ПОСТАНОВА

Іменем України

23 квітня 2020 року

Київ

справа №760/6496/17

адміністративне провадження №К/9901/55899/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Бевзенка В.М. та Желєзного І.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 760/6496/17

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства оборони України,

третя особа Житомирський обласний військовий комісаріат

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

за касаційною скаргою Міністерства оборони України

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2018 року (у складі колегії суддів: Федотова І.В., Літвіної Н.М., Сорочка Є.О.)

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Солом`янського районного суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України (далі також - відповідач, Міноборони), за участю третьої особи Житомирського обласного військового комісаріату (далі також - третя особа, військкомат), у якому просив:

- визнати незаконним та скасувати висновок комісії Міністерства оборони України (пункт 66 Протоколу № 4 від 27 січня 2017 року) про відмову у виплаті одноразової грошової допомоги, у зв`язку зі встановленням йому ІІ групи інвалідності 11 червня 2015 року внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби;

- зобов`язати Міністерство оборони України прийняти рішення щодо призначення йому, як інваліду ІІ групи, одноразової грошової допомоги та виплатити в розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму на момент виплати у відповідності з частиною другою статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ (далі - Закон № 2011-ХІІ);

- судові витрати в розмірі 5700,00 грн. покласти на відповідача.

В обґрунтування позову зазначено, що в липні 2016 року йому стало відомо, що після призначення групи інвалідності, законом передбачена компенсація. У зв`язку з чим, 22 серпня 2016 року він звернувся в Новоград-Волинський військовий комісаріат із заявою про виплату одноразової грошової допомоги, відповідно до Закону № 2011-ХІІ. Грубо порушуючи встановлені терміни розгляду заяви, Міністерство оборони України розглянуло його документи і, як результат, Протоколом № 8 від 27 січня 2017 року відмовило у призначенні та виплаті з посиланням на частину четверту статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ. Позивач вважає такі дії відповідача протиправними та такими, що порушують його конституційні права на пенсійне забезпечення, а тому звернувся з позовом до суду.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 14 березня 2018 року в задоволенні адміністративного позову було відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що інвалідність другої групи позивачу була встановлена у понад дворічний термін після встановлення первинної інвалідності третьої групи, що не дає позивачу права на отримання одноразової грошової допомоги, а відтак відмова відповідача у її виплаті є правомірною.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 14 березня 2018 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Міністерства оборони України про відмову ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги, як інваліду другої групи з 11 червня 2015 року внаслідок травми, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби, оформлене протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 27 січня 2017 року № 4. Зобов`язано Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу, з урахуванням права позивача на отримання одноразової грошової допомоги, як інваліда другої групи внаслідок травми, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби, у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, на дату встановлення інвалідності, а саме 11 червня 2015 року, з урахуванням проведених виплат та факту подання позивачем усіх документів передбачених законодавством, відповідно до Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 p. № 975 (далі - Порядок № 975). В іншій частині у задоволенні адміністративного позову - відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, виходив з того, що частина четверта статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не може розповсюджуватись на спірні правовідносини оскільки це фактично означатиме застосування зворотньої дії закону в часі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, Міністерство оборони України звернулося з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 14 березня 2018 року.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 11 липня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 760/6496/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 25 січня 2007 року позивач визнаний непридатним до військової служби в мирний час. Комісією вказано: «Захворювання, ТАК пов`язані з проходженням військової служби». Зазначене підтверджується даними свідоцтва про хворобу № 104 від 25 січня 2007 року.

Згідно довідки до акта огляду МСЕК від 08 лютого 2007 року № 077684 ОСОБА_1 встановлено третю групу інвалідності в зв`язку з захворюванням, пов`язаним з проходженням військової служби.

27 червня 2007 року наказом командира в/ч А1910 (по стройовій частині) позивач звільнений за станом здоров`я.

В червні 2015 року при повторному огляду в МСЕК позивачу з 11 червня 2015 року встановлено другу групу інвалідності, в зв`язку з хворобою, що пов`язана з проходженням військової служби, що підтверджується копією довідки НОМЕР_1 .

За таких обставин, позивач звернувся до відповідача заявою про виплату одноразової грошової допомоги відповідно до Закону № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 року № 499, якою затверджено Порядок та умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги.

Згідно Протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 27 січня 2017 року № 4, позивачу відмовлено у виплаті одноразової грошової допомоги у зв`язку з тим, що зміна групи інвалідності відбулась в понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності.

Вважаючи протиправним рішення відповідача щодо відмови у призначенні йому одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності ІІ групи, яка настала внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі Міністерство оборони України зазначає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема, положення редакції Закону № 2011-ХІІ, яка набрала чинності з 01 січня 2014 року, відповідно до яких право на отримання одноразової грошової допомоги при повторному встановленні інвалідності зберігається впродовж двох років після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності. Таким чином, оскільки первинно позивачу було встановлено інвалідність 08 лютого 2007 року, а повторно - 11 червня 2015 року - позивач права на отримання одноразової грошової допомоги не має. Крім того, скаржник заперечує обґрунтованість понесених позивачем витрат на правову допомогу та зазначає, що скаржником не надано документів, що підтверджують сплату послуг.

17 вересня 2018 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що станом на дату встановлення інвалідності законодавством не було передбачено строку, протягом якого він повинен був звернутись із заявою про отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку зі зміною групи інвалідності.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2018 року відповідає не повністю, а доводи касаційної скарги є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Частиною п`ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Стаття 46 Конституції України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до статті 41 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов`язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.

Механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги врегульований статтею 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

У касаційній скарзі скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин частину четверту статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та пункт 8 Порядку № 975. З огляду на це, суд зазначає наступне.

Вперше порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги запроваджений з 01 січня 2014 року шляхом доповнення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» статтею 16-3 (в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців" від 04 липня 2012 року №5040-VI).

З метою реалізації норм статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» Кабінетом Міністрів України затверджено Порядок № 975.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності є дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 975, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов`язаному та резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.

Отже, обмеження дворічним строком, протягом якого зміна групи інвалідності, її причин або ступеня втрати працездатності вважається підставою для виплати особі одноразової грошової допомоги, введені лише починаючи з 01 січня 2014 року.

Згідно з частиною четвертою статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», яка набрала чинності з 01 січня 2014 року, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов`язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.

За таких умов норми частини четвертої статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» застосовуються до правовідносин, що виникли після набрання ним чинності, тобто після 01 січня 2014 року.

Надалі, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII (який набрав чинності з 01 січня 2017 року) частину четверту статті 16-3 Закону №2011-XII доповнено абзацом другим, яким передбачено: «У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв`язку із змінами, що відбулися, не здійснюється».

Тому, в разі якщо інвалідність особі була вперше встановлена до 01 січня 2014 року, а зміна групи інвалідності, її причин або ступеня втрати працездатності відбулись після січня 2014 року, то обмеження строком до таких правовідносин не застосовується.

Аналогічна позиція у подібних правовідносинах була висловлена Верховним Судом у постановах від 20 березня 2018 року у справі №295/3091/17, від 22 серпня 2019 у справі № 806/2180/18, від 30 жовтня 2019 у справі №806/815/16, від 24 грудня 2019 року у справі № 826/11299/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 806/773/16-а.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 08 лютого 2007 року ОСОБА_1 встановлено третю групу інвалідності в зв`язку з захворюванням, пов`язаним з проходженням військової служби, згідно довідки до акта огляду МСЕК від 08 лютого 2007 року № 077684. В червні 2015 року при повторному огляду в МСЕК позивачу з 11 червня 2015 року встановлено другу групу інвалідності, в зв`язку з хворобою, що пов`язана з проходженням військової служби, що підтверджується доданою до позову копіює довідки МСЕК № 209600.

Таким чином, оскільки позивачу інвалідність встановлена вперше 08 лютого 2007 року, а зміна групи інвалідності відбулася після 01 січня 2014 року (11 червня 2015 року), то обмеження дворічним строком до спірних правовідносин не застосовується.

Відтак, суд апеляційної інстанції дійшов до правильного висновку в частині наявності підстав для визнання протиправним та скасування рішення Міністерства оборони України про відмову ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги як інваліду другої групи з 11 червня 2015 року внаслідок травми, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби, оформлене протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 27 січня 2017 року № 4.

Стосовно висновків суду апеляційної інстанції про зобов`язання Міністерства оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу, з урахуванням права позивача на отримання одноразової грошової допомоги, як інваліда другої групи внаслідок травми, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби, у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, на дату встановлення інвалідності, а саме 11 червня 2015 року, з урахуванням проведених виплат та факту подання позивачем усіх документів передбачених законодавством, відповідно до Порядку № 975, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

У разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено, зокрема, дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Таким чином, адміністративний суд, за загальним правилом, не обмежений у виборі ефективного способу відновлення права особи, порушеного суб`єктом владних повноважень, і вправі обрати найоптимальніший або такий, що відповідає характеру такого порушення та враховує обставини конкретної справи; при цьому перебирання непритаманних суду повноважень відповідного суб`єкта владних повноважень не відбувається лише за умови відсутності встановлених судом у спосіб, передбачений процесуальним законом, обставин для використання відповідним суб`єктом публічного права альтернативності у прийнятті рішення за зверненням суб`єкта приватного права.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18.

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 25 січня 2007 року військово-лікарською комісією Міністерства оборони України позивач визнаний непридатним до військової служби в мирний час. Комісією вказано: «Захворювання, ТАК пов`язані з проходженням військової служби». На цій підставі актом огляду МСЕК від 08 лютого 2007 № 077684, ОСОБА_1 встановлено третю групу інвалідності в зв`язку з захворюванням, пов`язаним з проходженням військової служби. Однак, судами не перевірено належність акту судово-медичного дослідження, який надано позивачем разом із заявою про призначення одноразової грошової допомоги до переліку документів, що свідчать про причини та обставини поранення (контузії, травми, каліцтва).

На цій підставі, суд вважає з необхідне зазначити, що пунктом 11 Порядку № 975 визначено, що військовослужбовець, військовозобов`язаний та резервіст, якому виплачується одноразова грошова допомога у разі настання інвалідності чи втрати працездатності без встановлення йому інвалідності, подає уповноваженому органу такі документи: заяву про виплату одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням інвалідності чи часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності; довідку медико-соціальної експертної комісії про встановлення групи інвалідності або відсотка втрати працездатності із зазначенням причинного зв`язку інвалідності чи втрати працездатності.

До заяви додаються копії: постанови відповідної військово-лікарської комісії щодо встановлення причинного зв`язку поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання; документа, що свідчить про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва), зокрема про те, що воно не пов`язане із вчиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження; сторінок паспорта з даними про прізвище, ім`я та по батькові і місце реєстрації; документа, що засвідчує реєстрацію фізичної особи у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків, виданого органом доходів і зборів (для фізичної особи, яка через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, офіційно повідомила про це відповідний орган доходів і зборів та має відмітку в паспорті громадянина України, - копію сторінки паспорта з такою відміткою).

Подання зазначених у п. 11 Порядку № 975 документів при зверненні за призначенням одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності чи втрати працездатності без встановлення інвалідності, є необхідною умовою для призначення такої допомоги та ґрунтується на необхідності перевірити відсутність обмежень, встановлених у статті 16-4 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (зокрема, коли інвалідність є наслідком вчинення особою дій у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп`яніння; навмисного спричинення собі тілесного ушкодження чи іншої шкоди своєму здоров`ю), за наявності яких особа позбавляється права на отримання такої допомоги.

При цьому, Порядок № 975 не визначає, який саме документ (військово-облікові документи, медична довідка, акт розслідування, архівна довідка, виписка з історії хвороби, тощо) повинна подати особа, яка звертається за отриманням одноразової грошової допомоги, на підтвердження обставин причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва).

Водночас, подання до Міністерства оборони України відповідного рішення військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв, яким встановлено, що отримані особою поранення, травма, контузія, захворювання, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, не виключає необхідності подання інших, зазначених у пункті 11 Порядку № 975, документів, що свідчать про причини та обставини поранення, травми, контузії та захворювання.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 822/21/18.

Згідно правової позиції Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висловленої у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 822/220/18, документами, що свідчать про причини та обставини поранення (контузії, травми, каліцтва), зокрема про те, що поранення (контузія, травма, каліцтво) не пов`язане з учиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення, не є наслідком учинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження, можуть бути лише достовірні документи про причини і обставини одержання військовослужбовцем такого поранення. Неподання особою, яка звернулася за призначенням одноразової грошової допомоги, документів, що свідчать про причини та обставини поранення (контузії, травми, каліцтва), не створює для Міністерства оборони України обов`язку щодо їх витребовування.

У даній справі, Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що надані позивачем документи на підтвердження причин та обставин поранення (контузії, травми або каліцтва), а саме: акт судово-медичного дослідження та протокол засідання Військово-лікарської комісії Західного регіону, не містять відомостей про обставини поранення позивача, зокрема про те, що воно не пов`язане із вчиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження.

Відтак, у контексті спірних правовідносин та обставин цієї справи, колегія суддів приходить до висновку, що суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку щодо права позивача на отримання одноразової грошової допомоги на підставі поданого ним документу про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва) та зобов`язання Міністерства оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу.

З приводу посилання відповідача в касаційні скарзі на відсутність підстав для стягнення витрат на правову допомогу, колегія суддів зазначає про таке.

Статтею 134 КАС України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Суд касаційної інстанції звертає увагу, що згідно матеріалів справи, позивачем було подано документи про понесені ним витрати на правову допомогу, а саме: договір про надання правової допомоги від 27 березня 2017 року та додатки до нього, а саме: Додаток № 1 - розрахунок витрат на правову допомогу; Додаток № 2 - акт виконаних робіт, в якому вказано види виконаних робіт, а також квитанцію № 0.0.788816136.1 від 19 червня 2017 року про сплату позивачем цих коштів.

З огляду на викладене, враховуючи положення зазначених норм, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про стягнення судових витрат на правову допомогу на користь позивача.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню шляхом скасування постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2018 року в частині зобов`язання Міністерства оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу, з урахуванням права позивача на отримання одноразової грошової допомоги, як інваліду другої групи внаслідок травми, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби, у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, на дату встановлення інвалідності, а саме 11 червня 2015 року, з урахуванням проведених виплат, та факту подання позивачем усіх документів передбачених законодавством, відповідно до Порядку № 975, ухвалення в цій частині нового рішення, яким зобов`язати Міністерство оборони України повторно розглянути документи ОСОБА_1 стосовно виплати йому одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням ІI групи інвалідності, відповідно до вимог Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975, з огляду на мотиви викладені у цьому рішенні.

При цьому, колегія суддів зазначає, що згідно пункту 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України, не підлягає поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 753/15556/15-ц зазначила, що у статті 1215 Цивільного кодексу України передбачені загальні випадки, за яких набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню. Її тлумачення свідчить, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності набувача такої виплати. При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і у справі Стреч проти Сполучного Королівства («Stretch v. the United Kingdom,» № 44277/98, п. 37).

У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності". Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність («Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany», № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02, п. 74).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; п. 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; п. 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Ruiz Torija v. Spain», № 18390/91; п. 29).

Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних («Artico v. Italy», № 6694/74, п 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи («Van de Hurk v. Netherlands» № 16034/90, п. 59).

Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» («Peleki v. Greece», № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» («Moreira Ferreira v. Portugal» (no 2), № 19867/12, п. 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення суду апеляційної інстанції у цій справі підлягає частковому скасуванню, а касаційна скарга - частковому задоволенню.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2018 року скасувати в частині зобов`язання Міністерства оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу, з урахуванням права позивача на отримання одноразової грошової допомоги, як інваліду другої групи внаслідок травми, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби, у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, на дату встановлення інвалідності, а саме 11 червня 2015 року, з урахуванням проведених виплат, та факту подання позивачем усіх документів передбачених законодавством, відповідно до Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 p. № 975.

Ухвалити в цій частині нове рішення.

Зобов`язати Міністерство оборони України повторно розглянути документи ОСОБА_1 стосовно виплати йому одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням ІI групи інвалідності, відповідно до вимог Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975, з огляду на мотиви викладені у цьому рішенні.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: В.М. Бевзенко

І.В. Желєзний