Постанова

Іменем України

26 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 729/488/17

провадження № 61-623св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

представник відповідача - ОСОБА_7,

третя особа - територіальна громада в особі Браницької сільської ради Бобровицького району Чернігівської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 20 жовтня

2017 року у складі судді Бойко В. І. та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 6 грудня 2017 року у складі суддів: Висоцької Н. В., Бобрової І. О., Мамонової О. Є.,

ВСТАНОВИВ :

У травні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6, в якому просив визнати недійсним державний акт від 28 вересня 2000 року на право приватної власності ОСОБА_6 на земельну ділянку площею 0,28 га, яка знаходиться в с. Браниця Бобровицького району Чернігівської області та зобов'язати ОСОБА_6 повернути вищевказану земельну ділянку у розпорядження Браницької сільської ради Бобровицького району Чернігівської області.

Позов мотивовано тим, що представники церковної громади повідомили позивача про те, що збираються огородити власну територію. Під час обстеження місцевості виявилося, що позивач не матиме можливості користуватися дорогою місцевого значення, оскільки дорога опинилась у приватній власності ОСОБА_6

Згідно Генерального плану села та будівельного паспорта виданого на ім'я позивача по АДРЕСА_1 передбачена дорога. Але фактично проїзд збоку АДРЕСА_2 відсутній, а з боку АДРЕСА_1 передано у приватну власність. Місцевий проїзд разом з земельною ділянкою приватизував ОСОБА_6 та отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, до якої увійшли землі місцевого проїзду.

Передумовою звернення позивача до суду є факт передачі земельної ділянки загального користування, яка є частиною місцевого проїзду у приватну власність відповідача, оскільки відповідач може загородити цей проїзд і доступ до належного позивачу будинку буде закритий.

Рішенням Бобровицького районного суду Чернігівської області від 20 жовтня

2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено порушення вимог закону, які є підставою для визнання недійсним державного акту, як не надано належних та допустимих доказів порушення його прав відповідачем щодо проїзду по дорозі, яка є землею загального користування.

Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 6 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції з`ясував обставини в обсязі, необхідному для правильного вирішення спору. Відповідно до встановлених обставин, правильно визначив суть і характер правовідносин сторін та норми матеріального права, що їх регулюють. Позивач не довів суду на підставі належних і допустимих доказів наявності підстав для задоволення заявлених позовних вимог.

Даний спір між сторонами виник з приводу користування дорогою та правомірності набуття права власності ОСОБА_6 на 0,03 га для ведення особистого підсобного господарства.

Апеляційним судом було роз'яснено необхідність призначення судової експертизи для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань, проте представник позивача, вважаючи встановленим факт отримання у власність ОСОБА_6 частини земельної ділянки загального користування, пославшись на власні обстеження місцевості і невідповідність розміру земельної ділянки зазначеному у акті та у рішенні, яким виділялась земельна ділянка, не заявила клопотання про призначення експертизи та вказала на відсутність підстав для її призначення.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення з ухваленням нового про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи даний спір, суди проігнорували наявність розбіжності розміру земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, зазначеної у державному акті на право приватної власності на землю та у рішенні виконкому Браницької сільської ради Бобровицького району Чернігівської області. Суди неправильно дослідили державний акт, виданий відповідачу та прийшли хибних висновків, що приватизація дороги загального користування відповідачем ОСОБА_6 не порушує прав позивача.

Вважаючи встановленим факт отримання у власність ОСОБА_6 частини земельної ділянки загального користування, позивач посилається на відсутність підстав для призначення експертизи, оскільки письмові докази підтверджують факт передачу частини місцевого проїзду у приватну власність.

Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги до касаційного суду не направили.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету від 17 травня

2000 року Браницької сільської ради Бобровицького району Чернігівської області, ОСОБА_6 виділена земельна ділянка в розмірі 0,25 га для будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1

На підставі вказаного рішення ОСОБА_6 28 вересня 2000 року видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею

0,28 га для обслуговування житлового будинку та 0,03 га для ведення підсобного господарства.

Звернувшись до суду з даним позовом, ОСОБА_4 посилався на невідповідність розміру земельної ділянки виділеної згідно рішення виконавчого комітету Браницької сільської ради Бобровицького району Чернігівської області № 20 від 17 травня 2000 року з розмірами, зазначеними у державному акті про право приватної власності на землю, а саме на 0,03 га для ведення особистого підсобного господарства, які вказаним рішенням ОСОБА_6 не виділялись.

Даний спір виник з приводу користування позивачем дорогою та правомірності набуття права власності ОСОБА_6 на 0,03 га земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства, яка є частиною місцевого проїзду, що за доводами позивача у будь-який час надає відповідачу можливість здійснювати перешкоди у користуванні проїздом, який є єдиним можливим під'їздом до будинку позивача.

У процесі розгляду справи судами попередніх інстанцій позивач не заперечував, що проїзд є вільним, але наполягав на тому, що у майбутньому відповідач може його загородити і закрити доступ до належного йому будинку.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави вважати, що його права можуть бути порушені іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону певних дій, які можуть порушити його право.

Пунктом а) частини четвертої статті 83 ЗК України встановлено, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо).

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (стаття 152 ЗК України).

Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

За змістом загальних вимог процесуального права щодо допустимості доказів - обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

В процесі розгляду справи позивачем не доведено належними і допустимими доказами факту порушення відповідачем його права, що стосуються проїзду на землі загального користування.

При цьому, на підтвердження своїх доводів щодо отримання у власність ОСОБА_6 частини земельної ділянки загального користування, яка в силу вимог статті 83 ЗК України не може передаватись у приватну власність позивачем не надано належних і допустимих доказів, своїм правом на заявлення клопотання щодо призначення земельно-технічної експертизи не скористався, в тому числі в суді апеляційної інстанції, вважаючи відповідний факт встановленим та посилаючись на власні обстеження місцевості і невідповідність розмірів земельної ділянки, зазначеному у державному акті та у рішенні, яким виділялась земельна ділянка, що само по собі не відповідає критеріям належності і допустимості доказів, а також не узгоджується з процесуальним обов'язком сторони щодо доказування і подання доказів.

За таких обставин доводи касаційної скарги, що суди неправильно дослідили державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий відповідачу та дійшли хибних висновків, що дорога загального користування знаходиться не у приватній власності є необґрунтованими, оскільки такі обставини позивачем не доведені, як не доведено і факт порушення його прав користування проїздом у зв'язку з видачею відповідачу державного акту на право власності на земельну ділянку.

У силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вдається до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вдається до вирішення питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Аргументи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним в апеляційній скарзі, які належним чином перевірені апеляційним судом та обґрунтовані висновки щодо яких викладено у мотивувальній частині ухваленого ним рішення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 20 жовтня

2017 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 6 грудня

2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

І. М. Фаловська

С. П. Штелик