Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2025 року

м. Київ

cправа № 911/1403/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

представники учасників справи:

позивача - Іваницька О. П.,

відповідача - Голуб В. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні відеоконференції касаційну скаргу Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.01.2025 (судді: Тищенко О. В. - головуючий, Гончаров С. А., Тарасенко К. В.) та рішення Господарського суду Київської області від 18.09.2023 (суддя Лутак Т.В.) у справі

за позовом Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви

до Білоцерківської міської ради Київської області

про визнання незаконним і скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У травні 2023 року Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви (далі - Управління Білоцерківської Єпархії УПЦ) звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Білоцерківської міської ради Київської області (далі - Білоцерківська міська рада) про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради Київської області від 27.04.2023 № 3811-39-VIII "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Управлінню Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви" на земельну ділянку з цільовим призначенням 03.04 - для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання під розміщення адміністративного приміщення) площею 0,1500 га кадастровий номер 3210300000:04:019:0111, що розташована за адресою: вул. Левка Симиренка (бувша вул. Мічуріна), 1, місто Біла Церква, яке виникло на підставі підпункту 1.3 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 18.01.2011 № 36-04-VI "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельними ділянками та передачу земельних ділянок в постійне користування" (далі - рішення Білоцерківської міської ради від 27.04.2023/оспорюване рішення).

1.2. Позовні вимоги з посиланням на положення статей 141-143 Земельного кодексу України, Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" обґрунтовані тим, що оспорюване рішення прийняте з порушенням процедури, норм чинного законодавства України, за неналежних підстав та порушує права позивача.

Так, позивач зазначав, що рішення Білоцерківської міської ради від 27.04.2023 не відповідає закону, оскільки жодна з наведених у статтях 141-143 Земельного кодексу України підстав для припинення права користування земельною ділянкою відсутня, отже відповідач без згоди позивача та наявності законних підстав прийняв оспорюване рішення.

Під час прийняття оспорюваного рішення було порушено Положення про постійні комісії Білоцерківської міської ради, затверджене відповідним рішенням, оскільки позивача не було повідомлено про засідання комісії, на якій вирішувалося питання про припинення йому права користування земельною ділянкою. крім того оспорюване рішення прийнято з урахуванням висновку релігієзнавчої експертизи, у той час, як такого виду експертиз законодавством не передбачено, а тому вона не має юридичного значення.

1.3. Білоцерківська міська рада у відзиві на позовну заяву просила відмовити в її задоволенні, вказуючи на недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки відповідно до статті 92 Земельного кодексу України позивач не є тією особою, яка має правосуб`єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, у зв`язку з чим відповідач в межах своїх повноважень у спосіб передбачений законом прийняв оскаржуване рішення.

Відповідач наголошував також на тому, що позивач у встановлений законом термін не змінив своєї офіційної назви у статуті, що впливає на невиконання ним вимог статті 162 Господарського процесуального кодексу України щодо зазначення найменування юридичної особи. Відповідач вважає, що позивач згідно поданого ним статуту не має самостійного права на звернення до суду, подані позивачем документи не підтверджують відповідних повноважень особи, яка подала та підписала позовну заяву.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 18.09.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.01.2025, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

2.2. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач не є релігійною організацією України, статут (положення) якого зареєстровано у встановленому законом порядку, а також він не використовує спірну земельну ділянку виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення його діяльності, що свідчить про те, що він не є суб`єктом який відповідає, встановленим статтею 92 Земельного кодексу України, вимогам для можливості здійснення ним права постійного користування земельною ділянкою.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись з постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.01.2025 та рішенням Господарського суду Київської області від 18.09.2023, Управління Білоцерківської Єпархії УПЦ у касаційній скарзі просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження судових рішень посиланням на пункт 2 частини 2 статті 287 Цивільного кодексу України, вказуючи на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Скаржник вважає, що судом першої та апеляційної інстанції не застосовано норми статей 141-143 Земельного кодексу України, якими передбачено чіткий (вичерпний) перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою. Враховуючи, що жодна з перелічених підстав припинення права користування земельною ділянкою в оскаржуваному рішенні Відповідача відсутня та зворотного у судовому процесі не доведено відповідачем, а тому у відповідача була відсутня Законом визначена підстава, для припинення постійного користування земельними ділянками комунальної власності. При цьому судами не врахована правова позиція Верховного Суду щодо застосування цих норм права, викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі 906/392/18, від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, постанови Верховного Суду від 20.02.2020 року у справі № 909/108/19.

Скаржник просить Верховний Суд відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні стосовно того, що в разі очевидної недобросовісної поведінки позивача, яка полягає в порушенні релігійною організацією обов`язку, покладеного на неї Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв`язку із втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України надається виключно тим суб`єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації.

Також заявник касаційної скарги вважає, що суди попередніх інстанцій невірно застосували норми статті 129 Конституції України, статей 157 255 Кодексу адміністративного судочинства України, абзаци 1-5 статті 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", зазначаючи про те, що за зверненням позивача з позовом до Міністерства юстиції України ухвалою Окружним адміністративним судом міста Києва від 28.03.2019 відкрито провадження у справі № 640/4748/19, а згідно з ухвалою від 22.04.2019 вжито заходи забезпечення позову, зокрема, заборонено суб`єктам державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань проводити будь-які реєстраційні дії щодо відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, у тому числі, але не виключно, скасовувати реєстраційні дії та записи стосовно релігійних організацій згідно з переліком, у тому числі позивача.

Враховуючи вимоги Кодексу адміністративного судочинства України, заходи забезпечення позову діють до набрання законної сили Рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.05.2023 у справі № 640/4748/19, тобто після апеляційного оскарження. На час прийняття оскаржуваного рішення суду першої інстанції, заходи забезпечення позову не скасовані, отже слід зробити висновок, що будь-які реєстраційні дії зі сторони відповідача або позивача не можливі.

Скаржник звертає увагу на тому, що висновок релігіознавчої експертизи не є підставою для припинення права користування земельною ділянкою в силу статей 141-143 Земельного кодексу України, такий висновок не тягне за собою виникнення будь-яких прав чи обов`язків для суб`єктів відповідних правовідносин в тому числі і для відповідача і не має обов`язкового характеру, и не є підставою для припинення Відповідачем права Позивача на користування земельною ділянкою в силу вимог статей 141-143 Земельного кодексу України.

Заявник касаційної скарги вважає, що висновки судів про невідповідність позивача вимогам встановленим статтею 92 Земельного кодексу України не відповідають фактичним обставинам справи та письмовим доказам, що є порушенням вимог процесуального закону, а саме статті 86 Господарського процесуального кодексу України .

3.2. Білоцерківська міська рада у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а судові рішення без змін, зазначаючи про те, що суди дійшли правильних висновків стосовно того, що позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до статті 92 Земельного кодексу України останній не є особою, яка має правосуб`єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, окрім того позивач не надавав будь-яких інших документів щодо зміни та подачі на реєстрацію змін до свого статут, зокрема передбачених статтею 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Суди попередніх інстанцій установили такі обставини:

- рішенням Білоцерківської міської ради від 18.01.2011 № 36-04-VI "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельними ділянками та передачу земельних ділянок в постійне користування", за результатами розгляду клопотання юридичних осіб, відповідно до пункту 12 розділу X "Перехідних положень" Земельного кодексу України, статей 92 123 Земельного кодексу України, Закону України "Про землеустрій", статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вирішено затвердити технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою та передати земельну ділянку у постійне користування, зокрема, Управлінню Білоцерківської Єпархії УПЦ під розміщення адміністративного приміщення з трапезною в м. Біла Церква на вул. Мічуріна, 1, на земельну ділянку загальною площею 0,1500 га (у тому числі, відведених під будівництво 0,1500 га), за рахунок земель населеного пункту м. Біла Церква;

- рішенням Білоцерківської міської ради від 24.02.2011 № 78-06-VI "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування та передачу земельної ділянки в постійне користування", за результатами розгляду клопотання юридичної особи, відповідно до статті 124, пункту 12 розділу X "Перехідних положень" Земельного кодексу України, постанови Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 677 "Про затвердження Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок", статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування та передати земельну ділянку в постійне користування, зокрема, Управлінню Білоцерківської Єпархії УПЦ під розміщення адміністративного приміщення з трапезною в м. Біла Церква на вул. Мічуріна, 1, на земельну ділянку загальною площею 0,1500 га (у тому числі: відведених під будівництво - 0,1500 га), за рахунок земель населеного пункту м. Біла Церква;

- 16.06.2011 на підставі рішення Білоцерківської міської ради від 24.02.2011 № 78 Управлінню Білоцерківської Єпархії УПЦ видано державний акт серія ЯЯ № 154256 на право постійного користування земельною ділянкою 0,1500 га, що розташована за адресою: Київська область, м. Біла Церква, вул. Мічуріна, 1, цільове призначення земельної ділянки - під розміщення адміністративного приміщення з трапезною, кадастровий номер 3210300000:04:019:0111;

- 16.06.2011 земельну ділянку комунальної власності кадастровий номер 3210300000:04:019:0111, розташовану за адресою: Київська область, м. Біла Церква, вул. Мічуріна, 1, цільове призначення - 03.04 для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, зареєстровано у Державному земельному кадастрі, у тому числі з відомостями про надання права постійного користування вказаною земельною ділянкою Управлінню Білоцерківської Єпархії УПЦ, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-9919558332023 від 04.05.2023;

4.2. Суди також установили, що рішенням Білоцерківської міської ради від 27.04.2023 № 3811-39-VIII "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Управлінню Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви", яким за результатами подання постійної комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам`яток, історичного середовища від 21.04.2023 № 69, протоколу засідання постійної комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам`яток, історичного середовища № 69 від 21.04.2023 та протоколу засідання постійної комісії з питань дотримання прав людини, законності, оборонної роботи, запобігання корупції, з питань децентралізації, сприяння депутатській діяльності, етики та регламенту від 26.04.2023 № 26, керуючись Земельним кодексом України, Законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про свободу совісті та релігійні організації»" та "Про внесення змін до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України», беручи до уваги Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління УПЦ на наявність церковно-канонічного зв`язку з Московським патріархатом, затверджений наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 27.01.2023 № Н-8/11, з метою забезпечення духовної незалежності, сприяння консолідації українського суспільства та усвідомлюючи важливість забезпечення законності і національної безпеки в країні в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації, вирішено:

1. Припинити право постійного користування Управлінню Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 22208244) на земельну ділянку з цільовим призначенням 03.04 для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання - під розміщення адміністративного приміщення з трапезною) площею 0,1500 га кадастровий номер 3210300000:04:019:0111, що розташована за адресою: вул. Левка Симиренка (бувша вул. Мічуріна), 1, м. Біла Церква, яке виникло на підставі підпункту 1.3 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 18.01.2011 № 36-04-VI "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельними ділянками та передачу земельних ділянок в постійне користування";

2. Землекористувачу або Управлінню регулювання земельних відносин Білоцерківської міської ради зареєструвати припинення права постійного користування земельною ділянкою в порядку, визначеному чинним законодавством України;

3. Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійну комісію з питань земельних відносин та земельного кадастру, планування території, будівництва, архітектури, охорони пам`яток, історичного середовища.

4.3. Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимоги Управлінню Білоцерківської Єпархії УПЦ про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради від 27.04.2023 № 3811-39-VIII, яким припинено право постійного користування позивача на земельну ділянку.

4.4. Відповідно до частин 1, 3 статті 90 Цивільного кодексу України юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.

У той же час за змістом частини 1 статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (у редакції, чинній з 31.01.2019, на час винесення оспорюваного рішення) найменування юридичної особи повинно містити інформацію про її організаційно-правову форму (крім державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, державних, комунальних організацій, закладів, установ, а також випадку, передбаченого абзацом 2 цієї частини) та назву. Найменування релігійної організації може містити інформацію про її організаційно-правову форму виключно за бажанням такої юридичної особи.

Відповідно до пунктів 1, 31, 32 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: найменування юридичної особи, у тому числі скорочене (за наявності); вид релігійної організації; віросповідна приналежність релігійної організації.

Отже, така юридична особа як релігійна організація саме "повинна" мати своє найменування, а не "може" мати таке найменування, оскільки без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права - учасник цивільних, господарських та інших відносин. Найменування юридичної особи ідентифікує її у вказаних правовідносинах та є засобом її індивідуалізації.

Організаційно-правова форма в найменуванні релігійної організації може зазначатися лише за її бажанням.

4.5. Законом України від 20.12.2018 № 2662-VIII "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" (який набрав чинності 26.12.2018) доповнено частинами 7, 8 статтю 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Так, вказаним Законом статтю 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", якою встановлювалися вимоги до статуту (положення) релігійних організацій, доповнено частинами 7, 8 згідно з якими релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.

Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак:

1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України;

2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України;

3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу".

26.01.2019 за результатами релігієзнавчої експертизи щодо встановлення переліку релігійних організацій (об`єднань), які підпадають під дію норм частин 7, 8 статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", відповідно до перехідних та прикінцевих положень Закону України від 20.12.2018 № 2662-VІІІ, яким внесено зміни до статті 12 цього Закону щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України", у газеті "Урядовий кур`єр" № 17 опубліковано Зведену таблицю щодо переліку релігійних організацій, які підпадають під дію частини 7 статті 12 Закону України статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та яким необхідно внести зміни до статуту.

У вказаному переліку в розділі "Релігійні управління" зазначено й позивача - Управління Білоцерківської Єпархії УПЦ.

Пунктом 4 Перехідних та прикінцевих положень вказаного Закону № 2662-VІІІ, яким внесено зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", передбачено, що у разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

Таким чином, обов`язок внести зміни до свого статуту (положення) у релігійних організацій (об`єднань), які входять до офіційно опублікованого переліку релігійних організацій, які передбачені у Зведеній таблиці щодо переліку релігійних організацій, які підпадають під дію частини 7 статті 12 Закону України статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", виникає відповідно до прямої вказівки частини 7 статті 12 Закону № 2662-VIII.

Викладені правові норми передбачають, що встановлення відповідності статуту (положення) релігійної організації ознакам за частинами 7, 8 статті 12 Закону України статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" зумовлює обов`язок такої організації внести до нього відповідні зміни. Наслідком невиконання такого обов`язку протягом чотирьох місяців є втрата ним чинності в частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (аналогічний висновок викладено в пункті 29 постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 640/4748/19).

4.6. Питання конституційності приписів Закону України від 20.12.2018 № 2662-VIII "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України", було всебічно досліджене Конституційним Судом України, який не встановив невідповідності вказаних норм законодавства Основному Закону України.

Так, Конституційний Суд України, розв`язуючи питання відповідності Конституції України зазначених приписів законів України, серед іншого виснував, що з аналізу норм статті 90 Цивільного кодексу України, частини 3 статті 8, частин 1, 5 статті 12, статей 13, 14 Закону України № 987-XII "Про свободу совісті та релігійні організації", статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" від 15.05.2003 № 755-IV випливає, що Закон № 2662-VIII не запроваджує інакшого ставлення до певної релігійної організації (об`єднання), а уточнює загальні вимоги держави до здійснення реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань) у випадку підлеглості такої релігійної організації (об`єднання) керівним центрам (управлінням), що знаходяться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину її території (абзаци 2- 8 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України дійшов висновку, що приписи розділу I Закону № 2662-VIII у частині уточнення назви релігійних організацій (об`єднань) не порушують конституційного права на свободу світогляду і віросповідання (релігії), права на свободу об`єднання в громадські організації, а отже, права на підлеглість релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості (абзац 9 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини).

Також, Конституційний Суд України, аналізуючи пояснювальну записку до проєкту Закону України про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України (реєстр. № 5309), ухваленого в подальшому як Закон № 2662-VIII, з`ясував, що його розроблено з метою забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також із метою забезпечення суспільства повною та достовірною інформацією. Тобто законодавець, унормовуючи порядок реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням), які знаходяться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, керуючись приписами частини 2 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України, мав право застосувати обмеження у вигляді обов`язку таких релігійних організацій (об`єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити повну назву у своїх установчих документах (абзаци 2, 4 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини).

Отже, Конституційний Суд України констатував правомірними, а отже, допустимими обмеження свободи світогляду і віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об`єднання в громадські організації (у частині обов`язку уточнення назви релігійних організацій (об`єднань)); орган конституційного контролю окремо зауважив, що його висновок про домірність застосованих заходів обумовлений також тим фактом, що ухвалення цього Рішення відбувається в умовах введеного в Україні воєнного стану, під час боротьби Українського народу проти агресії російської федерації (див. абзаци 6, 7 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини).

Крім того Конституційний Суд України дослідив твердження суб`єкта права на конституційне подання щодо невідповідності частині 3 статті 35, частині 1 статті 36 Конституції України у частині наділення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, повноваженнями проводити релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань) і вказав на те, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли б державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об`єднань). Із приписів частин 2, 3 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України випливає, що державі належить перевіряти створювання політичних партій, громадських організацій та об`єднань на відповідність вимогам, що їх визначено Конституцією України. Одним із правомірних засобів такої перевірки є експертиза статутів політичних партій, громадських організацій та об`єднань, здійснювана відповідно до закону уповноваженими суб`єктами (абзац 2 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини). Орган конституційної юрисдикції у зв`язку з цим вказав: "установлений пунктом 2 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII порядок здійснення релігієзнавчої експертизи має на меті запобігти будь-яким зловживанням правом на свободу світогляду і віросповідання (релігії), забезпечити достовірне подання релігійними організаціями (об`єднаннями) відомостей про свою повну назву відповідно до вимог розділу I Закону № 2662-VIII. Таку мету Закону № 2662-VIII Конституційний Суд України вважає легітимною" (абзац 5 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України визнав юридично безпідставними твердження авторів конституційного подання стосовно того, що держава не може позбавляти чинності статут (положення) релігійної організації (об`єднання), яка не внесла угодні державі зміни, як це передбачено оспорюваним Законом № 2662-VIII", вказавши на те, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань (перше речення частини 4 статті 35 Конституції України), зазначене стосується й релігійних організацій (об`єднань), які за змістом частини 10 статті 5 Закону № 987-XII зобов`язані додержуватися вимог чинного законодавства, тому такий підхід законодавця до врегулювання питання юридичної відповідальності релігійної організації (об`єднання) за відмову виконати свій обов`язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини, на думку Конституційного Суду України, є виправданим (речення друге абзацу першого, абзаци 2- 4 підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України вказав також на те, що підстав для визнання Закону № 2662-VIII таким, що суперечить статті 8 Конституції України, немає (абзац 2 підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

4.7. У частині 5 статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (у редакції, чинній згідно з Законом № 2662-VIII) передбачено, що статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

Наведене положення кореспондується як із нормою пункту 8 частини 1 статті 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", за змістом якої підставою для відмови в державній реєстрації є невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону, так із вимогами частини 1 статті 15 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", відповідно до яких у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

4.8. Відповідно до частини 7 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.

За змістом частини 1 та пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

4.9. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що у пункті 6 статті 3 Цивільного кодексу України закріплений принцип справедливості, добросовісності та розумності. Зазначений принцип включає, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори. Відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків по відношенню одна до одної. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб. Зокрема, недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад з конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації тощо (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 (пункт 6.20), від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37)).

Виходячи із системного аналізу змісту положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 Цивільного кодексу України, пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України, статей 12- 14, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", пункту 4 Перехідних та прикінцевих положень Закону № 2662-VІІІ про внесення змін до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що в разі очевидної недобросовісної поведінки Управління Білоцерківської Єпархії УПЦ, яка полягає в порушенні відповідною релігійною організацією обов`язку, покладеного на неї Законом № 2662-VІІІ (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування у зв`язку з втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який на підставі пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України надається виключно тим суб`єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону № 2662-VІІІ втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації.

4.10. Отже, у разі порушення вимог спеціального закону, який безпосередньо регулює статус і діяльність релігійних організацій, відповідна релігійна організація в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто припиняє свою діяльність як учасник цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа не може існувати як суб`єкт права), а тому втрачає як статус релігійної організації, так і статус суб`єкта права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності.

Крім того судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до матеріалів справи земельна ділянка з цільовим призначенням - 03.04 для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання під розміщення адміністративного приміщення з трапезною) площею 0,1500 га кадастровий номер 3210300000:04:019:0111, що розташована за адресою: вулиця Левка Симиренка (бувша вулиця Мічуріна), 1, м. Біла Церква, з моменту отримання її, тобто з 2011 року, позивачем у постійне користування не використовувалася ним за цільовим призначенням, будь-які приміщення, будівлі чи споруди, а також будівництво таких на спірній земельній ділянці відсутні.

4.11. Як вже зазначалося, оскаржуючи судові рішення з підстави, передбаченої у пункті 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник вказує на необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні стосовно того, що в разі очевидної недобросовісної поведінки позивача, яка полягає в порушенні релігійною організацією обов`язку, покладеного на неї Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв`язку із втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України надається виключно тим суб`єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації.

4.12. За змістом пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Отже, відповідно до положень пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; (2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.

У вирішенні порушених скаржником у касаційній скарзі питань Верховний Суд зазначає, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення.

Відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, який є сталим і послідовним щодо причин для відступу.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

4.13. Проте, звертаючись з касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у вказаних ним постановах Верховного Суду, не навів змістовного обґрунтування мотивів і причин такого відступлення, а також не навів вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про помилковість такого висновку. Касаційна скарга не містить фундаментальних обґрунтувань щодо підстави необхідності і причин для відступу від правової позиції, яка міститься у постановах Верховного Суду від 10.01.2024 у справі № 910/8823/22 та від 21.02.2024 у справі № 906/172/23. Посилання скаржника на приписи пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України є загальними, абстрактними, містять ознаки формального характеру та незгоду з висновками судів попередніх інстанцій, які були зазначені в оскаржуваних у даній справі судових рішеннях.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

Інших підстав для касаційного оскарження судових рішень, визначених у частині 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України скаржником не заявлялося, а посилання на неправильне застосування судами норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду та статті 129 Конституції України, статей 157 255 Кодексу адміністративного судочинства України спростовуються змістом судових рішень, ухвалених за результатами оцінки всіх доказів у справі та відповідно до вимог закону, такі доводи скаржника зводяться до незгоди із судовими рішеннями у справі та помилкового тлумачення заявником касаційної скарги норм чинного законодавства.

5. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

5.1. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

5.2. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 вказаного Кодексу суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

5.3. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів та підстав оскарження, визначених скаржником, дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги у порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Управління Білоцерківської Єпархії Української Православної Церкви залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.01.2025 та рішення Господарського суду Київської області від 18.09.2023 у справі № 911/1403/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак