ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2020 року

м. Київ

справа № 761/36417/18

провадження № 61-9522 св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бондар Тетяна Миколаївна,

розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу адвоката Смолинця Ярослава Івановича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 січня 2019 року в складі судді Фролової І. В. та на постанову Київського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року в складі колегії суддів Мельника Я. С., Іванової І. В., Матвієнко Ю. О.,

ВСТАНОВИВ :

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса КМНО Бондар Т. М. і просив визнати недійсним договір дарування 9/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 22 вересня 2012 року між ним і ОСОБА_2 , а також визнати незаконним і скасувати рішення приватного нотаріуса КМНО Бондар Т. М. про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на 9/100 частин цього будинку.

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначав, що на момент укладення вказаного договору дарування земельна ділянка, на якій розташований даний будинок, перебувала в іпотеці в АКБ «Укрсоцбанк» на підставі іпотечного договору, укладеного між позивачем і банком у забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором.

Згоду на дарування частини будинку банк надав, однак позивач уважав, що згоду на відчуження земельної ділянки, на якій розташована подарована частина будинку, ПАТ «Укрсоцбанк» не надавало, що є підставою для визнання договору недійсним.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 14 січня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що предметом спірного договору дарування є частина будинку й іпотекодержатель надав згоду на укладення такого правочину, який не суперечить вимогам цивільного закнодавства, а право власності на відповідну частину земельної ділянки відповідач набула в 2016 році на підставі рішення суду.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 січня 2019 року - без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи та на підставі належних і допустимих доказів дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, а доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з оскаржуваним рішенням суду першої інстанції та правильності висновків суду не спростовують.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

07 травня 2019 року адвокат Смолинець В. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 січня 2019 року та на постанову Київського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в даній справі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі представник позивача просить скасувати оскаржувані судові рішення як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Указує, що банк як іпотекодержатель земельної ділянки, на якій розташований будинок, не давав згоди на її відчуження, а тому й частина будинку не могла бути подарована відповідачеві.

Зазначає, що нотаріус не мав права посвідчувати такий договір дарування, оскільки на земельну ділянку було накладене обтяження як на предмет іпотеки.

Відзив на касаційну скаргу

Відзив на дану касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 18 червня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 укладений іпотечний договір, відповідно до умов якого іпотекодавець передав у іпотеку іпотекодержателю в якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов`язань за договором кредиту від 15 червня 2007 року № 606/33-048 земельну ділянку площею 1000 га, кадастровий номер 8000000000:91:109:0270, цільове призначення - будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських будівель.

Згідно з договором дарування від 22 вересня 2012 року ОСОБА_1 безоплатно передав у власність ОСОБА_2 9/100 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 4 цього договору вказаний житловий будинок знаходиться на земельній ділянці площею 0,1000 га, кадастровий номер 8000000000:91:109:0270, яка належить ОСОБА_1 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії КВ № 148139.

На час укладення договору дарування 9/100 часток житлового будинку за АДРЕСА_1 , в іпотеці у ПАТ «Укрсоцбанк» перебувала земельна ділянка, на якій розташовано цей будинок.

Листом від 23 червня 2011 року № 201.2-09/212 ПАТ «Укрсоцбанк» надало свою згоду на відчуження нерухомого майна, що є предметом договору дарування від 22 вересня 2012 року.

У зв`язку з тим, що на момент укладення спірного договору земельна ділянка, на якій розташований житловий будинок, частка якого відчужується, перебувала в іпотеці в ПАТ «Укрсоцбанк», за домовленістю сторін, закріпленою в пункті 5 цього договору, право власності на земельну ділянку обдарованого передбачалося оформити укладенням окремого договору в майбутньому. Дарувальник зобов`язався сприяти обдаровуваному у здійсненні всіх необхідних дій для належної реєстрації та оформлення відповідних прав обдарованого на земельну ділянку.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 28 листопада 2016 року, яке набрало законної сили, в справі № 761/2148/16 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування в частині та визнання права власності на частину земельної ділянки задоволено:

- визнано недійсним договір дарування земельної ділянки від 15 вересня 2015 року, кадастровий номер 8000000000:91:109:0270, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М., зареєстрований в реєстрі за № 2136, у частині дарування 9/100 частин земельної ділянки, пропорційно частці ОСОБА_2 в праві власності на житловий будинок, що знаходиться за вказаною адресою;

- визнано за ОСОБА_2 право власності на 9/100 частин ділянки площею 1000 га, кадастровий номер 8000000000:91:109:0270, цільове призначення - будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських будівель.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.

Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне

застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Оскаржувані судові рішення відповідають зазначеним вимогам закону.

Статтею 203 ЦК України перебачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно зі статтею 586 ЦК України заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній станом на день реєстрації спірного договору дарування, обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме право власності на нерухоме майно.

Установивши, що іпотекодержатель ПАТ «Укрсоцбанк» надав свою письмову згоду на відчуження нерухомого майна, що є предметом договору дарування, на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій рішенням суду в іншій справі вже визнано за відповідачем право власності на 9/100 частин земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 , а також ураховуючи, що позивач не довів у встановленому законом порядку, які саме свої права або інтереси він уважає порушеними оскаржуваним правочином, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для визнання договору дарування недійсним та визнання незаконним і скасування рішення приватного нотаріуса про реєстрацію права власності на 9/100 частин цього будинку.

Аргументи касаційної скарги про те, що на момент укладення договору дарування частини будинку на земельну ділянку був накладене обтяження, оскільки вона є предметом іпотеки, а тому нотаріус не міг посвідчити вказаний договір, підлягають відхиленню, оскільки предметом договору є не земельна ділянка, а частина будинку, на яку не було накладено обтяжень.

Доводи касаційної скарги про наявність у власності позивача житлової площі не спростовують того факту, що розмір такої площі є нижчим за рівень, визначений для даного регіону для сімі`ї з двох осіб, і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною третьою статті 401 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу адвоката Смолинця Ярослава Івановича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

М. М. Русинчук