Постанова

Іменем України

11 червня 2020 року

м. Київ

справа № 359/281/18-ц

провадження № 61-14032св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - керівник Бориспільської місцевої прокуратурив інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації,

відповідачі: Бориспільська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 на постанову Київського апеляційного суду від 28 травня 2019 року у складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Мазурик О. Ф., Стрижеуса А. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2018 року керівник Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся до суду із позовом до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області (далі - Бориспільська РДА), ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на земельну ділянку, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що перевіркою законності відведення у власність громадянам земельних ділянок на території Головурівської сільської ради Київської області встановлено, що розпорядженнями Бориспільської РДА від 25 липня 2008 року № 5039 та № 5037, а також № 4928 від 24 липня 2008 року ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 передано у приватну власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Головурівської сільської ради.

На підставі цих розпоряджень були видані державні акти на право приватної власності на землю, а саме: ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер 3220882900:03:002:0198, ОСОБА_4 - 1,8368 га, кадастровий номер 3220882900:03:002:0220; ОСОБА_3 - 2,0000 га, кадастровий номер 3220882900:03:002:0200.

В подальшому вказані земельні ділянки були відчужені на користь ОСОБА_1 . Отже, кінцевим власником спірних земельних ділянок на даний час являється ОСОБА_1 .

Прокурор вказував, що під час прийняття оскаржуваних розпоряджень Бориспільська РДА перевищила свої повноваження та всупереч чинному законодавству незаконно розпорядилася землею, яка відноситься до категорії земель водного фонду.

Також зазначав, що вказані земельні ділянки накладаються на водні поверхні та острови акваторії Канівського водосховища річки Дніпро. Тому землі, які передані Бориспільською РДА у власність громадян, є землями водного фонду і не могли бути придатними для ведення особистого селянського господарства.

Спірні земельні ділянки не могли бути надані у приватну власність, оскільки відносяться до земель водного фонду, щодо них встановлений спеціальний правовий режим - обмежено в обороті, передача їх у приватну власність відбулась з порушенням встановленого законом порядку.

Враховуючи вищевикладене, прокурор просив суд: визнати недійсними розпорядження Бориспільської РДА № 5039 від 25 липня 2008 року, № 4928 від 24 липня 2008 року, № 5037 від 25 липня 2008 року;визнати недійсними наступні державні акти, якими посвідчено право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки, які розташовуються на території Головурівської сільської ради Бориспільського району, а саме: серії ЯЛ № 326997 від 22 липня 2010 року на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882900:03:002:0198, площею 2,0000 га; серії ЯЛ № 326994 від 22 липня 2010 року на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882900:03:002:0200, площею 2,0000 га; серії ЯЛ № 326995 від 22 липня 2010 року на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882900:03:002:0220, площею 1,8368 га; витребувати на користь держави, в особі Київської обласної державної адміністрації, із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з наступними кадастровими номерами: 3220882900:03:002:0198, 3220882900:03:002:0200 та 3220882900:03:002:0220, загальною площею 5,8368 га, які розташовані на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2019 року у складі судді Журавського В. В. у задоволенні позову керівника Бориспільської місцевої прокуратури відмовлено.

Судове рішення місцевого суду мотивовано тим, що земельні ділянки, які були виділені у власність ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 належали до земель водного фонду, що підтверджується листом КДП «Київгеоінформатика» від 04 серпня 2017 року та схемами накладення земельних ділянок, згідно яких передані у власність останніх земельні ділянки накладаються на водну поверхню та острови акваторії Канівського водосховища на річці Дніпро, а тому Бориспільська РДА не мала права розпоряджатися земельними ділянками та передавати їх у власність. Разом із тим, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки прокурор звернувся до суду із пропуском строку позовної давності, на застосуванні якого наполягали відповідачі.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 28 травня 2019 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2019 року скасовано.

Позов керівника Бориспільської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації задоволено.

Визнано недійсним розпорядження Бориспільської РДА № 5039 від 25 липня 2008 року, № 4928 від 24 липня 2008 року, № 5037 від 25 липня 2008 року.Визнано недійсними державні акти: серії ЯЛ № 326997 від 22 липня 2010 року на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882900:03:002:0198, площею 2,0000 га; серії ЯЛ № 326994 від 22 липня 2010 року на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882900:03:002:0200, площею 2,0000 га; серії ЯЛ № 326995 від 22 липня 2010 року на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882900:03:002:0220, площею 1,8368 га, якими посвідчено право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки, які розташовуються на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області.

Витребувано на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки: з кадастровим номером 3220882900:03:002:0198, площею 2,0000 га; кадастровим номером 3220882900:03:002:0200, площею 2,0000 га; з кадастровим номером 3220882900:03:002:0220, площею 1,8368 га, які розташовуються на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позовні вимоги керівника Бориспільської місцевої прокуратури Київської області, апеляційний суд погодився із висновком місцевого суду, що спірні земельні ділянки належать до земель водного фонду, а тому Бориспільська РДА не мала права розпоряджатися вказаними земельними ділянками та передавати їх у приватну власність.

Разом із тим, судом апеляційної інстанції зазначено, що висновки суду першої інстанції про те, що керівником Бориспільської місцевої прокуратури Київської області було пропущено строк позовної давності, оскільки при здійсненні належним чином своїх повноважень Київська обласна державна адміністрація повинна була дізнатись про порушення своїх прав ще у квітні 2010 року, є помилковими. Судом вказано, що матеріали справи не містять доказів того, що Київська обласна державна адміністрація отримувала від Бориспільської РДА або інших осіб оспорювані розпорядження, у яких йде мова про відведення у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства (ріллі) на території Головурівської сільської ради Бориспільського району, крім того з них не вбачається порушення права щодо розпорядження водними ресурсами, оскільки такі містять неправдиві відомості щодо статусу земельної ділянки. Таким чином, відсутні докази того, що Київська обласна державна адміністрація знала, що спірні земельні ділянки накладаються на водні поверхні та острови акваторії Канівського водосховища річки Дніпро раніше 04 серпня 2017 року.

Таким чином, апеляційний суд, встановивши відсутність пропуску строку позовної давності, дійшов висновку, що витребування спірних земельних ділянок ОСОБА_1 відповідає критерію законності, оскільки органом державної влади було порушено вимоги Водного кодексу України та Земельного кодексу України, а ОСОБА_1 не мала перешкод у доступі до законодавства й в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що вказані ділянки перебувають у межах прибережної зони захисної смуги, а тому вибули із володіння держави із порушенням закону, що ставить її добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під сумнів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У вересні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 лютого 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що оскаржувані розпорядження було прийнято 24-25 липня 2008 року, а прокурор звернувся до суду із вказаним позовом у 2017 році, тобто через де'ять років після їх прийняття Бориспільською РДА. Зазначає, що на позови прокуратури поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Позовна давність для пред'явлення позову прокурором починається не лише від дня, коли прокурор або державний орган, в інтересах якого заявлений позов, довідався про порушення прав, а й від дня, коли прокурор або такий державний орган могли (мали можливість) про це довідатися.

Посилається на те, що 16 квітня 2010 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про Звіт Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування фактів порушення посадовими особами державних адміністрацій Київської області Конституції України і чинного законодавства України при наданні та переоформленні прав на земельні ділянки». На засіданнях Тимчасової слідчої комісії детально обговорювались питання щодо виявлення фактів порушень посадовими особами державних адміністрацій Київської області Конституції України та законодавства України при наданні та переоформленні прав на земельні ділянки. В тому числі детальному вивченню та аналізу членам комісії було запропоновано виявленні факти в Бориспільській РДА.

Отже, як Київській обласній державній адміністрації, так і органам прокуратури ще у квітні 2010 року стало відомо про численні фати порушення земельного законодавства з боку Бориспільської РДА, їм було доручено посилити нагляд за додержанням земельного законодавства, здійснити перевірку діяльності усіх посадових осіб, що свідчить про те, що прокурор міг довідатися про наявність вказаних розпоряджень та здійснити перевірку їх законності ще у квітні 2010 року.

За таких обставин твердження прокурора, що він довідався про порушення прав держави в особі Київської обласної державної адміністрації лише у травні 2017 року, не відповідають дійсності, оскільки при належному виконанні своїх повноважень він міг зробити це раніше у 2010 році.

Крім того, зазначає, що в силу положень статті 33 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» Київська обласна державна адміністрація при належному здійсненні своїх повноважень в частині контролю за діяльністю Бориспільської РДА не могла не довідатися та не виявити наявність оскаржуваних рішень та здійснити їх скасування.

Відчуження земельної ділянки відбулось на підставі розпорядження органу державної влади в особі Бориспільської РДА. При цьому підготовка цього розпорядження, виготовлення відповідної технічної документації, затвердження її, реєстрація права власності на землю відбувалось за участю інших державних органів, зокрема, управління земельних ресурсів у Бориспільському районі надавало свої висновки при виготовленні технічної документації на спірну земельну ділянку. Тобто державі в особі утворених нею органів, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було і об'єктивно могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу вчинення цього порушення.

Також касаційна скарга містить посилання на те, що апеляційним судом не було перевірено підстав представництва прокурором інтересів держави у даній справі.

Крім того, вказує, що судове рішення апеляційного суду фактично призвело до позбавлення ОСОБА_1 права власності та порушення статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу

У вересні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 від прокуратури Київської області, у якому вказано, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Розпорядженням Бориспільської РДА № 4928 від 24 липня 2008 року затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 2,0000 га, на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області для ведення особистого селянського господарства.

Іншими розпорядженнями Бориспільської РДА № 5037 та № 5039 від 25 липня 2008 року затверджено проекти землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 земельних ділянок, площею відповідно 1,8368 га та 2,0000 га, на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області для ведення особистого селянського господарства.

На підставі вказаних розпоряджень Управлінням земельних ресурсів у Бориспільському районі були видані наступні державні акти на право власності на земельні ділянки: серії ЯЖ № 680786, що посвідчує право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, площею 2,0000 га, з кадастровим номером 3220882900:03:002:0200 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться в адміністративних межах Головурівської сільської ради Бориспільського району; серії ЯЖ № 680785 , що посвідчує право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 2,0000 га, з кадастровим номером 3220882900:03:002:0198, яка знаходиться в адміністративних межах Головурівської сільської ради Бориспільського району: серії ЯЖ № 680787 , що посвідчує право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку, площею 1,8368 га, з кадастровим номером 3220882900:03:002:0220, яка знаходиться в адміністративних межах Головурівської сільської ради Бориспільського району.

25 грудня 2008 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу відчужив належну йому земельну ділянку на користь ОСОБА_3 . У зв`язку з цим ОСОБА_3 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 326995, що посвідчує її право власності на земельну ділянку, площею 2,0000 га, з кадастровим номером 3220882900:03:002:0220 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться в адміністративних межах Головурівської сільської ради Бориспільського району.

30 грудня 2008 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу відчужили належні їм земельні ділянки на користь ОСОБА_5 . У зв`язку з цим ОСОБА_5 отримала державний акт на право власності на земельні ділянки серії ЯЛ № 326997 та ЯЛ №326994 з кадастровими номерами 3220882900:03:002:0198 та 3220882900:03:002:0200 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, які знаходяться в адміністративних межах Головурівської сільської ради Бориспільського району.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно 22 липня 2010 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_5 відчужила належні їй земельні ділянки на користь ОСОБА_1 .

Власником спірних земельних ділянок на даний час є ОСОБА_1 .

Згідно листа ДП «Київгеоінформатика» № 01-01/445 від 04 серпня 2017 року земельні ділянки з кадастровими номерами 3220882900:03:002:0198, 3220882900:03:002:0200, 3220882900:03:002:0220 повністю накладаються на землі водного фонду, а саме на водну поверхню та острови акваторії Канівського водосховища на річці Дніпро.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК Українипроводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до статті 21 ЗК Українипорушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про наданняземель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК Українидо земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Стаття 59 ЗК Українипередбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК Україниземлі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера,водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян для ведення особистого селянського господарства, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК Українита статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК Українита статтями 1, 88-90 ВК України.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водоймів уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій установлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434(далі - Порядок), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Таким чином, встановивши, що земельні ділянки, які передані розпорядженнями Бориспільської РДАу власність громадян, є землями водного фонду, щодо яких установлено спеціальний правовий режим - обмеження в обороті (статті 20, 21, 60, 61 ЗК Українита статті 88, 89 ВК України), суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про незаконність таких розпоряджень, а тому ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 незаконно отримали у приватну власність земельні ділянки водного фонду, які накладаються на землі водного фонду, а саме: водну поверхню та острови акваторії Канівського водосховища на річці Дніпро.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсними державних актів, якими посвідчено право власності на спірні земельні ділянки за ОСОБА_1 , та які розташовані на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області та витребування земельних ділянок на користь держави із чужого незаконного володіння.

Щодо доводів касаційної скарги відносно пропуску строку позовної давності

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором перебіг позовної давності, за загальним правилом, починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття«сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Судами встановлено, що Бориспільською РДА та представником ОСОБА_1 - ОСОБА_6 заявлялись клопотання про застосування строків позовної давності (а. с., 107-113; 152-153, т. 1).

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що державі в особі її органів, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було і об'єктивно могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу вчинення цього порушення.

Разом із тим, з такими доводами погодись не можна, оскільки про порушення вимог земельного законодавства при прийнятті оскаржуваних розпоряджень, органам прокуратури стало відомо у травні 2017 року під час опрацювання документації із землеустрою на спірну земельну ділянку, отриманої від ГУ Держгеокадастру у Київській області та за результатом опрацювання листа КДП «Київгеоінформатика».

Крім того, з тексту оскаржуваних розпоряджень не вбачається, що спірні земельні ділянки є землями водного фонду та розташовані у межах прибережної захисної смуги, а тому дізнатися про незаконність передачі землі у приватну власність прокурор міг лише внаслідок витребування та ретельного дослідження всієї землевпорядної документації, перевірки дійсного розташування земельних ділянок на місцевості з залученням спеціалістів землевпорядних організацій, отримання від них додаткових відомостей тощо.

Також не можна погодитись із посиланнями заявника на те, що про порушене право Київська обласна державна адміністрація могла довідатися ще у квітні 2010 року з посиланням на те, що чисельні факти порушень земельного законодавства з боку Бориспільської районної державної адміністрації були предметом розгляду Бориспільської міжрайонної прокуратури, яка витребовувала оскаржувані розпорядження 17 лютого 2009 року, а 16 квітня 2010 року Верховною Радою України прийнята постанова «Про Звіт Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування фактів порушення посадовими особами державних адміністрацій Київської області Конституції України і чинного законодавства України при надані та переоформленні прав на земельні ділянки», оскільки у зазначених документах відсутні дані про те, що Київська обласна державна адміністрація була повідомлена про те, що земельні ділянки, які надані у власність фізичним особам на підставі оскаржуваних розпоряджень накладаються на землі водного фонду.

Таким чином, вбачається, що суд апеляційної інстанцій дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не було пропущено строку позовної давності, на застосуванні якої наполягали відповідачі.

Серед іншого, слід зазначити, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК Українита ВК Українитреба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п'ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) не вбачала підстав для відступу від правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18).

Щодо доводів касаційної скарги відносно неврахування апеляційний судом практики Європейського суду з прав людини

Заявник вказує, що позбавлення ОСОБА_1 власності через дев'ять років після її набуття з підстав недобросовісної поведінки органів державної влади призвело до порушення статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених закономі загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із закономі з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ встановлює, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Усунення перешкод державі у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що вона належить до земель водного фонду, а саме до акваторії Канівського водосховища.

Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об'єктів (абзац перший пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України).

Отже, таке використання земельних ділянок водного фонду, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об'єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об'єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

З огляду на це законобмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком визначених цілей.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України). Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

З урахуванням зазначеного, Верховний Суд вважає, що в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельних ділянок, ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ці земельні ділянки належать до земель водного фонду.

З огляду на характер спірних правовідносин, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.У справі, рішення в якій переглядаються, суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки, яка знаходиться під водною поверхнею а також є островами в акваторії Канівського водосховища, спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, та їх передання у власність.

Посилання у касаційній скарзі на те, що прокурор не мав права звертатися до суду із вказаним позовом, не можуть бути прийняті судом, оскільки, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор реалізує конституційну функцію представництва інтересів держави.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Отже, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції з дотриманням вимог статей 263-265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об`єктивно з`ясував обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано задовольнив позов керівника Бориспільської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 28 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович