Постанова

Іменем України

13 травня 2019 року

м. Київ

справа № 165/2559/16-ц

провадження № 61-35990св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_6 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах її неповнолітнього сина ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Нововолинської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 17 січня 2018 року в складі судді Ушакова М. М. та постанову Апеляційного суду Волинської області від 11 квітня 2018 року в складі колегії суддів: Карпук А. К., Киці С. І., Здрилюк О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У травні 2016 року ОСОБА_6 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про вселення в житлове приміщення та усунення перешкод у користуванні житлом.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що разом із неповнолітнім ОСОБА_2 , 2003 року народження , зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 . У цій квартирі була зареєстрована та проживала до дня смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1, її матір - ОСОБА_7 Крім позивачів, у квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5

Ще при житті матері, у лютому 2001 року, за заявою ОСОБА_3 , за згодою усіх повнолітніх осіб, що зареєстровані в квартирі, житловою комісією Житлово-комунального підприємства № 1 Житлово-комунального об`єднання Нововолинської міської ради розподілено особові рахунки. ОСОБА_3 визнано наймачем приміщення площею 20,35 кв. м, а її матір ОСОБА_7 - наймачем приміщення загальною площею 26,85 кв. м у квартирі АДРЕСА_1 . Кожен із квартиронаймачів оплачував житлово-комунальні послуги за ту площу, квартиронаймачем якої був.

Позивач зазначає, що ніколи не втрачала інтересу до цього житла, у ньому знаходяться її та покійної матері речі та меблі, до сьогоднішнього дня оплачує житлово-комунальні послуги. Проте після смерті матері відповідачі змінили замок на вхідних дверях, позбавивши її доступу до квартири.

Враховуючи наведене, позивач просила суд вселити її разом із неповнолітнім сином у квартиру АДРЕСА_1 та зобов`язати відповідачів не чинити перешкод у користуванні житлом.

У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що ОСОБА_6 більше 10 років не проживає за вказаною адресою, а тому втратила право на житло.

Враховуючи наведене, ОСОБА_3 просив визнати ОСОБА_6 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Ухвалою Нововолинського міського суду Волинської області від 17 жовтня 2016 року вказані позовні заяви об`єднані в одне провадження.

Рішенням Нововолинського міського суду Волинської області від 17 січня 2018 року позов ОСОБА_6 задоволено. Вселено ОСОБА_6 та її неповнолітнього сина ОСОБА_2 , 2003 року народження у квартиру АДРЕСА_1 та зобов`язано ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 не чинити перешкод у користуванні вказаною квартирою. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_6 , суд першої інстанції виходив із того, що остання є наймачем приміщення площею 26,85 кв. м у квартирі АДРЕСА_1 на підставі укладеного між нею та ЖКП № 1 м. Нововолинська договору найму житлового приміщення, неповнолітній син ОСОБА_2 є членом її сім`ї, а тому останні мають право користування спірним житловим приміщенням та підлягають вселенню до нього. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив із того, що право користування ОСОБА_6 та неповнолітнього ОСОБА_2 житловим приміщенням площею 26,85 у квартирі АДРЕСА_1 ніяким чином не порушує права користування ОСОБА_3 та членів його сім`ї житловим приміщенням площею 20,35 кв. м у квартирі № 1 за цією ж адресою , наймачем якої є відповідач. Крім того, позивачами за зустрічним позовом не доведено відсутності ОСОБА_6 та її неповнолітнього сина у спірному житловому приміщенні понад встановлений строк без поважних причин.

Постановою Апеляційного суду Волинської області від 11 квітня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У травні 2018 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 17 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 11 квітня 2018 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовити, а зустрічний позов задовольнити, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що ОСОБА_6 із 2002 року не проживає у спірній квартирі, а тому втратила право користування нею, вказані обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами, яким суди не надали належної оцінки в ухвалених рішеннях. Крім того, суди не застосували закон, який підлягав застосуванню, враховуючи характер спірних правовідносин, а саме статтю 107 ЖК України, яка передбачає, що наймач або член його сім`ї, який вибув на інше місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. Суд апеляційної інстанції у своїй постанові зазначив, що ОСОБА_6 ніколи не була членом його сім`ї, проте це посилання апеляційного суду є помилковим, з огляду на те, що ОСОБА_6 є його рідною племінницею (кровна спорідненість), що свідчить про неповне з`ясування обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано справу та надано строк для подання відзиву на неї.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів відповідають вимогам ЦПК України (у редакції на час їх ухвалення) щодо законності та обґрунтованості.

Судом встановлено, що рішенням Нововолинського міського суду від 02 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 27 квітня 2017 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2017 року, постановленим у справі № 165/732/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ЖКП № 1 м. Нововолинська , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_6 , про визнання дій незаконними, встановлено, що житлова комісія ЖКП-1 Нововолинської міської ради 10 лютого 2001 року здійснила розподіл особових рахунків між ОСОБА_3 та матір`ю позивача - ОСОБА_7 , в результаті чого фактично уклала два самостійні договори найму житлового приміщення. ОСОБА_3 визнаний квартиронаймачем приміщення площею 20,35 кв. м, ОСОБА_7 . - квартиронаймачем приміщення площею 26,85 кв. м у квартирі АДРЕСА_1 . ОСОБА_6 разом із неповнолітнім ОСОБА_2 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 .

Після смерті ОСОБА_7 , рішенням житлової комісії ЖКП № 1 Нововолинської міської ради від 20 січня 2016 року ОСОБА_6 визнано наймачем за раніше укладеним договором найму житлового приміщення за адресою:

АДРЕСА_2 та квартира АДРЕСА_1 утворилась внаслідок укладення самостійних договорів найму з позивачем та відповідачем на житлові приміщення у раніше існуючій квартирі № 1 , тому вхід у ці житлові приміщення є спільним. При цьому, ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 не заперечували тієї обставини, що після смерті матері позивача змінили замок у вхідних дверях, чим позбавили ОСОБА_6 та її малолітнього сина ОСОБА_2 доступу до квартири, квартиронаймачем якої вона є.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Аналіз приведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім`ї наймача в установленому законом порядку.

Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшли правильних висновків про задоволення позовних вимог ОСОБА_6 та відмову в задоволенні зустрічного позову, з тих підстав, що ОСОБА_8 є наймачем приміщення площею 26,85 кв. м у квартирі АДРЕСА_1 на підставі укладеного між нею та ЖКП № 1 м. Нововолинська договору найму житлового приміщення, неповнолітній син ОСОБА_2 є членом її сім`ї, а тому останні мають право користування спірним житловим приміщенням та підлягають вселенню до нього. При цьому, судами правильно встановлено, що причиною непроживання ОСОБА_6 у квартирі з часу смерті її матері - липня 2015 року, є створені відповідачами перешкоди в цьому, що виключає можливість визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не застосували закон, який підлягав застосуванню, враховуючи характер спірних правовідносин, а саме статтю 107 ЖК України, яка передбачає, що наймач або член його сім`ї, який вибув на інше місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це, не заслуговують на увагу, оскільки апеляційний суд у своєму рішенні навів підстави для незастосування вказаної статті до виниклих між сторонами правовідносин.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_6 не є членом сім`ї ОСОБА_3 здійснив неповне з`ясування обставин справи, не мають значення для розгляду цієї справи та не впливають на правильність висновків судів по суті вирішення позовів.

Інші доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права, підстави для їх скасування відсутні.

Суди забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального чи процесуального права, що може бути підставою для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 17 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 11 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. В. Ступак С. О. Погрібний Г. І. Усик