Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/3201/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кролевець О. А. - головуючий, Баранець О. М., Мамалуй О. О.,

за участю секретаря судового засідання - Грабовського Д. А.

та представників:

позивача - не з`явився

відповідача - Левченко В. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Політичної партії "Європейська Солідарність"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2024 (головуючий - Демидова А. М., судді Владимиренко С. В., Ходаківська І. П.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 28.06.2024 (суддя - Мельник В. І.)

у справі № 910/3201/24

за позовом Політичної партії "Європейська Солідарність"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Київ"

про визнання договору оренди удаваним та таким, що укладений на 3 роки

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

1. Політична партія "Європейська Солідарність" (позивач) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Київ" (відповідач) про визнання Договору оренди № к-206 від 25.10.2018, укладеного між позивачем та відповідачем, удаваним; визнання Договору таким, що укладений на 3 роки.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач із метою ухилення від нотаріального посвідчення та отримання згоди на укладення оспорюваного правочину удався до підміни справжньої волі сторін на укладення довгострокового договору оренди. Позивач зазначає, що Договір є нікчемним, оскільки не дотримано вимоги про нотаріальне посвідчення такого договору.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.06.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2024, у задоволенні позову відмовлено.

4. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд виходив із того, що Договір укладено на строк, що не перевищує три роки, тому його нотаріальне посвідчення не є обов`язковим, а матеріалами справи не підтверджено, що спірний Договір суперечить закону або ж укладений із метою приховати інший правочин.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

5. Політична партія "Європейська Солідарність" звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 28.06.2024 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2024 та ухвалити у справі нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

6. У касаційній скарзі скаржник не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, при цьому, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначає, що суди першої і апеляційної інстанцій застосували норму права (статтю 235 Цивільного кодексу України) без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду 07.11.2018 у справі № 742/1913/15-ц, від 21.08.2019 у справі № 303/292/17, від 30.03.2020 у справі № 524/3188/17, від 14.02.2022 у справі № 346/2238/15-ц та постановах Верховного Суду України від 14.12.2012 у справі № 6-133цс12, від 07.09.2016 у справі № 6-1026цс16.

7. В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України).

Позиція інших учасників справи

8. Відповідач подав відзив, у якому заперечив проти доводів скаржника та просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

9. 15.10.2019 між ТОВ "Підприємство "Київ" (орендодавець) та Політичною партією "Європейська Солідарність" (орендар) було укладено Договір № к-206 оренди нежитлових приміщень.

10. Згідно з п.1.1 Договору за даним Договором Орендодавець передає Орендарю в строкове платне користування (в оренду) нежитлові приміщення, визначені в пункті 1.2 Договору, а Орендар зобов`язується прийняти їх та сплачувати Орендодавцю орендну плату.

11. Відповідно до п.1.2 Договору нерухомим майном, що передається в оренду за даним договором, є нежилі приміщення загальною площею 1 674,27 кв. м, розташовані на першому поверсі будівлі (літ."Н"), яка знаходиться за адресою: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 16.

12. Згідно з п.2.1 Договору орендодавець передає орендарю приміщення у користування на підставі акта приймання-передачі нежитлових приміщень, що підписується сторонами та є невід`ємною частиною цього договору.

13. Користування орендарем приміщенням та нарахування орендної плати починається з дати підписання сторонами акта приймання-передачі приміщень.

14. Відповідно до п.4.1 Договору цей договір набирає чинності та вважається укладеним з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх печатками.

15. Згідно з п.4.2 Договору строк оренди приміщень за даним договором починається з дати підписання сторонами акта приймання-передачі приміщення та закінчується 31.12.2019.

16. Відповідно до п.4.3 Договору по закінченню календарного року цей договір автоматично пролонгується на кожний наступний календарний рік, якщо жодна із сторін не заявила письмово про його припинення не пізніше ніж за один календарний місяць до закінчення відповідного календарного року.

17. В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що відповідач із метою ухилення від нотаріального посвідчення та отримання згоди на укладення оспорюваного правочину вдався до підміни справжньої волі сторін.

Позиція Верховного Суду

18. Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та відзиві, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга Політичної партії "Європейська Солідарність" не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

19. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (2). У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається (3). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (4).

20. Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

21. Так самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

22. Посилаючись на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України скаржник, зазначає про застосування судами попередніх інстанцій норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, наведених у пункті 6 цієї постанови.

23. Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає таке.

24. Предметом спору у справі, яка розглядається є визнання Договору оренди № к-206 від 25.10.2018, укладеного між ТОВ "Підприємство "Київ" (орендодавець) та Політичною партією "Європейська Солідарність" (орендар), удаваним та визнання Договору таким, що укладений на 3 роки.

25. Відповідно до частин першої, третьої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

26. Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

27. Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

28. Верховний Суд неодноразово зазначав, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.

29. Таким чином, за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

30. Тобто воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а оскільки відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з`ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме.

31. При цьому, реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу.

32. Таким чином, удаваність договору, не свідчить про автоматичну недійсність таких правочинів, оскільки у силу приписів статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

33. Так, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків.

34. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. А тому такий правочин може бути визнаний судом недійсним лише у тому разі, коли буде встановлено, що правочин, який сторони насправді вчинили, не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

35. Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи в парі з іншим правочином, який ним прикривається, є завжди таким, що не відповідає положенням Цивільного кодексу України, тобто є удаваним. Другий же правочин (прихований) може бути як дійсним, так і недійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам чинності правочинів, що містяться у статті 203 ЦК України (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12.11.2024 у справі № 927/784/23).

36. Разом з цим, Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що доктрина "venire contra factum proprium" (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини заборони суперечливої поведінки міститься принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (подібний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 910/9397/20, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17).

37. Частиною першою статі 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

38. Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, який, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 14.12.2012 у справі № 6-133цс12, від 07.09.2016 у справі № 6-1026цс16 та постановах Верховного Суду 07.11.2018 у справі № 742/1913/15-ц, від 21.08.2019 у справі № 303/292/17, від 30.03.2020 у справі № 524/3188/17, від 14.02.2022 у справі № 346/2238/15-ц (про неврахування яких стверджує скаржник у касаційній скарзі.)

39. При цьому, частиною першою статті 86 ГПК України передбачено. що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

40. Суди попередніх інстанцій дослідивши зміст укладеного між сторонами договору встановили, що між позивачем і відповідачем у справі укладено Договір оренди нежитлових приміщень.

41. Згідно з частиною першою статті 759 та статті 761 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення Договору) за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

42. Відповідно до частини четвертої статті 284 ГК України строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

43. За змістом статті 764 ЦК України, якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

44. В силу приписів статті 794 ЦК України право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

45. Як встановили суди попередніх інстанцій, відповідно до статей 6 та 627 ЦК України, сторони погодили строк дії Договору, домовившись, що Договір автоматично пролонгується на кожний наступний календарний рік, якщо жодна із сторін не заявила письмово про його припинення не пізніше ніж за один календарний місяць до закінчення відповідного календарного року, що не суперечить частині четвертій статті 284 ГК України та статті 764 ЦК України.

46. Звідси суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірний Договір № к-206 оренди нежитлових приміщень від 15.10.2019 укладено на строк, що не перевищує три роки, тому його нотаріальне посвідчення не є обов`язковим. Отже, позиція позивача про необхідність нотаріального посвідчення Договору не ґрунтується на чинному законодавстві.

47. При цьому, суди врахували правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 923/759/18, відповідно до якої, якщо із закінченням строку договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) його дію було продовжено і наведене призвело до збільшення загального строку користування орендованим майном, який складає понад три роки, це не може бути підставою для визнання такого договору нікчемним у зв`язку з відсутністю його нотаріального посвідчення та державної реєстрації, якщо на момент укладення такого договору він відповідно до частини другої статті 215 ЦК України відповідав вимогам частини другої статті 793 та статті 794 ЦК України.

48. Суди попередніх інстанцій зазначили, що позивачем не доведено, що укладаючи Договір зі строком дії до 31.12.2019 та можливістю його пролонгації на кожний наступний календарний рік, якщо жодна із сторін не заявила письмово про його припинення не пізніше ніж за один календарний місяць до закінчення відповідного календарного року, сторони мали на меті укласти довгостроковий договір, а саме строком на три роки. Відтак, суди дійшли висновку про те, що позивачем не доведено, що спірний договір суперечить закону або укладений з метою приховати інший правочин.

49. Разом з цим, відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій також виходили з того, що позивачем не наведено, які саме його права (інтереси) були порушені при укладенні спірного договору, позивач не вказує, яким чином та якими саме неправомірними діями відповідача порушуються будь-які права та/або інтереси позивача, що є самостійною, достатньою підставою для відмови в позові. За таких обставин суди дійшли висновку про недоведеність порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду.

50. Верховний Суд погоджується із наведеними вище висновками судів попередніх інстанцій та зазначає, що доводи касаційної скарги наведеного не спростовують, відтак, доводи скаржника про неправильне застосування судами статті 235 ЦК України не підтвердилися.

51. Разом з цим, в контексті доводів касаційної скарги щодо неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду (щодо застосування статті 235 ЦК України) у постановах, наведених у пункті 6 цієї постанови, Суд вважає, що ухвалені у справі, яка розглядається судові рішення не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду на які посилається скаржник, оскільки неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини. Натомість у справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову дійшли відповідних висновків, виходячи із конкретних встановлених обставин справи, та доказів наданих сторонами на підтвердження своїх вимог і заперечень.

52. Верховний Суд звертає увагу, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

53. Суд зазначає, що з огляду на сукупність встановлених судами першої та апеляційної інстанції обставин у цій справі та зміст правових висновків викладених у постановах Верховного Суду на неврахування яких посилається скаржник, в контексті цієї справи, доводи скаржника фактично зводяться до намагання останнього здійснити переоцінку доказів та прохання надати нову оцінку доказам у справі, що в силу вимог статті 300 ГПК України виходить за межі повноважень Верховного Суду.

54. Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

55. Щодо оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України Верховний Суд зазначає таке.

56. Обґрунтовуючи наведену підставу касаційного оскарження, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України).

57. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

58. Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

59. Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

60. За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судом зібраних у справі доказів за умови непідтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України.

61. Саме тільки посилання скаржника на те, що суди не в повному обсязі дослідили докази та не з`ясували дійсні обставини справи, без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судові рішення. Натомість зміст касаційної скарги переконливо свідчить про те, що доводи скаржника зводяться здебільшого до посилань на необхідність переоцінки наявних у справі доказів.

62. При цьому Верховний Суд в силу приписів статті 300 ГПК України не вдається до переоцінки доказів та встановлених на підставі їх обставин, оскільки дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80 86 300 ГПК України.

63. Так, зміст оскаржуваних рішення суду першої інстанції і постанови суду апеляційної інстанції свідчить про дослідження наявних у справі доказів та встановлення судом обставин, що входять до предмету доказування у цій справі, а доводи скаржника фактично зводяться до незгоди з обставинами, що були встановлені судом при вирішенні спору, до незгоди з оцінкою доказів у справі, а також до незгоди з висновками судів, які покладені в основу оскаржуваних рішення і постанови у цій справі.

64. Суд акцентує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

65. Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність.

66. За таких обставин, перевіривши застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених судами фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість скарги та про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

67. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішенні судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

68. Згідно положень статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

69. Звертаючись із касаційною скаргою, скаржник не спростував наведених висновків судів першої і апеляційної інстанцій та не довів неправильного застосування ними норм матеріального і процесуального права, як необхідної передумови для скасування прийнятих у справі судових рішень.

70. За таких обставин, доводи касаційної скарги, не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення і постанова - без змін.

Розподіл судових витрат

71. Враховуючи викладене, судовий збір за розгляд касаційної скарги на підставі статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Політичної партії "Європейська Солідарність" залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2024 і рішення Господарського суду міста Києва від 28.06.2024 у справі № 910/3201/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя О. А. Кролевець

Судді О. М. Баранець

О. О. Мамалуй