Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.11.2025 року у справі №758/10718/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2025 року

м. Київ

справа № 758/10718/23

провадження № 61-6366св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: виконавчий комітет Авангардівської селищної ради Одеського району Одеської області, служба у справах дітей Авангардівської селищної ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 11 листопада 2024 року у складі судді Захарчук С. С. та постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2025 року у складі колегії суддів: Верланова С. М., Невідомої Т. О., Нежури В. А.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , треті особи: виконавчий комітет Авангардівської селищної ради Одеського району Одеської області, служба у справах дітей Авангардівської селищної ради, про позбавлення батьківських прав.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували

у зареєстрованому шлюбі з лютого 2018 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_4 .

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 01 червня

2021 року шлюб між сторонами розірвано. Цим же рішенням місце проживання дитини визначено разом з матір`ю.

Позивач зазначав, що незважаючи на те, що місце проживання сина визначено разом з матір`ю, малолітня дитина з відповідачем проживала не весь час.

З початком повномасштабного вторгнення відповідач залишила сина на своїх батьків, а сама поїхала за кордон. Вказував, що для її батьків утримання малолітнього онука було обтяжливим, а тому вони звернулися до нього

з вимогою забрати дитину. Саме в такий спосіб він і довідався про те, що його колишня дружина, мати їх спільної дитини, знехтувала материнськими обов`язками.

14 листопада 2022 року сторони уклали нотаріально посвідчений договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини

з батьком.

Посилаючись на те, що позивач самостійно опікується сином, а матір дитини інтересу до життя сина не проявляє, не бере участі ні у вихованні дитини, ні

в її утриманні, передбачених законом та моральними засадами суспільства батьківських обов`язків не виконує, ОСОБА_1 просив позбавити

ОСОБА_2 батьківських прав щодо малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 11 листопада 2024 року

в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивач не надав доказів того, що

ОСОБА_2 ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків, а тому немає правових підстав для позбавлення її батьківських. Суд першої інстанції не взяв до уваги наданий позивачем висновок органу опіки та піклування Авангардівської селищної ради від 05 лютого 2024 року як належний та допустимий доказ, оскільки з вказаного висновку відомо, що ОСОБА_2 не була присутня на засіданні комісії з питань захисту прав дитини виконавчого комітету Авангардівської селищної ради, до служби у справах дітей Авангардівської селищної ради не з`являлась для проведення з нею бесіди

з приводу вирішення спору про позбавлення її батьківських прав. Водночас обставини, які викладені у висновку органу опіки та піклування Авангардівської селищної ради від 05 лютого 2024 року, встановлені зі слів батька дитини.

Постановою Київського апеляційного суду від 01 квітня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 11 листопада 2024 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився

з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

16 травня 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Подільського районного суду м. Києва від 11 листопада 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2025 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що згода батька / матері на позбавлення

його / її батьківських прав і свідоме ухилення від виконання батьківських обов`язків щодо малолітньої дитини є достатніми підставами для позбавлення батьківських прав. Відповідач за обставин цієї справи самоусунулась від виконання батьківських обов`язків та не утримує сина. Суди безпідставно не прийняли заяву відповідача про визнання позову та необґрунтовано не взяли до уваги висновок органу опіки та піклування стосовно доцільності позбавлення батьківських прав.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 лютого

2025 року у справі № 147/277/24 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи інших учасників справи

03 вересня 2025 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подала до Верховного Суду відзив, у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення Подільського районного суду м. Києва від 11 листопада 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2025 року залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що, звернувшись до відповідача з проханням щодо визначення проживання дитини з позивачем, унаслідок чого було укладеного договір, позивач намагався уникнути загальної мобілізації. Вказує, що висновок органу опіки та піклування є недостатньо об`єктивним та необґрунтованим, складений без участі відповідача. Доводи позивача про те, що відповідач залишила дитину, є безпідставними, оскільки дитина разом з матір`ю проживала в Польщі. Позивач навмисно вводить суд в оману для досягнення своїх цілей,

і саме він не бере жодної участі у вихованні та утриманні дитини, яка перебуває разом з матір`ю. Доказів, які свідчили б про наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, позивач не надав. Щодо заяви про визнання позову вказує, що представник відповідача ОСОБА_6 навіть не обговорював цю позицію з відповідачем та не роз`яснив їй наслідки.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Подільського районного суду м. Києва.

19 вересня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені

у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Короткий зміст фактичних обставин справи

06 лютого 2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище ОСОБА_7 ) укладено шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_4 .

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 01 червня

2021 року у справі № 509/1978/21 шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 розірвано. Після розірвання шлюбу малолітнього сина залишено проживати разом з матір`ю ОСОБА_2 .

14 листопада 2022 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 укладено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, за умовами якого сторони дійшли згоди про те, що дитина проживатиме разом

з батьком і буде бачитись з матір`ю згідно з умовами цього договору. У разі зміни місця проживання батько та мати зобов`язуються попереджувати один одного усно не пізніше одного тижня з моменту зміни місця проживання або письмово із зазначенням точного місця проживання не пізніше одного місяця

з моменту зміни місця проживання.

На підтвердження доводів позовних вимог ОСОБА_1 надав висновок органу опіки та піклування Авангардівської селищної ради від 05 лютого

2024 року, згідно з яким селищна рада вважає за доцільне позбавити

ОСОБА_2 батьківських прав щодо малолітнього ОСОБА_4 .

Із вказаного висновку органу опіки та піклування випливає, що ОСОБА_2 не була присутня на засіданні комісії з питань захисту прав дитини виконавчого комітету Авангардівської селищної ради, до служби у справах дітей не з`являлась для проведення з нею бесіди з приводу вирішення спору про позбавлення її батьківських прав, всі обставини, викладені у висновку, встановлені зі слів батька дитини, ОСОБА_1

06 грудня 2023 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Осінцева В. М. засвідчила заяву ОСОБА_2 про те, що вона не заперечує проти позбавлення її батьківських прав щодо її малолітнього сина ОСОБА_4 .

06 лютого 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Огороднік І. М. подав до суду заяву про те, що ОСОБА_2 визнає позов та проти його задоволення не заперечує.

Мотиви, якими керується Верховний Суд

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно з частиною другою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від

20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист

і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Згідно зі статтею 9 Конвенції на держави-учасниці покладено обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, враховуючи об`єктивні обставини спору, а тільки потім права батьків.

У рішенні від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).

Згідно з частиною четвертою статті 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Статтею 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться

з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Тобто перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним.

Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Верховний Суд з огляду на положення статті 166 СК України неодноразово наголошував, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, вказаний правовий висновок викладено

в постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18, від 29 січня 2020 року у справі

№ 643/5393/17, від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17, від 13 березня 2019 року у справі

№ 631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17.

У рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» (заява

№ 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів, і залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.

Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»).

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків на краще неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог

і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення її батьківських прав, покладено на позивача.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, зокрема, того, що позивач не надав достатніх, належних і допустимих доказів, які свідчили б про наявність виключних підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, свідоме нехтування нею батьківськими обов`язками щодо сина, а також

з огляду на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Крім того, суди відповідно до частини шостої статті 19 СК України обґрунтовано не погодилися з висновком органу опіки та піклування Авангардівської селищної ради від 05 лютого 2024 року № 01-76 стосовно доцільності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо її сина, оскільки він не є достатньо об`єктивним та обґрунтованим, не містить відомостей, які характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків. Орган опіки та піклування не надав оцінки причинам ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків. Висновок складено лише зі слів ОСОБА_1 .

Розглядаючи цей спір, суди попередніх інстанцій правильно визначилися

з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази

і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження

у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову

і продовжує судовий розгляд.

Суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову (див. постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі

№ 675/2136/19 (провадження № 61-2251св22)).

Верховний Суд у постанові від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22 (провадження № 61-10115св23) зазначив, що в розумінні статті 206 ЦПК України суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову, якщо це суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. Відповідно до частин другої, третьої статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини; відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. З огляду на викладені норми права заяви відповідача, в яких вона відмовлялася від батьківських прав на дитину та визнавала позов про позбавлення її батьківських прав, не можуть слугувати підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини

є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини. Отже, суд першої інстанції правильно відмовив у прийнятті визнання відповідачем позову, оскільки у цій категорії справ визнання позову суперечить закону, а саме частині третій статті 155 СК України, та порушує інтереси дитини. Верховний Суд наголосив, що саме лише подання заяви про визнання позову у справі про позбавлення батьківських прав не може бути підставою для звільнення позивача від обов`язку надання інших доказів на підтвердження існування обставин, передбачених частиною першою статті 164 СК України для позбавлення батьківських прав.

Отже, встановивши, що підстав для задоволення позову немає, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано не взяв до уваги факт визнання позову відповідачем.

За таких обставин аргументи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не взяли до ваги заяву відповідача про визнання позову, є необґрунтованими.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження апеляційного суду з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на нормах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених

у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, наведених заявником у касаційній скарзі.

Наведена судова практика Верховного Суду у цій постанові спростовує аргументи заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої і апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє

в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, арішення Подільського районного суду м. Києва від 11 листопада 2024 року та постанови Київського апеляційного суду від 01 квітня 2025 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

З огляду на те що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 11 листопада 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

Є. В. Коротенко

М. Є. Червинська