Постанова

Іменем України

13 травня 2019 року

м. Київ

справа № 148/1417/17-ц

провадження № 61-39773св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_4 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Тульчинська державна нотаріальна контора, Сектор з питань державної реєстрації Тульчинської районної державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 – ОСОБА_5 на постанову Апеляційного суду Вінницької області від 14 травня 2018 року у складі колегії суддів: Копанчук С. Г., Оніщук В. В., Медведецького С. К.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Тульчинської державної нотаріальної контори, Сектору з питань державної реєстрації Тульчинської районної державної адміністрації про визнання договору дарування удаваним, внесення змін в реєстр права власності.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що 05 серпня 2003 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір про відчуження житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . При зверненні до суду із позовом про визнання будинку спільною власністю подружжя, його розділ, та розділ спільного майна подружжя їй стало відомо, що в дійсності при відчуженні житлового будинку укладений не договір купівлі-продажу, а договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 житловий будинок. Факт укладення саме договору купівлі продажу, а не договору дарування визнано ОСОБА_2 у Тульчинському районному суді при розгляді цивільної справи за її позовом до ОСОБА_3 , де ОСОБА_2 допитувався як свідок. Вважає договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 удаваним правочином, так як в дійсності між ними досягнуті домовленості про укладення саме договору купівлі-продажу. За житловий будинок продавцю сплачені грошові кошти, жодної безоплатної передачі житлового будинку не було.

Враховуючи викладене позивач просила поновити строк для звернення до суду, визнати договір дарування житлового будинку, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений Тульчинською державною нотаріальною конторою 05 серпня 2003 року за реєстром № 2489 удаваним правочином, визнавши укладений договір договором купівлі-продажу, внести зміни у Єдиний державний реєстр прав власності на нерухоме майно в частині назви укладеного правочину, змінивши його на договір купівлі-продажу.

Рішенням Тульчинського районного суду від 15 лютого 2018 року поновлено ОСОБА_4 строк звернення до суду. Позов задоволено. Визнано договір дарування житлового будинку, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений Тульчинською державною нотаріальною конторою 05 серпня 2003 року за реєстровим № 2489 удаваним правочином. Визнано договір укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений Тульчинською державною нотаріальною конторою 05 серпня 2003 року за реєстровим № 2489 - договором купівлі-продажу. Внесено зміни у Єдиний державний реєстр прав власності на нерухоме майно в частині назви укладеного правочину, змінивши на договір купівлі-продажу. Судові витрати залишено за сторонами.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що майнові права позивача, як особи, яка проживала з ОСОБА_3 однією сім'єю без укладення шлюбу, порушені та підлягають захисту, а спірний договір дарування є удаваним правочином, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 для приховування договору купівлі-продажу житлового будинку. При цьому під час укладання 05 серпня 2003 року договору дарування у ОСОБА_2 було відсутнє волевиявлення на безоплатну передачу спірного житлового будинку у власність ОСОБА_3 , передача майна здійснена за умови оплати її вартості, що суперечить положенням статті 243 ЦК УРСР (у редакції 1963 року) щодо суті договору дарування, як безоплатного.

Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 14 травня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4

Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду виходив із того, що позивач не є стороною спірного договору дарування, питання про створення нею та ОСОБА_3 спільної часткової власності на будинок та визначення ступеня участі в набутті майна працею й коштами, позивачем не ставилось, докази не надавались. Обставини спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу до 01 січня 2004 року, на які посилається позивач, без вимог про визнання за нею права спільної часткової власності на будинок, правового значення не мають, а тому і не є підставою вважати цей будинок об'єктом спільної сумісної власності її та ОСОБА_3

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У липні 2018 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Вінницької області від 14 травня 2018 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що позивач звернулась до суду з позовом про визнання будинку спільною власністю подружжя, його розділ, та розділ спільного майна подружжя. Вже при розгляді тієї цивільної справи їй стало відомо, що в дійсності при купівлі житлового будинку укладений не договір купівлі-продажу, а договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 житловий будинок.

У жовтні 2018 року на адресу суду від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він зазначив, що до моменту укладення договору, разом із позивачем він не вів спільного господарства, шлюб між ними зареєстрований у 2005 році, а тому наміру із позивачем укладати договір він не мав.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2018 року відкрито провадження у справі та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Судом установлено, що 05 серпня 2003 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , укладений договір дарування житлового будинку по АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом Тульчинської державної нотаріальної контори Мовчан В. І. та зареєстрований у реєстрі за № 489.

Звертаючись до суду із позовом про визнання вказаного договору дарування удаваним правочином, ОСОБА_4 вказувала на те, що цей будинок придбаний ОСОБА_3 за відплатним договором у період коли вони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а тому вказаний договір перешкоджає їй реалізувати своє право на судовий захист у іншому судовому провадженні, де вона звернулася із позовом про поділ майна подружжя.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР, оскільки відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до статті 243 ЦК Української РСР за договором дарування одна сторона передає другій стороні майно у власність і він вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Договір дарування опосередковує перехід майна від однієї особи до іншої, при цьому дарувальник і обдарований є юридично рівноправними суб'єктами. Для договору дарування необхідна наявність взаємного волевиявлення сторін, без якої цей договір не вважається укладеним. Договір дарування завжди є безоплатним договором. У зв'язку з цим дарувальник не має права вимагати від обдарованого зустрічних дій майнового характеру. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому, і тому він належить до реальних договорів. Майно, що передається за договором дарування, переходить у власність від однієї особи (дарувателя) до іншої (обдарованого). Тому майно, що передається, повинне бути власністю дарувателя.

Договір дарування укладається в формі, яка визначається загальними правилами цивільного законодавства про форму договорів (статті 43, 44, 46 ЦК Української РСР).

Відповідно до статті 58 ЦК Української PCP недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки.

Мнима угода нікчемна, оскільки при її здійсненні відсутня головна ознака угоди - її спрямованість на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Мнима угода може бути укладена в протизаконних цілях (наприклад, лжедарування майна з метою приховати його від конфіскації) і без таких цілей, але в будь-якому випадку вона абсолютно недійсна, бо суб'єкти, щo здійснюють її, не бажають і не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються угодами такого типу.

Згідно із частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (аналогічні положення містять пункти 1, 2 частини першої статті 57 СК України). Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України від 07 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність» (далі - Закон України «Про власність»), відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР) та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються. Так, згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток (аналогічне положення містить і частина перша статті 368 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України)). За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо. Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сімї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 01 січня 2004 року особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю,у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно дорозміру внеску, є її власністю. Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення частини першої статті 24 КпШС України, частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться впостановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» та від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».

Саме до цього по суті зводяться правові висновки, що викладені в судових рішеннях від 24 липня 2013 року у справі № 6-19562св13, від 18 березня 2013 року у справі № 6-44349св12, від 29 лютого 2012 року у справі № 6-250св12.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Таким чином, зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Установивши , що ОСОБА_4 не є стороною оспорюваного нею договору дарування, та не надала доказів того, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 був придбаний нею та ОСОБА_3 за період спільного проживання сторін у справі без реєстрації шлюбу внаслідок їхньої спільної праці, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки за відсутності доказів про те, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, ОСОБА_4 не має права оскаржувати договір дарування будинку, укладений 05 серпня 2003 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2

Таким чином, правильно установивши обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов аргументованого висновку про те, що позивачем обраний неефективний спосіб захисту своїх прав, оскільки закон у цьому випадку забороняє оспорювати дійсність договору особою, яка не є його стороною, оскільки ОСОБА_4 не надала доказів того, що спірний будинок отриманий ОСОБА_3 у період їхнього спільного проживання без реєстрації шлюбу внаслідок їх спільної праці як сім'ї.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи. Однак згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Розглядаючи зазначений позов, суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Вінницької області від 14 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

С. О. Погрібний

Г. І. Усик