Постанова

Іменем України

07 березня 2018 року

м. Київ

справа № 677/1656/15-ц

провадження № 61-4332св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - церковна громада села Волиця Красилівського району Хмельницької області,

представник позивача - ОСОБА_3,

відповідачі - ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки і піклування Красилівської районної державної адміністрації Хмельницької області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Хмельницької області у складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Костенка А. М., Грох Л. М. від 26 травня 2016 року,

В С Т А Н О В И В :

В серпні 2015 року церковна громада села Волиця Красилівського району Хмельницької області, в особі представника ОСОБА_3 (далі - церковна громада), звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про примусове виселення, стягнення коштів за комунальні послуги.

Свої вимоги церковна громадамотивувала тим, що ОСОБА_4 разом із сім'єю самовільно вселився та до цього часу проживає у АДРЕСА_4. Спірна квартира належить на праві власності церковній громаді с. Волиця. ОСОБА_4 є церковнослужителем храму у м. Красилові, де йому та членом його сім'ї надано благоустроєне житло. Однак незважаючи на неодноразові вимоги керівництва церкви та членів церковної громади звільнити житлове приміщення, відповідачі продовжують проживати у спірній квартирі, при цьому не сплачують комунальні послуги, створивши заборгованість в сумі 17 653 грн 44 коп.

Із урахуванням зазначеного, позивач, з посиланням на статтю 391 ЦК України, просив позов задовольнити, виселити відповідачів із займаного приміщення, стягнути борг за надані комунальні послуги, вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Рішенням Красилівського районного суду Хмельницької області у складі судді Боголюбової Л. М. від 09 березня 2016 року у задоволені позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів того, що відповідачі самовільно зайняли спірне житлове приміщення, а тому виселення їх з підстав, передбачених частиною третьою статті 116 ЖК УРСР, неможливо. Відповідачі вселилися у спірну квартиру у 2001 році, ще до набуття церковною громадою права власності на неї, а тому посилання позивача на положення статті 124 ЖК УРСР, як підставу для задоволення позовних вимог відсутні. Крім того, підстав для виселення згідно статті 117 ЖК УРСРтакож не встановлено, оскільки ордер для вселення у вказану спірну квартиру не видавався, а вселення відбулось на підставі розпорядження директора СТОВ «Діброва» і вказані обставини не потребують додаткового доказування, оскільки вони були встановлені рішенням Вищого адміністративного суду України від 26 серпня 2014 року, яке надано суду.

Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 26 травня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Виселено ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1 Хмельницької області без надання іншого жилого приміщення. В решті позову відмолено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що між сторонами спору відсутні договірні відносини з приводу найму житлового приміщення. Церковна громада, як єдиний дійсний власник спірного житла з 2005 року, в категоричній формі заперечує існування між громадою та сім'єю ОСОБА_6 домовленостей з приводу проживання у квартирі, наполягає на звільненні приміщення з метою облаштування церковної недільної школи для дітей прихожан. Оскільки не встановлено правових підстав для проживання відповідачів у спірному житлі, враховуючи позицію його власника, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність захисту права власності від порушень, які допущені відповідачами, у порядку, передбаченому статтею 391 ЦК України, шляхом виселення відповідачів із спірного приміщення.

У рішенні суду апеляційної інстанції зазначено, що підстави для застосування строку позовної давності, про які було заявлено відповідачем у суді першої інстанції, відсутні, оскільки спір щодо виселення відповідачів виник після письмового звернення 09 грудня 2014 року ОСОБА_3, як представника церковної громади с. Волиця, до метрополита ОСОБА_7, саме з цього часу між сторонами виникли спірні правовідносини щодо квартири, оскільки на пропозицію власника майна, церковної громади, звільнити житло ОСОБА_4 відмовився. Порушення прав власника є триваючим.

10 червня 2016 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Хмельницької області від 26 травня 2016 року та залишити в силі рішення Красилівського районного суду Хмельницької області від 09 березня 2016 року.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Заявник посилається на те, що у 2001 році спірна квартира була надана для проживання сім'ї ОСОБА_5, як працівнику СТОВ «Діброва», разом із якою до квартири вселилася і її сім'я, яка на той час складалася із її чоловіка ОСОБА_4, настоятеля церковної громади села Волиця та двох неповнолітніх дітей. Ордер на вселення у спірну квартиру зазначеним особам не видавався. Жодних доказів, що сім'я заявника протиправно зайняла житлове приміщення матеріали справи не містять. Крім того, оскаржуваним рішенням порушуються права всіх членів родини, зокрема неповнолітньої доньки, оскільки іншого житла для проживання у сім'ї немає. У судовому засіданні також не було встановлено, що відповідачі руйнують житлове приміщення в якому проживають, або вселилися у службове приміщення та в подальшому припинили трудові відносини.

18 серпня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі.

10 вересня 2016 року представником церковної громади села Волиця Красилівського району Хмельницької області - ОСОБА_3 до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ подано заперечення на касаційну скаргу, які мотивовано тим, що оскаржуване відповідачем рішення суду апеляційної інстанції є законними та обґрунтованими. Зокрема представник позивача посилався на те, що відповідачі у справі вселилися у спірну квартиру без належних на те правових підстав, продовжують у ній проживати попри заперечення позивача, чим порушують права власника квартири.

Ухвалою колегією суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня 2017 року справу за позовом церковної громади села Волиця Красилівського району Хмельницької області, в особі представника ОСОБА_3, до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про примусове виселення, стягнення коштів за комунальні послугипризначено до судового розгляду.

Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Пунктом 4 частини першої Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

25 січня 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що рішенням № 11 від 25 грудня 2003 року Красилівської районної ради було надано згоду на безкоштовний прийом у комунальну власність Волицької сільської ради з балансу місцевого підприємства СТОВ «Довіра» трикімнатну квартиру АДРЕСА_1

Рішенням Волицької сільської ради Красилівського району від 31 січня 2005 року вказану квартиру було передано у колективну власність церковної громади с. Волиця.

23 лютого 2005 року сільською радою було видано свідоцтво про право колективної власності на нерухоме майно, відповідно до якого церковній громаді с. Волиця на праві колективної власності належить спірна квартира № 1 загальною площею 71,4 кв.м., розташована в будинку АДРЕСА_1 Красилівського району. Цього ж дня право власності громади було зареєстровано Красилівським районним БТІ.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 серпня 2014 року було залишено без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2012 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Волицької сільської ради Красилівського району, треті особи: СТОВ «Діброва», церковна громада с. Волиця Красилівського районну, про скасування рішення сесії Волицької сільської ради, скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Судами апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду вказаної справи було встановлено, що у 2001 році спірна квартира була надана для проживання сім'ї ОСОБА_5, як працівнику СТОВ «Діброва». Разом з ОСОБА_5 вселилась і її сім'я, яка на той час складалась із чоловіка ОСОБА_4, настоятеля церковної громади села Волиця та двох неповнолітніх дітей. Ордеру на вселення у квартиру зазначеним особам не видавалось.

Рішення Волицької сільської ради від 31 січня 2005 року про передачу у власність церковній громаді с. Волиця спірної трикімнатної квартири з підсобними приміщеннями по АДРЕСА_1, є законним і обґрунтованим.

Відповідно до довідки Волицької сільської ради Красилівського району, виданої в лютому 2008 року, ОСОБА_4 та члени його сім'ї, дружина, ОСОБА_5, діти: ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до довідки Волицької сільської ради від 28 вересня 2015 року про склад сім'ї та зареєстрованих осіб, наймачем квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_5, а членами її сім'ї - ОСОБА_4 та малолітня ОСОБА_6

Як вбачається з довідки Волицької сільської ради Красилівського району № 743 від 28 вересня 2015 року, згідно даних погосподарських книг, станом на 01 січня 1998 року міститься перший запис про проживання ОСОБА_4 разом із сім'єю в с. Волиця без зазначення адреси. Відповідно до записів погосподарської книги за 2001-2005 роки місцем проживання відповідачів зазначене АДРЕСА_2. Станом на 2015 рік адреса їх місця проживання визначена як АДРЕСА_3.

Відповідно до частин першої та другої статті 61 ЖК УРСР, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.

Відповідно до частини 1 статті 58 ЖК УРСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційноюорганізацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.

Відповідно до статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина 4 статті 9 ЖК УРСР).

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР визначено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Норма статті 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь яких-осіб будь-яким способом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав (постанова Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16).

Відповідно до частини третьої статті 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, із урахуванням вказаних норм матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для проживання ОСОБА_4 та членів його сім'ї у спірній квартирі, оскільки церковна громада, як єдиний законний власник спірної трикімнатної квартири з 2005 року, категорично заперечує на проживання у ній відповідачів, які вселилися у спірну квартиру на підставі усного розпорядження директора СТОВ «Діброва» у 2001 році, і має намір використовувати квартиру в інших цілях (облаштування церковної школи або проживання священнослужителів церкви села Волиця).

Відповідачі повинні були усвідомлювати, що вони не мають документів (договору найму, ордеру тощо), які б могли підтверджувати їх право користування квартирою, позивач пропонував ОСОБА_4 викупити спірну квартиру або звільнити її. За таких обставин, втручання у право відповідачів, які без достатньої правової підстави продовжували користуватись спірною квартирою, не може вважатись непропорційним по відношенню до необхідністі захисту прав власника квартири.

Щодо виселення неповнолітньої ОСОБА_6, яка не досягла чотирнадцятирічного віку (ІНФОРМАЦІЯ_4) та проживає разом із своїми батьками, то суд апеляційної інстанції виходив із того, що в даному випадку батьки дитини не набули відповідних прав щодо спірної квартири, вселення в житло та подальше проживання в ньому не ґрунтується на нормах закону, особистих, незалежних від батьків прав на спірне майно ОСОБА_6 не отримала, а тому її виселення разом з батьками відповідає вимогам закону.

Крім того, правильним є висновок апеляційного суду, щодо відсутності підстав для застосування до даних правовідносин строку позовної давності, оскільки судом апеляційної інстанції було встановлено, що спірні правовідносини виникли з 09 грудня 2014 року, після письмового звернення ОСОБА_3, як представника церковної громади с. Волиця, до метрополита ОСОБА_7 з приводу вирішення спірного питання відносно кварти, в якій проживають відповідачі, а до суду позивач звернувся 12 серпня 2015 року. Порушення права власника є триваючим.

Колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд із урахуванням положень статей 261, 383, 391 ЦК України, статей 61, 116 ЖК УРСР, встановивши обставини, які є суттєвими для вирішення даного спору, дійшов правильного висновку про порушення на протязі тривалого часу прав власника квартири, категоричного заперечення останнього щодо проживання у спірній квартирі відповідачів, а також намір власника реалізовувати свої права по користуванню квартирою.

З урахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку, що оскаржене судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 26 травня 2016 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді О. В. Білоконь Є. В. Синельников С. Ф. Хопта Ю. В. Черняк