Постанова

Іменем України

31 січня 2019 року

м. Київ

справа № 753/3543/16-ц

провадження № 61-24690св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ЖуравельВ. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»,

третя особа - ОСОБА_6, приватний нотаріс Київського міського нотаріального округу Ковбасинська Світлана Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Холод Тетяна Анатоліївна

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 листопада 2016 року, додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 квітня 2017 року у складі судді Леонтюк Л. К. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 14 червня 2017 року у складі колегії суддів: Панченка М. М., Волошиної В. М., Ратнікової В. М.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк») про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, договору іпотеки, свідоцтва про право власності на квартиру.

Позовна заява мотивована тим, що 16 травня 2008 року вона разом з сином ОСОБА_6 уклали з ОСОБА_5 фіктивний договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Договір був спрямований на отримання ОСОБА_5 кредиту в інтересах позивача.

16 травня 2008 року між ОСОБА_5 та ПАТ «Ощадбанк» укладено договір про іпотечний кредит та іпотечний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_5 передала в іпотеку ПАТ «Ощадбанк» належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1.

ОСОБА_5 отримані у ПАТ «Ощадбанк» кредитні кошти передала ОСОБА_4, яка вклала їх у три фінансові компанії з метою отримання відсотків для погашення заборгованості ОСОБА_5 за кредитним договором.

У зв'язку з фінансовими проблемами ОСОБА_4 не змогла належним чином сплачувати заборгованість за кредитним договором, тому ПАТ «Ощадбанк» звернулося до ОСОБА_5, яка отримувала кредит на користь ОСОБА_4, з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 31 травня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2011 року, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.

01 квітня 2015 року банком, на підставі акту державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києва про передачу стягувачу майна в рахунок погашення боргу, отримано свідоцтво про право власності на спірну квартиру.

Договір купівлі-продажу спірної квартири є фіктивним, оскільки укладався без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися даним правочином, тому позивач просила визнати його недійсним, а також, застосувавши наслідки недійсності основного правочину, визнати договір іпотеки та свідоцтво про право власності ПАТ «Ощадбанк» на спірну квартиру недійсними.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 29 листопада 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовлено.

Додатковим рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 28 квітня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання недійсними іпотечного договору № 5943 від 16 травня 2008 року та свідоцтва про право власності від 01 квітня 2015 року відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 14 червня 2017 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 листопада 2016 року та додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 квітня 2017 року залишені без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з недоведеності фіктивності оспореного договору купівлі-продажу квартири та того, що ОСОБА_4 не є стороною іпотечного договору, тому її права та інтереси вказаним договором не порушені.

У липні 2017 року ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення, додаткове рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати та направити справу на розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що після укладення оспореного договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_4 продовжила у ній проживати, оплачувати отримані комунальні послуги, що свідчить про те, що власником та користувачем квартири є позивач, а договір купівлі-продажу є фіктивним.

Враховуючи вказану обставину та оспорення дійсності основного правочину (договору купівлі-продажу квартири), є підстави застосування наслідків недійсності основного правочину та визнання недійсними договору іпотеки та свідоцтва про право власності на квартиру відповідно до статті 548 ЦК України.

ПАТ «Ощадбанк» направило заперечення на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що між ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5 16 травня 2008 року укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.

16 травня 2008 року між відкритим акціонерним товариство «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», та ОСОБА_5 укладено договір про іпотечний кредит № 2568. Того ж дня, на забезпечення виконання кредитних зобов'язань між банком та ОСОБА_5 укладено іпотечний договір № 5943, відповідно до умов якого іпотекодавець передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_5 умов кредитного договору утворилася заборгованість, у зв'язку з чим ПАТ «Ощадбанк» звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 31 травня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2011 року, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за договором про іпотечний кредит.

31 березня 2014 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. 12 червня 2014 року державним складено акт опису й арешту квартири АДРЕСА_1.

У зв'язку з тим, що спірна квартира не була реалізована на електронних торгах, актом державного виконавця №42755177 від 18 березня 2015 року вона передана ПАТ «Ощадбанк» шляхом заліку забезпечених вимог в рахунок ціни майна.

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивним договором може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений. Сам по собі факт невиконання учасниками правочину його умов не робить його фіктивним. Позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки на момент вчинення правочину. Якщо на виконання договору було передано майно або майнові права, такий договір не може бути кваліфіковано як фіктивний.

Суди встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_6 у добровільному порядку відчужили спірну квартиру, отримавши за її продаж грошові кошти, а ОСОБА_5 придбала її за рахунок коштів, отриманих в кредит у ПАТ «Ощадбанк», зареєструвала у встановленому порядку право власності на вказану квартиру та передала її в іпотеку ПАТ «Ощадбанк» для забезпечення виконання зобов'язань за договором про іпотечний кредит.

А відтак, вірними є висновки судів про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 16 травня 2008 року, оскільки судами встановлено фактичну передачу квартири у власність ОСОБА_5, та вчинення останньою дій щодо володіння, користування та розпорядження нею.

Встановивши, що позивач ОСОБА_4 не є стороною оспореного договору іпотеки № 5943 від 16 травня 2008 року, суди дійшли вірного висновку про те, що вказаним договором не порушені права та законні інтереси позивача, на момент укладення вказаного договору позивач вже не була власником квартири АДРЕСА_1, а відтак відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним та визнання недійсним свідоцтва від про право власності ПАТ «Ощадбанк» на спірну квартиру від 01 квітня 2015 року.

Аргументи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним у позовній заяві та апеляційній скарзі, та не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновком судів щодо їх оцінки.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 листопада 2016 року, додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 14 червня 2017 року без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 листопада 2016 року, додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 14 червня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. І. Журавель

Н.О. Антоненко

В.І. Крат