Обіцяти - більше не безкоштовно!

Друзі, здається, романтика виходить на новий — юридичний — рівень…

У проєкті нового Цивільного кодексу з’явилась стаття 1488, яка вводить «інститут заручин». Тобто тепер “ми заручені” — це не лише фото з каблучкою й хештег #she_said_yes, а потенційно ще й правова конструкція.

Якщо коротко, тепер зарученими вважатимуться особи, які надали взаємну обіцянку укласти шлюб і неважливо — письмово чи усно. Так-так, навіть класичне “ну все, після відпустки розписуємось” може зазвучати трохи серйозніше.

При цьому, заручини не створюють обов’язку одружитися. Любов — справа добровільна. Але! Вони створюють тепер обов’язок відшкодувати матеріальну і моральну шкоду у разі подальшої відмови від шлюбу.

Уявімо кейс із щасливим фіналом для права, принаймні:

Він красиво пообіцяв одружитися. Вона повірила, забронювала ресторан, внесла аванс за сукню, замовила фотографа й навіть повідомила родичів з трьох областей, а потім — “знаєш кохана, я ще не готовий”.

Якщо зміни ухвалять, сам факт обіцянки може стати правовою підставою для претензій. І вже не лише мама скаже: “Я ж тобі казала”, а й суд може поцікавитися — хто компенсує витрати та моральні переживання.

Тож фраза “обіцяти — не значить одружитися” ризикує втратити свій легковажний шарм.

Висновок простий:

1. Каблучку даруємо — з розумінням наслідків.

2. Обіцянки даємо — усвідомлено.

3. А якщо вже передумали — можливо, краще передумати до того, як ресторан попросить передоплату.

Право стає ближчим до життя і схоже, трохи до серця. А тепер — баланс гендерної справедливості, тому що право ж у нас однакове для всіх!

Уявімо інший кейс:

Він — людина з тонкою душевною організацією. Романтик. Зберігав скріни їхніх переписок, де вона писала: “Ти — мій майбутній чоловік”. Купив каблучку (не з автомата з іграшками, а серйозну), вніс завдаток за ресторан, оплатив ведучого, навіть костюм підшив за індивідуальними мірками.

Обіцянка була. Взаємна. Усна. Підкріплена сторіс, свідками й тіткою, яка вже готувала тост.

І тут — “Я все обдумала. Давай залишимось друзями”.

Серце — тріснуло. Костюм — висить. Аванси — сплачені. Родичі — запрошені.

За логікою статті 1488 проєкту нового Цивільного кодексу, заручини не зобов’язують одружитися. Ніхто не може примусити до шлюбу — і це правильно. Але якщо одна сторона безпідставно відмовляється — може виникнути обов’язок відшкодувати матеріальну і моральну шкоду.

І ось уже наш романтик, замість плейлиста “Сумую”, вивчає розділ про відшкодування збитків, тому що обіцянка — це не просто звук. Це юридичний факт. І якщо зміни ухвалять, “я передумала” може коштувати дорожче, ніж здається.

Мораль проста, обіцянки про шлюб — це вже не лише про почуття, а й трохи про цивільно-правову відповідальність.

Тож перш ніж казати “так” або “звісно, одружимось” — варто переконатися, що це не просто настрій після гарного побачення, а усвідомлене рішення, тому що право, як бачимо, має дуже чутливу душу. І пам’ять — кращу за деяких наречених

Як адвокат, мушу внести трохи сухої логіки в цю романтичну драму. Хоча, визнаю, матеріал сам по собі дуже ліричний, отже, що нам каже стаття 1488 проєкту нового Цивільного кодексу?

Заручини — це взаємна обіцянка укласти шлюб. Усна чи письмова — значення не має. І ні, це не створює обов’язку одружитися. Конституційне право на свободу шлюбу ніхто не скасовував. Але…

Право дуже делікатно каже, якщо ти своєю обіцянкою створив(ла) у людини обґрунтовані очікування, а потім без достатніх підстав відмовив(лася), — будь ласка, компенсуй матеріальну і моральну шкоду.

І тут важливий юридичний нюанс. Мова не про “розлюбив — заплати”. Мова про наслідки конкретних дій:
- аванс за ресторан;
- сукня/костюм;
- квитки родичам;
- можливо, оренда житла або інші витрати, зроблені саме в розрахунку на майбутній шлюб.

Право не карає за зміну почуттів. Право реагує на шкоду, яка виникла через довіру до обіцянки.

Тому в іронічному, але цілком професійному підсумку скажу так:

1. Заручини — це вже не просто романтичний статус.

2. Обіцянка — це потенційний юридичний факт.

3. А фраза “я ж нічого не підписував” більше не звучить так впевнено, якщо були свідки, переписка й конкретні витрати.

Як адвокат, я, звісно, за кохання! Але ще більше — за усвідомленість, тому що в новій реальності “обіцяти — не означає одружитися” може перетворитися на “обіцяти — означає відповідати”. І знаєте що? Можливо, це навіть трохи дисциплінує романтиків.

А тепер про мою маленьку професійну мрію як адвоката… Я мрію про норму, за якою проживання разом понад 6 місяців автоматично дорівнює офіційному шлюбу.

Так, я знаю. Після цієї фрази частина читачів нервово перевірила, чи не зареєстровані вони десь випадково. Але давайте чесно….

Коли двоє людей: — живуть разом; — ведуть спільний побут; — ділять витрати; — святкують “наші 4 місяці” й знайомлять батьків; — планують відпустки й беруть спільні кредити на мобільний телефон…

…але при цьому в разі розриву одна сторона каже: “Ми ж офіційно ніхто одне одному” — у мене як у адвоката починає смикатись око.

Тому що, фактично ви — сім’я. Юридично — “співмешканці”. А відповідальність? За бажанням…

Моя мрія проста, якщо ви свідомо обрали формат спільного життя, то разом із затишком, спільними фото і суботнім прибиранням має йти й правова відповідальність. Не для покарання, а для справедливості, для того, щоб не можна було роками користуватись ресурсами партнера та вкладати в нього/неї час, гроші, працю, а потім піти з формулюванням “я нічого не винен”.

Стосунки — це не тест-драйв без договору! Це зона взаємних очікувань і ризиків. Так, звучить суворо, але право завжди з’являється там, де закінчується романтика й починається дисбаланс і можливо, якщо люди знатимуть, що спільне проживання — це не лише “ми разом”, а й “ми відповідальні”, то й рішень “поживемо — подивимось” стане менше.

Дорослі стосунки — це не лише про почуття, це ще й про наслідки.

І так, це моя адвокатська мрія. Трохи іронічна. Але дуже практична.

Служу Праву!

Автор статті: адвокат Ірина Шаповалова