Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.01.2021 року у справі №643/10816/17

Постанова

Іменем України

26 липня 2021 року

м. Київ

справа № 643/10816/17

провадження № 61-188св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця",

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Надобко Тетяни Юріївни на рішення Московського районного суду міста Харкова від 04 вересня 2020 року у складі судді Майстренко О. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Кругової С. С., Тичкової О. Ю., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - ПАТ "Українська залізниця") про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що з 07 червня 2007 року вона перебувала у трудових відносинах з відповідачем та з 01 грудня 2015 року обіймала посаду помічника начальника з кадрових питаньХарківського відділення філії "Центр транспортного сервісу "Ліски" ПАТ "Українська залізниця" (далі - Відділення філії ПАТ "Українська залізниця"). За весь час своєї роботи на підприємстві вона неодноразово отримувала заохочення від керівництва та жодного разу не була притягнута до дисциплінарної відповідальності. 12 травня 2017 року в. о. помічника начальника з кадрових питаньВідділення філії ПАТ "Українська залізниця" Манжула Л. М. ознайомила її з наказами про надання відпустки від 12 травня 2017 року, а саме:

- № 137-к/тм про надання відпустки без збереження заробітної плати терміном 2 (два) календарних дні з 12 по 13 травня 2017 року;

- № 138-к/тм про надання відпустки без збереження заробітної плати терміном 5 (п'ять) календарних днів з 15 по 19 травня 2017 року;

- № 139-к/тм про надання частини щорічної відпустки терміном 5 (п'ять) календарних днів з 22 по 26 травня 2017 року;

- № 140-к/тм про надання частини щорічної відпустки терміном 5 (п'ять) календарних днів з 29 травня по 02 червня 2017 року.

Перебуваючи у відпустці без збереження заробітної плати, 16 травня 2017 року вона отримала засобами поштового зв'язкку лист відповідача від 13 травня 2017 року № 237/01-18, в якому повідомлялося про скасування наказів від 12 травня 2017 року № 139-к/тм та № 140-к/тм про надання їй відпустки, а також було запропоновано з'явитися до керівництва підприємства для вирішення вказаного питання. Цього ж дня, 16 травня 2017 року, вона особисто з'явилася на підприємство, де надала в. о. начальника Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" Чеботарьову Д. М. письмові пояснення (заява від 16 травня 2017 року зареєстрована за № 375/01-17) про те, що керівництво було повідомлене про її намір скористатися частиною щорічної відпустки у строк, що перевищує двотижневий термін до початку зазначеної відпустки, встановлений статтею 10 Закону України "Про відпустки". До того ж відпустка була потрібна їй через проходження тривалого лікування. Будучи впевненою, що з 22 травня 2017 року перебуває у щорічній відпустці, вона поїхала з міста на відпочинок. З наказом про скасування наказів про надання відпустки № 139-к/тм та № 140-к/тм її не ознайомлено. Крім того, вона припускає, що такий наказ взагалі не видавався і в порушення вимог Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2015 року № 1000/5, накази за № 139-к/тм та № 140-к/тм просто були замінені на інші. Наказом відповідача від 20 червня 2017 року № 112-к/тр її було звільнено із займаної посади з 22 травня 2017 року за прогул без поважних причин за пунктом 4 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вважає своє звільнення незаконним, оскільки всупереч положенням частини 3 статті 40, статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення в неї не були відібрані письмові пояснення і вищевказаний наказ був виданий в період її тимчасової непрацездатності. Крім того, оскільки в березні 2016 року вона була обрана до складу профспілкового комітету первинної профспілкової організації Відділення філії ПАТ "Українська залізниця", то роботодавець повинен був отримати попередню згоду на її звільнення не тільки від вказаного профспілкового комітету, а й від вищого виборного органу профспілки. Причини розірвання з нею трудових відносин не відповідають дійсним обставинам справи, процедура застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення проведена з численними порушеннями трудового законодавства. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення; поновити її на посаді помічника начальника з кадрових питань Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" з 22 травня 2017 року; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 травня 2017 року по день ухвалення судом рішення про поновлення її на роботі.

Рішенням Московського районного суду міста Харкова від 04 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не довела обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог. Сукупність наявних в матеріалах справи доказів підтверджує факт відсутності позивача на робочому місці без поважних причин з 22 травня 2017 року, у зв'язку з чим її звільнення за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України є законним.

Постановою Харківського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Надобко Т. Ю. задоволено частково.

Рішення Московського районного суду міста Харкова від 04 вересня 2020 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Змінено дату звільнення ОСОБА_1 з посади помічника начальника з кадрових питань Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" відповідно до пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, з "20 червня 2017 року" на "24 червня 2017 року" за прогул з 22 травня 2017 року до 06 червня 2017 року. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду щодо відсутності підстав для скасування наказу про звільнення та поновлення позивача на роботі є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Разом з тим суд залишив поза увагою те, що звільнення працівника в період, коли він був непрацездатним, є порушенням частини 3 статті 40 КЗпП України. Однак наслідком такого порушення є зміна дати звільнення, а не поновлення на роботі. Оскільки наказ про звільнення позивача видано 20 червня 2017 року, тобто в період, коли вона була непрацездатною, враховуючи, що з ОСОБА_1 обґрунтовано припинені трудові відносини за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, а підстави для її поновлення на роботі відсутні, то порушення прав позивача, а саме - звільнення її в період тимчасової непрацездатності, має бути усунено судом шляхом зміни дати звільнення, тобто визначення дати припинення трудових відносин в перший день після закінчення періоду непрацездатності - 24 червня 2017 року.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У січні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Надобко Т. Ю. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Московського районного суду міста Харкова від 04 вересня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказала, що суди не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 23 квітня 2014 року у справі № 6-30цс14, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі № 572/2944/16-ц, від 17 жовтня 2019 року у справі № 589/2862/16-ц, від 12 листопада 2020 року у справі № 369/9301/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 327/514/18.

У березні 2021 року Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Московського районного суду міста Харкова.

15 лютого 2021 року справа № 643/10816/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38,39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40,41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Частинами 1 та 2 статті 235 КЗпП України встановлено, що в разі звільнення без законних підстав працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Судами встановлено, що з 07 червня 2007 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з відповідачем та з 01 грудня 2015 року обіймала посаду помічника начальника з кадрових питаньВідділення філії ПАТ "Українська залізниця".

08 квітня 2016 року ОСОБА_1 було обрано до складу профспілкового комітету первинної профспілкової організації Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" строком на 5 років.

Згідно з графіком надання щорічних відпусток працівникам апарату Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" у 2017 році, складеним з урахуванням інтересів виробництва та працівників, затвердженим у встановленому порядку та погодженим з головою профспілкового комітету в грудні 2016 року, позивач мала йти у щорічну відпустку в червні 2017 року.

Пунктами 5.6,5.7 Положення про Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" (далі - Положення) передбачено "правило двох підписів", за яким у випадках, коли виконання повноважень начальником відділення передбачає витрату грошових коштів, документи від імені відділення вважаються належним чином укладеними та мають юридичну силу для відділення виключно у разі, якщо вони скріплені підписами щонайменше двох уповноважених посадових осіб відділення. Це правило розповсюджується на підпункт 4 пункту 5.5 Положення, в якому зазначено, що начальник відділення приймає рішення з питань оплати праці та робочого часу працівників відділення.

Згідно з пунктами 2.2,3.10 Посадової інструкції, підпункту 4 пункту 5.5 Положення вирішення питання про надання працівникам відпусток відноситься до компетенції в. о. начальника Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" Чеботарьова Д. М.

12 травня 2017 року в. о. помічника начальника з кадрових питань Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" Манжула Л. М. ознайомила позивача з наказами про надання відпустки від 12 травня 2017 року, які підписав головний інженер вказаного відділення Козлов С. Є., а саме:

- № 137-к/тм про надання відпустки без збереження заробітної плати терміном 2 (два) календарних дні з 12 по 13 травня 2017 року;

- № 138-к/тм про надання відпустки без збереження заробітної плати терміном 5 (п'ять) календарних днів з 15 по 19 травня 2017 року;

- № 139-к/тм про надання частини щорічної відпустки терміном 5 (п'ять) календарних днів з 22 по 26 травня 2017 року;

- № 140-к/тм про надання частини щорічної відпустки терміном 5 (п'ять) календарних днів з 29 травня по 02 червня 2017 року.

В день оформлення вищевказаних наказів № 139-к/тм та № 140-к/тм про надання позивачу частини щорічної відпустки в. о. начальника Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" Чеботарьов Д. М. перебував у відрядженні в місті Києві на підставі наказу від 05 травня 2017 року № 131-к/тм.

Після повернення з відрядження, 13 травня 2017 року Чеботарьов Д. М. та головний інженер підприємства Козлов С. Є. підписали наказ № 145-к/тм, яким скасували накази про надання позивачу частини щорічної відпустки від 22 травня 2017 року № 139-к/тм та № 140-к/тм, а також - дали вказівку направити ОСОБА_1 листа з повідомленням про скасування вказаних наказів і відібрати у в. о. помічника начальника з кадрових питань Манжули Л. М. пояснення щодо ознайомлення позивача з наказами, які не були затверджені у встановленому порядку (не містили підпису в. о. начальника Відділення філії).

16 травня 2017 року позивач отримала поштовим зв'язком лист відповідача від 13 травня 2017 року № 237/01-18, в якому повідомлялося про скасування наказів від 12 травня 2017 року № 139-к/тм та № 140-к/тм про надання їй відпустки, а також було запропоновано з'явитися до керівництва підприємства для вирішення вказаного питання.

Цього ж дня, 16 травня 2017 року, ОСОБА_1 з'явилася на підприємство, де надала в. о. начальника Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" Чеботарьову Д. М.
письмові пояснення (заява від 16 травня 2017 року зареєстрована за № 375/01-17) про те, що вона повідомляла керівництво про свій намір скористатися частиною щорічної відпустки поза графіком у травні 2017 року.

Позивачу було роз'яснено причини скасування наказів про надання їй щорічної відпустки й необхідність виходу на роботу 22 травня 2017 року.

22 травня 2017 року інженер з охорони та нормування праці Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" Шакіна С. С. склала службову записку про те, що в журналі реєстрації приходу працівників апарату управління на роботу відсутній підпис ОСОБА_1, яка на телефонний дзвінок не відповіла.

22 травня 2017 року в. о. помічника начальника з кадрових питань Манжула Л.

М. склала на ім'я в. о. начальника Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" доповідну записку, в якій вказала, що 22 травня 2017 року позивач не з'явилася на роботу, про причини відсутності не попередила керівництво та колег, на телефонні дзвінки не відповідала.

В. о. начальника Відділення філії своєю резолюцією наказав зафіксувати актами дні відсутності ОСОБА_1 на робочому місці, організувати її відвідування вдома, у випадку неповажності причин невиходу на роботу - запропонувати позивачу пояснити свої дії письмово.

На виконання вказаної резолюції протягом 22-26 травня, 29 травня - 02 червня, 05-09 червня, 12-16 червня, 19,20 червня 2017 року працівниками підприємства складалися акти про відсутність позивача на робочому місці.

23 травня 2017 року відповідач надіслав ОСОБА_1 лист № 252/01-18, в якому просив негайно з'явитися на роботу для виконання своїх посадових обов'язків та надати пояснення щодо відсутності на робочому місці 22 та 23 травня 2017 року.

24 травня 2017 року заступник начальника та інженер з організації і нормування праці Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" здійснили поїздку за зазначеною в особовій справі адресою позивача для отримання пояснень щодо відсутності на роботі, проте двері ніхто не відкрив, про що було складено відповідну службову записку.

Оскільки ОСОБА_1 тривалий час не з'являлася на роботі, відповідач звернувся до профспілкового комітету первинної профспілкової організації Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" з поданням про надання згоди на звільнення позивача згідно з пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.

У зв'язку з неявкою ОСОБА_1 засідання профспілкового комітету, призначене на 01 червня 2017 року, було перенесено на 08 червня 2017 року.

Згідно з витягом з протоколу засідання профспілкового комітету Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" від 08 червня 2017 року за відсутності відомостей про отримання ОСОБА_1 відповідного запрошення вирішено: при появі позивача на роботі та ненадання нею доказів відсутності на робочому місці з 22 травня 2017 року з поважних причин надати згоду на її звільнення за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Наказом від 20 червня 2017 року № 112-к/тр ОСОБА_1 звільнено з посади помічника начальника з кадрових питань Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" з 22 травня 2017 року на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України (прогул без поважних причин).

Однак в період з 06 по 23 червня 2017 року включно позивач перебувала на лікуванні, про що свідчить листок непрацездатності.

24 червня 2017 року ОСОБА_1 отримала у відділенні поштового зв'язку № 123 міста Харкова поштові відправлення:

- № 6105234517480: лист від 23 травня 2017 року, в якому відповідач просив з'явитися на роботу та надати пояснення щодо відсутності на робочому місці 22 та 23 травня 2017 року;

- № 6103001059560: запрошення від 29 травня 2017 року на засідання профспілкового комітету Відділення філії ПАТ "Українська залізниця", призначене на 01 червня 2017 року, щодо надання згоди на звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України;

- № 6105236061432: лист відповідача від 20 червня 2017 року з пропозицією отримати трудову книжку у зв'язку з розірванням трудового договору.

У листі першого заступника голови профспілки залізничників і транспортних будівельників України Мушенок О. М. зазначено, що вищим за підпорядкуванням виборним органом профспілкового комітету первинної профспілкової організації Відділення філії ПАТ "Укрзалізниця" є територіальний комітет Харківської територіальної профспілкової організації Південної залізниці. В період між засіданнями територіального комітету профспілки його повноваження виконує президія територіального комітету профспілки.

Оскільки ОСОБА_1 була членом виборного органу профспілкового комітету первинної профспілкової організації Відділення філії ПАТ "Українська залізниця", то відповідач повинен був отримати згоду на її звільнення і від вищого виборного органу цієї професійної спілки.

Відповіддю голови Харківської територіальної профспілкової організації Південної залізниці Кухарчук І. Л. від 21 грудня 2017 року, наданою на адвокатський запит, підтверджується, що керівництво Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" не зверталося до вказаного органу з поданням про надання згоди на звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Згідно з пунктом 6.1.5 Статуту професійної спілки залізничників і транспортних будівельників України (далі - Статут профспілки) вищим органом первинних профспілкових організацій є загальні збори, конференції.

Пунктом 7.6 Статуту профспілки передбачено, що конференція первинної профспілкової організації скликається не рідше одного разу на рік.

Оскільки конференція трудового колективу Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" була проведена до вчинення позивачем прогулів та подальшого її звільнення, то відповідач зміг отримати погодження цієї конференції на звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України лише 12 квітня 2018 року, про що свідчить протокол від 12 квітня 2018 року № 6.

Крім того, на запит місцевого суду щодо надання згоди на звільнення працівника від 05 серпня 2019 року вищий виборний орган профспілкового комітету первинної профспілкової організації Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" - Президія Харківського територіального комітету профспілки Південної залізниці провела 26 вересня 2019 року засідання, на якому вирішила надати згоду на звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України (за прогул без поважних причин), про що свідчить витяг з протоколу від 26 вересня 2019 року №
31.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Прогул, під яким розуміється відсутність на робочому місці без поважних причин більше трьох годин протягом робочого дня, за своєю правовою природою є порушенням трудової дисципліни (дисциплінарним проступком), під яким варто розуміти невиконання чи неналежне виконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пунктах 22,24 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 частини 1 статті 40, пунктом 1 частини 1 статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Таким чином, визначальними факторами для вирішення питання про законність звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.

Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати будь-які докази із числа передбачених ЦПК України.

Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об'єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

За змістом частин 1 , 9 статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених, зокрема частин 1 , 9 статті 43 КЗпП України, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті.

Відповідно до частини 3 статті 252 КЗпП України, частини 3 статті 41 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки), крім додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищестоящого виборного органу цієї профспілки (об'єднання професійних спілок).

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 336/5828/16 (провадження № 61-30894сво18) зазначено, що як при звільненні члена профспілкової організації без отримання попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації (стаття 43 КЗпП України), так і при звільненні члена виборного профспілкового органу без отримання попередньої згоди виборного органу, членом якого він є, а також вищого виборного органу цієї профспілки (стаття 252 КЗпП України) суд має зупинити провадження у справі та запитати відповідний орган щодо згоди на звільнення. Відсутність такого рішення під час звільнення працівника сама по собі не є безумовною підставою для його поновлення на роботі, оскільки така згода або незгода на звільнення може бути витребувана судом при вирішенні трудового спору.

Частиною 1 статті 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення.

Відповідно до статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Частинами 1 , 3 статті 149 КЗпП України передбачено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступень тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Звільнення за вчинення прогулу є дисциплінарним стягненням і повинне здійснюватися з додержанням правил, встановлених для застосування дисциплінарних стягнень.

За змістом положень статей 147-1, 149 КЗпП України, статті 81 ЦПК у справах щодо притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності обов'язок доказування правомірності застосування дисциплінарного стягнення покладається на роботодавця.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

У постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15 зроблено висновок про те, що пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення.

Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з'ясування усіх обставин його вчинення, в тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов'язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений наданими суду доказами.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2019 року у справі № 711/8227/16-ц (провадження № 61-33637св18) зазначено, що з урахуванням встановлених обставин та правової позиції Верховного Суду України в постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15 апеляційним судом зроблено обґрунтований висновок, що невиконання роботодавцем обов'язку отримати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення.

Відповідно до частини 3 статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року № 6-р (ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини 3 статті 40 КЗпП Українивизнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини 3 статті 40 КЗпП України. Конституційний Суд України зазначив, що положеннями частини 3 статті 40 КЗпП України закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства.

Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Отже, нерозповсюдження такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини 3 статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на всі трудові правовідносини.

Таким чином, звільнення працівника в період, коли він був непрацездатним, є порушенням частини 3 статті 40 КЗпП України. Однак наслідком такого порушення є зміна дати звільнення, а не поновлення на роботі.

Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, викладеному в постановах від 11 грудня 2019 року у справі № 522/3410/15-ц (провадження № 61-43676св18), від 29 січня 2020 року у справі № 320/7991/16 (провадження № 61-36022св18), від 11 червня 2020 року у справі № 481/1043/17 (провадження № 61-37451св18), від 08 липня 2020 року у справі № 752/11686/18 (провадження № 61-18741св19), від 29 липня 2020 року у справі № 305/1229/18 (провадження № 61-20048св19). Цей висновок є незмінним і підтверджений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19).

За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

У частині 2 статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що накази від 12 травня 2017 року № 139-к/тм та № 140-к/тм про надання частини щорічної відпуски поза межами, визначеними графіком, не були погодженні та скріплені підписом уповноваженої особи на їх видання, тобто не набули юридичної сили, і наступного дня вказані накази були скасовані керівництвом Відділення філії ПАТ "Українська залізниця", про що позивачу було достеменно відомо, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що починаючи з 22 травня 2017 року ОСОБА_1 повинна була знаходитися на робочому місці, проте нею допущено прогул без поважних причин, внаслідок чого відповідач мав законні підстави для її звільнення із займаної посади за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.

При цьому, змінюючи рішення місцевого суду та частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що оскільки наказ про звільнення позивача видано 20 червня 2017 року, тобто в період, коли вона була непрацездатною, враховуючи, що з ОСОБА_1 обґрунтовано припинені трудові відносини за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, а підстави для її поновлення на роботі відсутні, то порушення прав позивача, а саме - звільнення її в період тимчасової непрацездатності, має бути усунено шляхом зміни дати звільнення, тобто визначення дати припинення трудових відносин в перший день після закінчення періоду непрацездатності - 24 червня 2017 року.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційний суд правильно визначилися з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 23 квітня 2014 року у справі № 6-30цс14, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі № 572/2944/16-ц, від 17 жовтня 2019 року у справі № 589/2862/16-ц, від 12 листопада 2020 року у справі № 369/9301/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 327/514/18, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Верховного Суду України від 23 квітня 2014 року у справі № 6-30цс14 вказано, що звільнення члена виборного органу первинної профспілкової організації підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки) без попередньої згоди на це виборного органу первинної профспілкової організації профспілки та вищестоящого органу цієї профспілки (об'єднання профспілок) є порушенням вимог статей 43, 252 КЗпП України, статті 41 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та є підставою для визнання звільнення незаконним.

Разом з тим вищезгаданою постановою від 05 вересня 2019 року у справі № 336/5828/16 (провадження № 61-30894сво18) Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступив від висновку, викладеного, зокрема у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 333/5300/17-ц, згідно з яким працівник як член виборного органу може бути звільнений з ініціативи роботодавця лише із наявністю попередньої згоди на таке профспілки, членом виборного органу якої є вивільнюваний працівник, а тому, за відсутності такої згоди, він підлягає обов'язковому поновленню на роботі, тобто без врахування вимог частини 9 статті 43 КЗпП України, зазначивши, що відсутність такого рішення виборного органу первинної профспілкової організації, а також вищого виборного органу цієї профспілки під час звільнення працівника сама по собі не є безумовною підставою для його поновлення на роботі, оскільки така згода або незгода на звільнення може бути витребувана судом при вирішенні трудового спору. Наведені Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду правові висновки є найбільш релевантними, і колегія суддів у цій справі не вбачає підстав відступати від них.

У справі, яка переглядається, місцевий суд витребував у вищого виборного органу профспілкового комітету первинної профспілкової організації Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" - Президії Харківського територіального комітету профспілки Південної залізниці згоду на звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України (за прогул без поважних причин).

В постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 572/2944/16-ц (провадження № 61-20505св18) вказано, що встановивши, що позивач до 17 серпня 2016 року перебувала на роботі та виконувала свої обов'язки, 17 серпня 2016 року подала відповідачу заяву про звільнення за власним бажанням, з 18 серпня 2016 року до 30 серпня 2016 року перебувала на лікарняному, її не допускали до робочого місця після тимчасової непрацездатності, а 01 вересня 2016 року її звільнили з роботи за прогули без поважних причин, суди дійшли правильного висновку про порушення трудових прав позивача та наявність підстав для зміни формулювання причин звільнення з пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України на пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.

В постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 589/2862/16-ц (провадження № 61-30465св18) зазначено, що трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на основі типових правил. У деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дисципліну. Встановивши фактичні обставин справи та дослідивши всі матеріали справи, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність належних доказів на підтвердження відсутності позивача на роботі більше трьох годин у період з 16 по 18 травня 2016 року, оскільки акти комісії. складені в ці дні, свідчать лише про відсутність позивача на робочому місці у певні періоди, а не свідчать про його відсутність на роботі. Так, з Посадової інструкції заступника директора Державного підприємства "Конотопський лісгосп" вбачається, що посадові обов'язки позивача не передбачали присутність його саме на робочому місці протягом усього робочого дня, оскільки існувало ряд обов'язків, які він мав здійснювати поза робочим місцем, а саме: забезпечення контролю за виконанням підрозділами підприємства замовлень, договірних зобов'язань у встановлені строки, організація вивозки та приймання готової продукції від виробничих підрозділів на склади тощо.

В постанові Верховного Суду від 12 листопада 2020 року у справі № 369/9301/18 (провадження № 61-1св20) вказано, що у справі, яка переглядається, встановлено, що пояснення щодо відсутності на роботі, які стали причиною звільнення, у позивача не відбиралися, з наказом про поновлення на роботі від 15 березня 2018 року, про скасування наказу про звільнення, його не ознайомлено, а наявні в матеріалах справи докази щодо оскарження наказу про звільнення з роботи від 14 березня 2018 року свідчать про те, що позивач вважав себе таким, що перебуває у стані вимушеного прогулу, у зв'язку зі звільненням. При цьому умовами роботи позивача не визначено його постійне місце роботи із зазначенням періоду часу перебування в цьому місці. За змістом Положення про організацію роботи відповідача, спеціалісти виконують свою роботу шляхом надання послуг з представництва в судах та інших органах, виконують роботу за межами офісу, що виключає можливість бути присутнім на роботі в одному визначеному місці, крім випадків, визначених графіком чергувань. Однак відповідачем такого графіку чергувань, з якого б вбачалось, в який час і в якому місці чергування здійснює саме позивач, до суду надано не було. Крім того, встановлено, що лист-вимога про надання пояснень про відсутність на роботі був вручений позивачу саме за місцем здійснення ним представництва в Києво-Святошинському районному суді Київської області. З огляду на викладене суди дійшли обґрунтованого висновку про незаконність звільнення позивача за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України та наявність правових підстав для його поновлення на роботі.

В постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 327/514/18 (провадження № 61-4560св20) зазначено, що звільнення працівника, який виконує виховні функції та який вчинив аморальний проступок, допускається за наявності двох умов: 1) аморальний проступок повинен бути підтверджений фактами; 2) вчинення проступку повинно бути несумісним з продовженням роботи, що має виховну функцію. При цьому звільнення за вчинення аморального проступку допускається як при виконанні трудових обов'язків, так і не пов'язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті). Зокрема, аморальним проступком є винне діяння, що суперечить загальноприйнятим нормам і правилам, порушує моральні устої суспільства, моральні цінності, які склалися в суспільстві, і суперечить змісту трудової функції, тим самим дискредитуючи службово-виховні, посадові повноваження відповідного кола осіб. Так, аморальним проступком слід вважати появу в громадських місцях у нетверезому стані, нецензурну лайку, бійку, поведінку, що принижує людську, гідність тощо. Звільнення не може бути визнано правильним, якщо воно проведене лише внаслідок загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами. Тобто факт вчинення працівником аморального проступку повинен бути документально підтверджений службовим розслідуванням, проведеним на підставі службової записки безпосереднього керівника працівника, скарги учнів, повідомлення правоохоронних органів тощо. Працівник повинен дати письмове пояснення того, що сталося.

Висновки, засновані на результатах розслідування (інших аналогічних документах), повинні переконливо вказувати на несумісність скоєння працівником аморального проступку з продовженням роботи. Касаційний суд погоджується з висновками судів щодо недоведеності відповідачем наявності в діях позивача ознак вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням виховної роботи, оскільки самі по собі усні звернення батьків, на які є посилання у пояснювальній записці про звільнення, не є належним підтвердженням факту вчинення аморального проступку, так само як і посилання у зверненні учасників громадських слухань на обставини про неналежне вирішення директором навчального закладу питань щодо електроенергії, харчування, порушення норм санітарії тощо, не свідчить про аморальність проступку в розумінні пункту 3 частини 1 статті 41 КЗпП України, а лише вказує на незадовільне виконання керівником організаційно-розпорядчих функцій.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

З урахуванням викладеного висновки щодо застосування норми права, які викладені у вищезазначених постановах Верховного Суду, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах, на судові рішення в яких послалася заявник.

У справі, яка переглядається, на підставі належних та допустимих доказів апеляційним судом встановлено, що відсутність позивача на робочому місці з 22 травня по 06 червня 2017 року не була обумовлена об'єктивними, незалежними від її волі обставинами. При цьому Відділення філії ПАТ "Українська залізниця" неодноразово намагалося встановити причини відсутності позивача на роботі та відібрати в неї письмові пояснення. При доведеності порушення працівником трудової дисципліни, невідібрання у нього письмових пояснень з приводу його відсутності на роботі не може бути підставою для визнання наказу про звільнення незаконним (див., зокрема постанови Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року у справі № 359/7299/16-ц (провадження № 61-32152св18), від 19 жовтня 2020 року у справі № 341/102/18 (провадження № 61-1086св19), від 08 листопада 2020 року у справі № 305/1418/19 (провадження № 61-8743св20), від 19 листопада 2020 року у справі № 308/3556/17 (провадження № 61-6097св20), від 26 лютого 2021 року у справі № 686/18381/17 (провадження № 61-1566св19), від 01 квітня 2021 року у справі № 733/1695/17 (провадження № 61-4784св20). Оскільки в цій справі роботодавець довів факт правомірності притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, то відсутні підстави для визнання оспорюваного наказу про звільнення незаконним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційним судом було ухвалено судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.

З урахуванням того, що наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29,30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Обставини справи встановлені судом першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційним судомна підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення судів першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Надобко Тетяни Юріївни залишити без задоволення.

Рішення Московського районного суду міста Харкова від 04 вересня 2020 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Харківського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко