ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2016 року Справа № 917/1340/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Ємельянова А.С. (доповідач у справі),

суддів Карабаня В.Я.,

Ковтонюк Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ГПЛ" на рішеннягосподарського суду міста Києва від 21.10.2015 р. (суддя Пукшин Л.Г.) та на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 16.03.2016 р. (судді: Майданевич А.Г., Лобань О.І., Федорчук Р.В.) у справі№917/1340/15 господарського суду міста Києва за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "ГПЛ" до1.Полтавської митниці Державної фіскальної служби України; 2.Державної казначейської служби України третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів Головне управління Державної казначейської служби у Полтавській областіпростягнення 118 542 грн. 13 коп. за участю представників: від позивача Письмак О.В., довіреність б/н від 19.02.2016 р.від відповідача 1 Дудник В.І., довіреність №833/9/16-70-10 від 01.12.2015 р.від відповідача 2не з'явились від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачівне з'явились

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ГПЛ" звернулось до господарського суду Полтавської області з позовом до Полтавської митниці Державної фіскальної служби України про стягнення 118 542 грн. 13 коп., з яких 13 000 грн. 00 коп. позивач визначив, як шкоду, завдану органом державної влади, а 101 488 грн. 12 коп. та 4 054 грн. 01 коп. відповідно, як інфляційні втрати та 3% річних, нараховані на суму фінансової гарантії.

В процесі судового розгляду справи №917/1340/15, ухвалою господарського суду Полтавської області від 11.08.2015 р. до участі у справі залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: Головне управління Державної казначейської служби у Полтавській області.

Крім того, ухвалою господарського суду Полтавської області від 15.09.2015 р. до участі у справі залучено в якості відповідача Державну казначейську службу України, у зв'язку з чим справу направлено за виключною підсудністю до господарського суду міста Києва.

Рішенням господарського суду міста Києва від 21.10.2015 р. у справі №917/1340/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.03.2016 р., у задоволенні вищевказаного позову відмовлено, оскільки заявлені позивачем до стягнення кошти у розмірі 13 000 грн. 00 коп. є витратами на юридичну допомогу і відповідно не можуть бути віднесені до складу збитків. При цьому, нарахування інфляційних втрат та 3% річних здійснювалось позивачем на суму фінансової гарантії, яка за висновками попередніх судових інстанцій не є грошовим зобов'язанням.

Не погодившись з судовими актами господарських судів попередніх інстанцій, Товариство з обмеженою відповідальністю "ГПЛ" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 21.10.2015 р., постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.03.2016 р. та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням місцевим та апеляційним господарськими судами норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.05.2016 р. касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ГПЛ" прийнято до провадження. Розгляд справи призначено на 13.06.2016 р.

До початку судового розгляду справи представник відповідача 1 скористався своїм правом, передбаченим ст. 1112 Господарського процесуального кодексу України, та подав відзив на касаційну скаргу.

У судове засідання 13.06.2016 р. з'явились представники позивача та відповідача 1.

Представники відповідача 2 та третьої особи в судове засідання не з,явились, причини неявки суду не повідомили.

Відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, сторони зобов'язані добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

З врахуванням вищенаведеного, судова колегія приходить до висновку про можливість розгляду касаційної скарги без участі представників відповідача 2 та третьої особи.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав доводи, викладені в касаційній скарзі.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні заперечив проти задоволення касаційної скарги, просив оскаржувані судові акти залишити без змін.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, дослідивши правильність застосування місцевим та апеляційним господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, на виконання вимог чинного законодавства України позивач звернувся до Полтавської митниці Державної фіскальної служби України щодо митного оформлення товарів. При вирішенні даного питання відповідачем було прийнято рішення, яким скореговано (збільшено) митну вартість товару та відмовлено в митному оформлені даного товару.

В подальшому, в порядку адміністративного судочинства Товариством з обмеженою відповідальністю "ГПЛ" було оскаржено вказані дії відповідача.

За результатами такого оскарження постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 30.03.2015 р. у справі №816/340/15-а, яка залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.05.2015 р., визнано протиправними дії Полтавської митниці Державної фіскальної служби України при визначені митної вартості товару за митною декларацією №806000002/2014/000007/2 від 21.10.2014 р.; визнано протиправним та скасовано рішення Полтавської митниці Державної фіскальної служби України про коригування митної вартості товарів; скасовано картку відмови в прийняті митної декларації.

За твердженнями позивача, оскарження відповідних дій та рішень відповідача призвело до понесення ним незапланованих витрат на відновлення свого порушеного права, тобто витрат на юридичну допомогу.

Позивач, зокрема, вказує на те, що 03.01.2014 р. між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Юридична консалтингова компанія" укладено договір про надання юридичних послуг №3, вартість яких становить 13 000 грн. 00 коп.

Вказані послуги були прийняті та оплачені позивачем у повному обсязі, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями актів приймання-передачі та копіями відповідних платіжних доручень.

Дані витрати позивач кваліфікував як реальні збитки, які, на його думку, мають бути відшкодовані відповідачами на підставі ст. 1166, 1173 Цивільного кодексу України.

Так, в ст. 16 Цивільного кодексу України зазначено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків.

Згідно із ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

За загальними правилами з відповідача може бути стягнута майнова шкода за наявності повного складу деліктного правопорушення.

Одночасно, за приписами ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Отже, враховуючи наведене, позивачем у справі має бути доведено наявність складу правопорушення у діях відповідачів, з урахуванням особливостей відшкодування шкоди, завданої діями чи бездіяльністю органу державної влади, встановлених в ст. 1173 Цивільного кодексу України.

Керуючись вищевказаними правовими нормами, господарські суди попередніх інстанцій прийшли до висновку, що позивачем не вірно визначено правову природу заявленої до стягнення суми у розмірі 13 000 грн. 00 коп.

Місцевий та апеляційний господарські суди, зокрема, визначили, що витрати, понесені позивачем у зв'язку з реалізацією своїх процесуальних прав при розгляді справ в порядку адміністративного судочинства (оплата юридичної допомоги), процесуальним законом віднесено до судових витрат, а тому вони відшкодовуються в порядку, передбаченому відповідним процесуальним законом.

Види, зміст судових витрат, порядок їх розподілу судом та оскарження судових рішень щодо судових витрат в адміністративному судочинстві регулюються нормами Кодексу адміністративного судочинства України, а саме нормами ч. 1 ст. 5, ст. ст. 87, 90, 94, 97, 98, 160, 161, 163, 168 цього кодексу.

Згідно зі змістом зазначених положень Кодексу адміністративного судочинства України вирішення судом питання про судові витрати відбувається лише в порядку, визначеному відповідними нормами вказаного процесуального закону.

Таким чином, витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги, понесені позивачем у зв'язку з реалізацією своїх процесуальних прав при розгляді справ у порядку адміністративного судочинства, процесуальним законом віднесено до судових витрат, а тому вони відшкодовуються в порядку, передбаченому відповідним процесуальним законом та не є шкодою в розумінні ст. 1166 Цивільного кодексу України і не можуть бути стягнуті за позовною вимогою про відшкодування шкоди.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду України від 15.04.2009 р. у справі № 6-3009св09.

Зважаючи на наведене, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновки місцевого та апеляційного господарських судів щодо необґрунтованості заявленої у справі №917/1340/15 позовної вимоги про стягнення 13 000 грн. 00 коп. майнової шкоди законними та обґрунтованими, з огляду на що правомірною є відмова в задоволенні цієї частини позовних вимог.

Одночасно з цим, позивач у своїй позовній заяві вказав на обов'язок відповідача 1 сплатити інфляційні втрати та 3% річних, нараховані на суму фінансової гарантії, яка 21.10.2014 р. була перерахована відповідачу 1 та повернута ним на рахунок позивача лише 24.06.2015 р.

Проте, місцевий та апеляційний господарські суди з даним доводами позивача не погодились, у зв'язку з наступним.

Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається із змісту ст.ст. 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України, грошовим є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Грошовим також слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами ст.ст. 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Однак, обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов'язання за договором (ст. 612 Цивільного кодексу України), повернення сум авансу та завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов'язання (в тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним, відшкодування збитків та шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів (ст. 1212 Цивільного кодексу України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

Вказана правова позиція повністю відповідає роз'ясненням, наданими пленумом Вищого господарського суду України щодо питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань та викладеними в постанові №14 від 17.12.2013 р.

Зважаючи на наведене, на думку судової колегії Вищого господарського суду України, господарські суди попередніх інстанцій прийшли до вірного висновку, що фінансова гарантія не може розцінюватись як грошове зобов'язання, а тому, на суму даної гарантії не можуть бути нараховані 3% річних та інфляційні втрати в порядку ст. 625 Цивільного кодексу України.

Таким чином, колегія суддів господарського суду касаційної інстанції вважає прийняті місцевим та апеляційним господарськими судами рішення у справі №917/1340/15 такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, оскільки господарські суди попередніх інстанцій всебічно, повно і об'єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили та належним чином оцінили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізували відносини сторін; на підставі встановлених фактичних обставин вірно кваліфікували спірні правовідносини та застосували до них відповідні норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, а лише на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Отже, колегія суддів господарського суду касаційної інстанції вважає, що оскаржувані судові акти прийняті при повному з'ясуванні фактичних обставин справи у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.

В свою чергу, доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо невірної кваліфікації господарськими судами попередніх інстанцій заявлених до стягнення 13 000 грн. 00 коп. витрат на юридичну допомогу та не правильного

визначення ними правової природи фінансової гарантії, зводяться до довільного тлумачення скаржником чинних правових норм. Крім того, дані твердження скаржника вже були предметом розгляду апеляційного господарського суду та правомірно відхилені ним.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За приписами ст. 49 Господарського процесуального кодексу України з позивача підлягає стягненню судовий збір за розгляд поданої ним касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ГПЛ" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.03.2016 р. та рішення господарського суду міста Києва від 21.10.2015 р. у справі №917/1340/15 залишити без змін.

Головуючий суддя А.С. Ємельянов

Судді В.Я. Карабань

Л.В. Ковтонюк