Постанова

Іменем України

01 липня 2020 року

м. Київ

справа № 755/3782/17

провадження № 61-10992св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - заступник прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про знесення самочинно збудованого майна та повернення земельної ділянки

за касаційною скаргою заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року у складі судді Яровенко Н. О. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 10 січня 2018 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Іванченка М. М., Рубан С. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року заступник прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - заступник прокурора) звернувся до суду з цим позовом та просив зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 350 кв. м, розташовану на вулиці АДРЕСА_1 , територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення розміщених на ній будівель і споруд, вирішити питання про розподіл судових витрат.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, заступник прокурора посилався на те, що прокуратура встановила факт порушення права територіальної громади міста Києва на розпорядження та користування земельною ділянкою, на якій незаконно збудовано нерухоме майно.

Зазначав, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06 березня 2014 року у справі № 755/3627/14-ц задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлову будівлю площею 352 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення суду нежитлове приміщення магазину площею352 кв. м 26 березня 2014 року було зареєстровано за ОСОБА_2 .

Рішенням державного реєстратора від 05 травня 2014 року № 12827602 внесено зміни щодо площі та назви об`єкта нерухомості, а саме: відомості «нежитлова будівля площею 352 кв. м» змінено на відомості «нежитлове приміщення магазину площею 350 кв. м». Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 03 червня 2015 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 березня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності відмовлено. На виконання цтого рішення суду рішенням державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 21 квітня 2016 року № 29363569 скасовано реєстрацію права власності на вищезазначене майно, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Разом із цим згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно нежитлове приміщення магазину площею 350 кв. м, розташоване на вулиці АДРЕСА_1 (далі також - нежитлове приміщення, приміщення магазину) 08 червня 2016 року зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2016 року, укладеного з ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогач В. В. Реєстрація права власності нерухомого майна за ОСОБА_1 порушує право власності територіальної громади міста Києва на земельну ділянку, на якій воно розташоване.

Земельна ділянка, на якій незаконно збудовано зазначене майно, підлягає звільненню шляхом знесення самовільно збудованого нежитлового приміщення, оскільки вона належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Києва, виключно Київська міська рада має право розпоряджатися нею. Будь-які рішення про передачу спірної земельної ділянки ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та іншим особам Київська міська рада не приймала, документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою, немає.

Оскільки будівництво нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , проведено на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, вказаний об`єкт є самочинно збудованим. Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у міста Києві (за інформацією станом на 23 червня 2015 року) не видавав дозволу та не реєстрував інших документів дозвільного характеру, які надавали би право на виконання підготовчих або будівельних робіт, та не приймав зазначений об`єкт до експлуатації. Ураховуючи, що на комунальній земельній ділянці право на розпорядження якою є лише у Київської міської ради, незаконно збудовано будівлю магазину, Київська міська рада має право вимагати її знесення з метою поновлення свого порушеного права.

ОСОБА_1 позов не визнав, пославшись на безпідставність аргументів позивача щодо встановлення в рішенні Апеляційного суду міста Києва від 03 червня 2015 року факту самочинного будівництва, оскільки суд лише встановив безпідставність висновків суду першої інстанції щодо визнання права власності на приміщення з підстав, наведених у зазначеному рішенні суду. Таким чином, самочинність будівництва об`єкта є предметом доказування у цій справі, який повинен доводитися на підставі належних та допустимих доказів, наданих позивачем, а зазначене рішення апеляційного суду не є належним доказом такого будівництва. Він зареєстрував право власності на спірний об`єкт, держава визнала і підтвердила його право на належне йому майно, а тому він набув право власності на майно згідно із законом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Дніпровський районний суд міста Києва рішенням від 03 серпня 2017 року у задоволенні позову відмовив.

Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що ОСОБА_1 придбав приміщення, що знаходиться на земельній ділянці, яку позивач просить повернути територіальній громаді, за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, який не оспорений та не визнаний недійсним. У зв`язку з тим що відповідач не вчиняв жодних дій щодо самочинного будівництва об`єкта, який позивач просить знести, суд дійшов висновку, що права позивача ОСОБА_1 не порушував, жодних неправомірних дій він не вчиняв, а тому позов, у поданій заступником прокурора редакції, не може бути задоволений.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Апеляційний суд міста Києва постановою від 10 січня 2018 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року залишив без змін.

Своє судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому суд виходив з того, що посилання заступника прокурора на доведеність факту самочинного будівництва не має правового значення для вирішення цього позову, оскільки суд в своєму рішенні дійшов висновку про доведеність вказаного факту, проте з урахуванням, які вимоги і до кого заявив заступник прокурора, відмовив у задоволенні позову. Оскільки на стадії апеляційного розгляду зміна позовних вимог та залучення до розгляду справи нових відповідачів не передбачені ЦПК України, вимоги апеляційної скарги задоволенню не підлягають. Посилання заступника прокурора на статтю 212 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) як на підставу для зобов`язання ОСОБА_1 знести нежитлове приміщення магазину суд не прийняв з огляду на те, що згідно з цією нормою земельні ділянки має звільнити особа, яка самовільно їх зайняла. Водночас ОСОБА_1 придбав нежитлове приміщення за відплатним, нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, який не оспорений та не визнаний недійсним, його право власності на ці приміщення зареєстровано в установленому порядку та не скасовано, таким чином, він не є особою, яка самовільно зайняла спірну земельну ділянку. Також суд виходив з того, що знесення самочинного об`єкта нерухомості відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано всі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об`єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У лютому 2018 року заступник прокурора до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішенняДніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 10 січня 2018 року й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, встановивши факт самовільного зайняття спірної земельної ділянки, безпідставно відмовили в задоволенні позову, пославшись на те, що самовільне будівництво нежитлового приміщення магазину на земельній ділянці здійснював не ОСОБА_1 , право власності на нежитлове приміщення відповідач набув шляхом укладення договору купівлі-продажу, а тому його не може бути зобов`язано знести належне йому приміщення. На думку заступника прокурора, приведення земельної ділянки, розташованої на вулиці АДРЕСА_1 у придатний для використання стан, включаючи знесення нежитлового приміщення, має здійснювати ОСОБА_1 як особа, яка самовільно займає земельну ділянку. Суди попередніх інстанцій, зазначивши, що договір купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину загальною площею 350 кв. м від 31 травня 2016 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , є оспорюваним правочином, недійсним не визнавався, не взяли до уваги доводи прокурора про те, що вказаний правочин є нікчемним як такий, що порушує публічний порядок, і визнання його недійсним судом не вимагається. У разі нікчемності самого правочину, який посвідчував право власності, державна реєстрація цього правочину не є самостійним підтвердженням прав особи на об`єкт нерухомості. Суди не врахували, що державна реєстрація права власності на нежитлове приміщення здійснена після внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно про скасування права розпорядження попереднього власника на вказаний об`єкт. Посилання апеляційного суду на те, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою омилкове, оскільки власник (розпорядник) земельної ділянки - Київська міська рада заперечує проти права власності ОСОБА_1 та інших осіб на самочинно збудоване майно.

У травні 2018 року Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити. Зазначив, що Київська міська рада як єдиний розпорядник земель комунальної власності міста, за зверненням відповідача не приймала рішень щодо передання спірної земельної ділянки у власність чи користування. Тобто земельну ділянку, розташовану на вулиці АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 використовує без правовстановлюючих документів, а тому вона підлягає поверненню, а здійснене на ній будівництво - знесенню.

У травні 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Нагорний Олександр Віталійович подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення - залишити в силі. Зазначив, що судові рішення відповідають вимогам матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування з мотивів, викладених у касаційній скарзі, немає. Також посилався на те, що позивач не довів належними доказами факту порушення його прав відповідачем шляхом самовільного зайняття земельної ділянки та фактів порушення ОСОБА_1 вимог земельного законодавства. Заступник прокурора не надав жодних актів обстеження земельної ділянки, графічних матеріалів, висновків землевпорядної чи будівельно-технічної експертизи, які вказували б на конкретну земельну ділянку на якій розташоване майно відповідача та характеристики будівлі, яку позивач вимагає знести. Відсутність таких доказів може призвести до порушення прав третіх осіб, майно яких також може бути знесеним. Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що ОСОБА_1 набув право власності на спірний об`єкт нерухомості шляхом укладення договору купівлі-продажу, тобто не є особою, яка здійснила самочинне будівництво, в розумінні частини четвертої статті 376 ЦК України. Вказував на безпідставність посилання заступника прокурора на те, що договір купівлі-продажу від 31 травня 2016 року є нікчемним.

У червні 2018 року заступник прокурора міста Києва подав пояснення (відповідь на відзив), в яких зазначив, що доводи, наведені представником відповідача у відзиві на касаційну скаргу, не відповідають дійсним обставинам справи. Також зазначив, що оскільки ОСОБА_1 використовує нежитлове приміщення магазину, то саме він зобов`язаний повернути спірну земельну ділянку територіальній громаді міста Києва у придатному для використання стані, шляхом знесення розташованого на ній нежитлового приміщення магазину. Крім того, вказав, що відповідно статті 228 ЦК України договір купівлі-продажу від 31 травня 2016 року є нікчемним, оскільки рішенням державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в місті Києві від 21 квітня 2016 року скасовано реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нежитлове приміщення магазину, на вулиці АДРЕСА_1 . Тобто договір купівлі-продажу укладений особою, яка не мала права його вчиняти.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

25 квітня 2018 року справа № 755/3782/17 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року № 1123/0/226-20, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями та визначено колегію суддів.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06 березня 2014 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності. Визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлову будівлю площею 352 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна від 01 листопада 2016 року встановлено, що на підставі рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 березня 2014 року нежитлове приміщення магазину площею 352 кв. м, розташоване на вулиці АДРЕСА_1 , зареєстроване за ОСОБА_2 .

У подальшому рішенням державного реєстратора від 05 травня 2014 року № 12827602 внесено зміни щодо площі та назви вказаного об`єкта нерухомості, а саме: відомості «нежитлова будівля площею 352 кв. м» змінено на «нежитлове приміщення магазину площею 350 кв. м».

Рішенням Апеляційного суду міста Києва 03 червня 2015 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 березня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання права власності.

На виконання вказаного рішення апеляційного суду рішенням державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 21 квітня 2016 року № 29363569 реєстрацію права власності на вищезазначене майно скасовано, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

08 червня 2016 року нежитлове приміщення магазину площею 350 кв. м зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2016 року, укладеного з ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогач В. В., що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна від 01 листопада 2016 року.

Цей купівлі-продажу недійсним не визнавався. Реєстрація права власності на нежитлове приміщення магазину площею 350 кв. м не скасована. Цей факт визнаний сторонами.

Суди також встановили, що будівництво нежитлового приміщення проведено на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, вказаний об`єкт є самочинно збудованим. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 березня 2014 року, на підставі якого проведено первинну реєстрацію нерухомого майна, скасовано і не може породжувати будь-які права. Оскільки нежитлове приміщення побудоване на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, вказаний об`єкт згідно з частиною першою статті 376 ЦК України є самочинно збудованим і підлягає знесенню.

Згідно з базою даних міського земельного кадастру земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 не обліковується. Звернення ОСОБА_2 або інших осіб стосовно надання вищезазначеної земельної ділянки у власність (оренду) до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) не надходили, що підтверджується листами Департаменту від 25 червня 2015 року, від 18 серпня 2015 року, від 12 грудня 2016 року та від 21 грудня 2016 року.

Зазначена земельна ділянка належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Києва, лише Київська міська рада має право розпоряджатися нею. Будь-які рішення про передачу вказаної земельної ділянки ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та іншим особам Київська міська рада не приймала, документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою, немає.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», частиною другою розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення якого встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги Верховний Суд здійснює в порядку та за правилами ЦПК України, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно зі статтею 213 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), та статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року та частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають не повною мірою з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій, зокрема, виходили з того, що ОСОБА_1 придбав нежитлове приміщення за відплатним, нотаріальнопосвідченим договором купівлі-продажу, який не оспорений та не визнаний недійсним, його право власності на ці приміщення зареєстровано в установленому порядку та не скасовано, у зв`язку з чим він не є особою, яка самовільно зайняла спірну земельну ділянку. Також суди дійшли висновку про те, що вимога позивача про зобов`язання ОСОБА_1 знести нежитлове приміщення магазину на підставі статті 212 ЗК України є необґрунтованою, оскільки вказаною нормою земельну ділянки має звільнити особа, яка самовільно її зайняла. Проте ОСОБА_1 не є особою, яка самовільно зайняла спірну земельну ділянку.

Цей висновок є помилковим з огляду на таке.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції України про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ «Землі України» ЗК України), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, стосовно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки.

Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до у частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою, п`ятою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дає підстави вважати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

При цьому формулювання статті 376 ЦК України виключає можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

Згідно зі статтею 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Суди попередніх інстанцій, встановивши, що нежитлове приміщення магазину площею 350 кв. м, на вулиці АДРЕСА_1 споруджене на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, дійшли правильного висновку, що це приміщення самочинно збудованим.

Водночас суди дійшли помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 не є належним відповідачем у цій справі, тому що не він здійснював самочинне будівництво та не є особою, яка самовільно зайняла спірну земельну ділянку, оскільки, набувши у власність нежитлове приміщення магазину ОСОБА_1 набув усі права та обов`язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник - ОСОБА_2 , а тому він є належним відповідачем за заявленими у цій справі вимогами.

У зв`язку із цим суди дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення будь-яких порушень його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням володіння. При цьому право власності має захищатися лише при доведеності самого факту його порушення діями відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цього права із застосування наслідків, в тому числі і звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Вирішуючи питання про знесення нерухомого майна, суди в кожному випадку з`ясовують, яку частину земельної ділянки займає споруджена будівля, її розмір і конфігурацію, яка частина будівлі підлягає знесенню. За необхідності з`ясування питань, що виникають при розгляді справи і потребують спеціальних знань, суд має право призначити експертизу. Невстановлення вказаних обставин унеможливлює виконання такого рішення.

Зазначене узгоджуються з правовим висновком Верховного Суду України викладеним у постанові від 19 квітня 2017 року у справі № 6-129цс17.

У цій справі суди попередніх інстанцій відмовили в задоволенні позову з підстав його необґрунтованості та недоведеності, при цьому не з`ясували, яку частину земельної ділянки займає споруджена будівля, її розмір і конфігурацію, яка частина будівлі підлягає знесенню.

Зазначене має важливе правове значення для правильного вирішення спору в цій справі.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України касаційний суд не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а отже, не може вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи наведене Верховний Суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, з огляду на мотиви скасування судового рішення, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду міста Києва від 10 січня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун