«Носова проти України»: ЄСПЛ визнав надмірною тривалість провадження (майже 6 років у трьох інстанціях) у справі про відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати (ст. 6 Конвенції, заява № 9636/07, від 24.11.2016)

Фабула судового акта: Заявниця, громадянка України та Росії О.Б. Носова, звернулася до ЄСПЛ зі скаргами на порушення низки положень Конвенції внаслідок надмірної тривалості провадження у її справі, порушення принципу юридичної визначеності внаслідок скасування остаточного рішення, порушення права на доступ до суду, позбавлення власності та ін.

Заявниця працювала на заводі у Севастополі, а після звільнення перейшла на роботу в його дочірнє підприємство. У 1997 р. Заявниця звернулася до комісії з трудових спорів з вимогою виплатити заборгованість із заробітної плати, у тому ж році суд відкрив виконавче провадження, гроші було стягнуто на користь Заявниці в повному обсязі у 2001 р

У 1998 р. Заявниця звернулася до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди у зв’язку з несвоєчасною виплатою заборгованості з заробітної плати, суд задовольнив позов Заявниці і рішення набрало законної сили. Для виконання рішення було відкрито виконавче провадження, проте гроші на користь Заявниці так і не було стягнуто; через три роки рішення було скасовано Президією суду на підставі протесту голови суду як необґрунтоване, справу було направлено на новий розгляд.

У 1999 р. Заявниця повторно звернулася до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди у зв’язку з несвоєчасною виплатою заборгованості з заробітної плати, про суд залишив позов без задоволення, постановивши, що заявлена позовна вимога вже була задоволена – у рішенні 1998 р. Заявниця оскаржила рішення з тих підстав, що новий позов стосувався нового періоду затримки з виплати заробітної плати, проте суд закрив провадження у справі. У 2001 р. Заявниця звернулася до суду з позовом про відшкодування шкоди за весь період затримки виплати заробітної плати. Суд встановив, що позов було подано з пропущенням встановлених законодавством строків, апеляційну і касаційну скарги Заявниці було залишено без задоволення.

ЄСПЛ встановив, що у 1998 р. та у 2001 р. Заявниця звернулася до суду з двома окремими позовами; у зв`язку зі скасуванням рішення 1998 р. у 2001 р., провадження за позовами були об`єднані у одне провадження, що закінчилося у 2006 р. після залишення ВСУ обидвох позовів без задоволення у зв’язку з пропущенням строків звернення до суду. Таким чином, провадження тривало п’ять років і десять місяців у трьох інстанціях, за винятком періоду, коли судові розгляди не відбувались. ЄСПЛ відзначив, що справа Заявниці була звичайною цивільною справою, оскільки стосувався відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати. ЄСПЛ також встановив, що затримки у провадженні були в основному зумовлені не поведінкою Заявниці, а саме діями національних судів. З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з надімрною тривалістю провадження, яка не відповідала вимозі «розумного строку».

ЄСПЛ також встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку із скасуванням остаточного судового рішення 1998 р., яке набрало законної сили, при перегляді рішення в порядку нагляду – з огляду на порушення принципу юридичної визначеності.

Разом з цим, ЄСПЛ встановив, що не було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку зі скаргою Заявниці на відсутність доступу до суду з огляду на відмову судів розглянути по суті її позови. ЄСПЛ наголосив, що відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати відповідно до положень національного законодавства могло вимагатись лише щодо періоду, який передував вирішенню спору про заборгованість з заробітної плати, таке рішення було прийнято у 1997 р., з огляду на що рішення судів не було незаконним або свавільним.

Інші скарги Заявниці на порушення Конвенції було відхилено.

Аналізуйте судовий акт: «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine), заява № 377/02

«Єфіменко проти України» (Efimenko v. Ukraine), заява № 55870/00

«Кутич проти Хорватії» (Kutić v. Croatia), заява № 48778/99

«Єманакова проти Росії» (Yemanakova v. Russia), заява № 60408/00

«Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France [GC]), заява № 30979/96

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «НОСОВА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF NOSOVA v. UKRAINE)

(Заява № 9636/07)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

24 листопада 2016 року

Це рішення набуло статусу остаточного, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Носова проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ханлар Гаджієв (Khanlar Hajiyev), Голова
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 03 листопада 2016 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 9636/07), яку 04 грудня 1999 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України та Російської Федерації, пані Ольга Борисівна Носова (далі – заявниця).

2. Уряд України (далі – Уряд) на останніх етапах провадження представляла виконувач обов’язків Уповноваженого, пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

3. 07 травня 2007 року про заяву було повідомлено Уряд.

4. Заявниця та Уряд подали письмові зауваження щодо прийнятності та суті заяви. Крім того, зауваження були отримані від Російської Федерації, яка скористалась своїм правом вступити у справу в якості третьої сторони (пункт 1 статті 36 Конвенції та Правило 44 Регламенту Суду).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

3. Заявниця народилась у 1960 році та проживає у м. Севастополь.

6. Заявниця працювала у відкритому акціонерному товаристві «Севастопольський морський завод» (далі – СМЗ). 30 листопада 1996 року вона звільнилась та почала працювати на його дочірньому підприємстві «Севморремонт».

7. Вона подала декілька позовів до свого колишнього роботодавця, вимагаючи виплати заборгованості з заробітної плати та відшкодування шкоди за затримку її виплати.

А. Провадження у комісії з трудових спорів

8. У червні 1997 року заявниця звернулася із заявою до комісії з трудових спорів СМЗ, вимагаючи виплати заборгованості з заробітної плати. 06 червня 1997 року комісія ухвалила рішення про виплату заявниці заборгованості з заробітної плати у розмірі 462,35 грн (на момент подій приблизно 100 євро). 17 червня 1997 року комісія видала посвідчення за цим рішенням.

9. 22 липня 1997 року Нахімовський районний суд м. Севастополя (далі – Нахімовський суд) відкрив виконавче провадження. Заявниця отримала присуджену суму в повному обсязі двома платежами, 06 лютого та
28 листопада 2001 року відповідно.

В. Перше судове провадження

10. 19 травня 1998 року заявниця звернулася до Нахімовського суду, вимагаючи відшкодування шкоди у зв’язку з несвоєчасною виплатою СМЗ заборгованості з заробітної плати.

11. 25 серпня 1998 року суд присудив заявниці 1 709,74 грн (на момент подій приблизно 369 євро) в якості відшкодування шкоди за період
з 01 грудня 1996 року до 25 липня 1998 року. Рішення оскаржене не було та набрало законної сили.

12. 04 вересня 1998 року відділ державної виконавчої служби Нахімовського районного управління юстиції відкрив виконавче провадження за цим рішенням, проте воно залишилося невиконаним.

13. 09 квітня 2001 року голова Севастопольського міського суду вніс протест до Президії цього ж суду про перегляд в порядку нагляду рішення Нахімовського суду від 25 серпня 1998 року. 27 квітня 2001 року Президія задовольнила протест, скасувала рішення та направила справу на новий розгляд. Президія встановила, що суд першої інстанції не обґрунтував належним чином своє рішення від 25 серпня 1998 року.

14. У невизначену дату виконавче провадження за цим рішенням було закінчене.

С. Друге судове провадження

15. Тим часом, 17 березня 1999 року заявниця звернулася до Нахімовського суду з новим позовом, вимагаючи відшкодування шкоди у зв’язку з невиплатою їй СМЗ заборгованості з заробітної плати за період
з 26 серпня 1998 року до 17 березня 1999 року.

16. 19 травня 1999 року суд залишив позов заявниці без задоволення. Суд встановив, що ця позовна вимога вже була вирішена у його рішенні від 25 серпня 1998 року.

17. Заявниця подала касаційну скаргу, стверджуючи, що її позов стосувався нових обставин, зокрема, нового періоду затримки у виплаті їй заборгованості з заробітної плати. 06 червня 1999 року Севастопольський міський суд скасував рішення від 19 травня 1999 року та виніс нову ухвалу, якою закрив провадження, посилаючись на ті самі підстави, що й суд першої інстанції.

D. Третє судове провадження

18. 01 березня 2001 року заявниця звернулася до Нахімовського суду зі ще одним позовом. Вона вимагала відшкодування шкоди у зв’язку з невиплатою їй СМЗ заборгованості з заробітної плати за період з 01 грудня 1996 року по 06 лютого 2001 року.

19. 14 червня 2001 року заявниця звернулась до Нахімовскього суду з проханням розглянути її позови від 19 травня 1998 року та 01 березня 2001 року в одному провадженні. 23 липня 2001 року суд задовольнив її клопотання.

20. 30 серпня 2001 року за клопотанням заявниці суд призначив судово-економічну експертизу та зупинив провадження у справі.

21. 25 березня 2002 року заявниця змінила свої позовні вимоги, вимагаючи відшкодування шкоди у зв’язку з невиплатою заборгованості з заробітної плати за період з 01 грудня 1997 року до 28 листопада 2001 року.

22. 04 липня 2002 року суду був наданий висновок судово-економічної експертизи і провадження у справі було відновлене.

23. 28 січня 2004 року суд ухвалив рішення не на користь заявниці. Суд встановив, що заявниця не подала свій позов у встановлений статтею 233 Кодексу законів про працю України тримісячний строк, який обчислювався з 06 червня 1997 року, коли комісія з трудових спорів ухвалила рішення про виплату заявниці заборгованості з заробітної плати.

24. 20 травня 2004 року Апеляційний суд м. Севастополя залишив без змін рішення від 28 січня 2004 року. 28 листопада 2006 року колегія Верховного Суду України у складі трьох суддів залишила без задоволення касаційну скаргу заявниці.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

25. Відповідне національне законодавство та практика, чинні на момент подій, наведені в рішенні у справі «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine) (заява № 377/02, пункти 31 – 33, від 08 квітня
2010 року).

26. 22 лютого 2012 року Конституційний Суд України надав офіційне тлумачення статті 233 Кодексу законів про працю України 1971 року, встановивши, що для звернення з позовом про відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату сум, передбачених статтею 116 Кодексу, статтею 233 Кодексу встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли відповідний працівник дізнався або повинен був дізнатися про фактичну виплату таких сум.

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

27. У своїй первинній заяві від 04 грудня 1999 року заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість другого судового провадження проти СМЗ та його несприятливий результат. Вона стверджувала, що національні суди незаконно відмовили у розгляді її позову від 17 березня 1999 року.

28. У своїй наступній заяві від 14 вересня 2001 року вона скаржилася за тим же положенням Конвенції на скасування рішення від 25 серпня
1998 року.

29. 21 січня 2007 року заявниця поскаржилася на нерозумну тривалість, несправедливість та несприятливий результат проваджень за її позовами про відшкодування шкоди від 19 травня 1998 року та 01 березня 2001 року. Зокрема, вона стверджувала, що національні суди незаконно відмовили у розгляді цих позовів по суті. Вона також стверджувала, що судове засідання Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року не було публічним, як цього вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції.

30. Вона також скаржилася за цим же положенням Конвенції на тривале невиконання рішення від 25 серпня 1998 року.

31. Пункт 1 статті 6 Конвенції у відповідній частині передбачає:

«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...»

А. Прийнятність

32. Уряд стверджував, що заявниця не скаржилася на порушення її права на доступу до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

33. Суд зазначає, що скарги заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції від 04 грудня 1999 року та 21 січня 2007 року (див. пункти 27 та 29) напряму стосувалися відмови національних судів у розгляді по суті її позовів про відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату її заробітної плати. Ця скарга, по суті, стосується «права на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не лише право ініціювати судове провадження, але й право на «вирішення» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутич проти Хорватії» (Kutić v. Croatia), заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002 II). Отже, заперечення Уряду з цього приводу мають бути відхилені.

34. Суд також наголошує, що скарги заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції на відмову національних судів розглянути по суті її позови про відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати, скасування рішення суду від 25 серпня 1998 року та порушення її права на розгляд справи упродовж розумного строку у провадженнях за її позовами про відшкодування шкоди від 19 травня 1998 року та 01 березня 2001 року, порушують питання фактів і права за Конвенцією, вирішення яких вимагає розгляду по суті. Суд не знаходить підстав для оголошення цих скарг неприйнятними. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

35. Суд розглянув решту скарг заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції і вважає, що з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Відповідно, Суд відхиляє їх як явно необґрунтовані відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

В. Суть

1. Тривалість проваджень за позовами заявниці від 19 травня 1998 року та 01 березня 2001 року

36. Заявниця скаржилася на нерозумну тривалість проваджень за її позовами від 19 травня 1998 року та 01 березня 2001 року про відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати.

37. Уряд стверджував, що тривалість провадження не можна вважати нерозумною. Уряд наголосив на відсутності періодів бездіяльності, за які держава мала б нести відповідальність. З іншого боку, були деякі періоди затримок, відповідальність за які несли сторони, а їхня поведінка, певним чином ускладнювала провадження. Зокрема, суди декілька разів мали переглядати справу за скаргами заявниці. Заявниця неодноразово вносила зміни до цих скарг, що також впливало на тривалість проваджень. Суди були вимушені перенести кілька судових засідань через неявку сторін, а також з метою надання їм можливості ознайомитись з матеріалами справи. Крім того, перенесення судових засідань було необхідно для отримання додаткової інформації, яка вимагалась сторонами. Уряд також підкреслив, що заявниця тричі змінювала свої позовні вимоги. Уряд не зазначив дат судових засідань або тривалості затримок у провадженнях, про які йдеться у його зауваженнях.

38. Уряд Російської Федерації зазначив, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю оскаржуваних проваджень.

39. Суд зазначає, що 19 травня 1998 року та 01 березня 2001 року заявниця звернулася до національних судів з двома окремими позовами до СМЗ, вимагаючи відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати. 25 серпня 1998 року Нахімовський суд ухвалив рішення за першим позовом. Воно не було оскаржене до вищестоящих судів та набрало законної сили. 27 квітня 2001 року Президія Севастопольського міського суду скасувала це рішення та направила справу на новий розгляд. Суд першої інстанції об’єднав перший позов заявниці з її другим позовом, провадження за яким тривало з 01 березня 2001 року.

40. Позови розглядалися в одному провадженні і 28 листопада 2006 року Верховний Суд України виніс остаточну ухвалу у справі заявниці, якою залишив обидва позови без задоволення у зв’язку з тим, що вони були подані після закінчення строків. Отже, провадження, яке розпочалося 19 травня 1998 року та завершилися 28 листопада 2006 року, тривало п’ять років і десять місяців у трьох інстанціях, за винятком періоду з 25 серпня 1998 року до 01 березня 2001 року, коли судові розгляди не відбувались (див. рішення у справах «Єманакова проти Росії» (Yemanakova v. Russia), заява № 60408/00, пункт 41, від 23 вересня 2004 року та «Єфіменко проти України» (Efimenko v. Ukraine), заява № 55870/00, пункт 51, від 18 липня 2006 року). Проте в цьому аналізі Суд враховуватиме, що протягом більшої частини останнього періоду тривало виконавче провадження за рішенням від 25 серпня 1998 року, яке зрештою було скасоване (див. пункти 11 – 13).

41. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмету спору для заявника (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).

42. Суд зазначає, що спір, про який йдеться, стосувався відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати. Отже, це була звичайна цивільна справа, розгляд якої не вимагав дотримання яких-небудь складних процедур. Більше того, провадження завершилося винесенням ухвали, якою позови заявниці були залишені без задоволення у зв’язку із закінченням строків давності.

43. Суд також зазначає, що, хоча заявниця могла спричинити деякі затримки у проваджені, здебільшого через внесення змін до своїх позовних вимог, подання скарг та неявки у декілька судових засідань, національні суди несли відповідальність за суттєву затримку у два з половиною роки у період з травня 2004 року до листопада 2006 року, протягом якого не відбулось жодного судового засідання (див. пункт 24). Більше того, не було надано жодного прийнятного пояснення щодо періоду у вісімнадцять місяців, який знадобився Нахімовському суду для вирішення суто правового питання про застосування гарантії відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати відповідно до Кодексу законів про працю України 1971 року, яке не вимагало заслуховування свідків або детального дослідження усних пояснень сторін (див. пункти 22 та 23).

44. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушували питання, подібні до тих, що розглядаються у цій справі (див. згадане рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v France); рішення у справі «Рудиш проти України» (Rudysh v. Ukraine), заява № 18957/03, пункти 16 і 19 – 22,
від 15 листопада 2007 року; а також рішення у справі «Костичев проти України» (Kostychev v. Ukraine), заява № 27820/04, пункти 13 і 16 – 18,
від 08 квітня 2010 року).

45. Розглянувши усі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку». Відповідно, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

2. Скасування рішення від 25 серпня 1998 року

46. Заявниця також скаржилася на скасування при перегляді в порядку нагляду рішення від 25 серпня 1998 року, що суперечило принципу юридичної визначеності.

47. Уряд стверджував, що процедура перегляду остаточних судових рішень у порядку нагляду була встановлена чинним на момент подій процесуальним законодавством, передбачала гарантії справедливого судового розгляду та була спрямована на виправлення допущених судами нижчих інстанцій помилок. Більше того, особи, які брали участь у цивільних провадженнях, часто вдавалися до цієї процедури. Отже, Уряд вважав, що ця процедура не суперечила принципу верховенства права або юридичної визначеності.

48. Уряд Російської Федерації зазначив, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку зі скасуванням рішення від 25 серпня 1998 року.

49. Суд зазначає, що ця скарга порушує питання юридичної визначності, аналогічні тим, що вже розглядалися Судом у низці справ, і щодо яких він встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див, наприклад рішення у справах «Агротехсервіс проти України» (Agrotehservis v. Ukraine),
заява № 62608/00, пункти 42 та 43, від 05 липня 2005 року та «Тімотієвич проти України» (Timotiyevich v. Ukraine), заява № 63158/00, пункти 32 та 33, від 08 листопада 2005 року) Уряд не навів жодних аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі. Відповідно, Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку із скасуванням рішення від 25 серпня 1998 року.

3. Доступ до суду

50. Заявниця також скаржилася на відмову національних судів розглянути по суті її позови про відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати. Вона стверджувала, що причиною їхньої відмови розглянути по суті її позови про відшкодування шкоди було неправильне застосування відповідного національного законодавства і що в подальшому Верховний Суд України займав іншу позицію в аналогічних справах. Вона посилалася на декілька рішень Верховного Суду України, винесених у 2011 та 2013 роках, але не надала їхніх копій.

51. Уряд стверджував, що заявниця мала доступ до суду відповідно до вимог пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки її позови про відшкодування шкоди були розглянуті судами різних інстанцій.

52. Суд зазначає, що вже розглядав майже аналогічне питання в іншій справі проти України та не встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Меншакова проти України» (Menshakova v. Ukraine), пункти 54 – 59). У тій справі було зазначено, що незважаючи на різницю у формальному результаті проваджень за поданими заявницею аналогічними позовами про відшкодування шкоди, національні суди аргументували свою позицію тим, що відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати відповідно до статті 177 Кодексу законів про працю України могло вимагатись лише щодо періоду, який передував вирішенню спору про заборгованість з заробітної плати. На думку Суду, таке тлумачення основних норм Кодексу законів про працю України не вбачалось свавільним або несправедливим, а процесуальні обмеження доступу заявниці до судів не були непропорційними. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі, оскільки позиція національних судів була такою ж – стаття 117 Кодексу законів про працю передбачала право на відшкодування шкоди за затримки у виплаті заборгованості з заробітної плати до визначення її суми, що у справі заявниці відбулось 06 червня
1997 року. Жодне з рішень, на які вона посилалася, ані рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року, ані рішення Верховного Суду України винесені, як стверджується, в аналогічних справах приблизно через п’ять-сім років після завершення проваджень, не свідчать про те, що відповідне тлумачення національних судів було неналежним або явно необґрунтованим (див. пункти 26 і 50). Більше того, не було доведено, що ця справа стосується ситуації, коли розбіжності у національній судовій практиці можуть поставити заявника у невизначене становище щодо його або її права на відшкодування шкоди. Отже, Суд доходить висновку, що не було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції в частині скарги заявниці на відсутність доступу до суду.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

53. У своїй заяві від 21 січня 2007 року заявниця скаржилася на порушення її права на мирне володіння своїм майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції внаслідок відмови національних судів розглянути по суті її позови про відшкодування шкоди. Стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції передбачає таке:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»

54. Уряд стверджував, що суди залишили позови заявниці без задоволення відповідно до національного законодавства і це не становило необґрунтоване втручання у її права мирно володіти своїм майном.

55. Суд зазначає, що скарга заявниці щодо її позову про відшкодування шкоди від 17 березня 1999 року має бути відхилена відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції як така, що подана із пропущенням строку, оскільки провадження завершилося у червні 1999 року, тобто більше, ніж за шість місяців до подання заявницею першої скарги з цього питання (21 січня
2007 року).

56. Відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції Суд відхиляє скаргу заявниці щодо її позовів про відшкодування шкоди від 19 травня 1998 року та 01 березня 2001 року як явно необґрунтовані, з тих же підстав, що й у згаданому рішенні у справі «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine), пункти 64 – 67).

ІІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

57. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

А. Шкода

58. Заявниця вимагала 203 603,94 грн в якості відшкодування матеріальної шкоди (приблизно 7 135 євро), що відповідає сумі компенсації, яку, як стверджується, вона мала право отримати в ході проваджень у національних судах. Вона також вимагала 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

59. Уряд заявив, що заявниця не мала права на жодне відшкодування матеріальної шкоди, як це було вирішено національними судами. Щодо моральної шкоди Уряд вважав її вимогу необґрунтованою.

60. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, яка вимагалась; тому він відхиляє цю частину вимоги. З іншого боку, здійснюючи оцінку на засадах справедливості згідно зі статтею 41 Конвенції, Суд вважає за належне присудити заявниці 2 100 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

В. Судові та інші витрати

61. Заявниця вимагала 65,17 дол. США (приблизно 60 євро) компенсації поштових витрат, понесених під час провадження за Конвенцією.

62. Уряд заперечив проти частини цієї вимоги.

63. З огляду на наявну в нього інформацію, Суд вважає за належне присудити заявниці суму, яку вона вимагала.

С. Пеня

64. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ОБСТАВИН СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції на відмову національних судів розглянути по суті її позови про відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати, скасування рішення від 25 серпня 1998 року та порушення її права на розгляд протягом розумного строку справи за її позовами про відшкодування шкоди від 19 травня 1998 року та 01 березня 2001 року, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження за позовами про відшкодування шкоди за несвоєчасну виплату заробітної плати від 19 травня 1998 року та 01 березня 2001 року;

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку зі скасуванням рішення від 25 серпня 1998 року;

4. Постановляє, що не було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку зі скаргою заявниці на відсутність доступу до суду;

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 2 100 (дві тисячі сто) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; та

(ii) 60 (шістдесят) євро компенсації та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 24 листопада
2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2020/03/05/20200305180635-97.doc