Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.08.2023 року у справі №201/8058/21
Постанова КЦС ВП від 09.08.2023 року у справі №201/8058/21

Постанова

Іменем України

09 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 201/8058/21

провадження № 61-6921ск22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Черниш Євген Володимирович,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Іванютін?Сандомирський Леонід Олегович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дрозд Роман Юрійович, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 березня 2022 року у складі судді Батманової В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2022 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Черниша Є. В. (далі - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Черниш Є. В.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Іванютін-Сандомирський Л. О., про скасування рішення про державну реєстрацію речового права.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 16 червня 2021 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , яка раніше належала їй на праві приватної власності.

Позивач наголошувала на тому, що 05 серпня 2021 року вона дізналась про здійснення приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Чернишом Є. В. запису про право власності від 15 червня 2021 року № 42534281.

Підставою виникнення права власності відповідача ОСОБА_2 став укладений з нею змішаний договір з елементами позики та іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г., реєстровий № 3061 від 31 липня 2018 року та договір про внесення змін до змішаного договору іпотеки з елементами позики від 30 липня 2020 року.

Реєстрація права власності за ОСОБА_2 відбулася згідно з висновком про вартість об`єкта оцінки від 14 червня 2021 року за ціною 1 224 841,00 грн, замовником якого нібито виступила вона, проте жодного такого висновку вона не замовляла. Отже, іпотекодержателем іпотекодавцеві не повідомлено вартість об`єкта, за яким здійснено позасудове стягнення, а висновок про вартість об`єкта оцінки від 14 червня 2021 року не відповідає вартості предмета іпотеки.

Крім того, зобов`язання позивача є припиненими у зв`язку із тим, що відповідач ОСОБА_2 ухилявся від виконання умов договору іпотеки, що полягало в тому, що він не надавав позивачеві відповідного письмового підтвердження після отримання коштів в рахунок погашення заборгованості.

Також позивачем було з`ясовано той факт, що 18 червня 2021 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Іванютіним?Сандомирським Л. О. було зроблено запис про іпотеку щодо спірного майна за № 4259439 на підставі змішаного договору іпотеки з елементами договору позики, укладеного 18 червня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Позивач вважала, що оцінка майна, на підставі якої ОСОБА_2 звернув стягнення на предмет іпотеки за змішаним договором від 31 липня 2018 року була проведена всупереч встановленими законодавством правилам та стандартам, що, в свою чергу, призвело до набуття ним права власності на предмет іпотеки за заниженою вартістю.

Також позивачем було зазначено, що існує невідповідність вимоги про повернення коштів умовам змішаного договору від 31 липня 2018 року в частині заборгованості, що призвело до неправильного розрахунку суми штрафу, що є суттєвою перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Щодо підстав для визнання недійсним договору від 18 червня 2021 року позивач звертала увагу на те, що надання позики ОСОБА_3 ОСОБА_2 розміром 2 168 000,00 грн у готівковій формі є порушенням граничного розрахунку, встановленого Національним банком України, що, в свою чергу, є порушенням частини третьої статті 1087 ЦК України та статті 203 ЦК України та застосування наслідків, передбачених статтею 215 ЦК України.

На підставі викладеного, позивач просила:

скасувати рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округа Черниша Є. В. від 16 червня 2021 року та запис про право власності № 42534281 з одночасним припиненням права власності ОСОБА_2 на майно - квартиру АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_1 з поновленням за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру;

визнати недійсним змішаний договір іпотеки з елементами договору позики від 18 червня 2021 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , реєстровий № 3037, та посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Іванютіним?Сандомирським Л. О.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 березня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами порушення норм матеріального права, зокрема, постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що слугували б підставою для скасування реєстрації права власності на спірну квартиру та поновлення права власності позивача. Посилання позивача щодо розміру переданої позики та недотримання безготівкової форми розрахунку, як підставу визнання недійсним договору між відповідачами, не знайшли свого законного обґрунтування та не є підставами для визнання недійсним змішаного договору іпотеки з елементами договору позики від 18 червня 2021 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Рішення суду першої інстанції суддею Батмановою В. В. не підписано.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2022 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 березня 2022 року скасовано з урахуванням частини 7 статті 268 ЦПК України, як таке, що не підписано суддею Батмановою В. В., що є обов`язковою підставою для його скасування. Апеляційний суд ухвалив у цій справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що порушень процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно не встановлено, тому відсутні підстави для задоволення позову в частині скасування рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Черниша Є. В. від 16 червня 2021 року та запису про право власності № 42534281 з одночасним припиненням права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 . Крім того, незгода позивача з розміром її заборгованості за змішаним договором від 31 липня 2018 року (яка включає нарахований відповідачем ОСОБА_2 штраф), з урахуванням підстав та предмету цього позову, не може слугувати підставою для його задоволення.

Також апеляційний суд, відмовляючи у визнанні недійсним оспорюваного договору, виходив з відсутності підстав для визнання його недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка їх подала

У касаційній скарзі, поданій у липні 2022 року, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дрозд Р. Ю., просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні її позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію, визнання недійсним договору та ухвалити в цій частині нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити, скасувати рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Черниша Є. В. від 16 червня 2021 року № 58783171 та запис про право власності від 15 червня 2021 року № 42534281 з одночасним припиненням права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , і поновленням за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру;

визнати недійсним змішаний договір іпотеки з елементами договору позики від 18 червня 2021 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , реєстровий № 3037, та посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Іванютіним?Сандомирським Л. О., в іншій частині вказане судове рішення залишити без змін, посилаючись нанеправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у:

постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 127/8068/16?ц (61-5164св18) щодо згоди іпотекодавця на передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), яке не є беззастережною, а залежить від низки умов, а саме: чинності іпотеки, невиконання або неналежного виконання основного зобов`язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно;

постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 березня 2021 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18), постановах Верховного Суду: від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 11 червня 2020 року у справі № 914/953/19, від 12 серпня 2020 року у справі № 921/353/19, від 15 січня 2020 року у справі № 199/4062/17 (провадження № 61-26920св18), від 15 грудня 2021 року у справі № 725/1058/20 (провадження № 61-1477св21), де зазначено про те, що письмова вимога від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності повинна містити інформацію про вартість майна, за якою відбулось зарахування вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватись з власником майна;

постанові Верховного Суду від 03 червня 2021 року у справі №199/6839/19 (провадження № 61-14739св20), де зазначено, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною при зарахуванні вимог шляхом проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки;

постанові Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 369/5589/19 (провадження № 61-5027св21), що відсутність у матеріалах справи відомостей про отримання боржником письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, інформації про вартість майна, за якою відбулось зарахування вимог, враховуючи те, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватись з власником майна, свідчить про те, що при реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем було порушено вимоги Закону України «Про іпотеку». Обов`язковість перевірки судом наявності виконання зобов`язання, його розміру, направлення вимоги про усунення порушень, факту проведення та узгодження оцінки іпотечного майна;

постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18) щодо того, що оцінка предмета іпотеки здійснена суб`єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу, без виходу на місце без огляду самого об`єкта будівництва не відповідає дійсній ринковій вартості спірного нерухомого майна;

постанові Верховного Суду від 16 грудня 2019 року у справі № 211/2171/15-ц, відповідно до якої звіт про оцінку майна, у тому числі, має містити письмову заяву оцінювача про якість використаних вихідних даних та іншої інформації, особистий огляд об`єкту оцінки (у разі неможливості особистого огляду - відповідні пояснення та обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки), що є важливими для підтвердження та об`єктивності оцінки майна і висновку про його вартість;

постановах Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі 921/38/16-г/3, від 01 жовтня 2020 року у справі № 2-2394/10 (провадження № 61-19310св19), від 15 жовтня 2020 року у справі № 917/628/17, від 07 квітня 2021 року № 753/3055/18 (провадження № 61-15879св20), від 10 серпня 2021 року у справі № 461/4240/17 (провадження № 61-13852св20), від 22 вересня 2021 року у справі № 161/11771/20 (провадження № 61-3484св21), де вказано, що підготовці та проведенню незалежної експертизи майна має передувати ознайомлення з об`єктом оцінки шляхом доступу до нього. Експертна оцінка майна була проведена з порушенням норм чинного законодавства, оскільки суб`єкт оціночної діяльності не здійснював повного огляду нерухомого майна, що могло вплинути на визначення вартості оцінюваного майна;

постанові Верховного Суду від 23 вересня 2021 року у справі № 912/642/20, де зроблено висновок, що підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію;

постановах Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 761/11601/19 (провадження № 61-3609св21), від 10 листопада 2021 року у справі № 715/2670/19 (провадження № 61-3609св21), від 01 вересня 2021 року у справі № 726/763/19 (провадження № 61-17709св20) щодо відсутності визначеної ціни позову на час вчинення реєстраційної дії;

постановах Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року у справі № 161/15629/19 (провадження № 61-10805св20), від 15 січня 2020 року у справі № 209/2599/17 (провадження № 61-5415св19), від 18 листопада 2020 року у справі № 750/5622/19 (провадження № 61-17150св19), від 11 жовтня 2021 року у справі № 486/454/20 (провадження № 61-9735св21), від 09 червня 2021 року у справі № 569/15704/18 (провадження № 61-871св21), від 07 липня 2021 року у справі № 369/5589/19 (провадження № 61-5097св21), від 26 січня 2022 року у справі № 766/20475/18 (провадження № 61-16279св21), від 28 квітня 2022 року у справі № 638/4457/19 (провадження № 61-4642св21), від 18 травня 2022 року у справі № 303/5957/19 (провадження № 61-4617св21), де вказано, що на державного реєстратора під час вчинення такої реєстраційної дії законом покладено обов`язок не тільки формально перевірити наявність поданих документів за переліком, передбаченим пунктом 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), необхідних для реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, а й, передусім, встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства. Такий обов`язок покладений на державного реєстратора згідно з правилом частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»;

постановах Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 947/25597/19, від 11 грудня 2019 року у справі № 139/929/17 (провадження № 61?43998св18), у яких зроблено висновок, що при розгляді заяви та документів, доданих до неї, державний реєстратор повинен пересвідчитись у відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрацій прав;

постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18), від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц (провадження № 14-661цс18), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 61-397цс19), постановах Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц (провадження № 61-13586св20), від 04 квітня 2022 року у справі № 947/28651/19 (провадження № 61-9667св21), від 24 травня 2022 року у справі № 203/2577/19 (провадження № 61-11123св21), відповідно до яких у державній реєстрації прав може бути відмовлено через невідповідність поданих на реєстрацію документів, вимогам, встановленим Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»;

постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 12-112цс19), постановах Верховного Суду від 29 квітня 2021 року у справі № 761/37287/16-ц (провадження № 61?9727св19), від 06 жовтня 2021 року у справі № 754/8547/19 (провадження № 61-10163св21), де зроблено висновок, що реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання;

постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 199/4062/17 (провадження № 61-26920св18) щодо направлення іпотекодержателем відповідного повідомлення на адресу іпотекодателя відповідно до вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку»;

постанові Верховного Суду від 31 липня 2020 року у справі № 607/11516/18 (провадження № 61-9151св18) щодо отримання іпотекодавцем інформації про вартість майна, за якою відбулось зарахування вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватись з власником майна перед зверненням стягнення на предмет іпотеки;

постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 953/3824/20, де підставою для повернення справи до суду першої інстанції суд касаційної інстанції зазначив, що постанова апеляційного суду не містить правової оцінки обставинам порушення відповідачем частини третьої статті 1087 ЦК України та норм Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення»;

постанові Верховного Суду від 10 червня 2021 року у справі № 754/9834/18 (провадження № 61-7827св20), у якій зазначено, що основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до/або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язання договору; приховування справжніх намірів учасників правочину;

постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду України: від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2690цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, відповідно до яких укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України;

постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 910/23097/17 (провадження № 12-3гс21), що для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи;

постановах Верховного Суду України від 20 травня 2014 року у справі № 64/366-10 (провадження № 6-20гс14) та від 18 травня 2016 року у справі № 922/51/15, що залишення без уваги ключових доводів сторони є прямим порушенням процесу;

постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 523/18181/18 (провадження № 61-14767св19), від 09 червня 2021 року у справі № 521/14321/19 (провадження № 61-11753св20), що відмова відкласти засідання за наявності поважних причин неявки є порушенням права сторони брати участь у судових засіданнях, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечень проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

постановах Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 711/263/21 (провадження № 61-2715св22), від 12 серпня 2020 року у справі № 363/2990/17 (провадження № 61-46607св18), від 03 лютого 2021 року у справі № 761/38886/19 (провадження № 61-3263св20), від 06 квітня 2022 року у справі № 757/34078/14 (провадження № 61-9895св21), про те, що нез`ясування причини відкладення розгляду справи, ненадання їм належної оцінки свідчить про порушення судом закріпленого у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу рівності сторін.

Не погоджується заявник у касаційній скарзі з тим, що державний реєстратор під час проведення реєстраційних дій не пересвідчився у відсутності підстав для відмови у проведенні такої реєстрації.

Також заявник у касаційній скарзі звертає увагу на те, що оспорюваний правочин є фіктивним і не спрямований на настання реальних наслідків.

Крім того, у касаційній скарзі заявник посилається на невідповідність висновку експерта про вартість об`єкта оцінки від 14 червня 2021 року законодавству про оцінку, посилаючись на те, що ринкова вартість спірної квартири станом на 15 червня 2021 року становить 2 230 800 грн, натомість відповідно до висновку експерта на день реєстрації за відповідачем ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру вартість предмета іпотеки відповідно до вказаного висновку склала 1 224 841 грн.

Доводи інших учасників справи

У вересні 2022 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Заєць П. Л., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказував, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для її скасування немає.

У жовтні 2022 року та у липні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дрозд Р. Ю., подала до Верховного Суду пояснення на відзив на касаційну скаргу, де навела аргументи аналогічні доводам, викладеним у касаційній скарзі.

Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу з Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.

У вересні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2023 року справу призначено до розгляду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 31 липня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений змішаний договір з елементами позики та іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г. за реєстровим № 3061, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала 1 391 000 грн, що в еквіваленті на час укладання договору за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становить 52 000 доларів США, зі строком повернення не пізніше 31 липня 2019 року. ОСОБА_1 передала в іпотеку ОСОБА_2 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 (а. с.34-36, т. 1).

30 липня 2019 року між цими ж сторонами укладено договір про внесення змін до змішаного договору з елементами позики та іпотеки, посвідченого 31 липня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г. за реєстровим № 3061, яким сторони продовжили дію вказаного договору на один рік, тобто до 31 липня 2020 року, та узгодили, що сума боргу на день укладення договору про внесення змін до вказаного договору складає 757 500 грн, що за курсом НБУ станом на 30 липня 2019 року складає 30 000 дол. США (а. с. 33, т. 1).

Також судами встановлено та не заперечувалось позивачем, що у зв`язку із невиконанням умов зазначеного договору щодо повернення грошових коштів, ОСОБА_2 було направлено вимоги 11 березня 2021 року та 12 квітня 2021 року, які були отримані ОСОБА_1 14 квітня 2021 року.

16 червня 2021 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , яка належала позивачеві ОСОБА_1 .

Підставою виникнення у відповідача ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру зазначено змішаний договір з елементами позики та іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г., реєстровий № 3061, від 31 липня 2018 року та договір про внесення змін до змішаного договору з елементами позики та іпотеки від 30 липня 2019 року.

18 червня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений змішаний договір іпотеки з елементами договору позики реєстровий № 3037, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Іванютіним-Сандомирським Л. О.

За змістом цього договору ОСОБА_3 (позикодавець) передає у власність ОСОБА_2 (позичальнику) грошові кошти в сумі 2 168 000 грн, що на день підписання цього договору становить еквівалент 80 000 дол. США за курсом комерційного банку, обраного за погодженням сторін, станом на 18 червня 2021 року, строком до 18 червня 2026 року включно (пункт 1). Відповідно до пункту 2 цього договору позичальник зобов`язується повернути позикодавцю суму позики в розмірі 2 168 000 грн, але в будь-якому разі не менше суми, що на день повернення коштів становитиме еквівалент 80 000 дол. США за курсом комерційного банку, обраним сторонами на день повернення коштів в строк, зазначений у пункті 1 договору.

Згідно з пунктом 11 зазначеного договору сторони домовились, що виконання зобов`язання за цим договором забезпечується іпотекою нерухомого майна, а саме - квартири АДРЕСА_1 . За згодою сторін вартість предмета іпотеки складає 2 168 000 грн (пункт 12 договору).

Також судами встановлено, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 лютого 2022 року у справі № 201/469/21 ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Батова Л. Г., про припинення зобов`язання та стягнення моральної шкоди. Вказане рішення набрало законної сили.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції повністю відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою та другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні і суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України, сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

За приписами статті 509 ЦК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору ( частина друга статті 628 ЦК України).

Судами встановлено, що між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 31 липня 2018 року укладено змішаний договір з елементами позики та іпотеки, та додатковий договір до нього. Відповідно до умов договору ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 1 391 000 грн (52 000 дол. США за курсом НБУ на час укладання договору), зі строком повернення 31 липня 2019 року, а ОСОБА_1 передала в іпотеку ОСОБА_2 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .

Вказаним договором його сторони узгодили, що у випадку, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язань за цим договором (а саме: повернення коштів повністю або частково), таке зобов`язання іпотекодавцем в повному обсязі, або частині виконано не буде, іпотекодержатель має право одержати задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: за рахунок коштів, виручених від реалізації предмета іпотеки, одержати задоволення своїх вимог згідно з пунктом 19 цього договору на свій розсуд переважно перед іншими кредиторами або залишити у своїй власності предмет іпотеки.

Пунктом 19 договору, його сторонами, позивачем ОСОБА_1 як позичальником та іпотекодавцем та відповідачем ОСОБА_2 як позикодавцем та іпотекодержателем, встановлено, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, якщо після закінчення строку виконання зобов`язань на письмову вимогу іпотекодержателя іпотекодавець та/або позичальник протягом 30-ти банківських днів не виконають умов пунктів 1?4 цього договору.

Зі змісту наведених норм вбачається, що застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановлюючим документом.

Отже, законодавцем визначено як спосіб позасудового врегулювання зобов`язань іпотекодавця перед іпотекодержателем передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону, на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору.

Завершенням позасудового врегулювання спору є державна реєстрація прав власності на предмет іпотеки, що виступає забезпеченням за основним зобов`язанням за іпотекодержателем.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону від 01 липня 2004 року 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності.

Відповідно до пунктів 1, 2, 10 частини третьої статті 10 цього Закону державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

За частиною першою статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону № 1952-IV перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам (частина 8 статті 18 цього Закону).

Згідно з пунктом 57 Порядку, для державної реєстрації прав, що набуваються, змінюються або припиняються у зв`язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість набуття, зміни чи припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.

Відповідно до підпункті 1-4 частини першої пункту 61 Порядку для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: засвідчена іпотекодержателем копія письмової вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцю та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; засвідчена іпотекодержателем копія повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, з відміткою про вручення адресату, або засвідчена іпотекодержателем копія рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, з позначкою про відмову адресата від одержання такого відправлення, або засвідчені іпотекодержателем копії рекомендованих поштових відправлень або поштових відправлень з оголошеною цінністю (поштових конвертів), якими не менше ніж двічі з періодичністю не менше ніж один місяць надсилалася вимога, зазначена у підпункті 1 цього пункту, та які повернулися відправнику у зв`язку із відсутністю адресата або закінченням встановленого строку зберігання поштового відправлення, або засвідчені іпотекодержателем паперові копії електронного листа, яким за допомогою засобів інформаційної, телекомунікаційної або інформаційно-телекомунікаційної системи, що забезпечує обмін електронними документами, надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, та електронного службового повідомлення відповідної системи, яким підтверджується доставка відповідного електронного листа за адресою електронної пошти адресата (у разі коли договором з іпотекодавцем або боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, передбачено можливість обміну електронними документами); довідка іпотекодержателя, що містить відомості про суму боргу за основним зобов`язанням станом на дату не раніше трьох днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації та відомості про вартість предмета іпотеки, визначену суб`єктом оціночної діяльності, станом на дату не раніше 90 днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

У наведених нормах визначено вичерпний перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону № 1952-IV та статті 37 Закону України «Про іпотеку» порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора під час її проведення, і ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

Апеляційний суд, перевіряючи доводи апеляційної скарги дійшов висновку, що дії ОСОБА_2 щодо визначення вартості предмету іпотеки, перед набуттям у власність предмету іпотеки повністю відповідали вимогам Закону України «Про іпотеку».

Посилання позивача на те, що вартість предмета іпотеки під час позасудового звернення стягнення, повинна узгоджуватись між сторонами є помилковими.

Частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Апеляційний судом встановлено, що ОСОБА_2 надіслав на адресу позивача відповідну вимогу, яку вона отримала (а. с.181-185, т .1).

У постанові від 29 вересня 2020 року у справі №757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що у разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем у загальному порядку.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд зауважив, що позивач не надала доказів, що повідомлення (вимогу) вона не отримувала, як і не спростувала факту направлення іпотекодержателем такого повідомлення.

Апеляційний суд звернув увагу на те, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в частині порушення порядку позасудового врегулювання спору спростовуються матеріалами реєстраційної справи №238705101210, які долучені до справи (а.с.142-219, т. 1).

З укладеного між сторонами змішаного договору з елементами позики та іпотеки від 31 липня 2018 року вбачається, що предмет іпотеки оцінено у сумі 1 391 000 грн. Сторони дійшли згоди відносно оціночної вартості предмета іпотеки.

Відповідно до положень частини п`ятої статті 37 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності.

Право власності на предмет іпотеки ОСОБА_2 набуто 16 червня 2021 року, тоді як письмові вимоги про усунення порушення основного зобов`язання направлено боржникові у березні, квітні 2021 року. З огляду на те, що вимога була отримана ОСОБА_1 та не була виконана, а звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося 16 червня 2021 року, то ОСОБА_2 не було порушено вимоги Закону України «Про іпотеку» та постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Дії ОСОБА_2 щодо визначення вартості предмета іпотеки перед набуттям у власність предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльністі, повністю відповідали вимогам Закону України «Про іпотеку».

Сам змішаний договір з елементами позики та іпотеки (зокрема пункт 19) не містить інших вимог звернення стягнення на предмет іпотеки, які б стверджували, що вартість предмета іпотеки під час позасудового звернення стягнення, повинна узгоджуватись між сторонами.

Отже, з урахуванням того, що порушень процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно не встановлено, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині скасування рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Черниша Є. В. від 16 червня 2021 року та запису про право власності № 42534281 з одночасним припиненням права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 лютого 2022 року у справі № 201/469/21 ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Батова Л. Г., про припинення зобов`язання (за змішаним договором з елементами позики та іпотеки від 31 липня 2018 року, з врахуванням договору про внесення змін до змішаного договору з елементами позики та іпотеки від 30 липня 2019 року) та стягнення моральної шкоди. У вказаному рішенні зазначено, що заборгованість позивачем не погашена в повному обсязі. Вказане рішення, станом на час розгляду даної справи в апеляційному порядку, не оскаржено.

Згідно з положеннями частини першої статті 215 ЦК України, правочин може бути визнаний недійсним лише на підставах, визначених законом, та з застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Підставами недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

У справі, яка переглядається, установлено, що позивач просила визнати недійсним змішаний договір іпотеки з елементами договору позики від 18 червня 2021 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , реєстровий номер 3037, та посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Іванютіним?Сандомирським Л. О. Отже, власником спірної квартири є ОСОБА_2 з підстав невідповідності статтям 234 1087 ЦК України.

Статтею 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Варто зауважити, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 березня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів перевищення вартості предмета іпотеки та витрат, у задоволенні позовних вимог відмовлено. Зі змісту цього рішення вбачається, що позивач просила суд стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошові кошти у розмірі 1 571 895 грн у рахунок суми, яка є перевищенням 90 відсотків вартості предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1 , ринковою вартістю на 15 червня 2022 року 2 513 800 грн та, яка набута у власність ОСОБА_2 над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя за змішаним договором з елементами позики та іпотеки, що був посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Л.Г., реєстровий № 3061 від 31 липня 2018 року (https://reyestr.court.gov.ua/ Review/109376562). Вказане рішення набрало законної сили.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, у тому числі й тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного їй суб`єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення зобов`язання зі сплати грошових коштів, в тому числі на відшкодування шкоди або виконання судового рішення.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) вказано, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Такий правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 359/5497/20 (провадження № 61-3747св23).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про визнання оспорюваного договору недійсним та відмовляючи у задоволенні вказаних позовних вимог, апеляційний суд обґрунтовано виходив з відсутності підстав для визнання його за статтею 234 ЦК України недійсним.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) задля юридичної визначеності в застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Суд касаційної інстанції відхиляє доводи ОСОБА_1 про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 березня 2021 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14?22цс19), від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18), постановах Верховного Суду: від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 11 червня 2020 року у справі № 914/953/19, від 12 серпня 2020 року у справі № 921/353/19, від 15 січня 2020 року у справі № 199/4062/17 (провадження № 61-26920св18), від 02 вересня 2020 року у цій справі (провадження № 61?27970св18), від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17 (провадження № 61-10929св20), від 15 грудня 2021 року у справі № 725/1058/20 (провадження № 61-1477св21), оскільки вважає, що ці справи є відмінними від справи, яка переглядається, за істотними правовими ознаками, отже, ці справи не є подібними.

Також посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 31 липня 2020 року у справі № 607/11516/18 (провадження № 61-9151св18) щодо отримання іпотекодавцем інформації про вартість майна, за якою відбулось зарахування вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватись з власником майна перед зверненням стягнення на предмет іпотеки, не беруться до уваги, оскільки у справі, що переглядається, предметом позову є скасування рішення приватного нотаріуса про проведення державної реєстрації; натомість у справі, на яку посилається заявник, предметом спору було звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів.

У постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 199/4062/17 (провадження № 61-26920св18) щодо направлення іпотекодержателем відповідного повідомлення на адресу іпотекодателя відповідно до вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку», на яку посилається заявник у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень, суд касаційної інстанції виходив з того, що у матеріалах справи відсутні будь-які інші повідомлення або листи, які надіслані на адресу боржника (іпотекодавця) та містять інформацію про розмір боргу та обраний банком спосіб реалізації свого права, який зазначений в іпотечному застереженні. Натомість у справі, яка переглядається містяться численні вимоги відповідача ОСОБА_2 до позивача, подані ним через приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Батову Л. Г., із зазначенням суми боргу та повідомлення в разі невиконання боржником вимоги, звернути стягнення на предмет іпотеки у спосіб обумовлений сторонами у договорі.

Суд касаційної інстанції вважає безпідставними та не бере до уваги посилання в касаційній скарзі на неврахування судами правової позиції Верховного Суду при розгляді аналогічних справ, викладених, зокрема, в постанові від 13 жовтня 2021 року у справі № 161/15629/19 (провадження № 61-10805св20), оскільки вказана справа не є релевантною для цієї справи, яка переглядається. У справі № 161/15629/19 (провадження № 61?10805св20) вказано, що встановлені судом апеляційної інстанції фактичні обставини свідчать про те, що боржнику та майновому поручителю, який є відмінним від боржника, письмові вимоги кредитора не були вручені, тому з огляду на положення пункту 3 частини першої статті 24 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» станом на 28 лютого 2017 року державному реєстратору не було надано документів, необхідних для проведення державної реєстрації права власності на спірне нежитлове приміщення нотаріальної контори, тому були відсутні визначені законом підстави для прийняття оскарженого рішення. Водночас у справі, що переглядається, судами встановлено, що вимоги позичальником до боржника надсилались у встановленому законом порядку, про що також свідчить копія реєстраційної справи № 2387051012101, яка була надана приватним нотаріусом за клопотанням позивача (а. с. 142-220, т. 1).

Отже, у зазначених справах встановлені інші фактичні обставини та інші підстави позову, що у свою чергу призводить до іншого матеріально?правового регулювання спірних відносин.

Колегія суддів не бере до уваги посилання у касаційній скарзі на те, що укладенням оспорюваного договору від 18 червня 2021 року порушено положення статті 1087 ЦК України щодо перевищення граничної суми розрахунків, зокрема, отриманої позики, а тому він підлягає визнанню його недійсним.

Так, у пункті 7.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) викладено висновок, що порушення встановленої законодавством граничної суми розрахунків може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але не впливає на чинність розрахунків і не заперечує самого факту проведення розрахунків. Отже, ані встановлення факту нездійснення розрахунків у безготівковій формі, ані наявність законодавчої заборони на здійснення розрахунків готівкою понад певну граничну суму, не може вважатись підтвердженням того, що фактичні розрахунки сторонами в готівковій формі не здійснювались.

У справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник в касаційній скарзі, встановлені різні фактичні обставини.

Посилання заявника у касаційній скарзі на залишення поза увагою апеляційним судом невідповідності звіту про оцінку вартості спірної квартири, складеного 14 червня 2021 року ТОВ «Мегаліт-Експерт» вимогам чинного законодавства було предметом дослідження апеляційним судом у сукупності з іншими доказами, наданими учасниками справи, та таким обставинам була надана належна оцінка.

Також у касаційній скарзі заявник наголошує на порушенні апеляційним судом її права на участь у судовому засіданні, мотивуючи це тим, що ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 01 червня 2022 року справу, що переглядається, було призначено до апеляційного розгляду на 21 червня 2022 року о 09:30 год. Заявник вказує, що 20 червня 2022 року її представником подано клопотання про відкладення розгляду справи через перебування його на стаціонарному лікуванні із зазначенням, що лікарняний лист буде надано пізніше. Проте, незважаючи на вказані обставини, апеляційний суд розглянув справу без участі її представника, жодним чином не мотивуючи відхилення такого клопотання.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вказані аргументи не бере до уваги, оскільки відповідно до вимог статті 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Як вбачається з матеріалів справи, сторони були повідомлені належним чином про час і місце розгляду справи, призначеної на 21 червня 2022 року на 09:30 год.

Водночас неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (частина друга статті 372 ЦПК України).

Крім того, як вбачається зі змісту протоколу судового засідання № 705492 Дніпровського апеляційного суду, складеного 21 червня 2022 року секретарем судового засідання Кругман А. М. (а.с. 75-76, т. 2), судове засідання розпочато о 09:43 год. та завершено о 09:50 год. В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частину судового рішення. Водночас, клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Дрозда Р. Ю. зареєстроване апеляційним судом 21 червня 2022 року об 11:50 год. (а. с. 91?94, т. 2), тобто після закінчення апеляційним судом судового розгляду.

Таким чином, з урахуванням вказаних обставин, порушення апеляційним судом права позивача на участь у судовому розгляді її апеляційної скарги, з урахуванням вимог частини другої статті 372 ЦПК України, не встановлено.

При цьому суд врахував усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Ураховуючи викладене, касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, суд касаційної інстанції доходить висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, судове рішення прийнято з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 402 406 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дрозд Роман Юрійович, залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук