Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.06.2019 року у справі №127/25885/18
Постанова КЦС ВП від 23.02.2022 року у справі №127/25885/18

Постанова

Іменем України

23 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 127/25885/18-ц

провадження № 61-18338св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 січня 2019 року у складі судді Воробйова В. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Міхасішина І. В., Ковальчука О. В., Берегового О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення права користування житловим будинком.

Позовну заяву мотивовано тим, що вона є власником житлового будинку з господарськими будівлями АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 13 червня 1991 року. З 2009 року у зазначеному будинку був зареєстрований та проживав її онук - ОСОБА_3

ОСОБА_1 зазначала, що з 2014 року ОСОБА_2 у будинку не проживав, проте часто приходив, у тому числі у нетверезому стані, порушував спокій та погрожував їй, своїми неправомірними діями чинить їй перешкоди у вільному користуванні будинком, у зв?язку з чим вона зверталася до правоохоронних органів. Також реєстрація місця проживання відповідача у її будинку створює перешкоди у реалізації нею права власності, зокрема щодо оформлення субсидії, оскільки він в утриманні будинку, оплаті комунальних послуг участі не бере, хоча є повнолітнім та працездатним.

Посилаючись на те, що відповідач у добровільному порядку відмовляється знятися з реєстрації місця проживання та з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_2 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що право відповідача на користування будинком підлягає припиненню на вимогу позивача відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України, оскільки сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, зокрема: відповідач не є членом сім`ї позивача, в її будинку не проживає, а реєстрація його місця проживання в будинку створює їй перешкоди в користуванні своїм майном.

Справа неодноразово переглядалась судами апеляційної та касаційної інстанцій.

Короткий зміст судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій

Постановою Вінницького апеляційного суду від 04 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 січня 2019 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 30 липня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Вінницького апеляційного суду від 12 березня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 04 квітня 2019 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для відкриття апеляційного провадження у справі, оскільки апеляційна скарга подана з пропуском строку на апеляційне оскарження, а в апеляційній скарзі відсутнє клопотання ОСОБА_2 про поновлення йому строку на апеляційне провадження. Апеляційній суд не залишив апеляційну скаргу без руху, причин пропуску встановленого статтею 354 ЦПК України строку не з`ясував, а також не звернув увагу на те, що апеляційна скарга оформлена з порушенням вимог статті 356 ЦПК України, а саме в ній не зазначені реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) або номер і серія паспорта ОСОБА_2 .

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 січня 2019 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормою права, яка підлягає застосуванню, законно та обґрунтовано дійшов висновку про задоволення позовних вимог, оскільки відповідач не є членом сім`ї позивача та реєстрація його місця проживання в будинку позивача створює останній перешкоди у користуванні своїм майном. Право відповідача на користування чужим майном (житловим будинком позивача) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України, зі змісту якої вбачається, що сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника за наявності обставин, які мають істотне значення.

Разом із цим суд апеляційної інстанції вважав, що при ухваленні рішення суд першої інстанції правильно не взяв до уваги довідку асоціації органів самоорганізації населення м. Вінниці квартального комітету «Лівобережний» від 21 листопада 2018 року № 2554, наданої відповідачем на підтвердження заперечення проти позову, а саме: факту його проживання у будинку АДРЕСА_1 , оскільки вона суперечить раніше виданій довідці квартального комітету «Лівобережний» від 21 вересня 2018 року № 1934, акта опитування сусідів від 21 вересня 2018 року № 1935 та показаннями свідка ОСОБА_4 , яка була попереджена судом про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними, необґрунтованими й такими, що ухвалені з неправильним застосуванням норм чинного законодавства.

ОСОБА_2 вважає, що висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про те, що він не проживає у спірному житловому будинку, а реєстрація його місця проживання у цьому будинку створює перешкоди у користуванні будинком є помилковим, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту його непроживання у будинку позивача, а також того, що він чинить перешкоди позивачу в оформленні субсидії та не сплачує комунальні послуги.

Крім того зазначає, що довідка квартального комітету «Лівобережний» про місце його проживання підтверджує його проживання у спірному житловому будинку.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2021 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 січня 2019 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року. Відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 127/25885/18-ц із Вінницького міського суду Вінницької області.

У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2022 року справу призначити до розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 13 червня 1991 року, посвідченого державним нотаріусом Другої вінницької державної нотаріальної контори, є власником житлового будинку з господарськими будівлями АДРЕСА_1 (а. с. 27, 28).

Нумерація вказаного будинку протягом різних періодів часу зазнавала змін. Згідно відповіді, наданої комунальним підприємством «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» від 24 жовтня 2018 року № 8065, яка була виготовлена на підставі інформації, що міститься в інвентаризаційній справі № 1702 на будинок АДРЕСА_1 , відбувались такі зміни нумерації будинку: у 1951 році - АДРЕСА_3 ; у 1965 році - АДРЕСА_4 ; у 1982 році - АДРЕСА_5 , та з 04 червня 1987 року - АДРЕСА_4 (а. с. 25).

ОСОБА_2 не проживає за зареєстрованим місцем його проживання, тобто у будинку ОСОБА_1 , а саме за адресою: будинок АДРЕСА_2 , що підтверджується актом опиту сусідів від 21 вересня 2018 року № 1935 та довідкою Асоціації органів самоорганізації населення м. Вінниці квартального комітету «Лівобережний» від 21 вересня 2018 року № 1934 (а. с. 15, 15а, 21).

Згідно пояснень свідка ОСОБА_4 , допитаної у суді першої інстанції під час судового розгляду цієї справи, вона є матір`ю ОСОБА_2 та дочкою ОСОБА_1 . ОСОБА_4 проживає разом зі своїм чоловіком та неповнолітньою дитиною від другого шлюбу у житловому будинку ОСОБА_1 . Її син ОСОБА_5 разом із ними не проживає. У них з ним була домовленість про те, що він, отримавши свою частку коштів від продажу квартири у розмірі 14 000,00 доларів США для придбання житла, зніметься з реєстрації місця проживання у будинку ОСОБА_1 . Проте, отримавши кошти, він з 2014 року не проживає у житловому будинку АДРЕСА_2 , але добровільно зніматися з реєстрації у будинку ОСОБА_1 не бажає.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Статтею 405 ЦК України встановлено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Якщо відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний, його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц, а також Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постановах від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц (провадження № 61-25371св18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 243/9627/16-ц (провадження № 61-34009св18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 766/12748/16-ц (провадження № 61-31405св18) та від 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17-ц (провадження № 61-38672св18).

Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та, у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зокрема, згідно із рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частини перша, друга статті 89 ЦПК України).

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог статей 12 81 89 ЦПК України, встановивши, що позивач є власником будинку і як власник цього майна надавала право відповідачу користуватись ним та ураховуючи те, що з 2014 року відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний та не проживає у спірному будинку, а також ураховуючи баланс інтересів обох сторін, обґрунтовано вважав, що припинені обставини, які були підставою для сервітутних відносин, у зв`язку із чим дійшов правильного висновку про те, що право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про те, що довідка квартального комітету «Лівобережний» від 21 листопада 2018 року № 2554 про місце проживання є належним доказом проживання ОСОБА_2 у спірному житловому будинку є необґрунтованими, оскільки, ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку, що зазначена довідка не є належним доказом, у зв`язку із тим, що вона суперечить раніше виданій довідці квартального комітету «Лівобережний» від 21 вересня 2018 року № 1934, акту опитування сусідів від 21 вересня 2018 року № 1935 та показаннями свідка ОСОБА_4 , яка була попереджена судом про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, на яку заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 січня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович