Постанова

Іменем України

08 травня 2019 року

м. Київ

справа № 240/434/17

провадження № 61-11236св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Олександрівська селищна рада Олександрівського району Донецької області, ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , державний реєстратор Олександрівської районної державної адміністрації Сукова Неля Борисівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Донецької області від 20 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Корчистої О. І., Дундар І. О., Тимченко О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Олександрівської селищної ради Олександрівського району Донецької області, ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , державний реєстратор Олександрівської районної державної адміністрації Сукова Н. Б., про визнання права на завершення приватизації та одержання державного акта на право власності на земельну ділянку в порядку спадкування, скасування рішень.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його баба ОСОБА_4 , яка за життя не встигла завершити приватизацію земельної ділянки, площею 4,9305 га, кадастровий номер: НОМЕР_1 , для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Його батько ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_4 не приймав.

Рішенням Олександрівського районного суду Донецької області від 25 липня 2014 року було визнано за територіальною громадою Олександрівської селищної ради Олександрівського району Донецької області право власності на земельну ділянку площею 6,1 га, що належала ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі сертифіката на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 .

На підставі вказаного рішення суду державним реєстратором у реєстрі речових прав було внесено запис про право власності на вищевказану земельну ділянку за Олександрівською селищною радою.

Відповідно до рішення Олександрівської селищної ради від 04 жовтня 2016 року № 7/9-166 «Про виділення та передачу земельної частки (паю) з комунальної власності у приватну власність» зазначену земельну ділянку було передано у власність ОСОБА_2

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 05 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Олександрівського районного суду Донецької області від 25 липня 2014 року задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано, заяву прокурора Олександрівського району Донецької області в інтересах Олександрівської селищної ради про визнання відумерлою спадщини у вигляді земельної ділянки площею 6,1 га, яка належала ОСОБА_4 на підставі сертифіката на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 , залишено без розгляду.

Посилаючись на те, що відповідно до статті 1265 ЦК України він є спадкоємцем п`ятої черги після смерті ОСОБА_4 , ОСОБА_1 просив: визнати за ним право на завершення приватизації та одержання державного акта на право власності на земельну ділянку площею 4,9305 га, кадастровий номер: НОМЕР_1 , для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; визнати незаконним та скасувати рішення Олександрівської селищної ради від 04 жовтня 2016 року № 7/9-166 «Про виділення та передачу земельної частки (паю) з комунальної власності у приватну власність»; скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 4,9305 га, кадастровий номер: НОМЕР_1 від 12 жовтня 2016 року, прийняте державним реєстратором Олександрівської районної державної адміністрації Суковою Н. Б. за індексним номером 31838839 та запис про право власності від 06 жовтня 2016 року № 16870837.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Олександрівського районного суду Донецької області від 04 жовтня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_4 за життя будь-яких дій, спрямованих на приватизацію земельної ділянки із земель, які належали державним або комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям і була раніше надана їй у користування, не вчиняла. Позивач, як спадкоємець п`ятої черги після смерті ОСОБА_4 , який прийняв спадщину відповідно до вимог частини четвертої статті 1268 ЦК України, не отримав у нотаріуса свідоцтва про право на спадщину за законом, не оскаржував постанову нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій, не звертався до Олександрівської селищної ради з будь-якою заявою про реалізацію своїх прав спадкоємця, Олександрівська селищна рада не відмовляла позивачу в реалізації його прав.

Рішення Олександрівської селищної ради від 04 жовтня 2016 року № 7/9-166 було винесено в межах повноважень селищної ради, оскільки будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, що Олександрівська селищна рада була позбавлена правових підстав для виділення відповідачу ОСОБА_2 земельної ділянки за рахунок земель комунальної власності на території Олександрівської селищної ради, позивач суду не надав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 4,9305 га, кадастровий номер: НОМЕР_1 , прийняте 12 жовтня 2016 року державним реєстратором Олександрівської районної державної адміністрації Суковою Н. Б. за індексним номером 31838839 (запис про право власності від 06 жовтня 2016 року № 16870837), суд виходив з того, що Олександрівська селищна рада та ОСОБА_2 не є належними відповідачами за зазначеною позовною вимогою, а клопотання про залучення державного реєстратора до участі у справі як співвідповідача позивач та його представник не заявляли. Державний реєстратор прийняв рішення та вчинив запис про право власності на підставі відповідного рішення Олександрівської селищної ради від 04 жовтня 2016 року № 7/9-166.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Донецької області від 20 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_6 , задоволено частково.

Рішення Олександрівського районного суду Донецької області від 04 жовтня 2017 року скасовано. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову є правильним. Водночас висновок про те, що ОСОБА_4 була власником земельної частки (паю) на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії НОМЕР_3 , виданого 31 липня 1996 року Олександрівською районною державною адміністрацією, розміром 6.1 умовних кадастрових гектарів, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), не узгоджується зі встановленими обставинами справи.

Спадкодавець ОСОБА_4 набула за життя право власності на спірну земельну ділянку на підставі державного акта серії НОМЕР_4 , але вказаний правовстановлюючий документ нею не отримано.

Враховуючи, що питання про визнання права власності в порядку спадкування за законом позивач не ставить, у задоволенні вимог в частині визнання за ОСОБА_1 права на завершення приватизації та одержання державного акта на право власності на земельну ділянку слід відмовити з тих підстав, що обраний позивачем спосіб захисту права не відповідає способу, визначеному закону.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 просить скасувати рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не досліджено повно, всебічно та об`єктивно обставини справи, у зв`язку з чим суд дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_4 за життя набула право власності на спірну земельну ділянку на підставі державного акта серії НОМЕР_4 .

Такі висновки апеляційного суду суперечать фактичним обставинам справи та спростовуються показаннями свідків, а також іншими доказами, якими підтверджено, що ОСОБА_4 на підставі сертифіката на право на земельну ділянку (пай) від 31 липня 1996 року набула саме майнові права на земельну ділянку розміром 6,1 умовних кадастрових гектарів без визначення меж цієї частки в натурі. До такого висновку дійшов і суд першої інстанції, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення.

Крім того, судом проігноровані роз`яснення Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, викладені у його письмовій відповіді від 11 серпня 2017 року щодо видачі державного акта ОСОБА_4 , - біля запису про видачу якого міститься відмітка «відмінений».

Відмовляючи у задоволенні позову з інших підстав, апеляційний суд зробив висновок про належність спірної земельної ділянки на праві особистої приватної власності ОСОБА_4 , хоча питання про це, враховуючи пред`явлені позовні вимоги, позивачем не порушувалося. Крім того, такий висновок суперечить змісту статті 125 та пункту 17 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (у редакції від 31 березня 2006 року) положенням Закону України від 05 червня 2003 року № 899-ІV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» та інших.

У іншій частині позовних вимог рішення суду апеляційної інстанції не оскаржується, тому в касаційному порядку не переглядається.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Донецької області від 20 грудня 2017 року.

Ухвалою Верховного Суду від 06 березня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до Олександрівської селищної ради Олександрівського району Донецької області, ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , державний реєстратор Олександрівської районної державної адміністрації Сукова Н. Б., про визнання права на завершення приватизації та одержання державного акта на право власності на земельну ділянку в порядку спадкування, скасування рішень призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанції

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до пунктів 1-5 частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

Згідно з частиною першою статті 1265 ЦК України у п`яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Частиною третьою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою-четвертою статті 1273 цього Кодексу (частина четверта статті 1268 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов`язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину (частина перша статті 1296 ЦК України).

Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно (стаття 1297 ЦК України).

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_5 є батьком позивача ОСОБА_1

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ОСОБА_9 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі та є батьками ОСОБА_5 - батька позивача у справі.

ОСОБА_9 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Отже, ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_5 , а також спадкоємцем п`ятої черги після смерті ОСОБА_9 і ОСОБА_4

Постановою державного нотаріуса Звягіної А. Ф. від 10 червня 2016 року ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на право на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом на право на земельну частку (пай) від 31 липня 1996 року серії НОМЕР_3 , після смерті ОСОБА_9 та ОСОБА_4 , оскільки син спадкодавців ОСОБА_5 (батько позивача) не звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за законом протягом шести місяців та на час відкриття спадщини спільно із спадкодавцем не проживав (а. с. 16).

Враховуючи викладене, позивач звернувся до суду за захистом своїх спадкових прав. Обґрунтовуючи пред`явлений позов, ОСОБА_1 посилався на наявність правових підстав для визнання за ним права на завершення приватизації щодо спірної земельної ділянки, яке ОСОБА_4 набула за життя, однак не реалізувала.

Вирішуючи вказаний спір, суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_4 за життя набула право власності на спірну земельну ділянку, але правовстановлюючий документ на спірну земельну ділянку не був нею отриманий. Питання про визнання права власності в порядку спадкування за законом позивач не ставить. Тому в задоволенні позовних вимог у частині визнання за ОСОБА_1 права на завершення приватизації та одержання державного акта на право власності на земельну ділянку слід відмовити не з тих підстав, які визначені судом першої інстанції, а з тієї підстави, що обраний позивачем спосіб захисту не відповідає визначеному законом.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Згідно зі статтею 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до вимог статті 25 ЗК України при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю).

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (стаття 125 ЗК України в редакції від 31 березня 2006 року).

Законом України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» визначені організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками.

Відповідно до вимог статті 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» право на земельну частку (пай) мають: колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом.

Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.

Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину (стаття 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю (пункт 17 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України).

Підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації.

Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) (стаття 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості): розглядають заяви власників земельних часток (паїв) щодо виділення їм в натурі (на місцевості) земельних ділянок і видачі документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку; приймають рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) (стаття 5 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

За вимогами пункту 9 розділу Х «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 07 липня 2011року № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» до 01 січня 2013 року державна реєстрація земельних ділянок, які передаються у власність із земель державної чи комунальної власності, здійснюється з видачею державних актів на право власності на земельні ділянки. Реєстрація державних актів на право власності здійснюється у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі.

Судами попередніх інстанцій встановлено та не заперечується сторонами, що на підставі розпорядження Олександрівської районної державної адміністрації від 23 липня 1996 року за № 350р. ОСОБА_4 одержала сертифікат на право на земельну частку (пай) серії НОМЕР_2 , яка перебувала у колективній власності колективного сільськогосподарського підприємства «Україна», розміром 6,1 умовних кадастрових гектарів, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості) (а. с. 200).

Відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, наданої 09 червня 2017 року, державний акт на право власності на земельну ділянку загальною площею 4,9300 га серії НОМЕР_4 ОСОБА_4 не отримала (а. с. 29-30), що сторонами також не заперечувалось.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 3.5 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі статтею 125 ЗК України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування - права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім`я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.

З урахуванням змісту вищевикладених норм права та роз`яснень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також встановлених судами обставин справи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спадкодавцем ОСОБА_4 була розпочата процедура виділення в натурі (на місцевості) належної їй земельної частки (паю), а не процедура приватизації земельної ділянки, що була раніше надана їй у користування.

Позивач як спадкоємець п`ятої черги після смерті ОСОБА_4 не отримав у нотаріуса свідоцтва про право на спадщину за законом, не оскаржував постанову нотаріуса про відмову в вчиненні нотаріальних дій, не звертався до Олександрівської селищної ради з будь-якою заявою про реалізацію своїх прав спадкоємця та Олександрівська селищна рада не відмовляла позивачу в реалізації його прав.

На підставі викладеного колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог.

Водночас апеляційний суд, мотивуючи своє рішення, надав правову оцінку не лише обставинам щодо набуття особою правовстановлюючого документа (державного акта) та його реєстрацію, але й дійсності державного акта на землю, хоча позивач такі вимоги не заявляв і вони, відповідно, не потребували дослідження.

Диспозитивність, як одна із основних засад цивільного судочинства, полягає, зокрема, в тому, що суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи і в межах заявлених нею вимог (частина перша статті 11 ЦПК України 2004 року, частина перша статті 13 ЦПК України).

За таких обставин колегія суддів вважає, що незважаючи на правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог у частині визнання за ОСОБА_1 права на завершення приватизації та одержання державного акта на право власності на земельну ділянку, суд апеляційної інстанції, мотивуючи оскаржуване судове рішення, неправильно застосував норму статті 125 ЗК України (в редакції від 31 березня 2006 року) і встановив обставини справи, які цього не потребували, чим фактично вийшов за межі позовних вимог.

Натомість суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінив докази у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог з мотивів, наведених у рішенні.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Колегія суддів вважає, що рішення суду апеляційної інстанції не є законним і обґрунтованим, а тому відповідно до статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню, у той час як рішення суду першої ухвалене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права та підлягає залишенню в силі.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Донецької області від 20 грудня 2017 року скасувати, а рішення Олександрівського районного суду Донецької області від 04 жовтня 2017 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк