ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2024 року

м. Київ

справа № 307/185/22

провадження № 61-12693св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Тячівська державна нотаріальна контора Закарпатської області, Тересв`янська селищна рада Тячівського району Закарпатської області, ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області

від 08 грудня 2022 року у складі судді Сойми М. М. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 06 липня 2023 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Джуги С. Д., Мацунича М. В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Тячівської державної нотаріальної контори Закарпатської області, Тересв`янської селищної ради Тячівського району Закарпатської області та ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом.

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Тячівської державної нотаріальної контори Закарпатської області, Тересв`янської селищної ради Тячівського району Закарпатської області та ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом.

Позов обґрунтовував тим, що мати позивача - ОСОБА_3 померла

ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що складено відповідний актовий запис за № 14, а батько - ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що складено відповідний актовий запис за № 85. Особисте розпорядження на випадок своєї смерті батьки не складали.

Нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_4 (батьком) у цілому на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Тересв`янською селищною радою Тячівського району 29 лютого 1960 року за № НОМЕР_2.

Позивач постійно проживав у житловому будинку АДРЕСА_1 .

У грудні місяці 2020 року із отриманої позовної заяви в цивільній справі

№ 307/3817/20 та долучених до неї копій письмових доказів позивачу стало відомо, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом

ВТА 788756 від 19 листопада 2012 року, спадкова справа № 672/2012, реєстровий № 3-3215, його сестра - ОСОБА_2 , стала власником спадкового майна, а саме житлового будинку АДРЕСА_1 та претендує на земельну ділянку, яка закріплена за цим домогосподарством.

Позивач зазначав, що на момент смерті батьків він постійно проживав у їх будинку, а тому вважається таким, що прийняв спадщину, оскільки не відмовився від неї та фактично вступив в управління та володіння спадковим майном.

Після ознайомлення позивача з матеріалами спадкової справи з`ясувалося, що при поданні заяви про прийняття спадщини за законом за померлим ОСОБА_4 . ОСОБА_2 повідомила нотаріусу неправдиві відомості щодо дійсного кола спадкоємців, у результаті чого отримала оскаржуване свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Позивач вказував, що свідоцтво про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_2 видано з порушенням встановленого порядку, чим порушуються його права як спадкоємця, який фактично прийняв спадщину за померлими батьками.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 08 грудня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, зареєстроване в реєстрі за № 3-3215, видане в м. Тячів Закарпатської області 19 листопада

2012 року державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Дуйчаком Т. А., спадкоємцю ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , його дочці - ОСОБА_2 , мешканці

АДРЕСА_1 , на спадщину, на яку видано це свідоцтво, і складається із цілої частини житлового будинку з надвірними спорудами за АДРЕСА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, щопозивач ОСОБА_1 як спадкоємець першої черги за законом прийняв спадщину після смерті батька - ОСОБА_4 , не відмовлявся від спадщини та має право на отримання частки у спадковому майні, а оспорюване свідоцтво про право на спадщину за законом, видане

відповідачу - ОСОБА_2 державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори, порушує право позивача на спадщину, яка відкрилася після смерті їх батька - ОСОБА_4 , а тому таке свідоцтво про право на спадщину за законом належить визнати недійсним і ухвалене рішення у цій справі відновить права позивача.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 06 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Тячівського районного суду від 08 грудня 2022 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції та вказав, що ОСОБА_1 вважається таким, що фактично прийняв спадщину за батьком ОСОБА_4 , у зв`язку з чим видане 19 листопада 2012 року ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок із надвірними спорудами за АДРЕСА_1 порушує спадкові права позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2023 року до Верховного Суду,

ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Тячівського районного суду Закарпатської області.

13 вересня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої

статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що судами розглянуто справу без урахування висновків щодо застосування пункту 1 частини першої

статті 549 ЦК УРСР у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 536/1261/17, від 25 листопада 2020 року у справі № 631/1153/13-ц, від 15 березня 2023 року у справі № 205/7888/20, від 26 лютого 2020 року у справі № 396/167/17, від 14 червня 2023 року у справі № 559/4056/13-ц.

Також вказує, що суд установив факт реєстрації позивача за спільною адресою з батьком на підставі недопустимого та недостовірного доказу.

Крім цього, зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо можливості доведення місця реєстрації осіб в період до 2011 року за допомогою інформації органів Державної міграційної служби України.

У касаційній скарзі зазначає, що суди не надали оцінки всім аргументам учасників справи, а саме доказам, які надала відповідач: постанові Тячівського районного суду Закарпатської області від 25 лютого 2003 року у справі № 2-355/03; постанові відділу ДВС Іллічівського районного відділу управління юстиції у м. Маріуполі Донецької області від 07 квітня 2003 року; рішенню Тячівського районного суду Закарпатської області від 31 серпня 2005 року у справі № 2-910/5.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що позивач ОСОБА_1 , є сином ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , що підтверджено копією свідоцтва про його народження (т. 1. а. с. 8).

Мати позивача ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а батько позивача

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що також підтверджено відповідними свідоцтвами (т. 1 а. с. 9, 10).

На виконання запиту суду Тячівська державна нотаріальна контора надала суду належним чином завірену копію спадкової справи № 672/2012 року до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 , яку розпочато 19 листопада 2012 року та закінчено 19 листопада 2012 року, яку досліджено судом в судовому засіданні та яка містить докази, якими підтверджено наступні обставини.

Батькові позивача ОСОБА_4 за час життя належав на праві власності 1/1 частина (в цілому) житловий будинок з надвірними спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право особистої власності на будівництво, виданого виконкомом Тересв`янської селищної ради депутатів трудящих за № НОМЕР_2 від 29 лютого 1960 року, зареєстрованого в Тячівському районному підприємстві технічної інвентаризації за реєстровим номером № 306 в реєстраційній книзі № 03. Вказана обставина підтверджена копією свідоцтва про право особистої власності на забудову та витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно Тячівського районного підприємства технічної інвентаризації (т. 1 а. с. 90, 91).

Також з матеріалів спадкової справи відомо, що 19 листопада 2012 року відповідач ОСОБА_2 звернулася до Тячівської державної нотаріальної контори із заявою при видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , та який постійно проживав на АДРЕСА_1 . У цій заяві відповідач ОСОБА_2 вказала, що спадкоємцем за законом є вона, дочка померлого ОСОБА_2 , інших спадкоємців, передбачених статтею 1261 ЦК України, немає (т. 1 а. с. 78).

Того ж дня, 19 листопада 2012 року державний нотаріус Тячівської державної нотаріальної контори Дуйчак Т. А. видав свідоцтво про право на спадщину за законом, зареєстроване в реєстрі за № 3-3215, спадкова справа № 672/2012 року, спадкоємцю ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , його дочці, ОСОБА_2 , мешканці АДРЕСА_1 , на спадкове майно, на яке видано це свідоцтво, що складається з цілої частини житлового будинку, що знаходиться на АДРЕСА_1 , належного померлому

ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право особистої власності на будівництво, виданого виконкомом Тересв`янської селищної ради депутатів трудящих за № НОМЕР_2 від 29 лютого 1960 року, зареєстрованого в Тячівському районному підприємстві технічної інвентаризації за реєстровим номером № 306 в реєстраційній книзі

№ 03 (т. 1 а. с. 96).

Про наявність свідоцтва про право на спадщину за законом від 19 листопада

2012 року, за яким ОСОБА_2 без відома позивача в цілому успадкувала майно після смерті батька ОСОБА_4 , позивач ОСОБА_1 дізнався у грудні 2020 року в ході розгляду цивільної справи № 307/3817/20, яка перебувала на розгляді Тячівського районного суду Закарпатської області, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом.

З довідки, виданої позивачу ОСОБА_1 виконавчим комітетом Тересв`янської селищної ради Тячівського району Закарпатської області 14 грудня 2021 року відомо, що на день смерті батька позивача ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з ним постійно проживали: син ОСОБА_1 , невістка ОСОБА_5 , онук ОСОБА_6 та онук ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 12).

Згідно паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 позивач ОСОБА_1 значиться зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 , з 12 вересня 2014 року, тобто, з часу видачі нового паспорта громадянина України у зв`язку із втратою позивачем попереднього паспорта громадянина України (т. 1 а. с. 15).

Згідно відомостей відділу обліку та моніторингу інформації місця проживання ГУДМС України в Закарпатській області від 23 травня 2022 року встановлено місце проживання позивача ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , яке зареєстровано з 12 вересня 2014 року (т. 1 а. с. 73).

Згідно відповіді на запит суду, Тячівський відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області, як орган реєстрації, що на час відкриття спадщини 30 грудня 2003 року забезпечував ведення картотек з питань реєстрації фізичних осіб, надав суду інформацію, відповідно до якої встановлено, що станом на 30 грудня 2003 року позивач ОСОБА_1 , був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 152).

В судовому засіданні у своїх поясненнях сторони визнали ту обставину, що житловий будинок, що знаходиться у АДРЕСА_1 , та житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_2 , є одним і тим самим житловим будинком з різною нумерацією, яка змінювалася у зв`язку зі зміною нумерації будинків в смт Тересва, а отже, на підставі частини першої статті 82 ЦПК України ця обставина не підлягає доказуванню і суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цієї обставини та добровільності її визнання сторонами.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Спадкові відносини регулюються ЦК України, законами України «Про нотаріат», «Про міжнародне приватне право», іншими законами, а також прийнятими відповідно до них підзаконними нормативно-правовими актами.

Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Пунктом 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня

1994 року № 18/5, яка діяла на час відкриття спадщини, було визначено, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути, зокрема, запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.

Згідно пунктів 3.21, 3.22 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, який був чинним на час видачі оспорюваного свідоцтва, спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї. У разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець на день смерті спадкодавця проживав разом із цим спадкодавцем.

Дослідивши зібрані у справі докази суд встановив, що станом на час відкриття спадщини позивач був зареєстрований у спірному житловому будинку та довів належними і допустимими доказами, що він як спадкоємець після смерті батька ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , прийняв спадщину шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном.

Також суд зазначив, що докази, які надала відповідач ОСОБА_2 не підтверджують факту реєстрації позивача на час відкриття спадщини у м. Маріуполі Донецької області.

У постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі

№ 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) викладено правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 536/1261/17, від 25 листопада 2020 року у справі № 631/1153/13-ц, від 15 березня 2023 року у справі № 205/7888/20, від 26 лютого 2020 року у справі № 396/167/17, від 14 червня 2023 року у справі № 559/4056/13-ц у подібних правовідносинах є безпідставними, оскільки висновки у цій справі і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у тих випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що оскаржувані судові рішення, постановлені за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи. Водночас, як свідчить характер доводів заявника, останні фактично зводяться до незгоди із наданою судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.

Також суд касаційної інстанції відхиляє довід касаційної скарги, що судами не було досліджено докази, які подавала відповідач на підтвердження місця проживання позивача, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі надані докази та виклали їх оцінку у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_2 доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Інші відповідачі ухвалені у справі судові рішення не оскаржують, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування ухвалених у цій справі рішень в частині, що їх стосується.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області

від 08 грудня 2022 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 06 липня 2023 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров