«М.Р. та Д.Р. проти України»: Неузгодженість дій національних органів на етапі виконання судового рішення про повернення дитини може призвести до порушення Конвенції (ст. 8 Конвенції, заява № 63551/13, від 22.05.2018 р.)

Фабула судового акта: Під час проживання у Чехії у шлюбі першого Заявника (громадянина Чехії) та громадянки України Б. народився син - другий Заявник. Після розлучення першому Заявнику та Б. за рішенням суду було надано право поперемінного виховання другого Заявника.

Б. без згоди першого Заявника вивезла сина (другого Заявника) до України. З метою його повернення до Чехії, перший Заявник ініціював провадження за Гаазькою конвенцією - державні органи від імені першого Заявника звернулися до суду в Україні з відповідним позовом. Місцевий суд визнав утримування другого Заявника в Україні незаконним та зобов’язав Б. повернути його до Чехії.

З метою виконання судового рішення було відкрито виконавче провадження, в ході якого виконавець неодноразово звертався до суду з поданням про оголошення дитини у розшук (у зв’язку з відсутністю за місцем проживання), проте суд відхиляв дані подання. За наслідками оскарження виконавцем відмов суду, суд касаційної інстанції також відхилив подання виконавця, відзначивши, що рішення місцевого суду не містило вимоги щодо відібрання дитини у Б. У подальшому виконавче провадження неодноразово закривалося і відкривалося за рішеннями національних судових органів.

Згодом, на додаток до рішення про розлучення і встановлення опіки над другим Заявником, суд за місцем проживання першого Заявника ухвалив рішення щодо становлення одноосібної опіки над другим Заявником з мотивів забезпечення його інтересів.

Через два з половиною роки Б. звернулася до суду в Україні з позовом про визначення місця проживання дитини. За результатами розгляду справи суд вирішив, що з огляду на адаптацію другого Заявника до нового середовища в Україні, він повинен проживати разом з Б за місцем її проживання. Суд апеляційної інстанції залишив дане рішення без змін.

Заявники стверджували порушення статті 8 Конвенції з огляду на незабезпечення національними органами влади возз’єднання Заявників відповідно до рішення суду. Заявники наголошували, що рішення про повернення другого Заявника обов’язково мало бути виконаним. Натомість Уряд відзначив, що рішення не було виконано у зв’язку з ухиленням Б. від виконавчих дій.

ЄСПЛ констатував, що стаття 8 Конвенції покладає на національні органи позитивний обов’язок щодо вжиття заходів для возз’єднання одного з батьків з дитиною, проте виконання даного обов’язку може не бути негайним з огляду на конкретні обставини кожної справи.

Стаття 11 Гаазької конвенції вимагає, щоб відповідні національні органи діяли оперативно під час проваджень щодо повернення дітей. Водночас, ЄСПЛ наголосив, що тривалість розгляду справи Заявників в національних судах різних інстанцій (близько року) була необґрунтованою. ЄСПЛ відзначив, що висновок національних судів про адаптацію другого Заявника до життя в Україні відповідав обставинам справи; водночас, таке пристосування виникло з огляду на затримку розгляду справи та виконання рішення національними органами.

ЄСПЛ наголосив що виконавче провадження щодо повернення дитини було відкрите майже через два тижні після набранням рішення законної сили. Попри те, що у виконавчому провадженні Б. було надано строк для добровільного виконання рішення суду, реальний і дієвий механізм для таких дій розроблено не було; а невеликий розмір штрафів, що накладалися на Б., не міг забезпечити належного ефекту для примусового виконання рішення суду.

ЄСПЛ також звернув увагу на те, що адреси проживання Б. були відомі органам влади, таким чином, неодноразові подання про оголошення другого Заявника у розшук лише затягували процес виконання рішення, свідчили про бездіяльність виконавця та були свідченням неузгодженості дій національних органів влади.

З огляду на вищевикладене, ЄСПЛ дійшов висновку про порушення статті 8 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт:

«Чабровскі проти України» (Chabrowski v. Ukraine), заява № 61680/10

«Моог проти Німеччини» (Moog v. Germany), заяви № 23280/08 та 2334/10

«Азінас проти Кіпру» [ВП] (Azinas v. Cyprus [GC]), заява № 56679/00

«Феррарі проти Румунії» (Ferrari v. Romania), заява №. 1714/10

«Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії» [ВП] (Neulinger and Shuruk v. Switzerland [GC]), заява № 41615/07

«Маслов проти Австрії» [ВП] (Maslov v. Austria [GC]), заява № 1638/03

Справа «М.Р. та Д.Р. проти України»
(Заява № 63551/13)

СТРАСБУРГ
22 травня 2018 року

ОСТАТОЧНЕ
22/08/2018

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі « М.Р. та Д.Р. проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Вінсент А. Де Гаетано (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Пауло Пінто де Альбукерке (<…>),
Юлія Моток (<…>),
Карло Ранцоні (<…>),
Марко Бошняк (<…>),
Петер Пацолай (<…>), судді,
та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 10 квітня 2018 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 63551/13), яку 02 жовтня 2013 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадяни Чехії М.Р. (далі - перший заявник) та його син Д.Р. (далі - другий заявник). Заступник Голови секції вирішив, що імена заявників не повинні розкриватися (пункт 4 правила 47 Регламенту Суду).

2. Заявників представляв п. Д. Струпек - юрист, який практикує у м. Празі. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. І. Ліщина.

3. Заявники скаржилися за статтею 8 Конвенції на незабезпечення органами влади України повернення другого заявника до першого заявника, який проживає у Чеській Республіці.

4. 10 грудня 2015 року про заяву було повідомлено Уряд.

5. Уряд Чехії скористався своїм правом взяти участь у справі відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції. Уряд Чехії представляв його Уповноважений - п. Віт А. Шорм з Міністерства юстиції.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Перший заявник народився у 1958 році та проживає у м. Празі.

7. 17 жовтня 2003 року у м. Празі він одружився з Б., громадянкою України. 23 травня 2004 року народився їхній син, другий заявник.

8. З 2004 року по 2007 рік заявники та Б. проживали разом однією сім’єю за місцем проживання першого заявника у м. Празі.

9. У 2007 році подружжя розлучилось. Б. продовжила проживати разом з дитиною за іншою адресою у м. Празі.

10. Рішенням районного суду м. Праги 10 від 06 листопада 2008 року, яке 19 травня 2009 року було залишене без змін апеляційною інстанцією, першому заявнику та Б. було надано право поперемінного виховання другого заявника (зі зміною одного з батьків кожного тижня).

11. 27 червня 2009 року Б. згідно з розкладом поперемінного виховання забрала другого заявника до свого помешкання. Без згоди першого заявника вона виїхала до України з другим заявником і поселилась у с. Демешківці Івано-Франківської області.

12. З метою повернення другого заявника до Чеської Республіки перший заявник ініціював провадження за Гаазькою конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція).

A. Провадження за Гаазькою конвенцією в Україні

13. У жовтні 2009 року Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області в інтересах першого заявника звернулося до Івано-Франківського міського суду з позовом про повернення другого заявника до Чеської Республіки відповідно до Гаазької конвенції.

14. 02 липня 2010 року суд задовольнив позов, визнавши вивезення другого заявника з Чеської Республіки та його утримування в Україні незаконними у розумінні статті 3 Гаазької конвенції. Суд зобов’язав Б. повернути дитину до місця проживання першого заявника у Чеській Республіці. Б. мала повернути дитину в супроводі першого заявника.

15. 14 вересня 2010 року Апеляційний суд Івано-Франківської області, розглянувши апеляційну скаргу, залишив рішення без змін і того ж дня воно стало таким, що підлягає виконанню.

16. У жовтні 2010 року Б. подала касаційну скаргу.

17. 25 лютого 2011 року Верховний Суд України зупинив виконання рішення про повернення дитини до закінчення розгляду касаційної скарги.

18. 15 березня 2011 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу Б., дійшовши висновку про відсутність доказів порушення судами нижчих інстанцій норм матеріального або процесуального права.

B. Провадження у Чеській Республіці щодо опіки та виховання другого заявника

19. Окрім свого попереднього рішення, яким батькам було встановлено право поперемінної опіки над другим заявником, районний суд м. Праги 10 переглянув справу за нововиявленими обставинами, зокрема, у зв’язку з викраденням Б. дитини, його утримуванням в Україні та відсутністю у першого заявника доступу до дитини. 10 листопада 2010 року цей суд встановив, що в найкращих інтересах дитини було проживання з першим заявником, якому, відповідно, було надане право одноосібної опіки над дитиною.

20. 28 червня 2011 року це рішення було залишено без змін апеляційним судом.

C. Провадження в Україні щодо визначення місця проживання дитини

21. 09 грудня 2013 року Галицький районний суд Івано-Франківської області ухвалив рішення за позовом Б. щодо визначення місця проживання другого заявника. Суд зазначив, що рішення від 02 липня 2010 року щодо повернення дитини виконано не було, та встановив, що тим часом дитина адаптувалася у новому середовищі в Україні. У зв’язку з цим суд послався на психолого-педагогічну характеристику, згідно висновку якої дитина була прив’язана до матері, а розмова про її батька викликала у неї почуття тривоги. Суд також дослідив висновки місцевих органів влади у справах дітей, які вказували, що дитина має проживати разом з матір’ю. Суд встановив, що мати належним чином піклується про дитину та що в найкращих інтересах дитини буде залишити її з матір’ю. Відповідно суд вирішив, що дитина має проживати з Б. за місцем її проживання в Україні.

22. Перший заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, що український суд не мав компетенції визначати місце проживання дитини, оскільки права щодо опіки мали визначатися органами влади Чехії.

23. 06 березня 2014 року Апеляційний суд Івано-Франківської області залишив без змін рішення суду першої інстанції, встановивши, що дитина прижилася у новому середовищі з моменту її приїзду у 2009 році та що Б. мала право на подання цього позову з метою забезпечення найкращих інтересів дитини.

24. Перший заявник не оскаржив цю ухвалу у касаційному порядку.

D. Виконання рішення українського суду щодо повернення дитини

25. 27 вересня 2010 року державний виконавець Галицького районного управління юстиції відкрив виконавче провадження за рішенням, яким було зобов’язано повернути дитину, та у зв’язку з цим зв’язався зі сторонами. Б. відмовилася виконати рішення про повернення дитини упродовж короткого періоду, передбаченого для його добровільного виконання. З цієї підстави 06 жовтня 2010 року на неї був накладений штраф у розмірі 170 українських гривень (далі - грн)-1. Через два дні на неї був накладений ще один штраф у розмірі 340 грн-2.

-1 Приблизно 15 євро на момент подій.
-2 Приблизно 30 євро на момент подій.

26. 03 листопада 2010 року Галицький районний суд Івано-Франківської області відмовив у задоволенні подання державного виконавця про оголошення дитини у розшук. Суд дійшов висновку про відсутність доказів вжиття державним виконавцем заходів для встановлення місцезнаходження Б. та дитини. У засіданні була присутня Б., яка пояснила, що дитина проживала з нею та що вона не отримувала від державного виконавця жодних повідомлень щодо виконання рішення про повернення дитини.

27. Оскільки Б. продовжувала ухилятися від виконання рішення, у листопаді 2010 року державний виконавець звернувся з поданням про порушення щодо неї кримінальної справи за обвинуваченням в умисному невиконанні судового рішення за частиною першою статті 382 Кримінального кодексу України, яка передбачала максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк до трьох років.

28. 25 січня 2011 року державний виконавець у супроводі міліції, віце-консула Чеської Республіки та адвоката першого заявника відвідав державну школу № 7 у м. Калуші після отримання інформації, що другий заявник був її учнем. Там вони зустріли другого заявника, Б. та адвоката Б. Спочатку Б. погодилася переїхати до Чеської Республіки, оселитися там і привезти другого заявника для спільного з нею проживання. Через декілька днів Б. повідомила іншу сторону, що вона передумала.

29. Оскільки Б. та дитину неможливо було знайти за місцем їх проживання, а місцезнаходження дитини було невідоме, державний виконавець звернувся до суду з поданням про оголошення дитини у розшук та її тимчасового влаштування до дитячого закладу. 23 серпня 2011 року Галицький районний суд задовольнив це подання. Проте 29 вересня 2011 року Апеляційний суд Івано-Франківської області, розглянувши апеляційну скаргу Б., скасував це рішення у частині щодо тимчасового влаштування дитини до дитячого закладу, вважаючи з огляду на твердження місцевої служби у справах дітей, що такий захід буде надмірним і матиме негативні для дитини наслідки.

30. 21 листопада 2011 року Б. повідомила державного виконавця, що вона та дитина проживають за місцем реєстрації у с. Демешківці. Проте 28 листопада 2011 року, коли державний виконавець намагався потрапити до будинку, Б. відмовилася відчинити двері.

31. Оскільки під час подальших візитів державного виконавця Б. та дитина були відсутні за їхньою адресою, державний виконавець звернувся до суду з поданням про оголошення їх у розшук та тимчасове влаштування дитини до дитячого закладу. 05 березня 2012 року Івано-Франківський міський суд відмовив у задоволенні подання, встановивши, що державний виконавець не вжив достатніх заходів для встановлення місцезнаходження Б., та що дитина проживала у належних умовах, тому її влаштування до дитячого закладу було б недоцільним. Суд заслухав Б., яка була присутня у судовому засіданні та пояснила суду, що вона та дитина проживали у м. Калуші у квартирі з належними умовами, а дитина продовжувала відвідувати школу № 7 у цьому місті. Суд також розглянув документи, надані місцевими органами у справах дітей у зв’язку з цим.

32. 26 березня 2012 року державний виконавець встановив, що дитина, якій на той час було майже вісім років, перестала відвідувати школу та навчалася вдома з учителем з Калуської школи.

33. 05 липня 2012 року Івано-Франківський міський суд відмовив у задоволенні подання державного виконавця щодо оголошення Б. та дитини у розшук і тимчасового влаштування дитини до дитячого закладу. Це рішення було оскаржене в апеляційному порядку, та 04 жовтня 2012 року Апеляційний суд Івано-Франківської області задовольнив його подання. Проте Б. подала касаційну скаргу і 26 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін ухвалу суду першої інстанції та відхилив подання державного виконавця. Він дійшов висновку, що рішення від 02 липня 2010 року про повернення дитини до Чеської Республіки не містило вимоги щодо відібрання дитини у Б., яка була «боржником» у виконавчому провадженні. Суд встановив, що державний виконавець мав право накладати штрафи на Б. та вносити подання про притягнення до інших видів юридичної відповідальності. Проте, якщо рішення суду неможливо було виконати без участі «боржника», державний виконавець мав закінчити провадження.

34. 07 лютого 2013 року державний виконавець закінчив виконавче провадження, зазначивши, що в рамках цього провадження на Б. було накладено штрафи та що 18 травня 2011 року її було визнано винною в умисному невиконанні судового рішення та призначено покарання у виді штрафу в розмірі 1000 грн-3. 05 вересня 2013 року Апеляційний суд Івано-Франківської області скасував постанову державного виконавця, дійшовши висновку, що заходи, вжиті з метою виконання рішення, були недостатніми.

-3 Приблизно 88 євро на момент подій.

35. 20 червня 2014 року державний виконавець знову закінчив виконавче провадження. 22 серпня 2014 року Івано-Франківський міський суд скасував постанову державного виконавця у зв’язку з її необґрунтованістю. Проте, розглянувши апеляційну скаргу Б., 16 грудня 2014 року Апеляційний суд Івано-Франківської області скасував ухвалу від 22 серпня 2014 року та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 23 лютого 2015 року суд першої інстанції залишив без змін постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження. 09 квітня 2015 року апеляційний суд скасував постанову державного виконавця та зобов’язав провести подальші виконавчі дії.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Кримінальний кодекс України

36. Частина перша статті 382 передбачає:

«1. Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню - карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.».

B. Законодавство щодо виконавчого провадження

37. Відповідне законодавство щодо виконавчого провадження наведено в рішенні у справі «Хабровські проти України» (Chabrowski v. Ukraine), заява № 61680/10, пункт 82, від 17 січня 2013 року.

III. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

38. Відповідні положення Гаазької конвенції (яка набрала чинності для України 01 вересня 2006 року) передбачають:

Стаття 5

«Для цілей цієї Конвенції -

a) «права піклування» включають права, пов’язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини;

b) «права доступу» включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання.».

Стаття 11

«Судові й адміністративні органи Договірних держав без затримок здійснюють усі процедури для повернення дітей.

Якщо відповідні судові або адміністративні органи не досягли ніякого рішення протягом шести тижнів із дати початку процедур, заявник або Центральний орган запитуваної держави за власною ініціативою або на прохання Центрального органу держави, що запитує, мають право просити про надання їм пояснень про причини затримки. …».

Стаття 16

«Після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.».

Стаття 17

«Сам факт винесення рішення про піклування або про визнання цього рішення в запитуваній державі не є підставою для відмови в поверненні дитини відповідно до цієї Конвенції, але судові або адміністративні органи запитуваної держави можуть брати до уваги аргументацію такого рішення під час застосування цієї Конвенції.».

ПРАВО

I. ПРАВО ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА ДІЯТИ ВІД ІМЕНІ СВОГО СИНА

39. Перший заявник подав цю заяву від свого імені та від імені свого сина, зазначивши його в якості другого заявника.

40. Суд нагадує, що у справах, які виникають у зв’язку зі спорами між батьками, право захисту інтересів дитини надається тому з батьків, якому надано право опіки (див. рішення у справі «Моог проти Німеччини» (Moog v. Germany), заява № 23280/08 та № 2334/10, пункт 41, від 06 жовтня 2016 року). Першому заявнику було надано право одноосібної опіки над дитиною (див. пункти 19 та 20). Відповідно, незважаючи на те, що перший заявник був відокремлений від свого неповнолітнього сина з 2009 року, сама лише ця обставина не позбавляє його права діяти від імені свого неповнолітнього сина. Суд доходить висновку, що перший заявник мав право ініціювати це провадження від імені свого сина, і це не заперечується сторонами.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

41. Заявники скаржилися за статтею 8 Конвенції на незабезпечення органами влади України їхнього возз’єднання, стверджуючи, зокрема, що органи влади не виконали рішення українського суду від 02 липня 2010 року, яким було зобов’язано повернути другого заявника до Чеської Республіки відповідно до Гаазької Конвенції.

42. Стаття 8 Конвенції передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».

A. Прийнятність

43. Уряд зазначив, що після ухвалення українським судом рішення від 02 липня 2010 року щодо повернення дитини Б. ініціювала провадження в Україні з метою визначення місця проживання другого заявника. У своєму рішенні від 09 грудня 2013 року український суд визначив, що дитина має проживати з Б. за місцем її проживання в Україні. 06 березня 2014 року це рішення було залишено без змін апеляційним судом. Проте в касаційному порядку це рішення не оскаржувалось. Вважаючи, що така скарга була ефективним засобом юридичного захисту, який мав бути використаний у зв’язку зі скаргою заявників, Уряд стверджував про недотримання вимоги вичерпання національних засобів юридичного захисту. Тому заява мала бути відхилена відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції.

44. Заявники стверджували про відсутність обов’язку вичерпання зазначеного Урядом засобу юридичного захисту. Вони доводили, що подавши заяву про забезпечення повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції та заяву про виконання рішення про повернення дитини, перший заявник вжив усіх необхідних заходів з метою вичерпання національних засобів юридичного захисту. Справа була вирішена рішенням від 02 липня 2010 року, а органи влади України зобов’язані були його виконати. Провадження, ініційоване Б., не вплинуло на законну силу рішення про повернення дитини і для вичерпання засобів юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою не було необхідності у поданні касаційної скарги під час ініційованого Б. провадження. Більше того, ухвалюючи рішення за позовом Б. щодо місця проживання дитини, українські суди грубо проігнорували Гаазьку конвенцію, ціллю якої є забезпечення повернення викраденої дитини до держави її постійного проживання, в якій має бути вирішено питання щодо опіки.

45. Уряд Чехії зазначив, що ця справа стосувалася виконання рішення про повернення дитини до Чеської Республіки і згадане Урядом України провадження не вплинуло на це рішення про повернення дитини чи його виконання. Уряд Чехії вважав, що заявники дотрималися правила, яке вимагало вичерпання національних засобів юридичного захисту.

46. Суд нагадує, що ціллю правила, яке вимагає вичерпання національних засобів юридичного захисту, є надання національним органам влади (в першу чергу судовим органам) можливості розглянути скаргу про порушення конвенційного права та за необхідності надати відшкодування до подання цієї скарги до Суду (див. рішення у справі «Азінас проти Кіпру» [ВП] (Azinas v. Cyprus) [GC], заява № 56679/00, пункт 38, ЄСПЛ 2004-III).

47. Ця скарга стосується стверджуваного невжиття органами влади України оперативних і належних заходів для забезпечення повернення до Чеської Республіки дитини, вивезеної за межі цієї держави у 2009 році. Цивільний позов, поданий Б. у 2013 році, не стосувався суті цього твердження та не міг забезпечити жодного захисту щодо стверджуваної бездіяльності національних органів влади.

48. За цих обставин заявник не був зобов’язаний використовувати вказаний Урядом засіб юридичного захисту. Отже, попереднє заперечення відхиляється.

49. Суд також зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а»пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що заява не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

50. Заявники наполягали на тому, що органи влади України не діяли оперативно та для їхнього возз’єднання не вжили необхідних заходів. Вони доводили, що під час виконавчого провадження органи влади мали повну інформацію щодо місцезнаходження дитини, але не вжили належних заходів для виконання рішення про повернення дитини від 02 липня 2010 року. Вони стверджували, що рішення про повернення дитини залишалось законним та обов’язковим і мало бути виконаним відповідно до міжнародних зобов’язань Уряду незалежно від подальших рішень, ухвалених українськими судами при вирішенні питання про визначення місця проживання дитини.

51. Уряд зазначив, що органи влади вжили всіх необхідних заходів для возз’єднання заявників, та що рішення про повернення дитини від 02 липня 2010 року не було виконано у зв’язку з поведінкою Б., яка ухилялася від виконавчих дій. Уряд також підкреслив, що відповідно до рішення українського суду від 09 грудня 2013 року, яке 06 березня 2014 року було залишено без змін апеляційною інстанцією, у найкращих інтересах дитини було подальше проживання з матір’ю. З огляду на цей висновок повернення дитини до Чеської Республіки більше не було доцільним.

52. Уряд Чеської Республіки зазначив, що органи влади України не вжили належних, достатніх та оперативних заходів, спрямованих на повернення дитини до Чеської Республіки. Він вважав, що штрафи, накладені на того з батьків, який викрав дитину, були занизькими, а розшукові заходи були непотрібні, оскільки органам влади було відоме місцеперебування дитини, її місце проживання та школа, яку вона відвідувала. Перешкоди, які чинила Б., самі по собі не були достатніми для звільнення органів влади від їхніх позитивних обов’язків за статтею 8 Конвенції.

2. Оцінка Суду

(a) Принципи, встановлені практикою Суду

53. Суд нагадує, що хоча основною ціллю статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, додатково можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній «повазі» до сімейного життя. Щодо обов’язку держави вживати позитивні заходи стаття 8 передбачає право одного з батьків вживати заходи з метою возз’єднання з дитиною та обов’язок національних органів влади вживати такі заходи (див., наприклад, рішення у справах «Ігнакколо-Зеніде проти Румунії» (Ignaccolo-Zenide v. Romania), заява № 31679/96, пункт 94, ЄСПЛ 2000-І, «Момуссо та Вашингтон проти Франції» (Maumousseau and Washington v. France), заява № 39388/05, пункт 83, від 06 грудня 2007 року, та «Нойлінгер і Шурук проти Швейцарії» [ВП] (Neulinger and Shuruk v. Switzerland) [GC], заява № 41615/07, пункт 140, ЄСПЛ 2010).

54. Проте цей обов’язок не є абсолютним, оскільки возз’єднання батьків з їхньою дитиною може не бути негайним і може вимагати підготовки. Характер та обсяг такої підготовки залежатиме від обставин кожної справи, але розуміння та співпраця усіх зацікавлених сторін завжди є важливими складовими. Крім того, при виникненні труднощів, здебільшого внаслідок відмови одного з батьків, з яким проживає дитина, виконувати рішення, яким зобов’язано негайно повернути дитину, відповідні органи влади повинні накласти належні санкції у зв’язку з відмовою у співпраці. Хоча примусові заходи щодо дітей є небажаними у цій вразливій сфері, не можна виключати застосування санкцій у випадку явно неправомірної поведінки того з батьків, з яким проживає дитина (див. рішення у справі «Маіре проти Португалії» (Maire v. Portugal), заява № 48206/99, пункти 71 та 76, ЄСПЛ 2003-VII). Вирішальним є те, чи вжили національні органи влади всі необхідні заходи для забезпечення виконання рішення, які можуть обґрунтовано вимагатись за конкретних обставин кожної справи (див. рішення у справі «Хабровські проти України» (Chabrowski v. Ukraine), заява № 61680/10, пункт 106, від 17 січня 2013 року).

55. У справах цієї категорії, коли питання часу є суттєвим, адекватність заходів має оцінюватися оперативністю їхнього вжиття. Провадження, пов’язане з встановленням батьківської відповідальності, у тому числі виконання остаточного рішення, вимагає невідкладного розгляду, оскільки плин часу може мати непоправні наслідки для відносин між дитиною та тим із батьків, з яким дитина не проживає (див. згадане рішення у справі «Маіре проти Португалії» (Maire v. Portugal), пункт 74, та рішення у справі «Феррарі проти Румунії» (Ferrari v. Romania), заява № 1714/10, пункт 49, від 28 квітня 2015 року).

56. Зрештою, у практиці Суду за статтею 8 була приділена увага обов’язку враховувати найкращі інтереси дитини в різних контекстах (див. рішення у справі «Маслов проти Австрії» [ВП] (Maslov v. Austria) [GC], заява № 1638/03, пункт 82, ЄСПЛ 2008, з подальшими посиланнями). У сфері міжнародного викрадення дітей обов’язки, покладені на Договірні Держави статтею 8 Конвенції, повинні тлумачитися, зокрема, у світлі Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року, яка також надає першочергового значення найкращим інтересам дитини (див. рішення у згаданій справі «Нойлінгер і Шурук проти Швейцарії» [ВП] (Neulinger and Shuruk v. Switzerland) [GC], пункти 132 та 135, та рішення у справі «X проти Латвії» [ВП] (X v. Latvia) [GC], заява № 27853/09, пункти 93 та 96, ЄСПЛ-2013).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

57. Суд вважає, що стосунки між заявниками становлять сімейне життя у розумінні статі 8Конвенції, і сторони не заперечують проти цього.

58. За результатами провадження за Гаазькою конвенцією, порушеного в українських судах, було ухвалене рішення, яке зобов’язувало повернути дитину до Чеської Республіки. Відповідно ключове питання, яке необхідно з’ясувати у цій справі, полягає в тому, чи виконали органи влади України свій позитивний обов’язок за статтею 8 Конвенції діяти з достатньою оперативністю та ретельністю при розгляді заяви про повернення відповідно до Гаазької конвенції та виконанні рішення про повернення.

59. У зв’язку з цим необхідно нагадати, що провадження за Гаазькою конвенцією передбачає конкретну вимогу щодо оперативності. Стаття 11 Гаазької конвенції вимагає, щоб відповідні судові та адміністративні органи діяли оперативно під час проваджень щодо повернення дітей, та будь-яка бездіяльність, що триває більше шести тижнів, може бути підставою для звернення за наданням пояснень причин затримки (див. пункт 38).

(i) Щодо судового провадження

60. Суд зазначає, що провадження за Гаазькою конвенцією було ініційоване у жовтні 2009 року, а рішення суду першої інстанції було ухвалено у липні 2010 року. Апеляційне провадження закінчилося у вересні 2010 року, після чого рішення про повернення дитини набрало законної сили та підлягало виконанню за винятком періоду, який тривав менше одного місяця, з лютого по березень 2011 року, коли Верховний Суд України зупинив виконання рішення з метою забезпечення ефективного перегляду справи за касаційною скаргою Б. (див. пункти 17 та 18). Відповідно судове провадження, за результатами якого було ухвалене остаточне рішення у справі, тривало приблизно один рік. У попередніх справах аналогічні періоди призвели до порушень Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Монорі проти Румунії та Угорщини» (Monory v. Romania and Hungary), заява № 71099/01, пункт 82, від 05 квітня 2005 року, «Каррер проти Румунії» (Karrer v. Romania), заява № 16965/10, пункт 54, від 21 лютого 2012 року, та згадане рішення у справі «Феррарі проти Румунії» (Ferrari v. Romania), пункт 54). Фактично цей період значно перевищив шеститижневий строк, рекомендований статтею 11 Гаазької конвенції, і не вбачається, що така тривалість провадження була об’єктивно обґрунтованою. За будь-яких обставин цей період слід брати до уваги при оцінці в цілому загальної тривалості провадження, у тому числі як судового, так і виконавчого провадження в Україні.

(ii) Щодо виконавчого провадження

61. Хоча рішення про повернення дитини набрало законної сили 14 вересня 2010 року, виконавче провадження було відкрито лише 27 вересня 2010 року, а Уряд не навів жодної конкретної причини цієї затримки на початковому етапі. Виконавець розпочав виконавче провадження, надавши Б. короткий строк для добровільного виконання рішення про повернення дитини. Проте не вбачається, що або на цій ранній стадії, або пізніше під час виконавчого провадження органи влади коли-небудь розглядали механізми добровільного виконання рішення про повернення дитини, наприклад, шляхом розробки комплексної стратегії виконання рішення. Більше того, служби у справах дітей та сім’ї не були залучені до цього питання. Це значно зменшило можливість співпраці з тим із батьків, хто викрав дитину. Фактично єдиний випадок конструктивних переговорів між сторонами відбувся 25 січня 2011 року, але зрештою виявився безуспішним (див. пункт 28). Хоча слід визнати, що перевага завжди надається добровільному виконанню (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ченгіз Кіліч проти Туреччини» (<...>), заява № 16192/06, пункт 132 in fine, від 06 грудня 2011 року ,та рішення у справі «Кацпер Новаковський проти Польщі» (Kacper Nowakowski v. Poland), заява № 32407/13, пункт 87, від 10 січня 2017 року), Суд зазначає, що незмінна позиція, якої часто дотримуються батьки у таких справах, може ускладнити таке добровільне виконання та зумовити у відповідних випадках необхідність застосування пропорційних примусових заходів.

62. Органи влади зробили спробу застосування примусових заходів шляхом накладення на матір штрафів на початкових етапах провадження (див. пункт 25). Убачається, що пізніше був накладений ще один штраф в рамках кримінальної справи (див. пункт 34). Проте існує сумнів щодо того, чи могли ці штрафні санкції, з огляду на невеликі розміри відповідних сум, мати будь-який примусовий ефект щодо забезпечення виконання рішення про повернення дитини.

63. Окрім цих заходів державний виконавець неодноразово звертався до судів із поданнями про оголошення матері та дитини у розшук та тимчасового влаштування дитини до дитячого закладу. Проте національні суди вважали ці подання необґрунтованими або непропорційними (див. пункти 26, 29 та 31). Слід зазначити, що у відповідні судові засідання з’являлася матір, яка відкрито проживала за двома адресами, які були відомі органам влади. Протягом значного періоду часу другий заявник відвідував державну школу і не вбачається, що існували які-небудь реальні труднощі у встановленні його місцезнаходження. У певний час національні суди дійшли висновку, що тимчасове влаштування дитини до дитячого закладу було неможливим за національним законодавством у справі заявників (див. пункт 33). Відповідно звернення державного виконавця з поданнями свідчили не лише про його бездіяльність, а й про відсутність узгодженості з іншими органами влади в цілях забезпечення належного виконання рішення про повернення дитини. Вбачається, що ці подання лише затягнули процес виконання.

64. Суд також зазначає, що виконання рішення про повернення дитини неодноразово зупинялося державним виконавцем та що такі постанови скасовувались як необґрунтовані (див. пункти 34 та 35). Ці недоліки вказують на відсутність узгодженого, комплексного та скоординованого підходу до виконавчого провадження, тривалість якого на момент судового перегляду останньої постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження перевищила чотири роки. Цей період виконання у поєднанні з попереднім періодом судових розглядів, за результатами яких було ухвалене рішення про повернення дитини, був явно необґрунтованим та не відповідав вимогам статті 8.

65. Уряд стверджував, що після 06 березня 2014 року було недоречно продовжувати виконання рішення про повернення дитини з огляду на рішення українських судів, що дитина має далі проживати зі своєю матір’ю (див. пункт 51). Беручи до уваги наведені принципи, відповідно до яких першочергова увага повинна приділятися найкращим інтересам дитини, Суд визнає, що зміна відповідних обставин може, в якості виключення, виправдати невиконання остаточного рішення про повернення дитини (див. рішення у справі «Сильвестер проти Австрії» (Sylvester v. Austria), заява № 36812/97 та № 40104/98, пункт 63, від 24 квітня 2003 року). Проте, з огляду на позитивні обов’язки держави за статтею 8 та загальну вимогу щодо поваги до верховенства права Суд має бути переконаний, що «зміна відповідних фактів» не була спричинена невжиттям державою всіх заходів, яких можна було розумно очікувати для полегшення виконання рішення про повернення дитини (див. згадане рішення у справі «Сильвестер проти Австрії» (Sylvester v. Austria), пункт 63, та «Север проти Австрії» (Severe v. Austria), заява № 53661/15, пункт 105, від 21 вересня 2017 року). Суд зазначає, що з моменту вивезення другого заявника з Чеської Республіки у 2009 році він постійно проживав зі своєю матір’ю в Україні, окремо від першого заявника. Тому висновок, якого дійшли українські суди у 2014 році, що дитина добре пристосувалася до проживання в Україні, не був неочікуваним з огляду на значний період часу, який сплинув на той момент. Проте Суд вважає, що відповідальність за сплив часу, який призвів до такого висновку, здебільшого несуть органи влади України, які не здійснили швидкого розгляду заяви про повернення дитини та не вжили належних заходів для виконання рішення про повернення дитини. Відповідно на момент ухвалення рішень суду, на які посилається Уряд, національні органи влади вже не забезпечили ефективного захисту права заявників на повагу до їхнього сімейного життя.

66. Крім того, Суд вважає, що згадані недоліки у діях національних органів влади були здебільшого наслідком відсутності належних законодавчих та адміністративних механізмів. Особливо це вбачається з мотивування Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (див. пункт 33), яке свідчило про обмежені можливості державного виконавця при виконанні рішення про повернення дитини. Вбачається, що наявні законодавчі та адміністративні механізми були недостатніми для прискорення добровільного дотримання домовленостей із залученням фахівців служби у справах дітей та сім’ї. Вони також не передбачали низки конкретних заходів, які могли бути вжиті відповідно до принципу пропорційності з метою забезпечення примусового виконання рішення про повернення дитини.

67. У світлі зазначених міркувань Суд доходить висновку, що було порушення статті 8Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

68. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

69. Перший заявник вимагав 15000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

70. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою.

71. Суд вважає, що перший заявник мав зазнати болю та страждань внаслідок порушення статті 8 Конвенції у цій справі. Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує першому заявнику 8000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

72. Перший заявник також вимагав 1526 євро та додатково суму податку на додану вартість в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

73. Уряд стверджував, що вимога була необґрунтованою.

74. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає, що ця вимога має бути задоволена у повному обсязі.

C. Пеня

75. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити першому заявнику такі суми, що мають бути конвертовані в чеські крони за курсом на день здійснення платежу:

(i) 8000 (вісім тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 1526 (одна тисяча п’ятсот двадцять шість) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись першому заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 травня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Фото: https://pixabay.com/en/michelangelo-abstract-boy-child-71282/