Постанова

Іменем України

05 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 531/251/19

провадження № 61-22966св19

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 09 липня 2019 року у складі судді Попова М. С. та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Панченка О. О., Триголова В. М., Карпушина Г. Л.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою у якій просив стягнути з ОСОБА_2 борг за договором позики від 21 березня 2012 року в сумі 515
753,92 грн, що є еквівалентом 18 703,00 доларам США на курсом Національного банку України 27,576 грн за 1 долар США, а також стягнути судові витрати.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що ОСОБА_2 за договором позики укладеним в формі написаної нею власноручно 21 березня 2012 року боргової розписки отримала від позивача у борг гроші в сумі 150 000,00 грн, що еквівалентно на час отримання коштів 18 703,00 доларів США.

Відповідач зобов'язалася повернути борг на вимогу позивача.

Однак, на вимогу позивача від 28 грудня 2018 року про повернення коштів в сумі 515 753,92 грн, виходячи з курсу НБУ 27,576 грн за 1 долар США станом на 22 грудня 2018 року, направлену відповідачу поштовим відправленням, ОСОБА_2 не відреагувала, борг до цього час не повернула.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 09 липня 2019 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 21 березня 2012 року в розмірі 150 000 грн та понесені судові витрати по сплаті судового збору пропорційно до задоволених вимог в розмірі 1 499,85 грн, а всього стягнуто 151 499,85 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд виходив з того, що за змістом боргової розписки відповідач отримала гроші в національній валюті в сумі 150
000,00 грн, і зобов'язалась повернути вказані кошти, а не еквівалент в іноземній валюті на час укладення договору.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

У серпні 2019 року ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Янко О. О. звернулась до суду з апеляційною скаргою у якій, з посиланням на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року апеляційну скаргу адвоката Янко О. О., який діє в інтересах ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 09 липня 2019 року скасовано. Ухвалено нове про часткове задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 21 березня 2012 року в розмірі 461
171,09 грн та понесені судові витрати по сплаті судового збору пропорційно до задоволених вимог в розмірі 11 529,29 грн.

Постанова суду мотивована тим, що згіднорозписки наданої позивачем, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визначили грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті, тому суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про стягнення суми боргу в розмірі 150 000 в національній валюті гривні. Сума стягнення боргу має бути обчислена за курсом долара США до гривні, встановленому Національним банком України на день ухвалення рішення, тобто станом на 07 листопада 2019 року.

Згідно інформації наявної на офіційному веб-сайті Національного банку України, станом на день розгляду справи, тобто 07 листопада 2019 року, еквівалент долара США до гривні складає 24,6576, тому сума боргу, що підлягає стягненню з ОСОБА_2 становить 461 171,09 грн (18 703,00х 24,6576).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2019 року ОСОБА_2 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій, у якій просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 грудня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві Петрову Є. В., судді:

Сімоненко В. М., Мартев С. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу з Карлівського районного суду Полтавської області.

11 січня 2020 року до Верховного Суду надійшла витребовувана справа.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_2 зазначала, що в порушення положень закону, судами першої та апеляційної інстанцій належним чином не досліджено розписку від 21 березня 2012 року, не з'ясовано її справжню правову природу та не враховано доводи сторони захисту та відповідача, які спростовують факт передачі грошових коштів у сумі 150 000 грн саме у позику. Суди також не дослідили фактичну суму переданих коштів ОСОБА_1 відповідачу, оскільки в дійсності отримала від позивача грошей в розмірі 95 000 грн, що значно менше, ніж вказано в розписці.

Відповідно до розписки від 21 березня 2012 року, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві грошові кошти в тій самій сумі, що були передані йому позикодавцем. Довільний розрахунок суми позики відносно курсу української гривні до долара США на день написання розписки не може свідчити про наявність у відповідача зобов'язання повернути позивачу кошти в сумі 18 703,00 доларів США в гривнях, у відповідності до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на дату повернення позики.

Оскільки сума позики передана позивачем у національній валюті, враховуючи, що сторони не встановили обов'язку щодо порядку обрахунку гривневого еквіваленту суми позики, визначеної в доларах США, не встановлене в договорі і зобов'язання відповідача повернути суму позики з урахуванням зміни курсу української гривні до долара США, позивачу в гривні, залежно від офіційного курсу, а також не визначені обов'язки відповідача щодо можливості зміни суми позики, належної до повернення української гривні до долара США, встановленого Національним банком України на дату повернення позики, розрахунок суми позики в іноземній валюті, здійснений позивачем не може підтверджувати факт встановлення в зазначеній розписці еквівалента зобов'язання в іноземній валюті.

Оскільки розмір всіх видів доходів відповідача не може забезпечити виконання зобов'язання за договором позики в повній мірі, розпискою від 21 березня 2012 року визначений негрошовий порядок погашення заборгованості та зазначено, що належна на підставі державного акту на право приватної власності земельна ділянка, площею 5,06 га, що розташована на території Халтуринської сільської ради Полтавської області передається позивачу у постійне користування, а в разі прийняття законів про продаж земель сільськогосподарського призначення, буде передана в приватну власність ОСОБА_1. Одночасно із розпискою, незважаючи на наявність законних спадкоємців, було складено заповіт на обидві земельні ділянки, які є у власності відповідача.

Суди першої та апеляційної інстанції задовольняючи позовні вимоги, не дослідили в повній мірі наявні у справі докази, допустили процесуальні порушення не надавши оцінки показам свідків, які давали свідчення у судовому засіданні, помилково вважали укладеним саме договір позики, оскільки матеріалами справи в їх сукупності факт отримання відповідачем, саме як позики не доведено, а відтак і правові наслідки, передбачені нормами статтями 1046, 1047, 1048, 1049, 1050 ЦК України, для задоволення позову були відсутні. Вважає, що довільний розрахунок суми позики відносно курсу української гривні до долара США на день написання розписки не може свідчити про наявність у відповідача зобов'язання повернути позивачу кошти в сумі 18 703,00 доларів США в гривнях, у відповідності до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на дату повернення позики.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.

Вважає, що висновки зроблені апеляційним судом ґрунтуються на вимогах закону, доводи касаційної скарги їх не спростовують, оскільки наявність у позивача оригіналу розписки на час звернення до суду, дослідженої судами, свідчить про те, що зобов'язання з повернення позики відповідачем не виконано.

Відповідач договір позики, факту написання та підписання нею рукописної боргової розписки не оспорювала, а лише наполягала на тому, що одержала в позику меншу суму ніж зазначила особисто в розписці і борг повернула.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що 21 березня 2012 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1, в борг грошові кошти в сумі 150 000 грн, що на час складання розписки еквівалентно 18
703 доларам США, та зобов'язалася повернути їх на вимогу позивача (а. с. 25).

27 грудня 2018 року ОСОБА_1 направив поштовим відправленням відповідачу лист-вимогу про повернення коштів в сумі 515 753,92 грн, виходячи з курсу НБУ 27,576 грн за 1 долар США станом на 22 грудня 2018 року (а. с. 7,8).

Встановлено, що на день ухвалення оскаржуваного судового рішення борг ОСОБА_2 не повернула.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 1 статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 1046 ЦК України договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості.

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині 2 статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.

Частиною 2 статті 1047 ЦК України передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За змістом частини 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, дали належну оцінку борговій розписці, встановили її правову природу та дійшли обґрунтованого висновку про наявність між сторонами відносин, які виникли з договору позики, а відповідною розпискою підтверджується як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов'язання повернути ці кошти.

Так, у власноручно написаній ОСОБА_2 розписці від 21 березня 2012 року, остання вказала, що взяла у борг 150 000 грн, що еквівалентно на час отримання коштів 18
703 доларів США.

Зміст вказаної розписки про отримання грошових коштів свідчить про фактичне отримання грошей у позику та про наявність у ній зобов'язання їх повернення.

При цьому, відповідач договір позики не оспорювала, в тому числі за його безгрошовістю.

При цьому, наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця) згідно з положеннями статті 545 ЦК України вказує на те, що зобов'язання з повернення позики позичальником не виконано.

Таким чином, суди встановили справжню правову природу укладеного між сторонами договору та дійшли правильного висновку про укладення договору позики.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судами не встановлено правову природу правочину між сторонами є необґрунтованими, оскільки судами надано належну правову оцінку зібраним доказам, в тому числі змісту розписки та умов надання позики, з яких вбачається зобов'язання позичальника повернути борг позикодавцю. При цьому відповідач не надала суду жодних доказів і не обґрунтувала свої доводи про іншу правову природу укладеного між сторонами правочину.

Щодо доводів касаційної скарги про безпідставність стягнення коштів у розмірі 18

703 доларів США з перерахунком у гривні, у відповідності до офіційного курсу встановленого Національним банком України, слід зазначити наступне.

Згідно з частиною 1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частиною 1 статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Частиною 1 статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 2 статті 533 ЦК України встановлено, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Ця норма кореспондується із приписами статті 524 ЦК України, згідно з якими зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Тобто виконання зобов'язання у гривнях з урахуванням еквівалента іноземної валюти можливе лише у разі якщо сторони узгодили це у договорі.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Вказана правова позиція зазначена у постановах Верховного Суду від 14 січня 2019 року у справі № 537/6309/16-ц (провадження № 61-43424св18) та від 26 лютого 2020 року у справі № 357/5634/18-ц (провадження № 61-11515св19).

Судами попередніх інстанцій, враховуючи встановлену статтею 204 ЦК України презумпцію правомірності правочину, встановлено, що між сторонами існують договірні правовідносини з позики, позичальником не виконані зобов'язання перед позикодавцем та кошти, отримані у позику, не повернуті, у зв'язку із чим наявні правові підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача суми боргу за договором позики.

Також слід зазначити, що судом апеляційної інстанції правильно застосовано до спірних правовідносин норми частини 2 статті 533 ЦК України в частині стягнення з відповідача боргу за договором позики у розмірі 461 171,09 грн.

Колегія суддів вважає безпідставними доводи касаційної скарги щодо передачі позивачу в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення в рахунок сплати боргу, оскільки відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження цього, а довідка Мартинівської сільської ради Карлівського району Полтавської області № 398 від 27 лютого 2019 року не підтверджує цієї обставини.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують та фактично зводяться до незгоди заявника з мотивами, з яких суди виходили, вважаючи обґрунтованими вимоги позивача, та з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. А. Калараш

С. П. Штелик