ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2020 року

м. Київ

справа № 815/2672/16

адміністративне провадження № К/9901/29993/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Данилевич Н.А.,

суддів: Смоковича М.І., Шевцової Н.В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2016 року (головуючий суддя - Катаєва Е.В., судді- Стефанов С.О., Єфіменко К.С. та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2017 року (головуючий суддя - Стас Л.В., судді - Турецька І.О., Косцова І.П.) у справі № 815/2672/16.

І. Суть спору

КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ

В червні 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач, скаржник), в якому просив:

визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України № 221-16 від 12.04.2016 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту»,

зобов`язати відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕНЬ СУДІВ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2017 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення № 221-16 від 12.04.2016 року та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 221-16 від 12.04.2016 року про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Задовольняючи частково позов, суди попередніх інстанцій зазначили, що Управлінням у Висновку було поставлено під сумнів достовірність документу позивача - військового квитка зразка СРСР, проте будь-яких інших заходів для встановлення особи заявника не здійснено. Також у Висновку Управління поставлено під сумнів той факт, що позивач, знаходячись у розшуку, перебуваючи на підписці про невиїзд, виїхав з батьківщини на підставі національного паспорту через аеропорт м. Ташкент, пояснюючи це тим, що йому пощастило та представники прикордонної служби Узбекистану не помітили того факту, що особа не має підстав для виїзду за кордон. Дослідивши зміст Висновку Управління, а також матеріали особової справи, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що в них недостатньо відомостей для розгляду справи і прийняття обґрунтованого та неупередженого рішення, оскільки висновок зроблений лише на поставлені під сумнів обставин, повідомлених позивачем під час співбесіди, що свідчить про поверховість перевірки заяви позивача. На думку судів, Управлінням не було дотримано вимог Правил №649 щодо перевірки заяви позивача, оскільки, при здійснені перевірки на протязі півтора року, в особовій справи наявні лише два протоколи співбесід з заявником, документ про його медичний огляд, копія військового квитка виданого у 1998 році на бланку СРСР, достовірність якого Управлінням у Висновку поставлена під сумнів, але заходи щодо встановлення справжності і дійсності поданих заявником документів не прийнято. Стосовно запитів, направлених до органів СБУ, то суди вказали, що згідно матеріалів особової справи, 07.11.2014 в УСБУ був направлений заявник для проведення додаткового опитування (а.с.50). У зворотному повідомленні зазначено, що з заявником проведена співбесіда 10.11.2014, результати протоколу та перевірки будуть направлені до Управління у встановленому порядку (а.с.51), проте в матеріалах особової справи відсутній зазначений протокол, наявний лише лист УСБУ від 05.12.2014 про розгляд матеріалів відносно ОСОБА_1 та неволодіння УСБУ інформацією, яка б перешкоджала наданню статусу біженця вказаній особі. Друге направлення від 04.02.2016 в УСБУ отримано 04.02.2016 співробітником УСБУ. В направленні зазначено про інформацію заявника про використання ним підроблених паспортів на ім`я громадян Киргизстану. Проте будь-які документи та відомості щодо перевірки по даному направленню в особовій справі відсутні. Відтак, оскільки у справі позивача недостатньо відомостей для розгляду справи і прийняття обґрунтованого та неупередженого рішення, то суди дійшли висновку про часткове задоволення позову шляхом визнання протиправним та скасування рішення ДМСУ № 221-16 від 12.04.2016 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ВІДЗИВУ (ЗАПЕРЕЧЕНЬ)

27 лютого 2017 року на адресу суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2017 року, в якій відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначені рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування поданої касаційної скарги Державна міграційна служба України вказує на те, що під час аналізу матеріалів особової справи встановлено, що факти, повідомлені позивачем стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених п.1,13 ч. 1 ст. 1 Закону. Так, скаржник посилається на сумнів у таких фактах, вказаних позивачем, як неможливість вказання позивачем точної дати проведення мітингу та кількість підлеглих, які були під його командуванням під час мітингу; ненадання жодного документального підтвердження можливості переслідування на Батьківщині з боку представників влади. Також міграційна служба прийшла до висновку, що військовий квиток, наданий позивачем є підробним, а також зазначила, що установчі дані позивача вказані у відповідності до п. 8 ч. 7 Закону. Скаржник також стверджує, що судами протиправно вказані порушення у вигляді неприйняття відповідачем жодних заходів, визначених п. 6.1, п.6.2. Правил, оскільки приписами ч. 3 ст. 10 Закону визначено обов`язок уникнення надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників заради забезпечення конфіденційності інформації про них та захисту членів їх сімей.

Позивачем відзиву чи заперечення на вказану касаційну скаргу не подано, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 07 квітня 2017 року за даною касаційною скаргою відкрито касаційне провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2020 року касаційну скаргу Державної міграційної служби України прийнято до провадження та призначено до касаційного розгляду.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

21.10.2014 позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - Управління) із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначив, що він проходив службу у збройних силах республіки Узбекистан та після відмови виконувати наказ про розгін демонстрантів у травні 2001 року відносно нього було порушено декілька кримінальних справ, у зв`язку з чим у серпні 2001 року він покинув країну та прибув в Україну. Просив надати статус біженця (а.с.21-22).

Щодо підтвердження установчих даних, позивач надав до Управління копію посвідчення особи серії НОМЕР_1 про знаходження на дійсній військовій службі у збройних силах СРСР видане 21.06.1998 (а.с.77-78).

Після заповнення анкети, реєстраційного листка та проведення співбесіди заява позивача прийнята до розгляду згідно Наказу Управління від 07.11.2014 № 208 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (а.с.24-45).

07.11.2014 надане направлення позивачу на співбесіду в УСБУ в Одеській області, яке проведено10.11.2014 (а.с.50-51).

05.12.2014 Управлінням направлений запит Начальнику Управління СБУ в Одеській області стосовно надання відомостей про наявність або відсутність інформації відносно ОСОБА_1 , яка перешкоджала б наданню статусу біженця в Україні (а.с.46).

Будь-яких інших дій Управління не здійснило.

Наказом Управління від 06.01.2015 № 2 продовжено строк розгляду заяви щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Узбекистану ОСОБА_1 до отримання відповідей з органів СБУ, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи (а.с.48).

18.01.2016 до міграційної служби звернувся позивач з заявою, в якій просив повідомити про розгляд його заяви, оскільки рішення не прийнято більш року (а.с.61-62).

04.02.2016 Управлінням позивачу надано направлення в УСБУ в Одеській області на повторне додаткове опитування (58-59).

10.03.2016 складений додатковий протокол співбесіди з позивачем (а.с.74-75).

15.03.2016 Управлінням складений Висновок про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Висновок), у якому зазначено, що за результатами розгляду особової справи заявника, Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину Узбекистану ОСОБА_1 у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абз. 5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с.80-91).

Управління зазначило, що під час анкетування від 28.10.2014, заявник вказав, що звертався за захистом до органу міграційної служби в Одеській області в період 2006-2007 рр, використовуючи підроблений національний паспорт на ім`я ОСОБА_2 , але потім відмовився від процедури визнання біженцем, мотивуючи це тим, що не бажав брехати використовуючи підроблений паспорт. Однак під час співбесіди від 07.11.2014, заявник повідомив, що звертався за захистом до органу міграційної служби в Одеській області в період 2007-2008 років та використовував інший підроблений паспорт громадянина Киргизстану на прізвище ОСОБА_3 . За наявними даними ГУ ДМС в Одеській області громадянин Киргизстану на ім`я ОСОБА_2 на території Одеської області не звертався. Також відсутня інформація стосовно звернення громадянина Киргизстану за прізвищем ОСОБА_3 . Тим більше, сам заявник зазначив, що виїхав саме до м. Одеса, оскільки припускав, що з портового міста буде легше потрапити до країн ЄС. Заявник не надав жодного документального підтвердження можливості переслідування на Батьківщині з боку представників влади. А саме, згідно Висновку, він не отримував погроз на власну адресу чи на адресу інших членів своєї родини; не мав проблем із владою в країні громадянського походження; на даний момент заявник не розшукуються на Батьківщині, близькі родичі залишилися проживати в Узбекистані, жодних переслідувань не зазнають (а.с.87). Наводяться відомості, згідно яких спроба провести перший мітинг за роки незалежності Узбекистану була припинена силовими структурами лише 01.06.2004. На території Узбекистану відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти.

Рішенням ДМС України №221-16 від 12.04.2016, з посиланням на п. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону, висновок Управління підтримано, у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в Україні громадянину Узбекистану ОСОБА_1 відмовлено (а.с.18).

31.05.2016 позивач отримав Повідомлення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.6).

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Частина 2 статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI): біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пункт 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI: особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пункт 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI: додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Стаття 9 Закону № 3671-VI: <…> Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

У разі відсутності у заявника документів, що посвідчують особу, або якщо такі документи є фальшивими, для встановлення особи заявника центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з відповідними органами Служби безпеки України згідно із законодавством проводиться ідентифікація особи.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, направляє особу, яка подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на медичне обстеження, що проводиться в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, може бути припинено за відповідним клопотанням заявника. <…>

Частина 3 статті 10 Закону № 3671-VI: У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

З метою забезпечення конфіденційності інформації про заявників та захисту членів їхніх сімей, які можуть залишатися в країні їх походження, органи державної влади під час проведення зазначених заходів повинні уникати надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників.

Частина 5 статті 10 Закону № 3671-VI: За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пункти 6.1., 6.2. розділу VІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649 (далі - Правила № 649): У разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Під час здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, Державна міграційна служба України має право:

а) вимагати подання додаткової інформації від територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

б) з метою уточнення відомостей, що містяться у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або документів, які знаходяться в особовій справі заявника, отримувати додаткову інформацію, яка може мати суттєве значення для прийняття обґрунтованого рішення за заявою;

в) звертатись з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів;

г) повертати справу на доопрацювання до територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за умови наявності недостатніх відомостей для розгляду справи і прийняття обґрунтованого та неупередженого рішення, неналежного оформлення особової справи.

Частиною 1 статті 10 Закону № 3671-VI передбачено, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

08 лютого 2020 року набрали чинності зміни до Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), внесені Законом України від 15.01.2020 № 460-ІХ, за правилом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, Суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, підставою для винесення оскаржуваного рішення відповідача слугувала відсутність умов, передбачених п.1,13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI щодо позивача.

Дане рішення винесене на підставі висновку Управління від 15.03.2016.

Зі змісту даного висновку, слідувало, що позивач не отримував погроз на власну адресу чи на адресу інших членів своєї родини; не мав проблем із владою в країні громадянського походження; на даний момент заявник не розшукуються на Батьківщині, близькі родичі залишилися проживати в Узбекистані, жодних переслідувань не зазнають (а.с.87). На території Узбекистану відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти. Управління у вказаному висновку також наводяться відомості, згідно яких спроба провести перший мітинг за роки незалежності Узбекистану була припинена силовими структурами лише 01.06.2004.

В доводах касаційної скарги, на підтвердження необґрунтованості рішень судів попередніх інстанцій, відповідач покликається на ненадання позивачем жодного документального підтвердження можливості переслідування на Батьківщині з боку представників влади.

З приводу вказаних доводів, Суд зауважує наступне.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

УВКБ ООН в 2001 році надало Тлумачення статті 1 Конвенції про статус біженця, у якій розкривалося поняття терміну «біженець». В п 11 даного тлумачення зазначається, що у випадках, коли суб`єктивні побоювання не висловлюються, а об`єктивні обставини можуть цілком виправдати визнання очевидної небезпеки для будь - якої особи, яка в них опинилася, відсутність побоювань, є неістотною.

Таким чином, надзвичайно важливим є прийняття рішення щодо статусу біженців, особливо у частині обґрунтованих побоювань тільки після вивчення та належного зважування всіх відповідних обставин.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 04.02.2016 Управлінням позивачу надано направлення в УСБУ в Одеській області на повторне додаткове опитування та перевірку відомостей, які можуть перешкоджати наданню статусу біженця або додаткового захисту в Україні.

Відомості про результати даної перевірки та протокол співбесіди, як не заперечується сторонами, відсутні в матеріалах особової справи позивача. Інформацією про підсумки вказаного опитування відповідач також не володів.

Суд наголошує, що, згідно приписів п.6.2. розділу VІ Правил № 649, саме Державна міграційна служба України, як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, з метою всебічного розгляду матеріалів справи, наділена повноваженнями щодо вимоги подання додаткової інформації від територіального органу ДМС; отримання додаткової інформації, яка може мати суттєве значення для прийняття обґрунтованого рішення за заявою, з метою уточнення відомостей, що містяться у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або документів, які знаходяться в особовій справі заявника; звернення з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів; повернення справи на доопрацювання до територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за умови наявності недостатніх відомостей для розгляду справи і прийняття обґрунтованого та неупередженого рішення, неналежного оформлення особової справи.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, відповідач, в порушення частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI в частині всебічності вивчення матеріалів справи, без отримання від УСБУ в Одеській області інформації щодо результатів опитування, ухвалив рішення про відмову позивачу у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не скориставшись повноваженнями, наданими законодавцем скаржнику, згідно приписів п.6.2. розділу VІ Правил № 649.

Суд підкреслює, що, як вбачається з матеріалів справи, направлення позивача до УСБУ в Одеській області для додаткового опитування було здійснено з метою підтвердження чи спростування факту підроблення паспортних документів позивача. Відтак, інформація, отримана від УСБУ в Одеській області, мала б суттєве значення для прийняття відповідачем обґрунтованого рішення.

Таким чином, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо необґрунтованості оскаржуваного рішення з підстав нереалізації відповідачем усіх повноважень, визначених законодавством, задля з`ясування усіх дійсних обставин справи, всебічного розгляду матеріалів по справі та постановлення обґрунтованого та неупередженого рішення у справі.

Доводи скаржника щодо протиправності зазначення судами порушень у вигляді неприйняття відповідачем жодних заходів, визначених п. 6.1, п.6.2. Правил № 649, оскільки приписами ч. 3 ст. 10 Закону № 3671-VI визначено обов`язок уникнення надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників заради забезпечення конфіденційності інформації про них та захисту членів їх сімей, Суд відхиляє з огляду на те, що судами попередніх інстанцій не наголошувалося на необхідності та обов`язковості звернення саме до спецслужб Узбекистану, а на неодмінності використання відповідачем усього обсягу повноважень, визначених п. 6.2. Положення № 649, з метою об`єктивного вирішення заяви позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, враховуючи викладене та підсумовуючи наведене, колегія суддів касаційної інстанції вважає зазначені в касаційній скарзі доводи Державної міграційної служби України безпідставними та правомірно спростованими судами першої та апеляційної інстанцій, а висновки судів - правильними, обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що і підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 343, п.1 ч.1.ст.349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2017 року у справі № 815/2672/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.

СуддіН.А. Данилевич М.І. Смокович Н.В. Шевцова