Історія справи

Постанова КЦС ВП від 24.04.2024 року у справі №161/5741/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 161/5741/21

провадження № 61-13303св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду

від 16 серпня 2023 року у складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Карпук А. К.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) про визнання пункту 7.1 договору в частині недійсним і стягнення коштів.

Позовну заяву мотивовано тим, що 09 жовтня 2007 року між нею та банком був укладений кредитний договір, за умовами якого їх надано кредит у розмірі

55 000 доларів США на купівлю житла та 14 500 доларів США на сплату страхових платежів, під 0,92 % на місяць, з кінцевим строком повернення

09 жовтня 2027 року.

На забезпечення виконання умов кредитного договору, цього ж дня між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки.

Зазначала, що у пункті 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 3% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, а також щомісяця в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту (110 доларів США щомісячно). При цьому, у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються банком. Такі умови є несправедливими, суперечать положенням частини п`ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), тому відповідно до статті

18 цього Закону вказані умови договору є недійсними з моменту укладення кредитного договору.

З 09 жовтня 2007 року до 14 березня 2021 року банк безпідставно одноразово стягнув винагороду за отриманий кредит у сумі 1650 доларів США, а також щомісяця стягував 0,2% від суми виданого кредиту, що за цей період часу склало 18 040 доларів США.

Крім того, у порушення пункту 2.3.1., пункту 7.1. умов договору з 09 жовтня

2007 року і до березня2021 року банк нараховував проценти за ставкою 0,95%, а не 0,92% на місяць, а тому за проведеними розрахунками в рахунок погашення відсоткової ставки банком безпідставно було зараховано з проведених ануїтетних платежів 14 304,30 доларів США.

Посилаючись на викладене, позивач просила визнати недійсними пункт 7.1. кредитного договору в частині винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 3% від суми виданого кредиту, у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно пункту 6.2. даного договору; стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» безпідставно стягнену з позивача суму коштів, як винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1 650 доларів США,

а також стягнені щомісяця в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту за період з 07 жовтня 2007 року до 29 березня 2021 року коштів у розмірі

17 710 доларів США; безпідставно стягнені в рахунок сплати відсоткової ставки за період з 07 жовтня 2007 року до 23 вересня 2021 року кошти у розмірі

21 814,30 доларів США; безпідставно стягнену пеню за період з 07 жовтня

2007 року до 29 березня 2021 року в розмірі 114,01 доларів США, а всього стягнути в користь позивача станом на 21 березня 2021 року кошти в розмірі

48 288,31 доларів США.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня

2023 року у складі судді Олексюка А. В. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсними пункт 7.1. кредитного договору від 07 жовтня 2007 року, укладеного між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» в частині винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 3% від суми виданого кредиту,

у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з п. 3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно пункту 6.2. даного договору.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 безпідставно стягнуту з неї суму коштів, як винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 3% від суми виданого кредиту у розмірі 1 650,00 доларів США, а також безпідставно стягнуті в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту за період з 07 жовтня 2007 року по 29 березня 2021 року коштів у розмірі 17 710 доларів США; безпідставно стягнуті в рахунок сплати відсоткової ставки за період з 07 жовтня 2007 року по 23 вересня 2021 року кошти у розмірі 21 814,30 доларів США; безпідставно стягнуту пеню за період з 07 жовтня 2007 року до 29 березня

2021 року у розмірі 114,01 доларів США, а всього 41 288,31 доларів США.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 9 343 грн.

Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області

від 10 квітня 2023 року стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 понесені витрати за надання професійної правничої допомоги у розмірі 9 000 грн, витрати на оплату експертизи у розмірі 25 600 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що умови пункту 7.1 вказаного кредитного договору є несправедливими, суперечать положенням частини п`ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), тому відповідно до статті 18 цього Закону вказані умови договору є недійсними з моменту укладення кредитного договору. Також суд вважав за можливе застосувати наслідки недійсності правочину у вказаній частині шляхом стягнення з банку безпідставно отриманих коштів.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2023 року та додаткове рішення цього ж суду від 10 квітня 2023 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача, однак не звернув уваги на те, що позивач звернулася до суду із позовом поза межами позовної давності, яка почала свій перебіг з моменту укладення кредитного договору 09 жовтня 2007 року та сплила, відповідно, 09 жовтня

2010 року, однак із цим позовом ОСОБА_1 звернулася лише у березні

2021 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року справа № 343/557/15-ц.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що оспорюваний пункт кредитного договору є нікчемним, а не недійсним, тому строк позовної давності почав перебіг не з моменту укладення кредитного договору, а з моменту коли позивачка дізналася від поручителя у листопаді

2020 року про незаконне нарахування банком сум, передбачених пунктом 7.1 кредитного договору.

Відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2023 року від АТ КБ «ПриватБанк» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому банк посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови. Зазначає, що про порушення вимог законодавства та своїх прав позивач мала об`єктивну можливість знати у момент укладення кредитного договору від 09 жовтня

2007 року, тому саме з цього моменту вона була обізнана про такі умови договору, однак із позовом звернулася лише 29 березня 2021 року, тобто з пропуском позовної давності.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 04 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами фактичні обставини справи

09 жовтня 2007 року ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» уклали кредитний договір, за умовами якого позивачу надано кредит у розмірі 55 000 доларів США на купівлю житла та 14 500 доларів США на сплату страхових платежів, під 0,92 % на місяць, з кінцевим строком повернення 09 жовтня 2027 року.

За умовами кредитного договору (пункт 7.1) передбачено сплату позичальником винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3% від суми виданого кредиту, у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 6.2. даного договору.

Позивач стверджувала, що умова кредитного договору, за якою вона повинна щомісячно вносити відповідачеві, крім процентів за користування кредитом, ще й додаткову плату, є несправедливою в силу приписів статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній з 13 січня 2006 року. Ця умова суперечить частині третій статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», тому згідно з частиною першою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України її необхідно визнати недійсною та застосувати наслідки недійсності правочину у вказаній частині.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Щодо висновків суду апеляційної інстанції про обґрунтованість позовних вимог про визнання недійсним пункту договору

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).

Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року

№ 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

У Рішенні від 01 листопада 2023 року № 9-р(ІІ)/2023 Конституційний Суд України дійшов висновку, що дієвий та ефективний захист прав споживачів є одним зі способів виконання державою її головного конституційного

обов`язку - утверджувати й забезпечувати права і свободи людини (абзац перший підпункту 3.8 пункту 3 мотивувальної частини).

За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Частиною третьою вищезазначеної статті (в редакції на час укладення кредитного договору) передбачено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.

З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку.

Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року в справі № 524/5152/15.

Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Частинами першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Оскільки положення спірного споживчого кредитного договору

від 09 жовтня 2007 року (пункт 7.1) передбачають сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту, проведення додаткового моніторингу і дострокову сплату платежів, що було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, то такі умови договору порушують публічний порядок та є нікчемними.

Практика правозастосування положень статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а також положень статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у редакціях, які набрали чинності з 13 січня 2006 року, зокрема в частині визнання нікчемними положень кредитного договору про сплату винагороди за надання фінансового інструменту є усталеною (постанова Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі

№ 6-1746цс16, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 грудня 2019 року у справі

№ 524/5152/15-ц, постанови Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі

№ 201/4087/17, від 15 січня 2020 року у справі № 363/940/16-ц, від 12 лютого

2020 року у справі № 302/946/17, від 03 листопада 2021 року у справі

№ 757/40852/17, від 20 липня 2022 року у справі № 343/557/15-ц, від 19 квітня 2023 року у справі № 335/4991/16-ц, від 07 червня 2023 року у справі

№ 234/3840/15-ц, від 06 грудня 2023 року у справі № 755/15848/20).

Суд апеляційної інстанції на вказане уваги не звернув, помилково вважав, що пункт 7. 1 є оспорюваним, а не нікчемним, неправильно застосував до спірних правовідносин положення статті 228 ЦК України, статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», не врахував практику Верховного Суду, викладену у зазначених вище постановах, а тому дійшов помилкового висновку про обґрунтованість позовних вимог про визнання недійсним зазначеного положення кредитного договору.

Слід зазначити, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17).

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що суду апеляційної інстанції слід було відмовити у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним положення пункту 7.1. кредитного договору, що передбачає сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту, проведення додаткового моніторингу і дострокову сплату платежів, у зв`язку із обранням позивачем неналежного способу захисту прав.

Щодо позовної давності до вимог про стягнення коштів

У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17 (провадження № 61-12138св18) зроблено висновок про те, що позовна давність не поширюється на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним, оскільки рішення суду прийняте за таким позовом тільки констатує нікчемність правочину, адже його нікчемність встановлена законом. Натомість сутність вимоги про стягнення коштів, сплачених на виконання нікчемного правочину, не виключає застосування до неї позовної давності.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом частини третьої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Частина третя статті 261 ЦК України є спеціальною нормою стосовно частини першої статті 261 ЦК України. Законодавець у частині третій статті 261 ЦК України передбачив особливості початку перебігу позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину.

Аналогічні висновки щодо застосування частини третьої статті 261 ЦК України викладено в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у справі

№ 755/612/16-ц (провадження № 61-17497св18), Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

від 21 червня 2018 року у справі № 333/2051/16-ц (провадження № 61-9354св18).

Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув, не врахував, що позовна давність не поширюється на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним, не з`ясував, з якого часу почав перебіг позовної давності до вимог про стягнення коштів, сплачених на виконання нікчемного пункту 7.1. кредитного договору, не врахував, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина третя, а не перша статті 261 ЦК України, не встановив коли почалося виконання нікчемної умови кредитного договору, до яких платежів спливла позовна давність, а до яких ні.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Обставини початку перебігу позовної давності до вимог про стягнення коштів, сплачених на виконання нікчемного пункту 7.1. кредитного договору, у розрізі щодо кожного платежу окремо, не були належним чином встановлені судом апеляційної інстанції, а тому суд касаційної інстанції в силу наданих йому повноважень позбавлений можливості встановлювати ці обставини та досліджувати докази, зокрема надану банком виписку щодо сплати позивачем комісії, яка не була досліджена судом апеляційної інстанції.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача коштів, сплачених на виконання нікчемного положення кредитного договору, не в повній мірі встановив фактичні обставини, від яких залежить вирішення справи та правильне застосування норм матеріального права, які регламентують спірні правовідносини.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом повністю не встановлено, а тому судове рішення у частині вирішення позовних вимог про стягнення коштів не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що відповідно в силу статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування в цій частині з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати наведені у цій постанові мотиви, об`єктивно дослідити наявні у матеріалах справи докази, надати оцінку як доказам в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу, встановити обставини дотримання позивачем позовної давності стосовно усіх платежів на виконання нікчемного положення кредитного договору, врахувати положення пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, який набув чинності 02 квітня 2020 року, щодо продовження строків позовної давності, визначених у статті 257 ЦК України на строк дії карантину з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 400 400 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Волинського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович