«Кебе та інші проти України»: Нездійснення адекватних заходів для захисту шукача притулку в ситуації, коли існує реальна загроза катування в країні походження, є порушенням Конвенції (ст. ст. 3,13 Конвенції, заява № 12552/12), від 12.01.2017 р.)

Фабула судового акта: Справу розпочато за заявою трьох осіб: перший і другий Заявники були громадянами Еритреї, третій Заявник – громадянином Ефіопії. Другий Заявник помер, а третій Заявник повернувся до Ефіопії, не висловивши наміру щодо подальшого підтримання скарги – таким чином, ЄСПЛ розглянув скаргу першого Заявника.

Заявники, маючи побоювання стати жертвами переслідувань, втекли з країн свого походження до Джібуті, де незаконно проживали деякий час. У 2012 році Заявники з метою пошуку притулку таємно проникли на борт торгового судна, яке згодом прибуло до порту в м. Миколаїв.

Неурядова організація-партнер УВКБ ООН (Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців) в Україні повідомила прикордонні органи про бажання Заявників отримати притулок. Заявники також стверджували, що подавали працівникам прикордонної служби відповідні заяви, проте останні відмовили їм та не дозволили зійти на берег (оскільки Заявники прибули на судні під прапором іноземної держави - Мальти). Перебуваючи на судні, Заявники підписали наданий капітаном документ, відповідно до якого вони відмовлялися від отримання захисту в Україні.

Уже перед відплиттям судна до Саудівської Аравії юрист неурядової організації, посилаючись на небезпеку примусового повернення Заявників до країн їх походження, де вони могли бути піддані жорстокому поводженню, звернувся до ЄСПЛ із заявою про застосування тимчасового заходу в порядку Регламенту ЄСПЛ. Наступного дня Заявникам було дозволено перетнути кордон України; також вони подали заяви про отримання притулку. Через два роки Заявники повторно звернулися до компетентних державних органів з метою отримання притулку, проте їхні заяви було відхилено. Перший Заявник оскаржив рішення про відмову в наданні притулку в судовому порядку.

Перший Заявник стверджував порушення статті 3 Конвенції, оскільки внаслідок початкової відмови компетентних органів України від надання дозволу на перетин кордону, а також розгляду питання про надання притулку, його могло бути піддано жорстокому поводженню в Саудівській Аравії та країні походження. Перший Заявник також скаржився на порушення статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

ЄСПЛ відзначив, що першому Заявнику було дозволено перетнути державний кордон та надано змогу звернутися до компетених органів для отримання притулку – таким чином, він не перебував під ризиком вигнання і не може вважатися «потерпілим» у значення статті 3 Конвенції. З огляду на вказане, ЄСПЛ зробив висновок, що скарги на порушення статті 3 мають бути відхилені. Водночас, ЄСПЛ наголосив, що втрата особою статусу «потерпілого» за статтею 3 Конвенції автоматично не позбавляє державу від обов`язку щодо виконання своїх зобов'язань за статтею 13 Конвенції. ЄСПЛ відзначив, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні ефективних засобів юридичного захисту для забезпечення виконання положень Конвенції.

Проаналізувавши обставини справи та національне законодавство, ЄСПЛ дійшов висновку, що працівники прикордонних органів були зобов'язані приймати заяви про надання притулку від осіб, які перетинають чи збираються перетинати український кордон та передавати такі заяви до міграційної служби для прийняття рішення. Водночас, перший Заявник був позбавлений можливості подати заяви до того, як перетнув державний кордон. Більше того, в подальшому перший Заявник отримав змогу потрапити на територію України та звернутися за наданням притулку лише після застосування тимчасових заходів згідно Регламенту ЄСПЛ.

ЄСПЛ зазначив, що процедура прикордонного контролю не забезпечувала адекватних гарантій, здатних захистити першого Заявника від повернення в країну походження в ситуації, коли ризик застосування в ній до першого Заявника поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, був реальним, неминучим і передбачуваним. Таким чином, ЄСПЛ встановив порушення статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: «Хірші Джамаа та інші проти Італії» [ВП] (Hirsi Jamaa and Others v. Italy [GC]), заява № 27765/09

«Абді Ахмед та інші проти Мальти» (Аbdi Ahmed and others v. Malta (dec.), заява № 43985/13

«Банкович та інші проти Бельгії та інших держав» [ВП] (Banković and Others v. Belgium and Others (dec.), [GC]), заява 52207/99

«Асанідзе проти Грузії» [ВП] (Assanidze v. Georgia [GC]), заява № 71503/01

«Рахмонов проти Росії» (Rakhmonov v. Russia), заява № 50031/11

«А.Д. та інші проти Туреччини» (A.D. and Others v. Turkey), заява № 22681/09

«Будревіч проти Чеської Республіки» (Budrevich v. the Czech Republic), заява № 65303/10

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ У СПРАВІ «КЕБЕ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Заява № 12552/12)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

12 січня 2017 року

Це рішення набуде статусу остаточного за умови, викладеної у пункті 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Кебе та інші проти України»,

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увішли:

Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,
Ханлар Гаджиєв (Khanlar Hajiyev),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Андре Потоцький (André Potocki),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Йонко Грозев (Yonko Grozev),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni),судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 29 листопада 2016 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 12552/12), яку 2 березня 2012 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян Еритреї, пан Соломон Алемну Кебе (далі – перший заявник) і пан Ефрем Тадесе Гірма (далі – другий заявник) та громадянин Федеративної Демократичної Республіки Ефіопії, пан Тесфаве Вельде Адане (далі – третій заявник).

2. Заявників на останніх етапах провадження представляв пан
Ю. Сіволога, адвокат, який практикує у м. Одеса. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження – пан Іван Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявники скаржилися, зокрема, за статтею 3 Конвенції окремо та у поєднанні зі статтею 13, що органи влади України піддали їх реальній загрозі жорстокого поводження у Саудівській Аравії та у країнах їхнього походження, і за цих обставин вони не мали ефективного засобу юридичного захисту.

4. 2 березня 2012 року Голова П’ятої секції Суду вирішив застосувати правило 39 Регламенту Суду (див. парагафи 24-25 нижче). 21 січня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявники народилися у 1984 році, 1988 році та 1987 році відповідно. Перший заявник наразі проживає у м. Одеса. Третій заявник виїхав з України до Ефіопії 23 листопада 2014 року. Наразі його місце перебування невідоме. Другий заявник помер 6 березня 2015 року. За інформацією, наданою його представником, другий заявник помер «з природних причин». Детальніша інформація з цього приводу до Суду не надходила. Суд не має відомостец про осіб, які бажають підтримати заяву від його імені.

A. Побоювання заявників щодо переслідування у країнах їхнього походження

6. Нижче коротко викладені події, які змусили заявників шукати притулку поза межами країн їхнього походження, згідно з повідомленнями заявників.

7. Перший заявник є православним християнином. У п’ятнадцятирічному віці його було примусово призвано до армії Еритреї. Прослуживши два місяці, він дезертирував і виїхав до Джибуті. Тим часом його батько безвісно пропав після затримання органами влади Еритреї через скаргу на примусовий призов першого заявника до армії. Перший заявник вважав, що органи влади піддали тортурам та вбили його батька.

8. Другий заявник був протестантом. Спочатку він разом із родиною виїхав з Еритреї до Ефіопії. Після початку збройного конфлікту між Ефіопією та Еритреєю родина другого заявника повернулася до Еритреї, проте другий заявник залишився в Ефіопії через побоювання щодо переслідувань на ґрунті релігії та примусового призову на службу до армії Еритреї. У 2007 році другий заявник виїхав до Джибуті, оскільки органи влади Ефіопії могли вислати його до Еритреї.

9. Перший і другий заявники перебували у Джибуті нелегально протягом декількох років. Органи влади цієї держави неодноразово затримували обох заявників, як стверджується, у зв’язку зі збройним конфліктом між Джибуті та Еритреєю у червні 2008 року.

10. Третій заявник з невідомих причин у 2005 року виїхав із Ефіопії до Джибуті. З 2008 року по 2010 рік він працював у ефіопській транспортній компанії, яка здійснювала діяльність на території Джибуті. Третій заявник повідомив, що він був членом «партії» «Медре[к]», і роботодавець звільнив його, коли у 2010 році зазначена партія програла вибори у Ефіопії «партії «Ехадег». Посвідчення особи третього заявника, видане органами влади Ефіопії, залишилося у колишнього роботодавця. Таким чином, третій заявник залишився у Джибуті нелегально, і йому загрожувала можлива депортація до держави громадянства, Ефіопії, де він зазнав би ризику переслідувань як «зрадник політичного режиму партії «Ехадег».

11. Уряд не надав зауважень щодо цих доводів заявників.

B. Виїзд заявників із Джибуті

12. 18 січня 2012 року з метою пошуку притулку у будь-якій державі, окрім Джибуті чи країн їхнього походження, заявники таємно проникли на борт вантажного судна (прапор Республіки Мальта). Судно виходило з порту Джибуті та прямувало до порту Тузла (Туреччина).

13. Наступного дня команда судна викрила заявників. Власник судна та страхувальник були відповідним чином поінформовані.

14. Коли судно проходило через Суецький канал, страхувальник мав намір домовитися з органами влади Єгипту про висадку заявників у цій країні, але органи влади відхилили його запит.

15. По прибутті судна до порту Тузла 3 лютого 2012 року органи влади Турції та представник Управління Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (далі – УВКБ ООН) у Турції зустрілися з заявниками на борту судна. Заявникам не дозволили зійти на берег. Страхувальник судна передав їхні припущення щодо переслідування у країнах їхнього походження, викладені у письмовій формі амхарською мовою та тигре, представнику УВКБ ООН у Турції.

16. 21 лютого 2012 року судно вийшло з порту Тузла та взяло курс на порт Миколаїв, Україна.

C. Події в Україні

17. 24 лютого 2012 року до того, як судно стало на якір у порті Миколаїв, співробітники неурядової організації «Віра, Надія, Любов», яка на той час розміщувалася в Одесі та у якості виконавчого партнера УВКБ ООН допомагала біженцям і особам, які шукають притулку, сконтактували з начальником Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України та повідомили йому, що на борту судна перебувають двоє громадян Еритреї та один громадянин Ефіопії, і, згідно з даними УВКБ ООН, вони можуть потребувати міжнародного захисту. Організація попросила дозволу на відвідування заявників захисником, пані Жд.

18. 25 лютого 2012 року прикордонний наряд відділу прикордонної служби «Миколаїв» провів огляд судна та зустрівся з заявниками. Згідно з інформацією, наданою Урядом, заявники не звернулися до працівників прикордонної служби з жодними заявами.

19. Цього ж дня пані Жд. Прибула до порту з метою зустрічі з заявниками. Їй дозволили зайти на борт судна та зустрітися з заявниками. Вона обговорила з нами їхнє становище та повідомила їм про процедуру надання притулку в Україні. Зазначене спілкування відбувалося англійською мовою у присутності трьох працівників Державної прикордонної служби та двох працівників Служби безпеки порту. Оскільки лише перший заявник володів англійською мовою, він перекладав розмову амхарською, якою розуміли двоє інших заявників.

20. За твердженням заявників під час спілкування вони виражали бажання шукати притулку в Україні та почали заповнювати заяву про надання притулку з допомогою одного з працівників Державної прикордонної служби, який знав англійську мову. Цей працівник був офіційним перекладачем Державної прикордонної служби. Проте згодом працівники Державної прикордонної служби стверджували, що не можуть прийняти від заявників заяви про надання притулку, оскільки заявники були на борту судня під прапором іноземної держави. Такі заяви слід подавати капітану судна. На цій же підставі працівники Державної прикордонної служби заборонили заявникам зійти на берег. Працівники Державної прикордонної служби попросили пані Жд. покинути судно. Як стверджується, пані Жд. не було надано достатньо часу та належних перекладачів для допомоги заявникам при поданні ними заяв про надання притулку.

21. Уряд стверджував, що під час спілкування ніяких заяв про отримання статусу біженців в Україні від заявників не надходило; вони також не виражали бажання звернутися з такими заявами. Оскільки у заявників не було документів, які б посвідчували їхні особи, начальник Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України прийняв рішення про відмову у наданні заявникам дозволу на в’їзд до України. Суду не була надана копія цього рішення. Уряд надав копії рапортів працівників Державної прикордонної служби, які були присутні під час зустрічі, у яких зазначено, що зустріч тривала п’ять годин, і заявники стверджували, що їм потрібен час, щоб вирішити, чи мають вони бажання просити притулку в Україні. Пані Жд. покинула судно, не заявивши жодної скарги. Начальник управління Державної прикордонної служби зазначила у своєму рапорті, що вона пояснила заявникам «неможливість прийняття працівниками прикордонної служби їхніх заяв про визнання заявників біженцями або особами, яка потребує додаткового захисту».

22. 28 лютого 2012 року заявники, як стверджується, введені в оману капітаном судна, який діяв за вказівками працівників Державної прикордонної служби України, підписали друковані заяви англійською мовою, у яких заявники повідомляли, що вони сіли на судно з метою дістатися до Швеції «у пошуках кращих життєвих умов», і «не потребують надання статусу біженців, додаткового [або] тимчасового захисту в Україні». У листі, який капітан судна скерував до УВКБ ООН 6 березня 2012 року, він стверджував, що зазначені заяви були підготовлені та доставлені на борт працівниками Державної прикордонної служби України 28 лютого 2012 року.

23. Уряд повідомив, що заявники самі звернулися до капітана з проханням допомоги їм скласти вищезгадані друковані заяви. Уряд посилався на поясненні капітана, отримані 3 березня 2012 року представником відділу міграційної служби Херсонської області. Зокрема, капітан пояснив, що він та перший заявник склали заяви та дали їх на підпис іншим заявникам.

24. 2 березня 2012 року пані Жд., діючи від імені заявників, подала до Суду клопотання про вжиття тимчасового заходу за правилом 39 Регламенту Суду. Вона стверджувала, що заявники перебувають у небезпеці видворення до Саудівської Аравії, куди 3 березня 2012 року за графіком мало прямувати судно. У своїх доводах, поданих Суду, Уряд не спростовував цього твердження. Пані Жд. також стверджувала, що у Саудівській Аравії особам, які шукають притулку, не надається жодної форми захисту, і вони зазнають ризику репатріації. Пані Жд. вважала, що був реальний ризик примусового видворення заявників державними органами Саудівської Аравії до держав їхнього громадянства, де їх піддадуть жорстокому поводженню. Вона, зокрема, просила Суд вказати Уряду на те, що заявникам слід надати дозвіл покинути судно, доступ до адвоката та процедури визнання заявників біженцями або особами, яка потребує додаткового захисту.

25. Того ж дня Суд задовольнив клопотання.

26. 3 березня 2012 року на борт судна прибули співробітники Державної прикордонної служби та представник відділу міграційної служби Херсонської області, які зустрілися з заявниками. Як зазначає Уряд, саме під час цієї зустрічі якою заявниками були подані заяви про визнання їх біженцями або особам, які потребують додаткового захисту в Україні. Заявників було пропущено через державний кордон України.

27. 16 березня 2012 року заявники дали міграційній службі пояснення щодо їхніх заяв про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Заявники стверджували, що під час спілкування їм не було забезпечено точного перекладу або будь-яких пояснень щодо відповідних положень законодавства. Їм також не було надано правової допомоги.

28. Сторони не повідомили Суду про подальшу долю поданих заявниками у березні 2012 року заяв про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а також не надали додаткової інформації щодо їхнього розгляду міграційною службою.

29. З їхніх тверджень вбачається, що у 2014 року заявники звернулися до органів державної влади з новими заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

30. 19 серпня 2014 року Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області (ГУ ДМС в Одеській області) відхилило подану третім заявником заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановивши, що вонв є явно необґрунтованою. Третій заявник не оскаржував зазначене рішення. 23 листопада 2014 року він вирішив виїхати з України до Ефіопії. УВКБ ООН допоміг йому організувати цю подорож. Представник заявників не надав додаткової інформації щодо третього заявника, оскільки контакт із цим заявником після його виїзду з України був втрачений.

31. 9 грудня 2014 року ГУ ДМС в Одеській області відхилило подану другим заявником заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановивши, що його доводи були суперечливими та не відповідали ситуації, у якій надається статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Він оскаржив це рішення до Одеського окружного адміністративного суду. Провадження у справі було закрито 6 березня 2015 року у зв’язку зі смертю другого заявника.

32. 12 серпня 2015 року ГУ ДМС в Одеській області відхилило подану першим заявником заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, переважно на тих самих підставах, що й заяву, подану другим заявником. Перший заявник оскаржив це рішення до Одеського окружного адміністративного суду, який ще не виніс рішення по суті.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України, від 1996 року

33. Відповідими положеннями Конституції передбачено таке:

Стаття 26

«Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.»

Стаття 55

«Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

…Кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.»

B. Кодекс адміністративного судочинства, від 2005 року

34. Статтею 2 Кодексу встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій. Згідно з частиною 2 цієї статті до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень

35. Відповідно до статті 48 за іноземцями та особами без громадянства визнається такий же об’єм адміністративної процесуальної правоздатності, як і за громадянами України.

36. Згідно зі статтею 117 суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо (і) існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або (іі) захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також (ііі) якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Зокрема, суд може відповідною ухвалою зупинити дію рішення, що оспорюється або заборонити суб’єкту владних повноважень вчиняти певні дії. Ухвала негайно надсилається до суб'єкта владних повноважень, що прийняв рішення, та є обов'язковою для виконання.

C. Закон України «Про прикордонний контроль», від 2009 року

37. Частиною 1 статті 8 встановлено, що Уповноваженi службовi особи Державної прикордонної служби України надають iноземцю, особi без громадянства дозвiл на перетинання державного кордону у разi в'їзду в Україну за умови наявності в нього дiйсного паспортного документа та вiдсутностi щодо нього рiшення уповноваженого державного органу України про заборону в'їзду в Україну. Iноземцям або особам без громадянства, якi не вiдповiдають однiй чи кiльком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, вiдмовляється у перетинаннi державного кордону у порядку, встановленому статтею 14 (див. нижче). За наявностi пiдстав (і) гуманiтарного характеру, (іі) для забезпечення захисту нацiональних iнтересiв або (ііі) у зв'язку з виконанням мiжнародних зобов'язань iноземцю, особi без громадянства, якi не вiдповiдають однiй чи кiльком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну, Голова Державної прикордонної служби України або особа, яка виконує його обов'язки, може дозволити перетнути державний кордон (відповідно до частини 2 статті 8).

38. Згідно зі статтею 14 рішення про відмову у перетинанні державного кордону уповноваженої службової особи пiдроздiлу охорони державного кордону iз зазначенням причин вiдмови. Один примiрник рiшення про вiдмову у перетинаннi державного кордону видається особi без громадянства. Таке рiшення набирає чинностi невiдкладно та може бути скасовано чи змiнено начальником органу охорони державного кордону або скасовано та визнано нечинним судом. Подання скарги на рішення не зупиняє його дії. У випадку прийняття рішення про відмову орган охорони державного кордону забезпечити заборону перетинання кордону іноземцем або особою без громадянства, про яких ідеться. У разi якщо iноземцi, особи без громадянства, яким вiдмовлено у перетині державного кордону при в'їздi в Україну, були привезенi в пункт пропуску через державний кордон перевiзником, уповноважена службова особа пiдроздiлу охорони державного кордону наказує перевiзниковi вивезти iноземцiв, осiб без громадянства в державу, з якої їх було привезено, або в державу, яка видала паспортний документ, або знайти iнший спосiб вивезення зазначених осiб за межi територiї України.

39. Статтею 18 передбачено, що прикордонний контроль морських (рiчкових) суден (далi – судна) здiйснюється в пунктах пропуску через державний кордон для морського та рiчкового сполучення на борту судна чи в спецiально призначенiй зонi прикордонного контролю, розташованiй на причалi, безпосередньо бiля судна. Капiтан судна або морський агент невiдкладно повiдомляє пiдроздiл охорони державного кордону до входу судна в порт (за вiдсутностi такої можливостi – вiдразу пiсля приходу) про присутнiсть на борту судна осiб без паспортних документiв. Такi пасажири залишаються на борту судна до вирiшення питання про їх сходження на берег або про вiдправлення за межi територiї України. Капiтан судна або морський агент завчасно, але не пiзнiш як за чотири години до вiдходу судна, повiдомляє пiдроздiл охорони державного кордону про вiдхiд судна згiдно з правилами, що дiють у вiдповiдному порту.

D. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», від 2011 року

40. Згідно зі статтею 9 іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку.

41. Статтями 13 та 14 встановлено порядок і підстави заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну. В'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні; якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи; якщо така особа порушила митні правила. Рішення про заборону в'їзду в Україну приймається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону. Іноземці та особи без громадянства, яким не дозволяється в'їзд в Україну, при спробі в'їзду в Україну в пункті пропуску через державний кордон України не перетинають державний кордон України та в найкоротший строк повертаються в державу, з якої вони прибули, або в державу, яка видала паспортний документ. У разі неможливості негайного повернення іноземця або особи без громадянства вони перебувають у пункті пропуску через державний кордон України до їх повернення.

E. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», від 2011 року

42. Відповідно до визначення термінів, поданих у статті 1, біженець – це «особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань» (пункт 1 частини 1 статті 1).

43. Особа, яка потребує додаткового захисту, визначається як «особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження» (пункт 13 частини 1 статті 1).

44. Пунктами 14 та 21 частини 1 статті 1 у формулюванні на момент розгляду справи тимчасовий захист визначається як «форма захисту, що є винятковим практичним заходом, обмеженим у часі, і надається в Україні іноземцям та особам без громадянства, які масово прибули в Україну і не можуть повернутися в країну постійного проживання через зовнішню агресію, іноземну окупацію, громадянську війну, зіткнення на етнічній основі, природні чи техногенні катастрофи або інші події, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження».

45. Згідно з положеннями частини 2 статті 5 та частини 1 статті 29 особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику Міграціної служби України. Заяви про визнання біженцем також передаються до Міграційної служби України. До передання заявники зобов'язані надати посадовій особі Державної прикордонної служби України пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися.

46. Особи, які незаконно перетинають державний кордон України з метою визнання біженцями або сособами, які потребують додаткового захисту у цій державі, повинні звернутися до Міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У цьому випадку вони не несуть відповідальності за незаконне перетинання державного кордону України та/або за порушення правил перебування в Україні (частина 4 статті 5).

47. Статтями 8 і 13 встановлено порядок оцінки Міграційною службою України прийнятності (попереднього розгляду) та розгляду по суті заяви про визання особи біженцем. Зазначений порядок передбачає низку гарантій, у тому числі право на юридичну допомогу та перекладача.

48. Закон вимагає від Міграційної служби надання особам, які звертаються з заявами про визнання їх біженцями, роз’яснень щодо порядку розгляду заяв; проведення з ними співбесід та розгляд відомостей, наведених у заяві й інших документах. Законом також передбачена можливість перегляду в судовому порядку будь-якого рішення, винесеного в ході розгляду відповідної заяви.

III. конвенція оон про статус біженців, від 1951 року

49. Україна приєдналася до Конвенції 10 січня 2002 року Відповідні фрагменти Конвенції передбачають таке:

Стаття 1

«У цій Конвенції термін "біженець" означає особу, яка … через обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.»

Стаття 32

«1. Договірні Держави не будуть висилати біженців, які законно проживають на їхній території, окрім як з міркувань державної безпеки або громадського порядку.

2. Вислання таких біженців проводитиметься лише на виконання рішень, винесених у судовому порядку...»

Стаття 33

«1. Договірні Держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

2. Ця постанова, однак, не може застосовуватися до біженців, які розглядаються з поважних причин як такі, що є суспільно небезпечними і становлять загрозу безпеці країни, в якій вони знаходяться, або засуджені чинним вироком за вчинення особливо тяжкого злочину.»

IV. Конвенція Організації Об'єднаних Націй з морського права, від 1982 року

50. Конвенція була ратифікована Мальтою та Україною 20 травня 1993 року і 3 червня 1999 року відповідно. Фрагменти Конвенції, які стосуються цієї справи, передбачають таке:

Стаття 92
Статус суден

«1. Судно повинно плавати під прапором лише однієї держави та, за виключенням виняткових випадків, прямо передбачених … цією Конвенцією, підпорядковується її виключній юрисдикції у відкритому морі ...»

Article 94
Обов’язки держави прапора

“1. Кожна держава ефективно здійснює з адміністративних, технічних і соціальних питань свою юрисдикцію та контроль над суднами, які плавають під його прапором.»

V. КОНВЕНЦІЯ МЕЖНАРОДНОЇ МОРСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРО ПОЛЕГШЕННЯ МІЖНАРОДОГО СУДНОПЛАВСТВА (ФАЛ),
від 1965 року, ЗІ ЗМІНАМИ

51. Конвенція ФАЛ була прийнята 9 квітня 1965 року. І Мальта, і Україна є сторонами Конвенції ФАЛ. Її основними цілями є запобігання неоправданим затримкам суден, підтримка співробітництва договірних держав та забезпечення максимально можливої уніфікації формальностей та інших процедур. 10 січня 2002 року Комітетом зі спрощення формальностей Міжнародної організації, допоміжним органом Ради Міжнародної морської організації була прийнята резолюція FAL.7(29), якою вносилися зміни до Конвенції ФАЛ. Ці зміни були внесені з метою вирішення проблем, які постають у зв’язку з виявленням на суднах безбілетних пасажирів. У частині, що стосується цієї справи, зазначені зміни передбачають таке:

«4.13 Держава прапора

4.13.1 Стандарт. Органи влади держави прапора сприяють капітану/судновласнику або належним державним органам у портах заходу та допомагають їм із метою:

- встановлення особи безбілетного пасажира та визначення його громадянства;

- звернення до компетентних державних органів щодо зняття безбілетного пасажира с судна при першій можливості; та

- вжиття заходів для преміщення або репатріації безбілетного пасажира.»

VI. ДОКУМЕНТ ЩОДО БЕЗБІЛЕТНИХ ПАСАЖИРІВ, ЯКІ ШУКАЮТЬ ПРИТУЛКУ

52. Документ УВКБ ООН щодо безбілетних пасажирів, які шукають притулку (EC/SCP/51), поданий до Виконавчого комітету УВКБ ООН під час його тридцять дев’ятої сесії 22 липня 1988 року, тією мірою, якою це стосується цієї справи, передбачає таке:

«10. Загальні принципи міжнародного морського права пудтверджують, так само як і Міжнародна Конвенція, що стосується бузбілетних пасажирів, твердження про те, що держава порту не може зняти з себе будь-яку відповідальність за безбілетних пасажирів. У відкритому морі держава прапора здійснює виключну юрисдикцію щодо дітонародження, угод, злочинів, а також, очевидно, щодо нелегального проїзду безбілетних пасажирів. Держава прапора також зберігає переважаючі юрисдикційні повноваження, коли судно здійснює мирний прохід через територіальні води іноземної держави. Проте юрисдикційні повноваження держави прапора зменшуються з моменту заходу судна до іноземного порту. Держава берега здійснює абсолютну юрисдикцію на свої території, в тому числі у портах і гаванях. Іноземні судна у порті не здатні надати притулок на борту місцевим або іноземним біженцям. Представники органів місцевої влади можуть також зайти на борт та арештувати іноземних біженців і видати їх державі, яка цього вимагає, для того, щоб такий біженець постав перед судом. Іншими словами, до цієї ситуації жодним чином не застосовується принцип екстериторіальності, а, отже, можна стверджувати, що для цілей міжнародного захисту безбілетні пасажири, які щукають притулку, мають вважатися такими, що перебувають на території держави порту. Юрисдикційні повноваження, які можуть надаватися державі порту щодо іноземних торговельних суден, лише підтверджує тезис про те, що безбілетні пасажири перетнули кордон держави порту.»

VII. ЗАУВАЖЕННЯ УВКБ ООН ЩОДО СИТУАЦІЇ З ОСОБАМИ, ЯКІ ШУКАЮТЬ ПРИТУЛКУ, ТА БІЖЕНЦЯМИ В УКРАЇНІ

53. У липня 2013 року УВКБ ООН оприлюднив свої зауваження щодо ситуації з особами, які шукають притулку, та біженцями в Україні. У фрагментах зауважень, які стосуються цієї справи, зазначено таке:

« ...

3. УВКБ ООН приходить до висновку, що, незважаючи на значний прогрес в останні роки, система надання притулку в Україні все ще потребує значного удосконалення: вона не надає достатнього захисту від примусового повернення, крім того у осіб, які шукають притулку, немає можливості ефективого і справедливого розгляду власних заяв. Отже, Україну не можна вважати безпечною третьою державою, і УВКБ ООН надалі закликає держави на цій підставі не повертати осіб до України осіб, які шукають притулку.

...

25. Особи, які шукають міжнародного захисту в Україні, можуть висловити бажання шукати притулку при першому контакті з представниками органів державної влади, а саме з працівниками Державної прикордонної служби України (далі – ДПСУ) …

26. Українське законодавство зобов’язує ДПСУ передати осіб, які шукають притулку, Державній міграційній службі та поважати права людини під час усіх дій з фізичними особами на кордоні. За звітом ДПСУ у 2012 році на прикордонних пропускних пунктах України було подано лише п’ять заяв про визнання особи біженцем або визнання її такою, що потребує додаткового захисту. Протягом зазначеного періоду часу ДПСУ відмовила у в’їзді на територію України 16 272 особам, і, хоча, безумовно, більшості з них було відмовлено у в’їзді з поважних причин, була серед них певна кількість людей з держав походження біженців, зорема з Сирії, які при задоволенні їхніх потреб у захисті потребують підвищеної уваги. На сьогоднішній день незважаючи на констатований певний прогрес, ДПСУ все ще має запровадити процедуру перевірки осіб, які мають намір перетнути державний кордон України, з урахуванням необхідності їхнього захисту; таким чином, здатність ДПСУ виявляти серед потоку мігрантів осіб, які потребують міжнародного захисту, а також інші категорії незахищених осіб, такі як постраждалі від торгівлі людьми, та запобігати їхньому примусовому поверененю, є обмеженою. Беручи до уваги велику кількість прикордонних пропускних пунктів, жодна незалежна установа не може превірити, чи дійсно щороку лише незначна кількість осіб при прибутті завертаєься з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і чи постійно виконується обов’язок вирішення у встановленому порядку питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Незважаючи на чисельні запити, УВКБ ООН ще не має попередньо домовленого доступу до Міжнародного аеропорту Бориспіль (м. Київ) і занепокоєне повідомленнями про те, що люди іноді залишаються в аеропорті протягом декількох днів у неприйнятних умовах без доступу до правової допомоги. Як зазначають юристи, «наразі немає діючого законодавства, яке б регулювало тримання під вартою у транзитних зонах аеропортів»

27. Відсутність доступу на територію та до правового захисту важко оцінити, оскільки у багатьох випадках цих осіб висилають за межі держави до їхнього спілкування у представниками УВКБ ООН та адвокатами, які практикують в Україні. Проте на початку 2012 року УВКБ ООН виявило глибше занепокоєння через відсутність дозволу на перетинання державного особами, які шукають притулку, після двох справ, у яких адвокати звернулися до Європейського суду з прав людини з з клопотаннями про вжиття тимчасових заходів за правилом 39, як повідомлялося, після заборони особам, які шукали притулку, перетинати державний кордон України…

...

79. Незважаючи на активне втручання УВКБ ООН та правозсхосників з метою запобігання примусового повернення осіб, які потребують міжнародного захисту, УВКБ ООН продовжує фіксувати випадки примусового повернення з території України. Детальної інформації немає, оскільки примусове повернення з кордону залишається переважно прихованим явищем. Проте за наявною інформацією у 2012 році УВКБ ООН виявило трьох осбі, яких було примусово повернуто. Для порівняння: у 2011 році – тринадцять осіб, у 2010 році – п’ятеро осіб, у 2009 році – 17 і у 2008 році – 12.

80. У більшості випадків примусове повернення за межі України має місце в одній з наступних ситуацій. По-перше, якщо особи, які потребують міжнародного захисту, не отримують юридичної допомоги або таким особам не забезпечено перекладача у пунктах прикордонного контролю або пунктах тимчасового тримання, вони не мають змоги звернутися з заявою про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, до прийняття рішення про їхню депортацію або тримання під вартою. Вони зазнають ризику примусового повернення, якщо органи влади здатні оперативно вивезти їх. Проте на практиці логістичні та фінансові фактори перешкоджають швидкому вивезенню, і ці особи перебувають у центрах утримання мігрантів протягом декількох місяців…

...

По-третє, УВКБ ООН все ще занепокоєне забороною на перетинання кордону України особами, які шукають притулку, яка може спричинити їхнє примусове повернення. Як зазначено вище, УВКБ ООН відомо про два випадки, які мали місце у 2012 році, коли особи, які шукали притулку, намагалися отимати доступ до процедури надання притулку на кордоні, і їм було відмовлено: лише втручання Євпровейського суду з прав людини, який вказав, які тимчасові заходи слід вжити (правило 39), було здатне запобіги їхньому примусовому поверненню. Крім того, той факт, що особам, які походять із держав, які відносяться до групи ризику, зокрема з Сирії, було відмовлено у наданні дозволу на перетинання кордону України, опосередковано свідчить про те, що проблема ненадання особам, які шукають притулку, дозволу на перетинання державного кордону України може бути розповсюдженішою…»

VIII. МІЖНАРОДНІ ЗВІТИ ЩОДО СИТУАЦІЇ З ПРАВАМИ ЛЮДНИ В ЕРИТРЕЇ НА МОМЕНТ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

54. Різноманітні звіти міжнародних організацій свідчать, що на момент розгляду справи в Еритреї наявна масштабна проблема незахищеності. Надходили повідомлення про грубі порушення прав людини з боку уряду Еритреї, в тому числі свавільні арешти, катування, нелюдські умови тримання під вартою, примусова праця та значні обмеження свободи пересування, думки та релігії. Згідно з методичними рекомендаціями УВКБ ООН з оцінки потреб у міжнародному захисті осіб з Афганістану, які шукають міжнародного захисту, оприлюдненими 20 квітня 2011 року, розгляду справ осіб, які відносяться до наступних груп, слід приділити особливу увагу: (і) особи, які ухиляються від військової служби/трудової повинності; (іі) члени опозиційних політичних груп і опоненти уряду; (ііі) журналісти та працівники ЗМІ; (iv) члени профсоюзів і борці за трудові права; (v) представники релігійних меншин; (vi) жінки та діти з особливою біографією; (vii) лезбіянки, ґеї, бісексуали, трансґендери, інтерсексуали (представники ЛГБТІ) (viii) представники етнічних меншин; та (viii) особи, постраждалі від торгівлі людьми.

55. Відповідними частинами методичних рекомендацій передбачено таке:

«Відмова від військової служби/трудової повинності може вважатися органами державної влади Еритреї виявом політичної опозиції уряду. Часто повідомляється, що після затримання осіб, які ухиляються від військової служби, або дезертирів піддають катуванню. Осіб, які ухиляються від військової служби або дизертують, можуть вважати неблагонадійними та задниками уряду, а, отже, карати за презумовану неблагонадійність. Повідомляється про велику кількість «зникнень» осіб після затримання. Крім того, є повідомлення про випадки смерті під час тримання під вартою в результаті жорстокого поводження, катувань, відмови у доступі до медичної допомоги та суворих умов ув’язнення.

...

Проте загальновизнано, що ситуація зі свободою релігії в Еритреї є однією з найгірших у світі, оскільки ця свобода є жорстко обмеженою стосовно будь-якої релігії, окрім чотирьох офіційно визнаних релігій: сунітського ісламу, Православної церкваи Еритреї, Римо-католицької церкви та Євангелічної лютеранської церкви. Усі інші вірування вважаються «непатріотичними» «чужими», надходять повідомлення про утиски, ув’язнення, катування, а у деяких випадках – смерть їхніх послідовників, що відбуваються у той час, коли вони перебувають під контролем органів влади.

Крім того, органи влади дедалі частіше вдаються до контролю релігійної діяльності чотирьох визнаних релігійних груп. Більшість сфер духовного життя контролюються державою, в тому числі будівництво культових споруд, друк і розповсюдження матеріалів релігійного характеру, на здійснення яких необхідно попередньо отримати дозвіл уряду. Хоча у більшості випадків релігійна приналежність є основною причиною переслідувань, політичні погляди дедалі частіше починють асоціюватися з релігійною приналежністю. Наприклад, певні групи, які сповідують нетрадиційне християнство, вважаються загрозою національній безпеці.»

56. Декілька інших джерел, які описують незадовільну ситуацію з правами людини в Еритреї, були процитовані у рішенні у справі «Гірсі Ямаа та інші проти Італії» (Hirsi Jamaa and Others v. Italy) [ВП] (заява № 27765/09, параграф 44, ECHR 2012).

IX. ПОВОДЖЕННЯ З БІЖЕНЦЯМИ ТА ОСОБАМИ, ЯКІ ШУКАЮТЬ ПРИТУЛКУ, У САУДІВСЬКІЙ АРАВІЇ НА МОМЕНТ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

57. У звіті організації «Міжнародна амністія» щодо Саудівської Аравії за 2011 рік, оприлюдненому 13 травня 2011 року, зазначено, серед іншого, таке:

«У червні та липні [2010 року] 2 000 громадян Сомалі були примусово видворені до Сомалі органами державної влади [Саудівської Аравії], незважаючи на збройний конфлікт, який триває у цій державі, та заклики УВКБ ООН. Більшість із видворених осіб були жінки та діти.»

ЗАКОН

I. РІШЕННЯ ПРО ВИКЛЮЧЕННЯ ЗАЯВИ З РЕЄСТРУ СПРАВ У ЧАСТИНІ, ЩО СТОСУЄЬСЯ СТОСУЄТЬСЯ ДРУГОГО ТА ТРЕТЬОГО ЗАЯВНИКА

A. Другий заявник

58. Суд зазначає, що другий заявник помер після подання заяви до Суду (див. параграф 5 вище).

59. Пунктом 1 статті 37 передбачено таке:

“1. Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку:

(a) що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву; або

(b) що спір уже вирішено; або

(c) що на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим.

Проте Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає повага до прав людини, гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї.»

60. Згідно з усталеною практикою Суд повинен виключити заяву з реєстру справ у випадку смерті заявника в ході провадженя та відсутності спадкоємця або близького родича, який бажає підтримати заяву (див., серед інших джерел, вищенаведене рішення усправі «Гірсі Ямаа проти Італії» (Hirsi Jamaa and Others v. Italy), параграф 57).

61. У контексті обставин справи Суд вважає невиправданим подальший розгляд заяви померлого заявника (підпункт «с» частини 1 статті 37 Конвенції). Крім того, суд нагадує, що скарги, первісно подані другим заявником, є аналогічними скаргам, поданим першим заявником і розглянути нижче. За цих обставин немає підстав, пов’язаних із повагою до прав людини, гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї, які згідно з пунктом 1 статті 37 (in fine) вимагали б продовження розгляду заяви.

62. Таким чином, Суд вирішує виключити заяву з реєстру справ тією мірою, якою влна стосується другого заявника.

B. Третій заявник

63. Суд також зазначає, що з моменту від’їзду третього заявника з України до Ефіопії його представник втратив з ним контакт (див. параграф 5 вище). Немає підстав вважати, що третій заявник виїхав за межі України примусово, або йому заважали підтримувати контакт зі своїм представником, якщо він хотів це зробити.

64. У світлі вищезазначеного, згідно з підпунктом «а» пункту 1 статті 37 Конвенції Суд вважає, що третій заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву. Також беручи до уваги те, що його скарги аналогічні поданим першим заявником, Суд вважає, що особливі умови, пов’язані з повагою до прав людини, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї, які вимагають продовження розгляду його заяви, відсутні (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Абді Ахмед та інші проти Мальти» (Abdi Ahmed and others v. Malta), заява
№ 43985/13, параграфи 43-45, від 16 вересня 2014 року).

65. Отже, Суд вирішує вилучити заяву з реєстру справ тією мірою, якою вона стосується третього заявника.

II. ПИТАННЯ ЮРИСДИКЦІЇ ЗА СТАТТЕЮ 1 КОНВЕНЦІЇ

66. Статтею 1 Конвенції передбачено таке:

«Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.»

1. Уряд

67. Уряд стверджував, що перший заявник, знаходячись на борту судна, не перебував під юрисдикцією України, коли він знаходився на борту судна, яке плавало під прапором Мальти. Посилаючись на Конвенцію Організації Об’єднаних Націй з морського права від
1982 року, Уряд стверджував, що Республіка Мальта, будучи стороною Конвенції з морського права, фактично і юридично здійснювала юрисдикцію над судном і першим заявником, зокрема з 24 лютого до
3 березня 2012 року (див. параграф 50 вище).

68. Крім того, Уряд зазначив, що працівники державної прикордонної служби декілька разів піднімалися на борт судна, коли воно стояло на якорі у Миколаївському морському порті, з метою проведення оглядів і виконання інших формальностей, вони не здійснювали юрисдикції над судном, його капітаном, командою або першим заявником. Судно могло у будь-який момент вийти з порту.

2. Перший заявник

69. Перший заявник спростовував твердження уряду, зазначаючи, що він був під тривалим і виключним фактичним контролем українських державних органів з моменту заходу судна до порту «Миколаїв» (24 лютого 2012 року) до вказання Судом тичасового заходу, який слід вжити уряду України у цій справі (2 березня
2012 року). Зокрема, упродовж зазначеного періоду часу державні органи Україи мали безперешкодний доступ на борт судна й могли зустрітися з першим заявником, отримати та розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

70. Перший заявник також стверджував, що у цій справі судно ходило під прапором Мальти в якості «прапора відкритої реєстрації» або «зручного прапора». Це був засіб ведння комерційної діяльності, згідно з яким торговельне судно реєструвалося у сувереній державі, але не у державі судновласника, і судно плавало під комерційним прапором. Основною метою цього засобу було зниження поточних видатків і уникнення законодавства держави судновласника. Таким чином, Мальта не здійснювала фактичного контролю над судном і не могла забезпечити захист заявника за Конвенцією.

71. Посилаючись на Документ УВКБ ООН щодо безбілетних пасажирів, які шукають притулку (див. параграф 52 вище), перший заявник також стверджував, що «держава порту» несла відповідальність за захист безбілетних пасажирів, які шукали притулку, від примусового повернення протягом їх перебування на борту іноземного судна, яке знаходилося у її територіальних водах.

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи, які регулюють юрисдикцію у розумінні статті 1 Конвенції

72. Відповідно до статті 1 Конвенції зобов’язання Договірних Сторін полягає у тому, що вони «гарантують» (французькою мовою – reconnaître) кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції (див. рішення у справі «Зьорінг проти Об’єднаного Королівства» (see Soering v. the United Kingdom), від 7 липня 19898 року, параграф 86, серія А, № 61 та ухвалу щодо прийнятності у справі «Банкович та інші проти Бельгії та інших» (Banković and Others v. Belgium and Others), [ВП], заява № 52207/99,
параграф 66, ECHR 2001-XII). Здійснення юрисдикції є необхідним критерієм встановлення відповідальності Договірної Сторони за інкриміновані їй дії або бездіяльність, що дозволяє припустити порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією (див. рішення у справі «Ілашку та інші проти Молдови і Росії» (Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia), [ВП], заява № 48787/99, параграф 311,
ECHR 2004‑VII).

73. Юрисдикція держави у розумінні статті 1 є, по суті, територіальною (див. вищенаведені рішення у справах Банкович та інші проти Бельгії та інших» (Banković and Others v. Belgium and Others), параграфи 61 та 67 та Ілашку та інші проти Молдови і Росії» (Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia), параграф 312). Як правило, вважається, що вона здійснюється у межах території держави (див. рішення у двох вищезазначених справах, а також рішення у справі «Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia), заява № 71503/01, параграф 139, ECHR 2004-II).

74. У будь-якому випадку, коли держава через своїх представників, які діють за межами її території, здійснює контроль та повноваження щодо фізичної особи, а отже, здійснює юрисдикцію, така держава зобов’язана за статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції, які відповідають становищу такої фізичної особи (див. вищенаведене рішення у справі «Гірсі Ямаа та інші» (Hirsi Jamaa and Others), параграфи 74-75).

2. Застосування до цієї справи

75. У цій справі скарги першого заявника, по суті, стосуються стверджуваного недотримання ораганами державної влади України положень Конвенції під час здійснення прикордонного контролю. Сторони сходяться на думці, що Україна здійснювала юрисдикцію стосовно вирішення питання щодо надання першому заявнику дозволу на перетинання державного кордону України, коли Державної прикордонної служби України зашли на борт судна й зустрілися з заявниками (див. параграф 18 вище). Суд звертає увагу на різні норми (звичаєвого) міжнародного морського права, що стосуються повноважень та зобов’язань різних держав та інших суб’єктів міжнародного права, які беруть участь у морському судноплавстві, в тому числі ті, що стосуються поводження з безбілетними пасажирами (див. параграф 50-52 вище). Проте Суд не зобов’язаний вирішувати, чи застосовуються такі норми до цієї справи, і якщо застосовуються, то яким саме чином, оскільки предметом розгляду у цій справі є здійснення Україною суверених повноважень щодо контролю в’їзду іноземців на її територію. Від Суду також не вимагається вирішити питання щодо здійснення фактичного або юридичного контролю над судном тією мірою, якою такий спір вбачається з викладених вище доводів сторін.

76. Оскільки здійснення прикордонного контролю працівниками Державної прикордонної служби України стосувалося першого заявника, Суд констатує що він знаходився під «юрисдикцією» України у цілях статті 1 Конвенції тією мірою, якою справа стосувалася його можливого в’їзду до України та здійснення відповідних прав і свобод, гарантованих Конвенцією (див., наприклад, mutatis mutandis, рішення у справі «Амуур проти Франції» (Amuur v. France), заява від 25 червня 1996 року, параграф 52, Збірник постанов та рішень Європейського суду з прав людини 1996‑III). Питання щодо того, чи виникла в оскаржуваній ситуації відповідальність України за окремими положеннями Конвенції, має вирішуватися Судом у ході встановлення прийнятності та, за необхідності, вирішення справи по суті.

77. Таким чином, заперечення Уряду з цього приводу слід відхилити.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ

78. Перший заявник скаржився за статтею 3 Конвенції, що він зазнав ризику жорстокого поводження у країні свого походження та у Саудівській Аравії внаслідок первісної відмови йому органами державної влади України у сходженні на берег в Україні, прийнятті та розгляді його заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та запобіганні його можливої депортації до Саудівської Аравії.

79. Посилаючись на статтю 13, перший заявник скаржився на відсутність в Україні ефективних засобів юридичного захисту щодо порушень його прав за статтею статті 3 Конвенції. Зокрема, він стверджував, що в умовах, коли державні органи України заборонили йому зійти на берег та прийняти до розгляду його заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, він не мав змоги вдатися до жодної національної процедури оскарження дій Державної прикордонної служби України та добитися розгляду його скарг на ризик жорстокого поводження. Заявник також стверджував, що відсутність у національному законодавстві процедури, здатної запобігти або зупинити його депортацію з України внаслідок його тверджень про ризик жорстокого поводження. Він також скаржився на те, що органи державної влади не забезпечили надання йому правової допомоги, перекладача чи роз’яснень щодо процедури подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

80. Положення Конвенції, на які посилався перший заявник, передбачають таке:

Стаття 3

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

Стаття 13

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

81. Уряд стверджував, що першому заявнику був би наданий дозвіл зійти на берег, якби він звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до працівників Державної прикордонної служби України. Хоча пані Жд. роз’яснила першому заявнику процедуру звернення з такою заявою, спочатку він не виявив бажання зробити це. Перший заявник виявляв бажання шукати притулку в іншій державі. Отже, Уряд стверджував, що його скарги є необґрунтованими.

82. Уряд також стверджував, що перший заявник не може вважатися «жертвою» порушення його прав, передбачених статтею 13 в поєднанні зі статтею 3 Конвенції, оскільки його б не депортували з України до закінчення розгляду його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

83. Перший заявник спростовував доводи Уряду та стверджував, що він повідомив працівникам Державної прикордонної служби України про те, що він потребує надання притулку. Заявник зазначив, що, винесши рішення про відмову у наданні йому дозволу на перетинання кордону України, вони проігнорував його твердження. Перший заявник також стверджував, що українське законодавство не передбачає ефективного засобу юридичного захисту від порушення органами влади процедури прикордонного контролю.

2. Оцінка Суду

84. Беручи до уваги вищевикладені доводи сторін, Суд вважає за потрібне встановити, чи може перший заявник стверджувати, що є «жертвою» у розумінні статті 34 Конвенції щодо його скарг за статтею 3 окремо та у поєднанні зі статтею 13 Конвенції.

(a) Статус жертви

85. Суд нагадує, що згідно зі статтею 34 Конвенції «жертвою» є особа, чиї інтереси зазнали безпосереднього впливу дією або бездіяльністю, що розглядається. Іншими словами, необхідно, щоб ця особа зазнала безпосереднього впливу, або повинна існувати небезпека такого безпосереднього впливу. Отже, неможливо заявляти про свій статус «жертви» дії, тимчасово або остаточно позбавленої будь-якого правового наслідку (див. рішення Великої Палати про виключення справи «Сисоєва та інші проти Латвії» (Sisojeva and Others v. Latvia), заява № 60654/00, параграф 92, ECHR 2007‑I з реєстру).

86. У справах, в яких заявникам загожує депортація або екстрадиція, Суд постійно констатує, що заявник не може вважатися «жертвою» заходу, який не може бути вжитий (див. рішення у справі «Віджаянатан і Пуспараджа проти Франції» (Vijayanathan and Pusparajah v. France),заява № 65730/01, від 18 січня 2005 року, параграф 46, Серія А № 241-B; ухвалу щодо прийнятності у справі «Пеллумбі проти Франції» (Pellumbi v. France), заява № 65730/01, від 1 березня 2005 року). Суд дотримується аналогічної позиції у випадках, коли виконання рішення про депортацію або екстрадицію зупинене на невизначений строк або в інший спосіб не набрало законної сили, а також якщо будь-яке рішення органів державної влади про депортацію може бути оскаржене до відповідного суду (див. рішення у справі «Насруллоєв проти Росії» (Nasrulloyev v. Russia), заява № 656/06, параграф 59, від 11 жотвня 2007 року; ухвала щодо прийнятності у справі «Добров проти України» (Dobrov v. Ukraine), заява № 42409/09, від 14 червня 2011 року; рішення у справі «Рахмонов проти Росії» (Rakhmonov v. Russia), заява 50031/11, параграфи 34-37, від 16 жовтня 2012 року; і рішення у справі Будревич проти Чеської Республіки (Budrevich v. the Czech Republic), заява № 65303/10, параграфи 64-72, від 17 жовтня 2013 року та рішення у справі «Будревич проти Чеської Республіки» (Budrevich v. the Czech Republic), no. 65303/10, §§ 64-72, 17 October 2013).

87. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що після того, як він вказав на тимчасовий захід відповідно до правила 39, першому заявнику дозволили зійти на берег і звенутися до Міграційної служби з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Хоча остаточне рішення щодо його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ще не винесене (його скарга на рішення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наразі розглядається національним судом), заявник не стверджував, що йому загрожує депортація з України.

88. Отже, у наявній ситуації перший заявник не може надалі вважатися «жертвою» у розумінні статті 34 Конвенції щодо його скарг відповідно до статті 3 Конвенції на відмову йому у перетинанні кордону України (див., серед інших джерел, рішення у справі «А.Д. та інші проти Турції» (A.D.and Others v. Turkey), заява № 22681/09, параграфи 81-84, від 22 липня 2014 року). Звідси випливає, що ці скарги слід відхилити відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

89. Проте, Суд повторює, що згідно з його практикою у питанні екстрадиції та депортації мігрантів остаточна втрата статусу жертви відповідно до статті 3 Конвенції не може автоматично та зі зворотною дією в часі звільнити державу від зобов’язань, покладених на неї відповідно до ст. 13, зокрема, якщо вбачається, що заявник подав «небезпідставну» скаргу за статтею 3 на момент, коли він зазнав ризику неминучої депортації (див. вищенаведені рішення у справах «Будревич проти Чеської Республіки» (Budrevich v. the Czech Republic), заява № 65303/10, параграф 81, від 17 жовтня 2013 року і «А.Д. та інші проти Турції» (A.D.and Others v. Turkey), параграф 88).

90. Отже, Суд має встновити, чи були скарги заявника за статтею 3 небезпідставними на той момент.

91. Суд констатує, що різноманітні звіти міжнародних організацій свідчать, що у відповідний час у Еритреї була розповсюдженою проблема незахищеності (див. параграфи 54-56 вище). Згідно з цими звітами люди, яких примусово повертали до Еритреї, зазнавали ризику тортур та ув’язнення у нелюдських умовах лище за нелегальний виїзд з країни (див. також вищенаведене рішення «Гірсі Ямаа та інші проти Італії» (Hirsi Jamaa and Others v. Italy), параграфи 150-152). Таким чином, беручи до уваги також побоювання першого заявника щодо переслідувань внаслідок його ухиляння від служби в армії Еритреї, Суд доходить висновку, що він міг небезпідставно стверджувати, що його повернення до цієї країни міг би спричинити порушення статті 3 Конвенції (див. параграфи 7 і 9 вище). Суд також зазначає, що скарга першого заявника на рішення про про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту наразі розглядається українським судом.

92. Крім того, суд зауважує, що, хоча твердження заявника про те, що у Саудівській Аравії він зазнає ризику підданя жорстокому поводженню, недостатньо обґрунтуване, наявна інформація, яка свідчить, що у відповідний час у зазначеній державі він зазнав би реальної небезпеки повернення до країни його походження без розгляду його скарг за статтею 3 Конвенції (див. параграф 57 вище). Уряд не заперечував проти цього твердження.

93. У свилі вищезазначеного Суд вважає, що скаги заявника за статтею 3 були небезпідставними для цілей статті 13 Конвенції. Отже, органи державної влади України були зобов’язані гарантувати йому захист від свавільної прямої чи опосередкованої депортації до країни його оходження (див., mutatis mutandis,вищенаведене рішення «Гірсі Ямаа та інші проти Італії» (Hirsi Jamaa and Others v. Italy), параграф 148).

94. Хоча першому заявникові, зрештою, був наданий доступ до процедури визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в ході якої він міг поскаржитися на ризик жорстокого поводження з ним у разі його депортації з України (див. паранрафи 42-48 вище), подати відповідно до статті 13 у поєднанні зі статею 3, які по суті стосуються недоліків процедури звернення з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що призвели до винесення рішення від 25 лютого 2012 року про про відмову у наданні йому дозволу на перетинання кордону України. Уряд стверджував, що це рішення було законним, і у порядку дій працівників Державної прикордонної служби України щодо ситуації першого заявника не було жодних порушень. Таким чином, у ході процедур, в результаті яких першому заявнику був наданий дозвіл на перетинання державного кордону України, не було здійснено оцінки стверджуваних недоліків дій працівників Державної прикордонної служби України.

95. Крім того, Суд зазначає, що оскаржуване рішення підлягає виконанню з моменту його прийняття (див. параграф 38 вище), і першого заявника у будь-який час могли вивезти до наступного місця призначення судна – Саудівської Аравії. Лише після того, як Суд втрутився у справу, що розглядається, вказавши Уряду України тимчасовий захід відповідно до правила 39, першому заявнику було надано дозвіл на перестинання державного кордону України, а також можливість звернутися до державних органів України з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

96. У світлі вищевикладеного перший заявник все ще може заявити себе жертвою порушення статті 13 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції щодо процедури прикордонного контролю, в результаті якого було прийнято рішення про відмову у наданні йому дозволу на перетинання кордону України.

97. Таким чином, заперечення Уряду з цього приводу слід відхилити.

(b) Інші критерії прийнятності

98. Уряд також стверджував, що скарги першого заявника є необґрунтованими (див. параграф 81 вище). Суд вважає, що цей аргумент тісно пов'язаний із сутністю скарг на відсутність національних засобів юридичного захисту від порушень процедури прикордонного контролю. Отже, цей аргумент необхідно долучити до розгляду спрвт по суті.

99. Суд також констатує, що скарги першого заявника за статтею 13 у поєднанні зі статею 3 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути визнані прийнятними.

B. Суть

100. Суд нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечувати втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. Відповідно, дія статті 13 полягає у вимозі наявності національного засобу захисту по суті небезпідставних скарг відповідно до положень Конвенції та призначення належного відшкодування. Щоб вважатися ефективним, цей засіб юридичного захисту має бути доступним як на практиці, так і в теорії, зокрема використанню засобів захисту не повинні невиправдано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. Стаття 13 вимагає наявності національного засобу юридичного захисту, який дозволяє компетентному державному органу розглядати відповідну скаргу за Конвенцією по суті та призначати належне відшкодування, хоча Договірним Сторонам надаються певні дискреційні повноваження щодо порядку, у якому вони забезпечуватимуть дотримання їхніх зобов’язань відповідно до цього положення (див. рішення у справі «М.С.С. проти Бельгії та Греції» (M.S.S. v. Belgium and Greece) [ВП], заява № 30696/09, параграфи 288-91, ECHR 2011, із подальшими посиланнями).

101. З урахуванням значення, яке Суд приділяє статті 3 Конвенції, та невиправного характеру шкоди, яка може бути завдана у разі реалізації небезпеки катувань або жорстокого поводження, ефективність засобу юридичного захисту у розумінні статті 13 вимагає від органу державної влади неухильної та особливої ретельності розгляду будь-якої скарги на наявність обґрунтованих підстав для побоювань щодо реального ризику поводження, несумісного зі статтею 3, а також негайної реакції; вона також вимагає наявності у зацікавленої особи доступу до засобу юридичного захисту, який автоматично зупиняє дію попереднього рішення (див. вищенаведене рішення у справі «М.С.С. проти Бельгії та Греції» (M.S.S. v. Belgium and Greece), параграф 293, з подальшими посиланнями).

102. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, Суд зазначає, що згідно з українським законодавством щодо прикордонного контролю працівники Державної прикордонної служби України були зобов’язані прийняти заяви про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, від осіб, які або здійснили, або мали намір здійснити перетинання кордону України. У такому випадку працівники Державної прикордонної служби України повинні були передати осіб, які шукають притулок, представнику Міграційної служби для вирішення питання щодо визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту (див. параграф 45 вище).

103. У цій справі сторони не дійшли згоди щодо факту звернення заявника з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Суд не вважає за потрібне вирішувати цей спір. Накож немає необхідності встановлювати, чи була друкована заява, підписана першим заявником 28 лютого 2012 року, складена представниками органів влади України.

104. Суд вражає, що є достатньо інформації, з якої вбачається, що у відповідний час органам державної влади було відомо або мало бути відомо про те, що перший заявник шукав притулку та міг потребувати міжнародного захисту (див. параграф 17 вище). Незважаючи на це, працівники Державної прикордонної служби України намагилися відмовити його від звернення з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, під час проведення прикордонного контролю працівники Державної прикордонної служби України не взяли до уваги його потребу у міжнародному захисті або допомозі. Крім того, працівники Державної прикордонної служби України сказали йому, що не можуть приймати заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (див. параграфи 20-21 вище). За таких обставин Суд вважає, що перший заявник не мав реальної змоги на практиці подати працівникам Державної прикордонної служби України заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до винесення рішення про заборону йому в’їжджати в України 25 лютого 2012 року.

105. Цей висновок підтверджується зауваженями УВКБ ООН щодо ситуації з особами, які шукають притулку, та біженцями в Україні, у яких зазначено, що не можна виключати ризик свавільної відмови особам, які шукають притулку, на кордоні України (див. параграф 53 вище).

106. Хоча заявник міг порушити це питання у скарзі на рішення Державної прикордонної служби України про заборону наданя дозволу на перетинання ним кордону Укаїни та наполягати на тому, що насправді він просив притулку, така скарга не була б підставою для автоматичного зупинення дії цього рішення. Як зазначалося вище, за національним законодавством рішення про відмову у перетинанні державного кордону набрало чинностi невiдкладно (див. параграфи 38 і 95 вище), отже, його могли безперешкодно видворити у будь-яку іншу країну, в тому числі й країну його походження, до прийняття рішення за такою скаргою. Таким чином, перший заявник підлягав видворенню з України без розгляду органами влади його скарги щодо ризику жорстокого поводження.

107. Суд констатує, що процедура прикордонного контролю, в результаті якої було прийняте рішення від 25 лютого 2012 року, не передбачала належних гарантій, здатних захистити першого заявника від свавільного видворення у ситуації, коли реальним, неминучим і передбачуваним (див. параграф 91 вище) був ризик повернення до країни, де він, як стверджується, зазнав поводження, несумісне зі статтею 3 Конвенції. Лише після того, як Суд вказав Уряду України на тимчасовий захід, який слід вжити відповідно до правила 39, першому заявнику надали дозвіл на перетинання кордону України та можливість звернутися з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (див. параграфи 24-26 та 95 вище). Хоча Суд уповноважений вказувати Договірним Сторонам, який тимчасовий захід слід вжити, з метою попередження завдання передбачуваної потенційної невиправної шкоди, в тому числі й у справах цього типу (див. рішення у справі «Мамткулов і Аскаров проти Турції» (Mamatkulov and Askarov v. Turkey) [GC], заяви
№№ 46827/99 і 46951/99, параграфи 102-29, ECHR 2005‑I), його функції не передбачають заміну системи національних засобів юридичного захисту, яка має бути запроваджена відповідно до статей 3 та 13 Конвенції (див. параграфи 100-101 вище). У цій справі першому заявнику не було надано ефективних національних засобів юридичного захисту щодо його скарг на небезпеку його видворення з України у частині, що стосувалася процедури прикордонного контролю, результатом якого стало прийняття рішення від 25 лютого 2012 року (див. параграфи 94-95 вище). Заперечення уряду з цього приводу слід відхилити. У контексті вищенаведеного Суд вважає, що немає портеби розглядати доводи першого заявника на користь наявності недоліків оскаржуваного заходу (див. параграф 79 вище).

108. Таким чином, було порушення статті 13 у поєднанні зі статею 3 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

109. Статтею 41 Конвенції передбачено таке:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

110. Перший заявник разом із дома іншими заявниками вимагав
3 000 євро відшкодування моральної шкоди.

111. Уряд заперечував проти цієї вимоги.

112. Суд може ризначити справедливу сатисфакцію лише за умови, що він констатує порушення Конвенції. Отже, він розглядатиме цю вимогу лиш тією мірою, якою вона стосується порушення права першого заявника на «ефективний засіб юридичного захисту» від порушення прав першого заявника за статтею 3 згідно з положеннями статті 13 Конвенції, констатованого Судом у цій справі. Відповідно до практики в аналогічних справах Суд вважає констатацію порушення статті 13 у поєднанні зі статтею 3 Клнвенції становить достатнє справедливе відшкодування моральної шкоди, завданої першому заявнику (див. рішення у справі «Гебремедхін [Габерамедхін] проти Франції (Gebremedhin [Gaberamadhien] v. France), заява № 25389/05,
параграф 79, ECHR 2007 II та рішення увищенаведеній справі «Будревич» (Budrevich), параграф 129).

B. Судові та інші витрати

113. Перший Заявник не вимагав відшкодування судових та інших витрат.

СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує вилучти заяву у частині, яка стосується другого та третього заявника, з реєстру справ

2. Постановляє, що перший заявник перебував під юрисдикцією України для цілей статті 1 Конвенції, та відхиляє заперечення Уряду з цього приводу;

3. Долучає суть заперечень Уряду щодо необґрунтованості скарг першого заявника за статтею 13 у поєднані зі статтею 3 Конвенції та відхиляє їх;

4. Оголошує скарги першого заявника за статтею 13 у поєдннані зі статею 3 Конвенції прийнятними, а рушту скарг – неприйнятними;

5. Постановляє, що було порушення статті 13 у поєдннані зі статею 3 Конвенції;

6. Постановляє, що констатація порушення саме по собі становить достатнє справедливе відшкодування моральної шкоди, завданої першому заявнику.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 січня 2017 року, відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2018/11/29/20181129120412-54.docx