ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"01" жовтня 2015 р. м. Київ К/800/29223/14, К/800/43374/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Бутенка В.І (доповідач), Олексієнка М.М., Штульман І.В.,

розглянувши в порядку письмового касаційного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Пенсійного фонду України, управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці Полтавської області (далі - Управління), третя особа - Державна казначейська служба України, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -

в с т а н о в и в:

У лютому 2014 року позивач звернувся до суду із позовом, в якому просив зобов'язати відповідача поновити йому виплату раніше призначеної пенсії за віком, починаючи з листопада 2001 року.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2014 року, позов ОСОБА_4 за період з листопада 2001 року по 19 серпня 2013 року залишено без розгляду.

Постановою Печерського районного суду м. Києва від 27 березня 2014 року позов задоволено частково.

Визнано протиправною відмову Управління у поновленні та виплаті пенсії ОСОБА_4 Зобов'язано Управління поновити і виплачувати позивачу пенсію з 19 серпня 2013 року. В решті позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2014 року вказану постанову суду першої інстанції скасовано та прийнято нову, якою зобов'язано Управління поновити позивачу нарахування і виплату пенсії з проведенням її індексації з листопада 2001 року. В іншій частині постанову суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2014 року виправлено описку в постанові Київського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2014 року і викладено резолютивну частину цієї постанови у такій редакції:

«Постанову Печерського районного суду м. Києва від 27 березня 2014 року скасувати в частині про відмову у задоволенні позовних вимог про зобов'язання Управління поновити з 19 серпня 2013 року ОСОБА_4 нарахування і виплату пенсії з проведенням індексації.

Зобов'язати Управління поновити позивачу з 19 серпня 2013 року нарахування та виплату пенсії з проведенням індексації».

В касаційних скаргах представник позивача ОСОБА_5, посилаючись на порушення судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвали судів першої і апеляційної інстанцій про залишення без розгляду частини позовних вимог та закрити провадження в цій частині з огляду на наявність такої, що набрала законної сили, постанови суду апеляційної інстанції від 15 травня 2014 року, а також скасувати ухвалу апеляційного суду від 26 червня 2014 року про виправлення описки.

Колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином України, що підтверджується паспортом НОМЕР_1 та інвалідом з дитинства ІІІ групи безстроково.

У 2001 року позивач виїхав з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, а до переїзду отримував пенсію по інвалідності.

Перед виїздом за кордон він проживав за адресою: АДРЕСА_1.

Позивач 21 листопада 2001 року звернувся до Управління із заявою про поновлення та виплату пенсії за віком, однак згідно листа від 5 грудня 2013 року отримав відмову у поновленні виплати пенсії.

Не погоджуючись з відмовою у поновленні виплати пенсії, він звернувся з даним позовом до суду.

Суди першої та апеляційної інстанцій, приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, виходили з того, що, проживаючи в Ізраїлі, позивач, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Колегія суддів частково погоджується з доводами судів попередніх інстанцій, однак спірним у даній справі є фактичний період, з якого підлягає поновленню порушене право позивача на отримання пенсії.

Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-ІV) виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі ст. 51 Закону №1058-ІV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 7 жовтня 2009 року п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Отже, з 7.10.2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону №1058-ІV з урахуванням Рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 цього Закону.

Таким чином, у позивача виникло право на поновлення раніше призначеної пенсії, а тому відповідач неправомірно відмовив позивачу у поновленні виплати пенсії.

Що стосується дати, з якої позивачу підлягає поновлення виплати пенсії, колегія суддів зазначає наступне.

Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Оскільки рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і практику у рішенні у справі «Пічкур проти України» відповідно до ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Враховуючи викладене, з дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 7 жовтня 2009 року щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону №1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Тобто, підстави поновлення виплати пенсії позивачу виникли з дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009, а саме з 07.10.2009 року.

Частиною 1 ст. 220 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч. 2 цієї статті суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Згідно із ст. 225 КАС України суд касаційної інстанції має право змінити судове рішення, якщо у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, а судове рішення, яке змінюється, є помилковим тільки в частині.

З огляду на викладене і враховуючи те, що у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, колегія суддів вважає за необхідне вийти за межі вимог касаційної скарги і визначити дату, з якої позивачу підлягає поновлення виплати пенсії. При цьому необхідно скасувати ухвали суду першої інстанції від 28 лютого 2014 року, суду апеляційної інстанції від 15 травня 2014 року і від 26 червня 2014 року, а постанову суду першої інстанції від 15 травня 2014 року - змінити.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 225, 230, 231 КАС України, суд -

п о с т а н о в и в:

Касаційні скарги ОСОБА_5, представника ОСОБА_4, задовольнити частково.

Ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2014 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2014 року скасувати.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2014 року змінити, зазначивши в абзаці третьому цієї постанови дату, з якої необхідно поновити нарахування і виплату ОСОБА_4 пенсії з проведенням індексації, - з 7 жовтня 2009 року.

В решті постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2014 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.

С у д д і: В.І. Бутенко

М.М. Олексієнко

І.В. Штульман