Історія справи

Постанова КЦС ВП від 19.05.2025 року у справі №607/20599/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2025 року

м. Київ

справа № 607/20599/23

провадження № 61-7529св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Тернопільська обласна прокуратура, Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційні скарги керівника Тернопільської обласної прокуратури та Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2023 року у складі судді Позняка В. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Костіва О. З., Хоми М. В., Храпак Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Тернопільської обласної прокуратури, Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, про відшкодування моральної шкоди.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що 12 грудня 2016 року близько 18 год поліцейськими УПП в м. Тернополі ДПП України ОСОБА_10., ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 під час виконання ними своїх службових обов`язків його безпричинно затримано на робочому місці, необґрунтовано застосовано фізичну силу та спеціальні засоби - кайданки, і без складання відповідних документів про затримання, силоміць доставлено до відділку поліції, при цьому він жодного опору не чинив. 17 лютого 2017 року відомості про вчинене відносно ОСОБА_1 кримінальне правопорушення за його заявою було внесено до ЄРДР за № 42017210000000041 за частиною другою статті 365 Кримінального кодексу України (далі - КК України) та розпочато досудове розслідування. Із

26 липня 2017 року до грудня 2022 року спочатку слідчими прокуратури Тернопільської області, а згодом - слідчими ТУ ДБР у м. Львові вісім разів виносилися постанови про закриття кримінального провадження, які щоразу скасовувалися слідчими суддями чи в апеляційному порядку.

Позивач вважав, що неодноразове прийняття слідчими протиправних постанов про закриття кримінального провадження та їх бездіяльність, що виразилася

у невиконанні обов`язку забезпечення швидкого та повного досудового розслідування, знаходяться у прямому причинно-наслідковому зв`язку із завданими йому моральними стражданнями. Моральна шкода полягає у зміні нормального життєвого ритму, необхідності докладання додаткових зусиль для відновлення своїх прав. Надмірна тривалість досудового розслідування

у кримінальному провадженні та неодноразове прийняття слідчими прокуратури та ДБР передчасних рішень про закриття кримінального провадження демонструє ігнорування доводів позивача, марнування часу, який він змушений був витрачати для скасування протиправних постанов.

На переконання позивача, вказаними діями відповідачів, пов`язаними із неналежним розслідуванням кримінального провадження, яке вже сім років перебуває на стадії досудового розслідування, постійним закриттям кримінального провадження, йому завдано моральної шкоди у розмірі 200 000,00 грн, які просив стягнути з Державного бюджету України.

Короткий зміст рішення суду

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 08 грудня 2023 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 20 000,00 грн моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із того, що у період з 17 лютого 2017 року (дата внесення відомостей до ЄРДР) і до 01 грудня 2023 року (дата постановлення ухвали слідчого судді про скасування останньої постанови слідчого про закриття кримінального провадження), слідчими дев`ять разів виносилися постанови про закриття кримінального провадження, які щоразу скасовувалися ухвалами слідчих суддів за скаргою потерпілого. За встановлених судом обставин надмірної тривалості кримінального провадження, відомості про яке внесені в ЄРДР 17 лютого

2017 року за частиною другою статті 365 КК України, згодом перекваліфіковані на частину першу статті 371 КК України, в якому позивач є потерпілим, з урахуванням встановленої судовими рішеннями невідповідності дій посадових осіб відповідачів вимогам КПК України щодо зобов`язання всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, а відтак - їх незаконності, відсутності результатів досудового розслідування понад шість років поза розумним сумнівом негативно впливають на моральний стан позивача, призводячи до його моральних страждань, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин, а також необхідністю скасування протиправних постанов слідчих, та завдаючи йому моральної шкоди. На підставі викладеного, оскільки неодноразовими скасуваннями судами постанов про закриття кримінального провадження, у зв`язку з неповнотою дослідження обставин кримінального провадження, тривалим досудовим розслідуванням підтверджується факт здійснення відповідачами незаконної бездіяльності щодо позивача при здійсненні своїх повноважень, що відповідно до положень статті 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для відшкодування моральної шкоди незалежно від вини.

Районний суд урахував глибину фізичних та душевних страждань позивача внаслідок неефективності досудового розслідування, потерпілим в якому

є позивач, тобто тривале, понад розумним строком кримінальне провадження, та із застосуванням принципів розумності та справедливості дійшов висновку про відшкодування позивачу моральної шкоди у розмірі 20 000,00 грн, що, на його думку, буде співмірним із перенесеними ОСОБА_1 моральними стражданнями та відповідає принципу розумності та справедливості.

Апеляційний суд, відхиляючи апеляційні скарги позивача та відповідачів та залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, вказав, що районний суд правильно встановив фактичні обставини справи та надав правильну оцінку доказам, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність; норми матеріального права до спірних правовідносин застосовано правильно, порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, не встановлено.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи

У травні 2024 року керівник Тернопільської обласної прокуратури засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 08 грудня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду

від 09 квітня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Касаційна скарга містить також клопотання про зупинення виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2023 року та постанови Тернопільського апеляційного суду

від 09 квітня 2024 року до закінчення касаційного розгляду справи.

Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, заявник посилається на неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду

від 24 грудня 2021 року у справі № 646/5190/19-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 197/1330/14, від 07 листопада 2022 року у справі № 757/59343/19-ц, від 11 січня 2023 року у справі № 591/8842/21, від 11 жовтня 2023 року у справі № 752/8448/21, від 03 грудня 2019 року у справі № 686/12334/18, від 20 травня 2020 року у справі № 337/3375/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

У касаційній скарзі прокуратура також посилається на те, що незгода

ОСОБА_1 із постановленими рішеннями органу досудового розслідування, які він неодноразово оскаржував в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України), не свідчить про наявність правових підстав для відшкодування йому моральної шкоди і не тягне наслідки цивільно-правового характеру. Суд першої інстанції дійшов хибного висновку про визнання позовних вимог обґрунтованими, не урахувавши, що факт завдання моральної шкоди позивачу всупереч статті 81 ЦПК України відповідними доказами не підтверджено, не обґрунтований її розмір; суд не надав належної оцінки обставинам реалізації позивачем передбаченого КПК України права на оскарження процесуальних рішень слідчого, прокурора, що не є безумовним доказом неправомірності дій чи бездіяльності відповідачів, що також не є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статей 1166 1167 1173 ЦК України. Вирішуючи питання про стягнення моральної шкоди з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України, суди не звернули увагу, що відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є Держава Україна, а тому вона має бути відповідачем. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів. Суди неправильно застосували статті 1173 1174 1176 ЦК України, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Винесені ухвали слідчих суддів не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідача і притягнення його до цивільно-правової відповідальності.

У травні 2024 року Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові, засобами поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2024 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог і стягнення 20 000,00 грн моральної шкоди та ухвалити в цій частині рішення, яким відмовити у задоволенні таких позовних вимог, в решті рішення суду першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. Касаційна скарга містить також клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2023 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року; здійснювати розгляд справи за участю представника ТУ ДБР у м. Львові.

Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, заявник посилається на неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, від 02 липня 2020 року у справі №910/11621/16, від 19 грудня 2022 року у справі № 466/5021/18, від 27 березня 2023 року у справі № 757/33618/18-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 2 КПК України у взаємозв`язку з нормами статей 1167 1173 1174 1176 ЦК України

у подібних правовідносинах.

У касаційній скарзі Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові, також посилається на те, що наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності слідчих органів для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним

є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою. Суди попередніх інстанцій лише формально послалися на наявність відповідних недоліків і не навели конкретних фактичних даних, які свідчать про доведення заподіяння відповідними діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою. Суди послалися на те, що протиправність дій відповідача встановлена ухвалами слідчого судді, хоча вони зобов`язані були самостійно встановити наявність чи відсутність в діях відповідача складу цивільного правопорушення, беручи до уваги загальні засади доказування, а також той факт, що окрім як ухвал слідчих суддів, позивач не надав жодного доказу про протиправність дій відповідача та понесені ним втрати немайнового характеру. За відсутності цих доказів у діях відповідача не могло існувати складу цивільного правопорушення і внаслідок цього у судів не було правових підстав для притягнення держави до цивільно-правової відповідальності.

Стосовно відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, то заявник зазначає, що комплексний аналіз положень статті 2 КПК України у взаємозв`язку з нормами статей 1167 1173 1174 1176 ЦК України діє підстави для висновку, що протиправними, тобто такими, які утворюють склад цивільного правопорушення, є виключно ті дії (бездіяльність), які полягають у невиконанні державою свого позитивного зобов`язання, такого як захист особи від кримінального правопорушення. Суди застосували приписи статей 1167 1173 1174 1176 ЦК України, не врахувавши, що позивач не надав доказів на підтвердження завдання відповідачами йому моральної шкоди та не довів наявності такої шкоди, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями відповідача. Крім того, суди також не урахували, що на виконання вимог статті 2 КПК України відповідач вчинив усі необхідні дії для захисту позивача від кримінального правопорушення, внаслідок чого проведене ним досудове розслідування не може вважатись неефективним, а відсутність сприятливого для позивача результату не є ознакою неефективності досудового розслідування.

У червні 2024 року представник Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, - Онищак М. П. звернувся до Верховного Суду із заявою про зупинення виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2023 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року.

У червні 2024 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли відзиви на касаційні скарги керівника Тернопільської обласної прокуратури та Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, в яких позивач, посилаючись на необґрунтованість касаційних скарг, просить залишити їх без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 травня 2024 року касаційна скарга керівника Тернопільської обласної прокуратури передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 травня 2024 року касаційна скарга Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у малозначній справі за касаційною скаргою керівника Тернопільської обласної прокуратури (з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої та підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 607/20599/23 із Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, відмовлено у задоволенні клопотання керівника Тернопільської обласної прокуратури про зупинення виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня

2023 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року, встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Іншою ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2024 року задоволено клопотання Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, про поновлення строку на касаційне оскарження, поновлено Територіальному управлінню Державного бюро розслідувань, розташованому у місті Львові строк на касаційне оскарження рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2023 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року, відкрито касаційне провадження у малозначній справі за касаційною скаргою Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові

(з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої та підпунктом «в» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України), та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2024 року відмовлено у задоволенні заяви Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого

у місті Львові, про зупинення виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2023 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року у справі.

У липні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 607/20599/23.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Слідчим відділом прокуратури Тернопільської області проводилося досудове розслідування кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 365 КК України за фактом перевищення службових повноважень службовими особами Управління патрульної поліції в м. Тернополі відносно жителя м. Збаража ОСОБА_1 .

Постановою прокурора від 13 січня 2020 року визначено підслідність

у кримінальному провадженні за ТУ ДБР, розташованому у м. Львові.

Постановою старшого слідчого четвертого слідчого відділу ТУ ДБР у м. Львові Наумець О. О. від 05 жовтня 2022 року змінено правову кваліфікацію кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року

з частини другої статті 365 КК України на частину першу статті 371 КК України.

За час досудового розслідування кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року слідчими дев`ять разів виносилися постанови про закриття вказаного кримінального провадження, які щоразу скасовувалися ухвалами слідчих суддів чи в апеляційному порядку, у зв`язку з суттєвими недоліками досудового розслідування, а саме:

1. Ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 січня 2018 року у справі № 607/15326/17 скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову слідчого в ОВС СВ прокуратури Тернопільської області Самойлова П. Г. від 26 липня 2017 року про закриття кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 365 КК України, скасовано, а матеріали вказаного кримінального провадження направлено до СВ прокуратури Тернопільської області для продовження досудового розслідування.

Скасовуючи постанову про закриття кримінального провадження, слідчий суддя виходив з того, що слідчим не в повній мірі вжито заходів щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження обставин справи. Зокрема, слідчим при закритті кримінального провадження не оглянуто диски з відеозаписами з нагрудних відеореєстраторів патрульних поліцейських УПП у м. Тернополі ДПП, долучених до матеріалів кримінального провадження, не допитано ОСОБА_5 по факту крадіжки автомобіля «Chevrolet Epica», а також з приводу договору застави, договору поруки, квитанції про оплату за автомобіль та посвідчення водія, видане на ім`я ОСОБА_5 , не встановлено та не допитано можливих очевидців факту затримання ОСОБА_1 працівниками патрульної поліції, зокрема не допитано зазначеного у клопотанні скаржника від 22 березня 2017 року свідка - ОСОБА_6 .

На підставі наведеного слідчий суддя прийшов до переконання, що слідчим не виконано в повному обсязі усіх слідчих дій, необхідних для всебічного, повного і неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження та надання їм належної правової оцінки.

2. Ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 червня 2018 року у справі № 607/6879/18 скаргу ОСОБА_1 задоволено. Скасовано постанову слідчого в ОВС СВ прокуратури Тернопільської області Самойлова П. Г. від 30 березня 2018 року про закриття кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року. Матеріали кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року направлено слідчому в ОВС СВ прокуратури Тернопільської області

Самойлову П. Г. для продовження досудового розслідування.

Скасовуючи постанову про закриття кримінального провадження, слідчий суддя виходив з того, що під час дослідження відео із нагрудних камер працівників поліції слідчий встановив, що ОСОБА_1 опору не чинив, добровільно погодився проїхати у відділення поліції, разом з цим до скаржника було застосовано спеціальний засіб кайданки, проте вказані дії працівників поліції не проаналізовані слідчим та не співставлені із вимогами статті 45 Закону України «Про національну поліцію», а здобуті докази - відео із нагрудних камер працівників поліції не оцінено у сукупності з іншими доказами. Окрім того, всупереч наявним протиріччям у показах поліцейських, слідчий не перевірив їх доводи та не з`ясував, чи були виконані належним чином вимоги статті 37 Закону України «Про національну поліцію» щодо обмеження пересування особи та вимоги статті 34 вказаного Закону щодо поверхневої перевірки, огляду особи та чи відповідали дії працівників поліції Джули Б. Р., Залеського Ю. І., Бачевича П. І., Водяної Ю. І. зазначеним нормам. Також, під час винесення постанови про закриття кримінального провадження слідчий не дослідив, чи відповідали дії працівників поліції вимогам статті 208 КПК України і чи було встановлено ними факт вчинення кримінального правопорушення, у зв`язку з чим затримано особу без ухвали слідчого судді, якщо так, то на підставі яких доказів. Крім цього, в ході досудового розслідування було встановлено, що під час подій 02 грудня 2016 року були присутні й інші особи, які слідчим не встановлені та не допитані.

Із цих підстав слідчий суддя прийшов до переконання, що в ході досудового розслідування допущена істотна неповнота, усунення якої потребує виконання слідчих та інших процесуальних дій, спрямованих на збирання та перевірку доказів.

3. Ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 02 квітня 2019 року скаргу ОСОБА_1 задоволено. Скасовано постанову слідчого в ОВС СВ прокуратури Тернопільської області Клебана О. Я.

від 25 січня 2019 року про закриття кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року. Матеріали кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року повернуто до прокуратури Тернопільської області для проведення досудового розслідування.

Скасовуючи постанову про закриття кримінального провадження, слідчий суддя виходив з того, що слідчим не виконано в повному обсязі вказівки, вказані в ухвалі слідчого судді від 22 червня 2018 року у справі № 607/6879/18.

Тому слідчий суддя прийшов до переконання, що слідчим не в повній мірі виконано вимоги статті 9 КПК України щодо зобов`язання всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження.

4. Ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 грудня 2019 року у справі № 607/28885/19 скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанову слідчого в ОВС СВ прокуратури Тернопільської області Клебана О. Я. від 29 жовтня 2019 року про закриття кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року, внесеного до Єдиного реєстру досудового розслідування за частиною другою статті 365 КК України, скасовано. Направлено ухвалу в прокуратуру Тернопільської області для вирішення питання щодо підслідності кримінального провадження № 42017210000000041, в порядку статті 216 КПК України.

Скасовуючи постанову про закриття кримінального провадження, слідчий суддя виходив з того, що слідчий Клебан О. Я., не провівши жодної слідчої чи процесуальної дії, проігнорувавши зазначені в ухвалі слідчого судді недоліки, повторно закрив кримінальне провадження. Крім цього, в оскаржуваній постанові слідчий вказав, що ОСОБА_1 не з`явився для проведення одночасних допитів, однак в матеріалах кримінального провадження відсутні належні докази, які б вказували, що потерпілому були надіслані повістки про виклик для участі

у проведенні слідчих дій.

На підставі наведеного, слідчий суддя прийшов до переконання, що постанова слідчого про закриття кримінального провадження є передчасною та підлягає скасуванню. При проведенні досудового розслідування органу розслідування слід вжити заходів для встановлення об`єктивної істини, в повному обсязі провести необхідні слідчі та процесуальні дії, усунути недоліки, які наведені у мотивувальній частині вказаної ухвали, за результатом чого необхідно прийняти законне та обґрунтоване рішення.

5. Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 20 травня 2020 року у справі № 463/2019/20 скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанову слідчого Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, Качмара С. В. від 07 лютого 2020 року про закриття кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 365 КК України, скасовано.

Скасовуючи постанову про закриття кримінального провадження, слідчий суддя виходив з того, що постанова за своїм змістом та по суті ідентична постанові слідчого від 29 жовтня 2019 року. На виконання ухвали слідчого судді слідчим лише допитано свідка ОСОБА_7 . З часу скасування постанови про закриття кримінального провадження від 29 жовтня 2019 року будь-які інші слідчі дії не проводилися. Враховуючи, що показання осіб є суперечливими, слідчому належало провести повторний допит потерпілого, одночасний допит потерпілого та свідків, а зважаючи на наявність відеозапису подій та здобуті показання, надати оцінку доказам в сукупності. При цьому, виходячи з обставин справи, необхідно встановити чи дії працівників поліції, які проводили затримання та застосування кайданок, відповідали вимогам статті 208 КПК України та відповідним положенням Закону України «Про національну поліцію», про що детально описано в ухвалі слідчого судді від 19 грудня 2019 року.

Із цих підстав, слідчий суддя прийшов до переконання, що постанова слідчого не містить належного обґрунтування прийнятого рішення, в даному кримінальному провадженні не виконано всі необхідні слідчі дії, і не надано належну оцінку всім обставинам в сукупності, відтак, оскаржувана постанова винесена передчасно.

6. Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 10 грудня 2020 року у справі № 463/10257/20 скаргу ОСОБА_1 задоволено. Скасовано постанову слідчого Другого слідчого відділу слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові,

Качмара С. В. від 19 жовтня 2020 року про закриття кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року. Матеріали кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року повернуто слідчому Другого слідчого відділу слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, ОСОБА_8 для проведення досудового розслідування.

Скасовуючи постанову про закриття кримінального провадження, слідчий суддя виходив з того, що в ході досудового розслідування слідчий ДБР залишив поза увагою недоліки досудового розслідування, про які було зазначено в ухвалі слідчого судді від 20 травня 2020 року, та без проведення будь-яких слідчих дій 19 жовтня 2020 року повторно виніс аналогічну за змістом постанову про закриття кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року.

Тому слідчий суддя прийшов до переконання, що постанова про закриття кримінального провадження від 19 жовтня 2020 року є передчасною, тому підлягає скасуванню.

7. Ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 серпня 2021 року у справі № 607/14467/21 скаргу ОСОБА_1 задоволено. Скасовано постанову слідчого третього слідчого відділу

(з дислокацією у м. Тернополі) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, Качмара С. В. від 10 червня 2021 року про закриття кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 365 КК України. Матеріали кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року повернуто третьому слідчому відділу (з дислокацією у м. Тернополі) ТУ ДБР, розташованого у місті Львові.

Скасовуючи постанову про закриття кримінального провадження, слідчий суддя виходив із того, що відповідно до постанов слідчого дане кримінальне провадження було неодноразово закрите, проте надалі такі постанови були скасовані та досудове розслідування відновлювалося. При цьому в ухвалах слідчих суддів надавалися вказівки, які слідчому необхідно було виконати з метою повного, всебічного та об`єктивного досудового розслідування, однак не усі з них були виконані. При цьому слідчий суддя вважав, що не вичерпано процесуальної можливості встановлення об`єктивної істини у даному кримінальному провадженні шляхом проведення всіх необхідних слідчих та процесуальних дій у кримінальному провадженні № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року.

На підставі наведеного слідчий суддя прийшов до переконання, що існують обставини, що вказують на поверховість здійснення досудового розслідування даного кримінального провадження, що стало підставою передчасного і помилкового висновку слідчого про можливість закриття кримінального провадження з підстав, вказаних в оскаржуваній постанові, що беззаперечно свідчить про недотримання органом досудового розслідування вимог закону щодо всебічного, повного і неупередженого дослідження усіх обставин кримінального правопорушення, а також належної обґрунтованості прийнятої постанови, яка б не викликала жодних сумнівів в правильності прийнятого рішення.

8. Ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 02 грудня 2022 року у справі № 607/17185/22 у задоволенні скарги ОСОБА_1 на постанову старшого слідчого четвертого слідчого відділу ТУ ДБР у м. Львові Наумець О. О. від 07 жовтня 2022 року про закриття кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 371 КК України, відмовлено.

Проте ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 02 грудня

2022 року скасовано, постановлено нову, якою скаргу ОСОБА_1 задоволено, постанову старшого слідчого четвертого слідчого відділу ТУ ДБР у м. Львові Наумець О. О. від 07 жовтня 2022 року про закриття кримінального провадження, внесеного до ЄРДР 17 лютого 2017 року за № 42017210000000041 скасовано, направлено матеріали вказаного кримінального провадження для проведення досудового розслідування.

Скасовуючи постанову про закриття кримінального провадження, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Тернопільського апеляційного суду виходила з того, що висновки слідчого у оскаржуваній постанові є суперечливими, з її змісту не зрозуміло, у чому саме полягало діяння, чи мав місце факт незаконного затримання та застосування кайданок до потерпілого, ним лише перелічено докази, без їх належного аналізу. Зокрема, слідчим не надано оцінки поясненням ОСОБА_1 про те, що його дружина у присутності поліцейських визнала факт належності їй автомобіля на праві спільної сумісної власності

з ОСОБА_1 , право користування яким він також підтвердив пред`явивши технічний паспорт з спеціальною відміткою про це, що зафіксовано на відеозаписі, не з`ясовано конкретної підстави затримання (відповідний пункт статті 208 КПК України), чи роз`яснювались йому при затриманні визначені законом права та чи дотримано вимоги статті 213 КПК України, а лише зроблено висновок про правомірність затримання по суті і його невідповідність щодо форми, а також суперечливою є позиція слідчого щодо підстав застосування до ОСОБА_1 кайданок: у зв`язку з його затриманням, опором працівникам поліції чи відмовою проїхати у відділення поліції. З`ясування даних фактів та їх відображення

у процесуальному рішенні може мати значення також для цивільно-правових відносин, зокрема, можливості відшкодування шкоди.

З цих підстав колегія суддів прийшла до переконання, що постанова слідчого про закриття кримінального провадження прийнята з порушенням вимог статей 92 94 КПК України, а її зміст не відповідає вимогам статті 110 КПК України, що вказує на передчасність та необґрунтованість закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пунктом частини першої статті 284 КПК України, оскільки з матеріалів кримінального провадження не вбачається всебічного, повного та об`єктивного дослідження обставин справи та оцінки слідчим всіх зібраних та перевірених доказів.

9. Ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 грудня 2023 року у справі № 607/22721/23 скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанову старшого слідчого Четвертого слідчого відділу

(з дислокацією у м. Тернополі) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові Наумця О. О. від 07 липня 2023 року про закриття кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 371 КК України, скасовано. Матеріали кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 371 КК України, направлено до Четвертого слідчого відділу (з дислокацією у м. Тернополі) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого

у місті Львові.

Скасовуючи постанову про закриття кримінального провадження, слідчий суддя виходив з того, що слідчим повторно 07 липня 2023 року прийнято рішення про закриття даного кримінального провадження, без з`ясування указаних в ухвалі Тернопільського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року у справі № 607/17185/22 обставин, без проведення їх аналізу.

Тому слідчий суддя прийшов до переконання, що зазначені обставини свідчать про формальний характер такого досудового розслідування у даному кримінальному провадженні та невжиття заходів для виконання завдань кримінального провадження, що не відповідає вимогам частини п`ятої статті 38 КПК України,

а саме обов`язку органу досудового розслідування застосовувати всі передбачені законом заходи для забезпечення ефективності досудового розслідування.

Окрім того, з приводу неналежного досудового розслідування в кримінальному провадженні № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року ОСОБА_1 звертався із заявами від 05 серпня 2022 року та від 06 лютого 2023 року

в Прокуратуру Тернопільської області, на які заявнику надавалися відповіді про те, що у вказаному кримінальному провадженні проводяться всі необхідні слідчі та процесуальні дії, прокурором у кримінальному провадженні слідчому надаються письмові вказівки, в тому числі, з метою виконання ухвал слідчих суддів.

Також апеляційний суд зазначив, що постановою старшого слідчого 4 СВ ТУ ДБР, розташованого у м. Львові, Майки П. В. від 27 лютого 2024 року закрито кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 371 КК України.

07 березня 2024 року ОСОБА_1 оскаржив цю постанову до суду та ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду від 19 березня 2024 року

в задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопілської області від 19 березня

2024 року про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1 на постанову про закриття кримінального провадження, - без змін.

Таким чином, остаточне рішення у кримінальному провадженні № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року за заявою ОСОБА_1 прийнято лише через 7 років та 10 днів - 27 лютого 2024 року.

Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Так, відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

На підставі наведеної норми права відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме:

у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України,

в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та службовими особами.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини цієї особи.

Згідно із вимогами статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом

з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин, зокрема, тяжкості вимушених змін

у життєвих стосунках, ступеня зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.

У постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 641/2328/17 (провадження № 61-7053зпв18) зазначено, що «свої вимоги про відшкодування моральної шкоди позивач обґрунтовував бездіяльністю слідчого прокуратури, вважаючи незаконними процесуальні рішення слідчого та прокурора прокуратури Харківської області з огляду на їх скасування слідчими суддями.

Однак вказана обставина не є безумовною підставою для визнання позовних вимог обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Такі процесуальні рішення, на які посилався позивач, та розцінені ним як бездіяльність, інше визначення слідчим обсягу і характеру дії при перевірці заяви про скоєння злочину, є предметом оскарження відповідно до правил статті 303 КПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), тобто є механізмом реалізації прав особи на контроль в порядку кримінального судочинства за діяльністю уповноважених осіб на здійснення функцій органу досудового розслідування.

Частиною першою статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

В той же час, реалізація позивачем свого процесуального права на оскарження рішень, дій та бездіяльності слідчого під час досудового розслідування в межах кримінальних проваджень не є підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки не є порушенням прав позивача».

Аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 04 липня

2018 року у справі № 641/2328/17 (провадження № 61-7053зпв18), від 04 липня 2018 року у справі № 638/14260/16 (провадження № 61-11766св18), від 10 жовтня 2018 року у справі № 640/3837/17 (провадження № 61-29382св18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 646/5224/17 (провадження № 61-7478св18), від 28 листопада 2018 року у справі № 638/9055/15 (провадження № 61-20721св18), від 11 вересня 2019 року у справі № 336/5519/18 (провадження № 61-11350св19), від 13 травня 2020 року у справі № 638/8636/17 (провадження 61-40480св18), від 22 вересня 2021 року у справі № 686/14607/20 (провадження № 61-17741св20), від 19 жовтня 2022 року у справі № 554/8034/20 (провадження № 61-14781св21) та інших.

Статті 1173 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Ними передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є необхідною, однак не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які підлягають доведенню у відповідних спорах. Підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 197/1330/14-ц (провадження № 61-21956св19) вказано, що причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 07 листопада 2022 року у справі № 757/59343/19-ц (провадження

№ 61-9952сво20) дійшов правового висновку, що за загальним правилом державу не може бути визнано винною за дії приватних осіб з покладенням на неї обов`язку з відшкодування завданої злочинами шкоди, держава не бере на себе обов`язок відшкодовувати шкоду, заподіяну кримінальним правопорушенням. Однак із загального правила існують винятки, про що законодавець зазначив у нормі частини другої статті 1177 ЦК України, коли держава компенсує потерпілому шкоду, завдану йому кримінальним правопорушенням. Необхідною умовою для застосування частини другої статті 1177 ЦК України є наявність вироку суду, що набрав законної сили, або постанови слідчого, дізнавача, прокурора чи ухвали суду про закриття кримінального провадження з нереабілітуючих підстав, яким встановлено те, що особа є винуватою у вчиненні кримінального правопорушення або, і це є найголовнішим, встановлено сам факт вчинення стосовно потерпілої особи кримінального правопорушення. Невирішення судом або зазначеними посадовими особами описаних питань та неухвалення відповідних процесуальних рішень апріорі не дає змоги застосувати правило частини другої статті 1177 ЦК України, а тому право на позов відповідно до цієї правової норми у позивачки не виникає. У фізичної особи, яка вважає себе потерпілою від кримінального правопорушення, досудове розслідування щодо якого триває і факт вчинення кримінального правопорушення (злочину) належно не встановлений, не виникає права на позов про відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, на підставі частини другої статті 1177 ЦК України, оскільки підставою для компенсації такої шкоди потерпілій особі державою є завдання шкоди кримінальним правопорушенням, що має бути встановлено

у передбаченому законом порядку. У разі ненастання таких обставин фізична особа за наявності відповідних підстав має право на позов про відшкодування їй заподіяної шкоди на загальних засадах (згідно зі статтями 1166 і/або 1167 ЦК України) або відповідно до іншого спеціального делікту в разі, якщо протиправність дій держави, її органів та/чи посадових осіб окремо встановлені. Лише неприйняття відповідного закону про порядок компенсації державою такої шкоди не унеможливлює розгляд справи за позовом потерпілого від кримінального правопорушення (злочину). Якщо під час розгляду справи суди не встановлять, що позивачу завдано шкоду внаслідок кримінального правопорушення, то підстав для компенсації державою шкоди такій особі не виникає, а отже, немає підстав і для застосування правил частини другої статті 1177 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судами у цій справі встановлено, що з 17 лютого 2017 року (дата внесення відомостей до ЄРДР) і до 01 грудня 2023 року (дата постановлення ухвали слідчого судді про скасування останньої постанови слідчого про закриття кримінального провадження), слідчими дев`ять разів виносилися постанови про закриття кримінального провадження, які щоразу скасовувалися ухвалами слідчих суддів за скаргою потерпілого. Лише постановою старшого слідчого 4 СВ ТУ ДБР, розташованого у м. Львові, ОСОБА_9 від 27 лютого 2024 року закрито кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 42017210000000041

від 17 лютого 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 371 КК України.

Тобто остаточне рішення у кримінальному провадженні №42017210000000041

від 17 лютого 2017 року за заявою ОСОБА_1 прийнято лише через 7 років

(27 лютого 2024 року).

ОСОБА_1 на підтвердження своїх позовних вимог посилався, зокрема, на те, що постанови слідчого про закриття кримінального провадження № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року неодноразово скасовувалися ухвалами слідчих суддів, що свідчить про неналежність та неефективність досудового розслідування.

Вирішуючи спір, належним чином оцінивши всі докази у їх сукупності, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про обґрунтованість вимог ОСОБА_1 , оскільки надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин, необхідністю відвідування органів досудового розслідування та неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність.

Задовольняючи частково позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції урахував глибину фізичних та душевних страждань позивача внаслідок неефективності досудового розслідування, в якому він був потерпілим, тобто тривале, понад розумним строком кримінальне провадження, та із застосуванням принципів розумності та справедливості дійшов обґрунтованого висновку про відшкодування позивачу моральної шкоди у розмірі 20 000,00 грн, що буде співмірним із перенесеними позивачем моральними стражданнями та відповідає принципу розумності та справедливості.

Доводи касаційних скарг про безпідставність задоволення позову спростовуються установленими судами обставинами у справі, зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме

в тому контексті, який, на думку відповідачів, підтверджує необґрунтованість заявлених позивачем позовних вимог щодо відшкодування йому моральної шкоди.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до положень ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися безпосередньо в оцінку доказів, оскільки він не здійснює новий розгляд справи. Велика Палата Верховного Суду зазначала подібне, наприклад, у своїй постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.

Заявники посилаються на те, що наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. При цьому не будь-яке рішення слідчого судді свідчить про протиправність дій державних органів, а мають значення конкретні обставини, встановлені таким рішенням. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності слідчих органів для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою. Реалізація особою її права на оскарження рішення, дії чи бездіяльності слідчого або прокурора під час досудового розслідування у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом,

у разі задоволення таких скарг становить достатньо справедливу сатисфакцію

з відшкодування шкоди, яку зазнав позивач. Цей висновок узгоджується

з рішеннями Європейського суду з прав людини від 25 липня 2001 року у справі «Перна проти Італії» та від 09 лютого 2007 року «Білуха проти України», де встановлено, що визнання судом порушення саме по собі становить достатньо справедливу сатисфакцію за шкоду, завдану особі.

Проте у справі, що переглядається, встановлений факт надзвичайної тривалості досудового розслідування у справі, яка об`єктивно не є занадто складною.

Зокрема, при скасуванні дев`яти постанов слідчих про закриття кримінального провадження, слідчі судді щоразу приходили до переконання про допущення істотної неповноти досудового розслідування, усунення якої потребує виконання слідчих та інших процесуальних дій, спрямованих на збирання та перевірку доказів; поверхневість здійснення досудового розслідування кримінального провадження; передчасність винесених постанов про закриття кримінального провадження без всебічного, повного та об`єктивного дослідження обставин справи та оцінки слідчим всіх зібраних та перевірених доказів тощо. У більшості випадків підставами для скасування постанов слідчих про закриття кримінального провадження було те, що слідчим при прийнятті чергового рішення залишалися поза увагою недоліки досудового розслідування, про які було зазначено в ухвалі слідчого судді про скасування попередньої постанови про закриття даного кримінального провадження. При цьому, не провівши жодної слідчої чи процесуальної дії, не з`ясувавши указаних в такій ухвалі обставин та не провівши їх аналізу, слідчий повторно виносив аналогічну за змістом постанову про закриття кримінального провадження.

Окрім того, як установлено судами, з приводу неналежного досудового розслідування в кримінальному провадженні № 42017210000000041 від 17 лютого 2017 року ОСОБА_1 звертався із заявами від 05 серпня 2022 року та

від 06 лютого 2023 року в Прокуратуру Тернопільської області, на які заявнику надавалися відповіді про те, що у вказаному кримінальному провадженні проводяться всі необхідні слідчі та процесуальні дії, прокурором у кримінальному провадженні слідчому надаються письмові вказівки, в тому числі, з метою виконання ухвал слідчих суддів.

Тобто немає підстав вважати, що слідчі органи зробили все від них залежне для того, щоб своєчасно та належним чином встановити обставини можливого вчинення працівниками правоохоронного органу завідомо незаконного затримання позивача.

У свою чергу ОСОБА_1 обґрунтував наявність у нього права на відшкодування моральної шкоди неефективністю та надмірною тривалістю здійснення кримінального провадження, в якому він є потерпілим, внаслідок чого винні особи не були притягнуті до кримінальної відповідальності.

Верховний Суд у постанові від 04 жовтня 2023 року (провадження № 61-6708св23) дійшов правового висновку, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин, необхідністю відвідування органів досудового розслідування та неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Доводи касаційних скарг про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту заподіяння йому моральних страждань,

є безпідставними, оскільки матеріалами справи доведено спричинення позивачу моральних страждань у вигляді душевних переживань, необхідності застосовувати значних зусиль для захисту своїх прав.

У відповідь на аргументи касаційної скарги прокуратури про те, що відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є Держава Україна,

а тому вона має бути відповідачем, що суди не урахували, суд касаційної інстанції зазначає таке.

Відповідно до статті 2 ЦК України держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому виступає відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави.

Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). У цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді.

Враховуючи положення наведених вище норм матеріального права, колегія суддів вважає, що відшкодування моральної шкоди, завданої неефективним та тривалим розслідуванням в межах кримінального провадження № 42017210000000041, потерпілим в якому є позивач, має бути здійснено за рахунок держави Україна, яку у цій справі представляли компетентні органи, за рахунок коштів Державного бюджету України, правильного висновку про що дійшли суди попередніх інстанцій.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Посилання заявників на загальні висновки у відповідних постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційних скарг про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановлені оскаржуваного рішення суду, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин

у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що апеляційний суд ухвалив судове рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У наведених справах суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Наведені у касаційній скарзі Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, доводи про те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 2 КПК України у взаємозв`язку

з нормами статей 1167 1173 1174 1176 ЦК України у подібних правовідносинах, не приймаються до уваги, оскільки у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Зі змісту заявлених позовних вимог, встановлених у цій справі обставин та досліджених доказів, випливає, що судами правильно застосовано до спірних правовідносин норми права, а доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що суди допустили неправильне тлумачення наведених норм або застосували закон, який не підлягав застосуванню чи не застосували закон, який підлягав застосуванню, що б дало підстави для формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Наведені у касаційних скаргах доводи заявників були предметом дослідження

в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Таким чином, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників, при цьому враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»,

§§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

Верховний Суд установив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційних скарг їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційні скарги залишені без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Суд касаційної інстанції не знаходить правових підстав для задоволення клопотання Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, про розгляд касаційної скарги у цій справі за участю його представника, оскільки за змістом частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу керівника Тернопільської обласної прокуратури та касаційну скаргу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 08 грудня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду

від 09 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник