Необхідна оборона чи замах на умисне вбивство?

потерпілі оскаржили суворий вирок засудженому,

а Верховний Суд все одно не визнав нанесені їм ножові поранення необхідною обороною

Цікавий випадок великодушності потерпілих і суворості позиції Верховного Суду у правовій оцінці критеріїв необхідної оборони містить постанова від 04 липня 2018 року по справі № 628/4025/13-к (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75186590).

Алкогольну бійку між товаришами із підсумковими ножовими пораненнями суди кваліфікували як замах на умисне вбивство (ч. 2 ст. 15 п. 1 ч. 2 ст. 115 КК). Хоча це і було схоже на спонтанне нанесення тяжких тілесних ушкоджень у стані сп’яніння, а напад певною мірою спровокував один з потерпілих, хизуючись навичками рукопашного рою.

Примітним є те, що касаційну скаргу на обвинувальний вирок подано не лише засудженим, а й потерпілими, які визнавали оборону від самих себе, від власних протиправних дій і скаржились на суворість покарання.

Читайте статтю: Право на безмежну самооборону або обґрунтоване вбивство

Аналізуючи фабулу справи можна припустити, що більш слушною була б позиція перевищення меж необхідної оборони (ст. 124 КК), яка передбачає м’якіші санкції. Навіть якщо погодитись із відсутністю підстав для визнання оборони правомірної (ст. 36 КК), то мотив на умисне вбивство двох товаришів за образи в процесі рядової чоловічої гулянки виглядає доволі натягнуто. Більш доречно скидається на умисне тяжке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 121 КК).

При цьому, Верховний Суд надав доволі ґрунтовний правовий аналіз мотивації дій при розмежуванні злочинів, пов’язаних з умисним позбавленням життя. Цей аналіз зводився до визначальності наміру особи при кваліфікації стану необхідної оборони та перевищенні її меж.

Як було встановлено колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду: «Особливістю злочину, вчиненого з перевищенням меж необхідної оборони, є специфіка його мотиву, а саме прагнення захистити інтереси особи, держави, суспільні інтереси, життя, здоров'я чи права того, хто обороняється, чи іншої особи від суспільно небезпечного посягання. Намір захистити особисті чи суспільні інтереси від злочинного посягання є визначальним мотивом не тільки у разі необхідної оборони, а й при перевищенні її меж. При цьому перевищення меж оборони може бути зумовлене й іншими мотивами, наприклад: наміром розправитися з нападником через учинений ним напад, страхом тощо. Проте існування різних мотивів не змінює того, що мотив захисту є основним стимулом, який визначає поведінку особи, яка перевищила межі необхідної оборони. Мотивація дій винного при перевищенні меж необхідної оборони має бути в основному зумовлена захистом від суспільно небезпечного посягання охоронюваних законом прав та інтересів.

Таким чином, для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов'язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному конкретному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.

У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.

Питання про спрямованість умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події. Визначальним при цьому є і суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.

Виходячи із фактичних обставин кримінального провадження суд правильно встановив, що в діях потерпілих суспільно небезпечного посягання не було, оскільки дії ОСОБА_4 не становили загрози для життя чи здоров'я ОСОБА_1, а дії ОСОБА_3 були спрямовані лише на припинення конфлікту, визначальним у поведінці ОСОБА_1 було не відвернення нападу чи захист, а бажання спричинити шкоду потерпілим (розправитися), помститися. Врахувавши всі обставини вчиненого діяння у їх сукупності, зокрема спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілих, що передувала події, їх стосунки, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про направленість умислу ОСОБА_1 саме на вбивство ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та правильно кваліфікував його дії за ст. 15 ч. 2, ст. 115 ч. 2 п. 1 КК України, належним чином мотивувавши таке рішення та давши відповідну оцінку позиції ОСОБА_1 і його захисника…».

В цілому дана правова позиція Верховного Суду наслідує усталену практику Верховного Суду України з питань розмежування умисних злочинів проти життя та здоров’я особи від аналогічних діянь, вчинених з перевищенням меж необхідної оборони.

Також слід зазначити, що згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Тому колегія суддів Верховного Суду не могла вийти за межі обставин, встановлених у судах першої та апеляційної інстанцій, які викладенні у описовій частині постанови. За цих умов відхилення вимог касаційних скарг не викликає здивування.

Враховуючи викладене, доля цього кримінального провадження та осіб, що брали у ньому участь, фактично вирішувалась при встановленні обставин злочину у судах нижчих інстанцій. За умови доведення конкретних протиправних дій потерпілих (суспільно-небезпечного посягання), суд касаційної інстанції не мав би підстав для відхилення касаційних скарг засудженого та потерпілих.

Отже, доведення стану необхідної оборони за умови перебування учасників бійки у стані алкогольного сп’яніння, навіть за умови можливих протиправних дій потерпілих та навіть їхньої підтримки позиції обвинуваченого, є ускладненим. Тому особливу увагу слід приділяти встановленню фактичних обставин у суді першої інстанції.

Автори статті: Марія Островська, адвокат, заступник Голови Комітету НААУ по наближенню системи адвокатури України до європейських правових стандартів

Станіслав Петренко, прокурор Київської місцевої прокуратури

Аналізуйте судовий акт: Виправдувальний вирок: ВС роз’яснив, що таке необхідна оборона та відмовився засудити обвинуваченого за частиною 1, ст. 121 КК України (ВС/ККС від 19 квітня 2018р. у справі № 722/1981/16--к)