фактична заборгованість по Кредиту";

- у п. 5 визнати недійсними такі умови:

"На підставі цієї Додаткової угоди на наступний день після закінчення періоду дії Кредитних канікул по сплаті процентів Фактична заборгованість за сумою кредиту на дату закінчення терміну дії Кредитних канікул збільшується на суму нараховану Кредитором на додатковому рахунку (в разі несплати їх Позичальником протягом Кредитних канікул по процентам). Таке збільшення не супроводжується видачею кредитних коштів Позичальнику";

- у п. 7.5 визнати недійсними такі умови:

"В день коли кредитору стало відомо про настання обставин, вказаних в п.7.1-7.4 Кредитного договору,а також по закінченню періоду Кредитних канікул по сплаті процентів, вони вважаються такими, що закінчилися, додатковий рахунок закривається, а Фактична заборгованість за сумою кредиту збільшується на суму процентів, нараховану Кредитором на додатковому рахунку";

в) у додатковій угоді № 010/01-04/08-384/4 від 28.12.2010:

- у п. 1 визнати недійсними такі умови:

"Умову "Суму Кредитного ліміту" у п.1 ст.1 "базові умови кредитування,визначення термінів" викласти у такій редакції:

"1.1.2. Сума Кредитного ліміту, Валюта кредиту: Кредитний ліміт 74707,96 (сімдесят чотири тисячі сімсот сім) дол. США 96 центів, далі - Кредит";

- у п. 9.3 визнати недійсними такі умови:

"На підставі цієї Додаткової угоди з грудня 2010 року Фактична заборгованість за сумою Кредиту збільшується на суму Заборгованості за процентами, при цьому за згодою Сторін відбувається зміна строку погашення Заборгованості. Таке збільшення не супроводжується видачею кредитних коштів Позичальнику";

2) розірвати кредитний договір від 25.06.2008 № 010/01-04/08-384.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 25.11.2015 у справі №915/1715/15 (суддя Коваль Ю.М.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25.02.2016 (судді: Мирошниченко М.А., Воронюк О.Л., Лашин В.В.), у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з вказаними рішенням та постановою судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просить рішення господарського суду Миколаївської області від 25.11.2015 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.02.2016 у справі №915/1715/15 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Усі учасники процесу були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових актів, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 25.06.2008 між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" (кредитор) та ФОП ОСОБА_4 (позичальник) укладено кредитний договір № 010/01-04/08-384, відповідно до п. 1.1. якого кредитор з 25.06.2008 надає позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії, а позичальник зобов'язується отримати кредит, використати його за цільовим призначенням, повернути кредитору суму кредиту, сплатити проценти за користування кредитом та комісії, а також виконати інші обов'язки, визначені цим договором.

Сума кредитного ліміту, в іноземній валюті становить 68 042 дол. США з датою останнього погашення кредиту - 18.06.2018 (п.п. 1.1.1., п.п. 1.1.4.).

Згідно з п. 1.2 кредитного договору сторони встановили, що за користування кредитом позичальник сплачує проценти, що розраховуються на основі процентної ставки, розмір якої може змінюватись на умовах цього договору, а п.п. 1.2.1. процентна ставка встановлена - 15,5 %. річних.

Обов'язковою умовою надання кредиту позичальнику є:

4.1.1. наявність поточного рахунку у Кредитора.

4.1.2. сплата комісії згідно з п. 1.3.1. цього Договору, укладання договорів забезпечення, передбачених п. 1.1.3. цього договору, та укладання договорів страхування відповідно до п.п. 1.3.4., 9.3 цього договору.

Відповідно до п. 4.2. кредитного договору на умовах цього договору, після виконання позичальником обов'язкових умов, вказаних в п. 4.1. цього договору, кредитор на підставі письмової заяви позичальника, зобов'язується надавати кредитні кошти з позичкового рахунку шляхом безготівкового перерахування на поточний рахунок постачальника № згідно цільового призначення.

Згідно з п. 4.3. сторони домовились, що мінімальний розмір одноразової видачі суми кредиту (траншу) не може бути меншим 10% від суми кредиту, визначеної в п. 1.1.2.1, договору, але не менше 2 000 ЄВРО або еквіваленту цієї суми в іншій валюті.

З п. 5.1 кредитного договору вбачається, що позичальник здійснює погашення частини кредиту щомісячними платежами, розміри та строки сплати яких визначаються графіком заборгованості (додаток № 1 до договору), починаючи з місяця, наступного за місяцем, в якому було здійснено видачу кредитних коштів або закінчено термін відстрочки сплати основної суми боргу. Проценти за користування кредитом позичальник сплачує щомісяця не пізніше 26 числа кожного місяця, виходячи з відсоткової ставки 15,5 % річних. (а.с.21-26)

Відповідно до п.п. 14.2 кредитного договору, розірвання та зміна цього договору в односторонньому порядку не допускається, крім випадків, прямо передбачених цим договором та/або чинним законодавством України.

Додатком №1 до кредитного договору сторони визначили графік платежів по кредитній заборгованості.

З матеріали справи вбачається, що сторони кредитного договору вносили до нього зміни шляхом укладання додаткових договорів та додаткових угод.

30.03.2010 сторонами укладено додаткову угоду №010/01-04/08-384/2 у п. 1.2. якої, визначили що станом на дату укладення цієї додаткової угоди прострочена заборгованість позичальника за кредитним договором, строк сплати якої настав, складає 13 195,65 доларів США, 2 479,81 доларів США - заборгованість з погашення суми кредиту; та 10715,84 доларів США- заборгованість з погашення процентів.

Пунктом 1.3. (який є предметом спору у даній справі), сторони узгодили, що на підставі цієї додаткової угоди з "30" березня 2010 року фактична заборгованість за сумою кредиту збільшується на суму заборгованості за процентами, при цьому за згодою сторін відбувається зміна строку погашення заборгованості. Таке збільшення не супроводжується видачею кредитних коштів позичальнику.

31.03.2010 між сторонами також укладено додаткову угоду № 01/01-04/08-384/3 до кредитного договору, пунктами 4., 5., 7.5., (які також є предметом спору уданій справі) сторони узгодили, що станом дату укладання цієї додаткової угоди фактична заборгованість позичальника за договором по сплаті суми кредиту становить 71 617,09 доларів США. На підставі цієї додаткової угоди на наступний день після закінчення періоду дії кредитних канікул по сплаті процентів фактична заборгованість за сумою кредиту на дату закінчення терміну дії кредитних канікул збільшується видачею кредитних коштів позичальнику. В день коли кредитору стало відомо про настання обставин, вказаних в п. 7.1.-7.4. кредитного договору, а також по закінченню періоду кредитних канікул по сплаті процентів, вони вважаються такими, що закінчилися, додатковий рахунок закривається, а фактична заборгованість за сумою кредиту збільшується на суму процентів, нараховану кредитором на додатковому рахунку.

28.12.2010 між сторонами укладено додаткову угоду № 01/01-04/08-384/4 до кредитного договору, у пункті 1 (який є предметом спору у даній справі) погоджено, умову "Суму кредитного ліміту, валютного кредиту" у п. 1.1.1 статті 1 "БАЗОВІ УМОВИ КРЕДИТУВАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНІВ" викласти у наступній редакції "сума кредитного договору ліміту, валютного кредиту - кредитний ліміт 74707,96 (сімдесят чотири тисячі сімсот сім) дол. США 96 центів, далі кредит". Пунктом 9.3 (який є предметом спору у даній справі) цієї же додаткової угоди сторони, визначили, що на підставі цієї додаткової угоди з "_" грудня 2010 року Фактична заборгованість за сумою кредиту збільшується на суму заборгованості за процентами, при цьому за згодою сторін відбувається зміна строку заборгованості. Таке збільшення не супроводжується видачею кредитних коштів позичальнику.

Вище зазначені додаткові угоди до кредитного договору та сам кредитний договір підписані обома сторонами без зауважень.

Матеріали справи свідчать, що з метою забезпечення виконання грошових зобов'язань позичальника за цим кредитним договором між банком та ФОП Родік було укладено договір застави, посвідчений приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Нехимчуком К.Б. 28.06.2008 за № 2158, та договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Нехимчуком К.Б. 28.06.2008 р. за № 2159.

Звертаючи з позовними вимогами про визнання недійсними відповідних пунктів додаткових угод до кредитного договору № 010/01-04/08-384 від 25.06.2008, позивач посилався на те, що спірними пунктами збільшено суму заборгованості з повернення кредитних коштів (тіло кредиту) на суму заборгованості з відсотків за користування кредитними коштами, внаслідок чого збільшилось фінансове навантаження на позивача, що суперечить положенням ст. ст. 536, 1048 ЦК України; крім того, позивач посилався на те, що даний договір укладений під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних умовах.

Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині розірвання кредитного договору № 010/01-04/08-384 від 25.06.2008, позивач посилався на те, що банком було порушено істотні умови договору, а саме надано кредитні кошти у національній валюті, а не в іноземній, як було передбачено умовами кредитного договору.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсними відповідних пунктів додаткових угод, місцевий господарський суд виходив з того, позивачем не доведено порушення вимог законодавства спірними пунктами.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині розірвання кредитного договору № 010/01-04/08-384, місцевий господарський суд виходив з того, що банком було надано позивачу кредитні кошти саме в іноземній валюті, а тому доводи позивача є безпідставними.

У такому випадку, місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, про застосування якої заявив відповідач.

Суд апеляційної інстанції повністю підтримав висновки місцевого господарського суду в частині відмови у задоволенні вимог про розірвання кредитного договору № 010/01-04/08-384.

Водночас апеляційний господарський суд не погодився з висновками місцевого господарського суду про правомірність відповідних пунктів додаткових угод, якими було збільшено заборгованість за тілом кредиту на суму заборгованості з відсотків за користування кредитними коштами, однак, врахувавши пропуск позивачем позовної давності, дійшов висновку про відмову у позові у вказаній частині у зв'язку із пропуском позивачем позовної давності без поважних причин.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції враховуючи наступне.

Обґрунтування позивачем позовних вимог про визнання пунктів додаткових угод до кредитного договору недійсними посиланням на ст. 233 ЦК України (вчинення правочину під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах) є безпідставним, оскільки позивачем не доведено наявності тяжких обставин, які змусили його укласти ці додаткові угоди і що їх не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, а посилання на те, що відповідач погрожував йому звернути стягнення на предмет застави і іпотеки, не можуть бути враховані у якості тяжкої обставини, оскільки укладаючи кредитний договір і в забезпечення його виконання договори застави та іпотеки, позивач, як позичальник (заставодавець/іпотекодавець) знав про можливість настання негативних наслідків у разі невиконання ним умов кредитного договору, зокрема про право відповідача (кредитора) звернути стягнення на предмети застави та іпотеки, а тому дії відповідача по реалізації своїх прав за вказаними договорами не можна вважати примусом позивача до укладання цих додаткових угод.

Однак варто також враховувати загальні підстави визнання правочину недійсним, зокрема, приписами ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього кодексу.

Зі змісту спірних пунктів додаткових угод вбачається, та встановлено судом апеляційної інстанції, що до суми кредитних коштів включено несплачені відсотки за користування кредитними коштами.

Відповідно до визначення, наданого в ч. 1 ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банківський кредит - це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми

Статтею 536 ЦК України визначено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Згідно з приписами ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Відповідно до положень ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно зі ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Відповідно до ст. 1056 ЦК України процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Зі змісту вказаних статей, вбачається, що до поняття "кредит" входить лише сума, яка надається кредитором в борг боржнику (тобто "тіло" кредиту), а проценти за користування кредитом є лише обов'язковою платою за користування кредитом.

Статтею 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 1050 ЦК України визначені наслідки порушення договору позичальником.

Так, ч. 1 цієї статті передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549 - 552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. (ч.2)

З системного аналізу вищезазначених правових норм, вбачається, що чинне законодавство чітко визначає правові наслідки порушення боржником умов кредитних договорів щодо своєчасного повернення кредиту (часток кредиту) та процентів за користування ним і не передбачає можливості в будь-якому випадку, в т.ч. у разі порушення боржником умов кредитних договорів, включати нараховані, але не сплачені боржником проценти до суми заборгованості за кредитом (до "тіла" кредиту) та вже на цю сумарну заборгованість нараховувати проценти за користування кредитом.

Умовами кредитного договору також не передбачена така можливість.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками апеляційного господарського суду про те, що надання відповідачем позивачу можливості реструктуризації заборгованості та зменшення процентної ставки, не свідчить про те, що у банку виникло право включати проценти в суму заборгованості по кредиту та нараховувати на цю суму проценти за користування кредитом.

Внаслідок включення до суми отриманого (тіла) кредиту процентів за його користування, фактично збільшується борг боржника на суму, яку він не отримував, тобто у боржника виникає додаткове грошове зобов'язання, згідно з яким він повинен повернути кредитору кошти, які той йому не надавав, що суперечить змісту кредитних відносин.

Крім того, таким нарахуванням відповідач здійснює подвійне стягнення процентів, оскільки фактично нараховує проценти за користування кредитом на проценти за користування кредитом, додані до "тіла кредиту", що збільшує обсяг відповідальності позивача, передбачений умовами договору та чинним законодавством, та веде до незаконного збагачення відповідача за рахунок позивача без будь-яких на це правових підстав.

Таким чином, позивач обґрунтовано посилається на наявність підстав для визнання оспорюваних пунктів додаткових угод до кредитного договору недійсними, поряд з тим, відповідачем заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності щодо вказаних позовних вимог.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 ЦК України. загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

До позовних вимог позивача про визнання недійсним пунктів додаткових угод до кредитного договору на підставі ст.ст. 203 і 215 ЦК України підлягає застосуванню загальна позовна давність, перебіг якої відповідно до ст. 261 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, тобто в даному випадку з наступного дня після укладання сторонами оспорюваних позивачем додаткових угод.

Згідно зі ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Оскільки спірні додаткові угоди були укладені сторонами 30.03.2010, 31.03.2010 і 28.12.2010, а з позовом до суду про визнання їх недійсними позивач звернувся (відповідно до поштового штаму на конверті) лише 24.09.2015, тобто майже через п'ять років після укладання цих угод, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками апеляційного господарського суду щодо пропуску позивачем позовної давності.

Враховуючи, що позивачем не було надано належних доказів поважності пропуску позовної давності, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку щодо відмови у задоволенні вказаних позовних вимог на цій підставі.

Що стосується позовних вимог про розірвання кредитного договору від 25.06.2008 № 010/01-04/08-384 варто зазначити наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Обґрунтовуючи вказану позовну вимогу позивач посилався та істотне порушення договору відповідачем, а саме надання кредиту у національній валюті, а не в іноземній, як було передбачено договором.

Водночас судами попередніх інстанцій встановлено, що на виконання умов кредитного договору відповідачем надано позивачу кредит саме в іноземній валюті в сумі 68 042,00 дол. США, що підтверджується зарахуванням коштів у доларах США на позичковий рахунок № 20734291 згідно з меморіальним валютним ордером від 01.07.2008 № 1, та на підставі заяви позивача від 01.07.2008 здійснено у встановленому порядку обмін кредитних коштів у сумі 68042,00 дол. США на гривню з зарахуванням їх на поточний рахунок позивача, відкритий у відповідача.

Наведене дає підстави для висновку проте, що відповідач своєчасно та належним чином виконав взяті на себе зобов'язання за кредитним договором, а посилання позивача на істотне порушення договору спростовується матеріалами справи.

Враховуючи відсутність порушення прав позивача, суди попередніх інстанцій дійшли правомірних висновків про відмову у позові про розірвання договоруу вказаній частині. Позовна давність у даному випадку не підлягає застосуванню.

Таким чином, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли правомірних висновків в частині відмови у задоволенні позовних вимог про розірвання кредитного договору від 25.06.2008 № 010/01-04/08-384.

Щодо позовних вимог про визнання недійсними відповідних пунктів додаткових угод до кредитного договору, то апеляційний господарський суд, погоджуючись з висновками місцевого господарського суду, викладеними у резолютивній частині судового рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог, правомірно навів інші мотиви відмови, зазначивши про пропуск позивачем позовної давності та про відсутність поважних причин для його відновлення, з чим погоджується суд касаційної інстанції з наведених вище підстав.

Перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 1115 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами попередніх інстанцій, колегія суддів дійшла висновків про те, що місцевий та апеляційний господарські суди в порядку ст.ст. 47, 43 ГПК України всебічно, повно і об'єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізували відносини сторін.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують правомірних висновків судів попередніх інстанцій, що покладені в основу прийнятих у даній справі судових актів, а тому не є підставою для їх скасування. При цьому, в частині встановлення нових обставин та переоцінки доказів, касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі (вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 908/4804/14).

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.02.2016 та рішення господарського суду Миколаївської області від 25.11.2015 у справі № 915/1715/15 залишити без змін.

Головуючий суддя Т. Барицька

Судді Л. Гольцова

В. Картере