Постанова

Іменем України

08 травня 2019 року

м. Київ

справа № 522/13747/15-ц

провадження № 61-28870св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - заступник військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника військового прокурора Південного регіону України на рішення Приморського районного суду м. Одеси у складі судді Нікітіної С. Й. від 22 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Ващенко Л. Г., Плавич Н. Д., від 16 травня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2015 року заступник військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси (далі - КЕВ м. Одеси) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на майно.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі рішення виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих від 29 травня 1951 року Міністерство оборони України є єдиним власником адміністративної будівлі АДРЕСА_1 , яка перебуває на балансі та обліку КЕВ м. Одеси. Внаслідок безпідставного прийняття органами місцевого самоврядування у 1997-2005 роках низки рішень щодо включення зазначеного нерухомого майна до складу комунальної власності, видачі свідоцтв про право власності, які судовими рішеннями визнані недійсними, вказана адміністративна будівля була розділена на два самостійні об`єкти - площею 1 578,9 кв. м, власником якого з 01 червня 2010 року є Одеська міська рада, та площею 80,3 кв. м, якому присвоєно № 101 , власником якого з 26 липня 2010 року є ОСОБА_1 .

З урахуванням зазначеного позивач на підставі статей 328, 392 ЦК України просив визнати за державою Україна в особі Міністерства оборони України право державної власності на об`єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення № 101, загальною площею 80,3 кв. м, по АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 листопада 2016 року у задоволенні позову заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Одеси відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння держави та було неодноразово відчужено, а тому у даному випадку застосування положення статті 392 ЦК України є неможливим, однак позивач не позбавлений права звернутися до суду з позовом, застосувавши механізми, передбачені статтями 387, 388 ЦК України.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 16 травня 2017 року апеляційну скаргу заступника військового прокурора Південного регіону України відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту не є належним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2017 року перший заступник військового прокурора Південного регіону України подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права державної власності на спірне майно відповідає приписам статті 16 ЦК України, а тому суди безпідставно відмовили у задоволенні позову.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2017 року ОСОБА_1 подав заперечення (відзив) на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Вказував на те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позивач обрав неправильний спосіб захисту. Звертаючись до суду з цим позовом, позивач вимагав повернення майна, відчуженого третіми особами за договором, учасником якого позивач не був, а тому належним способом захисту є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України), а не визнання права власності, як помилково вважав позивач.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Справа передана до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У справі, що переглядається, установлено, що рішенням виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих від 29 травня 1951 року підтверджено належність військового містечка АДРЕСА_1 ) Одеському військовому округу, та відновлено право користування земельною ділянкою, на якій розташовані об`єкти нерухомості вказаного військового містечка. Будівля № 1 військового містечка № 19 відноситься до нерухомого військового майна та перебуває на балансі й обліку КЕВ м. Одеси.

29 червня 2005 року рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради адміністративну будівлю площею 1 659,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , включено до складу об`єктів комунальної власності.

13 червня 2008 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради видане свідоцтво про право власності на вищезазначену адміністративну будівлю.

18 грудня 2008 року Одеська міська рада за договором купівлі-продажу відчужила цю будівлю ПП «Релд», яке у свою чергу 26 грудня 2008 року за договором купівлі-продажу відчужила її ОСОБА_3

09 листопада 2009 року ОСОБА_3 внесла зазначену адміністративну будівлю до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Строй» (далі - ТОВ «Аверс-Строй») та 14 січня 2010 року товариство отримало свідоцтво про право власності на адміністративну будівлю за адресою: АДРЕСА_1 .

Надалі ТОВ «Аверс-Строй» здійснило поділ адміністративної будівлі на два самостійні об`єкти нерухомості площами 1 578,9 кв. м та 80,3 кв. м.

12 квітня 2010 року ТОВ «Аверс-Строй» видано свідоцтво про право власності на нежитлове приміщення № 101, площею 80,3 кв. м, за вищезазначеною адресою.

26 липня 2010 року ТОВ «Аверс-Строй» за договором купівлі-продажу відчужило вказане нежитлове приміщення № 101, площею 80,3 кв. м, ОСОБА_1 .

Також установлено, що у червні 2012 року військовий прокурор Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України в особі КЕВ м. Одеси звернувся до господарського суду з позовом до Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради, в якому просив визнати за державою Україна в особі Міністерства оборони України право державної власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю АДРЕСА_1, та визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності від 26 березня 2017 року на вказану адміністративну будівлю, видане на ім`я територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 17 серпня 2012 року вказаний позов прокурора задоволено.

Рішенням Одеського апеляційного господарського суду від 13 червня 2013 року рішення господарського суду Одеської області від 17 серпня 2012 року скасовано, позов залишено без розгляду.

Указаним судовим рішенням встановлено, що у Міністерства оборони України відсутні будь-які правовстановлюючі документи на адміністративну будівлю по АДРЕСА_1 , крім рішення виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих від 29 травня 1951 року, право власності не оформлювалось.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач, посилаючись на положення статей 328, 392 ЦК України, просив визнати за державою Україна в особі Міністерства оборони України право державної власності на спірний об`єкт нерухомості, право власності на який виникло та зареєстровано за відповідачем на підставі чинного договору купівлі-продажу від 26 липня 2010 року.

Стаття 328 ЦК України визначає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом статті 392 ЦК України позов про визнання права власності на майно є належним способом захисту, якщо позивач вимагає залишення у нього майна, відчуженого третьою особою за договором, учасником якого він не був, і це майно ще не вибуло з його володіння.

У справі, що переглядається, установлено, що спірне нерухоме майно рішенням виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих від 29 травня 1951 року передано у користування Одеському військовому округу, з 2005 року перебувало у комунальній власності Одеської міської ради на підставі чинного рішення органу місцевого самоврядування від 29 червня 2005 року та у подальшому неодноразово (п`ять разів) відчужувалось за правочинами, правомірність яких презумується в силу вимог статті 204 ЦК України. Нинішнім власником вказаного майна є ОСОБА_1 , право власності якого позивачем не оспорено.

Даних про те, що Міністерство оборони України є власником нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , матеріали справи не містять, оскільки за чинним рішенням Одеської міської ради від 29 червня 2005 року майно, частина якого є предметом спору, включена до комунальної власності.

Оскільки спірне майно вибуло з володіння Міністерства оборони України з червня 2005 року, незаконність цього вибуття у встановленому законом порядку не встановлена, відсутні законні підстави визнавати за Міністерством оборони України право власності на це майно у порядку статті 392 ЦК України.

Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до положень статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно з пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

У постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-221цс14, яку слід врахувати при застосуванні норми права відповідно до вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України, зроблено висновок, що, якщо позивач вимагає повернення майна, відчуженого третіми особами за договором, учасником якого позивач не був, належним способом захисту є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України), а не визнання права власності (стаття 392 ЦК України).

Способом захисту порушеного права власності держави на нерухоме майно позивач обрав позов про визнання права власності на це майно (стаття 392 ЦК України), а не витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).

При цьому, оскільки позивач вимагає повернення майна, відчуженого відповідачу за договором, учасником якого позивач не був, належним способом захисту є встановлення незаконності позбавлення Міністерства оборони України права власності на спірне майно та витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).

Однак позивач не пред`являв вимог про витребування майна від нинішнього його власника - ОСОБА_1 та не спростував презумпцію правомірності набуття права власності останнього на спірне майно.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до принципу диспозитивності (стаття 11 ЦПК України 2004 року) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб із зазначених ними підстав та в межах заявлених ними вимог.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання за державою Україна в особі Міністерства оборони України право державної власності на спірний об`єкт нерухомого майна на підставі статей 328, 392 ЦК України.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів, які узгоджуються із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-221цс14, який підлягає врахуванню при застосуванні норми права відповідно до вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України і від відступлення якого не вбачається підстав.

Доводи касаційної скарги щодо порушення Першого протоколу Конвенції про захист прав і основоположних прав людини (далі - (далі - Перший протокол, Конвенція) є безпідставними з огляду на таке.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції має бути законним, мати на меті «суспільний», «публічний» інтерес та втручання у право на мирне володіння майном має бути пропорційним визначеним цілям.

Разом із тим, рішення органів місцевого самоврядування та правочини, внаслідок яких Міністерство оборони України втратило право на володіння нежитловим приміщенням площею 80 кв. м, не були предметом перевірки судами на предмет законності в межах цієї або іншої справи, оскільки прокурор таких вимог не заявляв.

Також позивач не заявляв вимоги про витребування майна з володіння теперішнього власника.

З огляду на положення статей 11, 303 ЦПК України 2004 року, суди правильно вирішили спір в межах заявлених позовних вимог і не перевіряли добросовісність відповідача та обставини, за яких він набув право на спірне майно.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу першого заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников С. Ф. Хопта