Новий закон про СЗЧ та дезертирство: чим він може допомогти військовослужбовцям

Кількість військовослужбовців, які самовільно залишили військову частину (СЗЧ, ст. 407 КК України) або дезертирували (ст. 408 КК України) з місця несення служби, продовжує невпинно зростати. Бачимо також, що ця проблема поступово вже виходить в публічний простір від самих військовослужбовців, що вчиняють такі дії, попри нульову толерантність до цього з боку командування ЗСУ та правоохоронних органів.

Статистика – річ невблаганна. Лише за офіційними даними Офісу Генерального прокурора кількість зареєстрованих злочинів за цими статтями складає:

Однак реальна кількість цих злочинів перевищує ці показники в рази. Ми бачимо, що незначна частина з цих кримінальних справ дійшла до етапу вручення підозри, ще менше – до суду.

Військовослужбовців не зупиняє навіть усвідомлення того, що це – тяжкий (за ч. 5 ст. 407 ККУ (СЗЧ) строк позбавлення волі – від 5 до 10 років) та особливо тяжкий (за ст. 408 ККУ (дезертирство) строк позбавлення волі – від 5 до 12 років) злочини з відповідними кримінально-правовими наслідками.

Що змушує військовослужбовців йти на такий крок?

Найбільш поширеними причинами та умовами вчинення таких злочинів є:

- відсутність чітких критеріїв та строків демобілізації тих, хто служить з початку повномасштабного вторгнення рф в Україну,

- довготривале перебування у районі ведення бойових дій без ротації,

- їхнє психоемоційне та фізичне перевантаження та виснаження,

- порушення соціально-економічних прав,

- соціальна незахищеність сім’ї військовослужбовця,

- неналежне надання або ненадання медичної допомоги,

- відсутність психологічної та (у необхідних випадках) психіатричної допомоги,

- корумпованість ВЛК та неналежне визначення пораненому або травмованому військовослужбовцю, чи придатний він надалі здійснювати військову службу за станом здоров’я,

- міжособистісні конфлікти, які можуть подекуди загрожувати життю та здоров’ю військовослужбовця,

- віддання наказів, які завідомо для командира та його підлеглого безпосередньо загрожують життю та здоров’ю військовослужбовця,

- помилки в документах щодо строків відрядження, повернення з відпустки, лікування тощо,

- силова мобілізація військовозобов’язаних з цілковитим ігноруванням закону та прав людини,

- низька мотивація виконувати свій обов’язок із захисту Батьківщини у військовослужбовців, які були мобілізовані силовим шляхом,

- відсутність чітких механізмів переведення військовослужбовця в добровільному порядку в іншу військову частину,

- брак військової дисципліни,

- і т.д.

Звичайно, держава може посилювати заходи кримінального та кримінально-процесуального впливу на військовослужбовців, які вчиняють такі правопорушення. Однак, поряд із цим, важливо також здійснювати комплексну роботу на системному рівні з метою виявлення та усунення причин та умов, які сприяють втечі військовослужбовців з армії. Тому що які б кримінально-правові заходи не застосовувались, вони все одно, на жаль, не зможуть зупинити це доволі шкідливе та небезпечне явище, яке продовжує зростати в лавах Українського війська на третьому році виснажливої збройної агресії рф проти України.

Чим відрізняються СЗЧ та дезертирство?

Попри деяку схожість між ознаками складів злочину, все ж СЗЧ (ст. 407 ККУ) та дезертирство (ст. 408 ККУ) мають суттєві відмінності, окрім ступеня тяжкості та розміру покарання.

Верховний Суд у постанові від 30.01.2024 року у справі № 336/5209/22 зазначив, зокрема, таке:

«- об`єктивна сторона дезертирства полягає у:

1. самовільному залишенні військової частини або місця служби;

2. нез`явленні на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу;

- у першій формі дезертирство є закінченим злочином з моменту, коли суб`єкт фактично залишив розташування військової частини (місця служби), а у другій - коли він не з`явився в частину (до місця служби) в установлений строк.

- суб`єктивна сторона дезертирства завжди характеризується прямим умислом;

- крім того, обов`язковою ознакою цього складу кримінального правопорушення є мета: при дезертирстві військовослужбовець має намір ухилитися від військової служби не тимчасово, а назавжди;

- фактичний термін відсутності військовослужбовця в місці служби при дезертирстві може не перевищувати навіть і однієї доби, але це має значення лише для призначення покарання.

- від злочину, передбаченого ст. 407 ККУ (СЗЧ), дезертирство (ст. 408 ККУ) відрізняється в основному за своєю суб`єктивною стороною. Обов`язковою ознакою дезертирства є мета: військовослужбовець має намір ухилятися від військової служби протягом не трьох діб, місяця, двох місяців тощо, тобто не тимчасово, а ухилитися від військової служби взагалі, назавжди. При цьому військовослужбовець може заявляти про свій намір ухилитися від військової служби взагалі або ухилятися від неї протягом невизначеного часу (наприклад, доки його не затримають);

- для наявності складу дезертирства немає значення, в який момент у особи виник намір ухилитися від служби - безпосередньо в момент самовільного залишення частини або вже в період незаконного перебування за її межами. Коли військовослужбовець після самовільного залишення частини приймає рішення ухилитися від військової служби, його дії слід кваліфікувати як дезертирство, оскільки будь-яке за способом самовільне залишення частини може виступати і способом дезертирства, а отже, поглинається останнім і не утворює множинності злочинів».

У цій справі Верховний Суд ретельно досліджував наявність в діях військовослужбовця мети – ухилитися від військової служби назавжди. Суд дійшов висновку про те, що кваліфікація дій особи саме як дезертирства, а не як СЗЧ, є правильною. Також касаційний суд залишив в силі вирок з призначенням реального, а не умовного, строку покарання у виді позбавлення волі, зазначивши, що:

«- в умовах воєнного стану, коли військовослужбовці виконують свій військовий обов`язок безпосередньо у регіонах ведення бойових дій, ризикуючи своїм життям, захищаючи суверенітет України, звільнення військовослужбовців, які ухиляються від виконання таких обов`язків, від відбування покарання з випробуванням демотивує та знижує рівень військової дисципліни і боєготовність підрозділів ЗСУ та інших військових формувань, що є неприпустимим наслідком такого правозастосування;

- дії винного у цій справі свідчать про негативне ставлення до служби та свого військового обов`язку, ганебний приклад нехтування вимогами військової дисципліни, що підриває боєздатність ЗСУ в цілому».

Як змінився закон?

Все ж 20.08.2024 року Верховна Рада України прийняла новий Закон України № 3902-IX, яким було внесено ряд змін до КК України КПК України та інших законів, та визначено умови, за яких військовослужбовець, що дезертирував або самовільно залишив військову частину, може бути звільненим від кримінальної відповідальності.

Отже, звільнення від кримінальної відповідальності можливо за таких умов:

- вчинення СЗЧ або дезертирства відбулося вперше;

- добровільне звернення із клопотанням до слідчого, прокурора або до суду про намір повернутися;

- можна повернутися до цієї або іншої військової частини або до місця служби для продовження проходження військової служби;

- наявність письмової згоди командира військової частини на продовження військової служби;

- після закриття кримінального провадження військовослужбовець повинен не пізніше 72 годин прибути до військової частини для продовження служби;

- з дати прибуття до військової частини військова служба продовжується, поновлюються виплати грошового і здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення, пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством України.

Два дискусійні питання про те:

а) чи можна звернутись з клопотанням про намір повернутися на службу уже після передання обвинувального акту до суду, чи лише до моменту завершення досудового розслідування?

б) а також чи обов’язково саме попередній командир повинен надавати письмову згоду на повернення військовослужбовця до служби у цій частині? - все-таки були вирішені на користь військовослужбовців.

Тому що намір та можливість повернутись назад до військової частини може з’явитися в підозрюваного чи обвинуваченого не лише на етапі досудового розслідування до його завершення, але й на стадії розгляду справи судом.

Так само, якщо причиною СЗЧ чи дезертирства стали міжособистісні неприязні стосунки між командиром та військовослужбовцем, тоді реалізувати цю норму було б практично неможливо, якби законодавець не дозволив отримати згоду на повернення в іншу військову частину (місце несення служби), а не в ту, яку залишив військовослужбовець.

Також не варто забувати, що відповідно до ч. 1 ст. 5 ККУ закон про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння (СЗЧ або дезертирство) до набрання таким законом чинності.

Підсумовуючи зазначу, що категорія кримінальних справ по СЗЧ та дезертирству є доволі складною. Однак для розв’язання цієї проблеми потрібно вживати заходи превентивного характеру, спрямовані, насамперед, на запобігання вчиненню таких дій військовослужбовцями. Саме по собі кримінальне покарання, навіть найсуворіше, не здатне цілком вирішити це питання. Тим більше, якщо це стосується тих військовослужбовців, багато з яких досить тривалий час гідно виконували свій конституційний обов’язок по захисту Батьківщини в надскладних умовах та протягом тривалого часу.

Автор статті: Адвокат Сидор Аліна Володимирівна