Постанова

Іменем України

31 січня 2019 року

м. Київ

справа № 334/6317/17-ц

провадження № 61-3263св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), КузнєцоваВ. О., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 вересня 2017 року у складі судді Дубини Л. А. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 29 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Трофимової Д. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2014 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів позики.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що у період із 26 серпня 1994 року по 25 липня 2014 року перебувала із ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі. При розгляді Ленінським районним судом м. Запоріжжя цивільної справи за позовом ОСОБА_5 до неї про поділ майна подружжя та стягнення коштів, останнім заявлялися вимоги про стягнення 400 000,00 грн, які становлять 1/2 частину суми позики, які нібито повернуті ним ОСОБА_6 за договорами позики від 23 квітня 2007 року, 16 серпня 2007 року, 18 лютого 2008 року та 17 березня 2008 року.

Вказані договори позики необхідно визнати недійсними, оскільки вона не надавала згоду на укладання цих договорів.

Крім того, позичені 175 000,00 дол. США отримані та витрачені ОСОБА_5 не в інтересах сім'ї. Вона взагалі не знала про існування цих договорів і боргових зобов'язаннях останнього. Також, вказані договори позики фактично укладені у 2014 році із метою зменшення її частки в спільному майні подружжя.

Враховуючи наведене, позивач просила суд визнати недійсними договори позики від 23 квітня 2007 року, 16 серпня 2007 року, 18 лютого 2008 року та 17 березня 2008 року, а також стягнути з відповідачів на її користь судові витрати.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 вересня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оспорюванні договори позики укладенні із дотриманням вимог та приписів норм законодавства. Доводи позивача про безгрошовість оспорюваних договорів позики є безпідставними, оскільки вони не підтверджуються належними та допустимими доказами. Оспорюванні договори не можуть бути визнанні недійсними з підстав відсутності згоди позивача на їх укладення, оскільки стаття 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначає право кожного з подружжя на розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 29 листопада 2017 року апеляційна скарга ОСОБА_4 відхилена. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 вересня 2017 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, є правильним і обґрунтованим, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У січні 2018 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 29 листопада 2017 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила суд скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

У касаційній скарзі заявник зазначає, що судами попередніх інстанцій порушено вимоги статті 65 СК України, оскільки ними під час розгляду справи встановлено, що оспорюванні договори укладенні без письмової згоди позивача на їх укладення, однак суди помилково не визнали їх недійсними. Крім того, спірні договори позики є безгрошовими, що підтверджується наданими позивачем доказами, які свідчать про відсутність у ОСОБА_6 грошових коштів у період укладення зазначених договорів, а також про відсутність у ОСОБА_5 грошових коштів на дату повернення позики.

У квітні 2018 року від ОСОБА_5 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4, в якому заявник просить відхилити указану касаційну скаргу та залишити без змін рішення суду першої і апеляційної інстанцій, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою і такою, що не підлягає задоволенню, оскільки фактично зводиться до переоцінки доказів, яким суди надали належну оцінку.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано цивільну справу та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 23 квітня 2007 року, 16 серпня 2007 року, 18 лютого та 17 березня 2008 року укладені договори позики, згідно із умовами яких ОСОБА_5 передано у позику грошові кошти на загальну суму 175 000,00 дол. США. На підтвердження отримання грошових коштів ОСОБА_5 23 квітня 2007 року, 16 серпня 2007 року, 18 лютого та 17 березня 2008 року складені письмові розписки.

Судовими рішеннями у справі № 334/5907/14-ц за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя встановлено, що укладені ОСОБА_5 договори позики укладені в інтересах сім'ї для погашення кредиту, за який придбаний житловий будинок, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також для здійснення переобладнання та ремонту цього житлового будинку.

Нормативно-правове обґрунтування

У силу статті 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Положеннями статті 65 СК України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Як і в загальних положеннях статті 369 ЦК України, щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, стаття 65 СК України закріплює принцип взаємної згоди дружини та чоловіка у відносинах розпорядження спільним майном, а також презумпцію згоди другого з подружжя при вчиненні іншим з подружжя правочину, спрямованого на розпорядження спільним майном.

Отже, сімейне законодавство встановлює презумпцію згоди одного з подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо спільного майна.

Права одного із подружжя можуть бути захищені у випадку встановлення відсутності його згоди на укладення правочину, якщо такий суперечить інтересам сім'ї.

Згідно з частиною четвертою статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина третя статті 61 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки оспорювані договори позики укладені в інтересах сім'ї, що встановлено судовим рішенням у справі № 334/5907/14-ц, то відсутність формальної письмової згоди одного з подружжя на отримання позики, з метою погашення спільних зобов'язань, не надає правових підстав для визнання договору позики недійсним.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій, належним чином оцінивши надані сторонами докази та встановивши всі обставини справи, правильно застосували норми матеріального права, а саме статтю 65 СК України, у результаті чого дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних договорів позики недійсними.

Доводи касаційної скарги до уваги не беруться, оскільки зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги, яким судами попередніх інстанцій надана належна оцінка, Верховний Суд приходить до висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій ? без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 29 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. В. Ступак В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний