Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.01.2019 року у справі №446/570/17

Постанова

Іменем України

20 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 446/570/17

провадження № 61-48715св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є.

В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, правонаступником якої є ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Ткачук Ганна Іванівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року в складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Ткачук Г. І. про визнання договорів дарування недійсними.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1 у будинку загальною площею 90,1 кв. м, який належав їй на праві власності. За станом здоров'я ОСОБА_1 у 2015 році переселилась до сина ОСОБА_3.

Взимку 2017 року ОСОБА_1 стало відомо про те, що 10 серпня 2016 року було укладено два договори дарування за якими вона відчужила свій будинок за адресою: АДРЕСА_1 своєму синові - ОСОБА_3.

Позивач вважала, що укладає договори довічного утримання, а тому помилялася щодо обставин, які мають значення для справи. Сам договір дарування не відповідає внутрішній волі позивача та життєвим обставинам, що склалися. У березні 2017 року позивач оформила заповіт, тим самим підтвердила, що вона знала про належність будинку саме їй у с. Соколів і не підозрювала, що свою власність вона подарувала.

ОСОБА_1 на підставі частини 3 статті 203, частини 1 статті 215, частини 1 статті 229 ЦК України просила визнати недійсним:

договір дарування Ѕ частки житлового будинку зареєстрований у реєстрі за № 1304, укладений 10 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3;

договір дарування Ѕ частки житлового будинку зареєстрований у реєстрі за № 1301, укладений 10 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3.

Короткий зміст рішень суду першої інстанцій

Ухвалою Кам'янко-Бузького районного суду Львівської області від 23 лютого 2018 року у складі судді: Котормуса Т. І., залучено до участі у справі правонаступника ОСОБА_1 - ОСОБА_2.

Рішенням Кам'янко-Бузького районного суду Львівської області від 09 липня 2018 року у складі судді: Котормуса Т. І., позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування Ѕ частки житлового будинку, укладений 10 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Ткачук Г. І. та зареєстрований в реєстрі за № 1301.

Визнано недійсним договір дарування Ѕ частки житлового будинку, укладений 10 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Ткачук Г. І. та зареєстрований в реєстрі за № 1304.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Верховний Суд України неодноразово вказував, що наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування (постанови від 11 листопада 2015 року № 6-1124цс15, від 16 березня 2016 року № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16).

У цій справі судом встановлено, що ОСОБА_1 була ІНФОРМАЦІЯ_1 і на момент підписання оспорюваних договорів їй виповнилося 85 років; за показами свідків та пояснення сторін у справі, ОСОБА_1 через поганий стан здоров'я потребувала сторонньої допомоги; спірний будинок був її єдиним житлом, а передача майна за спірними договорами як-така не відбулася, оскільки цим будинком й надалі користуються як позивач так і відповідач, а за показами сторін в будинку надалі є речі ОСОБА_1. Підтвердженням того, що ОСОБА_1 неправильно сприймала фактичні обставини правочину є те, що після підписання оспорюваних правочинів ОСОБА_1 склала заповіт за яким заповіла все своє майно на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_2, а не на одного ОСОБА_3. Крім того дарувальник ОСОБА_1 ще за життя звернулася із цим позовом для чого видала відповідну довіреність на ім'я своєї дочки, що на переконання суду, у поєднанні із такими обставинами як вік, стан здоров'я, єдине житло тощо, свідчить про наявність помилки ОСОБА_1 щодо обставин, які мають істотне значення і що вплинуло на її волевиявлення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.

Рішення Кам'янко-Бузького районного суду Львівської області від 09 липня 2018 року - скасовано та ухвалено нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідно до частини 1 статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. ОСОБА_1, зважаючи на свій вік та стан здоров'я, осінню 2015 році пішла проживати у будинок свого сина ОСОБА_3, що по АДРЕСА_2 розуміючи про те, що саме він забезпечить їй гідну старість, про що було відомо ОСОБА_2. ОСОБА_2 проживає з чоловіком у АДРЕСА_3, однак, на той час (осінь 2015 року), не виявила бажання забрати маму до себе щоб доглядати. Саме ОСОБА_3 з осені 2015 року забезпечував ОСОБА_1 гідну старість у своєму будинку де він мешкає з сім'єю, а тому остання, цілком прогнозовано, 10 серпня 2016 року подарувала свій будинок в АДРЕСА_1 йому (ОСОБА_3), у якого серед усіх її дітей були найскладніші житлові умови. У суді першої інстанції свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (інші діти ОСОБА_1) підтвердили, що вони були присутні при укладенні договорів дарування будинку від 10 серпня 2016 року і про жодний договір довічного утримання тут не йшлося. Це був свідомий вибір ОСОБА_1. У суді апеляційної інстанції приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Ткачук Г. І. пояснила, що дарувальниця ОСОБА_1 на момент посвідчення договорів дарування була людиною похилого віку, але була здоровою, свідомою, особисто читала, власноручно писала своє прізвище, ім'я та по батькові на договорах, розуміла значення своїх дій, висловлювала задоволення, що син ОСОБА_6 забрав її з села до себе, ще два роки тому, піклується про неї, доглядає, а вона йому дарує свій будинок, який йому найбільше необхідний, оскільки в нього велика сім'я, діти, внуки. Інші діти забезпеченні житлом і цей будинок для проживання їм не потрібний. У нотаріальну контору ОСОБА_1 прийшла не сама, а разом з дітьми: сином ОСОБА_7 та дочкою ОСОБА_8, які були задоволені рішенням мами. Оформляти договір довічного утримання з сином ОСОБА_6 в ОСОБА_1 не було жодних потреб.

Аналогічні за змістом письмові пояснення в суд першої інстанції подавалися приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Ткачук Г. І.

Апеляційний суд зазначив, що аналіз доказів в їх сукупності свідчить про відсутність обставин, які вказують на помилку ОСОБА_1 зокрема, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення при укладенні договорів дарування від 10 серпня 2016 року. Волевиявлення ОСОБА_1 незважаючи на її вік, стан здоров'я та наявність єдиного житла при укладенні договорів дарування від 10 серпня 2016 року було вільним та відповідало її внутрішній волі, зміст правочинів не суперечив вимогам ЦК України, а також моральним засадам суспільства (будинок не був подарований чужій людині). Тому відсутні підстави застосовувати висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 11 листопада 2015 року № 6-1124цс15, від 16 березня 2016 року № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16), оскільки обставини у цій справі різняться від цих справ. Той факт, що 09 березня 2017 року ОСОБА_1 склала заповіт, за яким все своє майно в рівних частках заповіла ОСОБА_3 та ОСОБА_2, а 27 березня 2017 року 2017 року видала довіреність останній на представлення її інтересів в органах нотаріату, суді та інших державних і громадських установах не може свідчити про те, що при укладенні договорів дарування від 10 серпня 2016 року ОСОБА_1 помилялась щодо обставин, які мають істотне значення. Зазначених обставин не врахував суд першої інстанції та зробив помилковий висновок про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

У грудні 2018 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. При цьому посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не взяв до уваги те, що ОСОБА_3 забезпечив догляд матері з умовою, що вона подарує йому будинок. Проте договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Твердження про те, що дочка не виявила бажання забрати маму до себе, щоб доглядати, не відповідає дійсності. Суд не взяв до уваги, що при укладені договорів дарування були присутні син ОСОБА_4 та ОСОБА_5, але не було повідомлено інших дітей ОСОБА_9 та ОСОБА_2. Нотаріус Ткачук Г. І. не висловилась щодо того, що не було необхідності укладати і договори дарування, оскільки у 2014 році укладено заповіт на ім'я ОСОБА_3. Сім'я ОСОБА_3 дорікала ОСОБА_2 тим, що доглядають маму. У поясненнях на позовну заяву приватний нотаріус Ткачук Г. І. вказує, що "ОСОБА_1 висловлювала задоволення, що син забрав її із села до себе, піклується про неї.. в якого вона проживає і який її доглядає". Разом із тим договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Позивач на підставі належних і допустимих доказів доведено наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, які мали істотне значення, що вплинуло на її волевиявлення. Такими обставинами є: вік позивача, її стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному житлі (залишилась зареєстрована та здійснювалась оплата всіх платежів) після укладення договору дарування. Зазначене відповідає висновку Верховного Суду України, висловленому у постанові від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

Земельна ділянка, оформлена на час укладення договорів дарування не була, кадастровий номер присвоєно не було, а тому ОСОБА_1 помилялась щодо обставин, які мають істотне значення. Якщо б ОСОБА_1 мала намір відчужити цілий будинок, то оформила б кадастровий номер, а згодом подарувала будинок.

Апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16). ОСОБА_3 отримував кошти за маму (була оформлена довіреність на отримання пенсії), тим самим підтверджується, що мама була залежна від сина, а тому не мала вільного волевиявлення щодо укладення договорів. Чинне законодавство не передбачає надання догляду як передумову укладення договору дарування.

Апеляційний суд порушив норми процесуального права, оскільки повістку про виклик до суду ОСОБА_2 отримала у день розгляду справи.

У лютому 2019 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржене рішення - без змін. Відзив мотивований необґрунтованістю доводів касаційної скарги. Вказує, що ОСОБА_2 не зазначає про порушення норм матеріального права, а висловлює свою незгоду із постановою апеляційного суду та вдається до однобічного аналізу матеріалів справи, свідомого перекручування фактів та доказів.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_1 є матір'ю п'ятьох дітей, зокрема, сторін у справі, ОСОБА_11 та ОСОБА_3

ОСОБА_1 була зареєстрована та проживала в будинку АДРЕСА_1, що підтверджується довідкою Великосілківської сільської ради № 722 від 15 червня 2017 року.

Восени 2014 року ОСОБА_1 із свого будинку переїхала жити до ОСОБА_3 в АДРЕСА_2.

Цей факт також підтверджується актом ЛКП "Збоїща-408" від 22 грудня 2014 року.

01 вересня 2014 року ОСОБА_1 склала заповіт, за яким заповіла все своє майно сину ОСОБА_3, що підтверджується копією заповіту, який посвідчено секретарем Великолоднівської сільської ради та зареєстровано в реєстрі за № 127.

10 серпня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали два договори дарування Ѕ частки житлового будинку, які були посвідчені приватним нотаріусом Ткачук Г. І. і зареєстровані у реєстрі за № 1301 та № 1304. За цими договорами дарувальник ОСОБА_1 подарувала, а обдарований ОСОБА_3 прийняв у дар по Ѕ частці житлового будинку разом з відповідною частиною господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1.

Згідно інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24 березня 2017 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 на підставі двох договорів дарування по Ѕ частині цього будинку.

Сторони не заперечували, що в березні 2017 року ОСОБА_1 переїхала жити до своєї дочки ОСОБА_2, підтвердили цю обставину і допитані у справі свідки.

09 березня 2017 року ОСОБА_1 склала заповіт, за яким все своє майно в рівних частинах заповіла ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Цей заповіт посвідчено секретарем виконкому Великолоднівської сільської ради та зареєстрований в реєстрі за № 34.

27 березня 2017 року ОСОБА_1 видала на ім'я ОСОБА_2 довіреність на представництво її інтересів в тому числі й в суді. Довіреність посвідчена секретарем виконкому Великосілківської сільської ради та зареєстрована в реєстрі за № 49.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 померла, що підтверджується свідоцтвом про її смерть серії НОМЕР_1.

Відповідно до довідки виконкому Великоколоднівської сільської ради від 02 червня 2017 року № 709 ОСОБА_3 здійснив поховання своєї матері ОСОБА_1, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2.

Згідно з свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 13 лютого 2018 року спадкоємцем майна ОСОБА_1 є її дочка ОСОБА_2, а саме спадкове майно складається із Ѕ частини грошових вкладів.

При зверненні із позовом ОСОБА_1, правонаступником якої є ОСОБА_2, вказувала, що вона помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, а саме думала, що укладає договір, що гарантуватиме їй проживання у сина до смерті, а той в свою чергу отримає будинок після її смерті. Заперечуючи проти цього, відповідач вказував, що його мати не помилялась щодо будь-яких обставин, які мають істотне значення, а вона дійсно мала намір подарувати весь будинок йому.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (стаття 718 ЦК України).

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: "стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню".

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

Згідно частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Встановивши, що підстави для визнання договорів дарування від 10 серпня 2016 року недійсними відсутні, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про необхідність застосування висновків зроблених в постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16. Оскільки при розгляді вказаних справ позивачем доведено і судами встановлено, що позивач помилявся щодо природи оспорюваного договору дарування, оскільки вважав що вчиняє договір довічного утримання. При розгляді справи, що переглядається, апеляційним судом таких обставин не встановлено.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, оскільки повістку про виклик до суду ОСОБА_2 отримала у день розгляду справи, не є підставою для скасування оскарженої постанови апеляційного суду, з таких підстав.

У пункті 5 частини 1 статті 411 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) передбачено, що судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо, зокрема, справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Відповідно до частини 3 статті 3 статті 411 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що: ОСОБА_2 отримала повістку-повідомлення про виклик до суду на 08 листопада 2018 року о 15.45 год 08 листопада 2018 року (а. с. 220); ОСОБА_2 брала участь 08 листопада 2018 року у судовому засіданні разом із своїми представниками, що підтверджується протоколом судового засідання (а. с. 227,228).

Будь-яких аргументів, що несвоєчасне повідомлення про розгляд справи в апеляційному суді унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи чи призвело до неправильного вирішення справи, касаційна скарга не містить.

Згідно частини 2 статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржену постанову апеляційного суду без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401,409,416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 08 листопада 2018 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков