«Ісаєва проти України»: Ефективний судовий захист у випадку жорстокого поводження не обов`язково повинен мати кримінально-правовий характер (ст. 3 Конвенції, заява № 35523/06, від 04.12.2018 р.)

Фабула судового акта: Справу розпочато за заявою громадянки України Н.Ісаєвої щодо стверджуваного порушення Україною ст.ст. 3,6 Конвенції внаслідок завдання шкоди здоров`ю Заявниці під час перебування у психіатричному закладі, та нездійснення протягом розумного строку належного розслідування і відшкодування за заподіяну шкоду.

У 1998 році, під час перебування в Слов'яносербсьому психоневрологічному інтернаті Луганської обласної ради (надалі - притулок), Заявниці було завдано тяжких тілесних ушкоджень (струс мозку, перелом щелепи і носа, численні порізи на обличчі) іншою пацієнткою, Б. Згодом Заявниця почала втрачати зір. У 2007 році судово-медичною експертизою було встановлено, що втрата зору стала наслідком завданих у 1998 році травм.

Прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи як щодо Б., оскільки вона була недієздатною внаслідок психічного розладу, так і щодо санітарів притулку, які виявили недбалість і не залишили пацієнтів без нагляду, оскільки вони формально не могли розглядатися як «посадові особи» у значенні КК України. Невдовзі Б. померла. Через 5 років преставником Заявниці було здійснено повторну спробу порушити кримінальну справу, проте суд відмовив з тих обставин, що рішення прокуратури 1998 року не було оскаржено, а Б. померла. Дане рішення було залишене в силі судом апеляційної інстанції та Верховним Судом України.

Після набрання чинності КПК України 2012 року, Заявниця звернулася до міліції із заявою щодо притягнення санітарів до кримінальної відповідальності. Згодом провадження було припинено з тих самих причин, що і у 1998 році. Заявниця такж зверталася із цивільним позовом до притулку, з вимогою відшкодувати їй матеріальну (витрати на лікування) і моральну шкоду, завдану внаслідок недбалості санітарів. Заявниця також стверджувала, що просила не поселяти її в одній кімнаті з Б. з огляду на агресивну поведінку останньої, проте її прохання не було враховане. Заявниці було присуджено моральну шкоду в розмірі 30 000,00 грн., проте відмовлено у відшкодуванні матеріальної шкоди. Згодом Заявниця звернулася з іншим позовом щодо отримання компенсації за втрату працездатності та витрат на лікарські засоби; позов було задоволено, Заявниці присуджено 44 130,00 грн. та щомісячні виплати.

ЄСПЛ наголосив, що на державу покладено обов`язок щодо забезпечення кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, дотримання прав і свобод, гарантованих Конвенцією, в тому числі шляхом захисту від порушень з боку приватних осіб. Стаття 3 Конвенції вимагає здійснення ефективного офіційного розслідування жорстокого поводження, навіть якщо воно здійснювалося приватними особами. Національні органи повинні вживати розумних заходів задля забезпечення доказів у справі, зокрема шляхом допиту свідків, збору доказів та ін.

У даній справі ЄСПЛ розглядав чи було застосовано на практиці передбачені законом засоби правового захисту, чи було притягнуто винних до відповідальності, чи забезпечено відшкодування шкоди потерпілому. ЄСПЛ відзначив, що встановити законність відмови прокуратури у порушенні кримінальної справи проти Б. на даний момент немає змоги. Відсутність відповідного національного законодавства щодо притягнення санітарів до відповідальності за недбалість унеможливила порушення кримінальної справи.

Водночас, ЄСПЛ наголосив, що ефективне судочинство не обов`язково передбачає застосування саме кримінально-правових засобів захисту, якщо порушення прав Заявниці з боку санітарів не було навмисним. ЄСПЛ встановив, що притулок не здійснив ефективне розслідування дій санітарів, не притягнув їх до дисциплінатрної відповідальності.

Водночас, у межах цивільних справ, які тривали близько 15 років, на користь Заявниці було стягнуто значну суму компенсації, а суди встановили факти, пов`язані із завданням Заявниці ушкоджень. На думку ЄСПЛ, зазначені обставини є достатніми, аби вважати, що цивільний процес привів до бажаного результату, винних було встановлено і притягнено до відповідальності.

З огляду на вказане, ЄСПЛ чотирма голосами проти трьох дійшов висновку, що статтю 3 Конвенції не було порушено.

Судді Ганна Юдківська,Пауло Пінто де Альбукерке, Петер Пачолай не погодилися із вказаним рішенням,. Судді у окремій думці зазначили, що на державу покладається особливий обов`язок щодо забезпечення прав осіб, які перебувають в уразливому становищі. Відшкодування шкоди притулком в цивільному порядку не можна вважати достатнім заходом захисту порушених прав Заявниці. Винних осіб так і не було встановлено і притягнуто до відповідальності, жодних заходів для попередження таких порушень у майбутньому - не вжито. З огляду на вказане, на думку суддів було порушено статтю 3 Конвенції .

ЄСПЛ не розглянув скаргу Заявниці за статтею 6 Конвенції, оскільки Урядом було запропоновано Заявниці компенсацію у розмірі, який є звичайним для подібних справ. Водночас ЄСПЛ наголосив, що у разі несплати Урядом коштів, провадження у цій частині може бути відновлено.

Аналізуйте судовий акт:

«Мустафа Тундж і Феджіре Тундж проти Туречиини» [ВП] (Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey [GC]), заява № 24014/05

«Лопес де Соуза Фернандес проти Португалії» [ВП] (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal [GC]), заява № 56080/13

«Красношапка проти України» (Krasnoshapka v. Ukraine), заява № 23786/02

«Денис Васільєв проти Росії» (Denis Vasilyev v. Russia), заява № 32704/04

«Арская проти України» (Arskaya v. Ukraine), заява № 45076/05

Cправа «Ісаєва проти України»
(Заява № 35523/06)

СТРАСБУРГ
04 грудня 2018 року

ОСТАТОЧНЕ
04/03/2019

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Ісаєва проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Егідіюс Куріс (<…>),
Карло Ранцоні (<…>),
Жорж Раварані (<…>),
Марко Бошняк (<…>),
Петер Пацолай (<…>), судді,
та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 02 жовтня 2018 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 35523/06), яку 22 серпня 2006 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Наталія Вікторівна Ісаєва (далі - заявниця), яку представляли її мати, пані В. Ісаєва, та юрист, яка практикує у м. Києві, пані Н. Целовальніченко.

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Справа стосується заподіяння заявниці тяжких тілесних ушкоджень іншою пацієнткою під час перебування у державному психоневрологічному інтернаті. Зокрема, заявниця стверджувала, що держава не притягнула до відповідальності винних у події осіб та не надала належного відшкодування за заподіяні їй тілесні ушкодження упродовж розумного строку.

4. 12 грудня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд, а 28 серпня 2013 року сторонам було запропоновано надати свої письмові зауваження (підпункт «с» пункту 2 правила 54 Регламенту Суду).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилась у 1974 році та проживає у м. Луганську. З дитинства вона є інвалідом I групи.

6. 02 квітня 1998 року під час її перебування у Слов’яносербському психоневрологічному інтернаті Луганської обласної ради (далі - інтернат) інша пацієнтка, Б., заподіяла заявниці тяжкі тілесні ушкодження. Зокрема, струс головного мозку, перелом щелепи та носу, а також низку порізів на обличчі. Пізніше заявниця також втратила зір у правому оці, а зір у лівому оці погіршився, що згідно з висновком судово-медичної експертизи від 25 червня 2007 року теж було спричинено травмою, якої вона зазнала 02 квітня 1998 року.

7. 16 вересня 1998 року Б. померла.

A. Кримінальне провадження

8. 08 травня 1998 року прокуратура Слов’яносербського району Луганської області (далі - прокуратура) відмовила у порушенні кримінальної справи щодо двох працівниць інтернату (санітарок) Н. та Л. Під час відібрання пояснень щодо події санітарки показали, що вранці 02 квітня 1998 року вони прибирали палати, коли почули чийсь крик. Вони знайшли заявницю на її ліжку з побитим обличчям. Інші пацієнти сказали Н. та Л., що Б. побила заявницю шваброю, оскільки остання штовхнула її. Прокурор зазначив, що (і) Б. була «недієздатною внаслідок психічного розладу» і тому не могла нести кримінальну відповідальність за напад на заявницю, та (іі) незважаючи на те, що санітарки Н. та Л. неналежно виконували свої службові обов’язки (згідно з наданою Урядом посадовою інструкцією санітарок інтернату їм не дозволялося залишати пацієнтів без нагляду), що могло становити злочин, передбачений статтею 167 Кримінального кодексу України 1960 року (див. пункт 27), вони не вважалися «посадовими особами», які могли бути притягнуті до відповідальності відповідно до цього положення.

9. 09 грудня 2004 року під час судового засідання у суді першої інстанції у рамках цивільного провадження (див. пункти 11-16) представник заявниці заявив клопотання про повторне порушення кримінальної справи щодо події. Того дня клопотання було залишено без задоволення. Суд зазначив, що 08 травня 1998 року прокуратура вже винесла постанову, яка оскаржена не була. Крім того, Б. померла, а тому згідно з чинним законодавством кримінальна справа щодо неї не могла бути порушена. 03 серпня 2005 року та 31 березня 2006 року Апеляційний суд Луганської області та Верховний Суд України відповідно залишили цю ухвалу без змін.

10. 26 грудня 2012 року після набрання чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом України заявниця звернулась зі скаргою до міліції, стверджуючи про недбалість санітарок. Скарга була зареєстрована та було розпочато два окремих розслідування за фактом неналежного виконання обов’язків медичними чи фармацевтичними працівниками та неналежного виконання обов’язків посадовими особами. 19 лютого 2013 року розслідування були об’єднані. Були допитані декілька свідків, у тому числі заявниця, її мати та санітарка Л. Остання показала, що не бачила, як стався нещасний випадок, проте згодом дізналася, що з незрозумілих причин Б. вдарила заявницю шваброю, яку Л. залишила у їхній палаті. 30 червня 2013 року слідчий слідчого відділу Слов’яносербського районного відділу ГУМВС України в Луганській області закрив провадження. Ця постанова була ідентичною постанові від 08 травня 1998 року (див. пункт 8) та посилалася на висновки слідчого, (і) що Б. була «недієздатною внаслідок психічного розладу», а тому не могла нести відповідальність за напад на заявницю, та (іі) хоча вбачалося, що санітарки Н. та Л. неналежно виконували свої посадові обов’язки, що могло становити злочин, передбачений статтею 167 (халатність) або статтею 140 нового Кримінального кодексу України 2001 року (неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником), вони не вважалися «посадовими особами» або «медичними працівниками», які могли бути притягнуті до відповідальності згідно з цими положеннями законодавства.

B. Перше цивільне провадження

11. 10 лютого 1999 року заявниця ініціювала цивільне провадження проти інтернату у Жовтневому районному суді м. Луганська, вимагаючи відшкодування моральної та матеріальної шкоди (вартість медичних препаратів та витрат на продукти харчування, понесені під час перебування у лікарні з 02 по 30 квітня 1998 року та з 18 по 26 травня 1998 року, а також вартість стоматологічного протезування). Заявниця стверджувала, що Б. побила її через недбалість працівниць інтернату Л. та Н. Заявниця також зазначила, що керівництво інтернату не мало поміщати Б. в одну палату із заявницею, оскільки Б. була відома своєю агресивною поведінкою.

12. 04 травня 1999 року за заявою прокурора суд порушив справу про визнання заявниці недієздатною. Через вісім днів розгляд позову заявниці про відшкодування шкоди було зупинено до вирішення справи про визнання її недієздатною.

13. 09 жовтня 2002 року справа про визнання заявниці недієздатною була закрита, оскільки прокурор не з’явився у судове засідання.

14. 19 червня 2003 року суд першої інстанції призначив судово-медичну експертизу заявниці та справа була передана до Луганського обласного бюро судово-медичних експертиз. 19 жовтня 2004 року справа була повернута до суду першої інстанції з висновком експерта, який підтвердив, що заявниця зазнала тяжких тілесних ушкоджень.

15. 03 жовтня 2006 року Жовтневий районний суд м. Луганська присудив заявниці 30000 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування моральної шкоди (близько 4500 євро на час подій). Під час судового засідання представник інтернату стверджував, що, на його думку, заявниця сама була ініціатором конфлікту з Б., а тому не було допущено недбалості працівників інтернату. Заслухавши сторони та свідків, а також розглянувши матеріали справи, суд дійшов висновку, що 02 квітня 1998 року внаслідок бійки між заявницею та Б., «яка на той момент була визнана недієздатною», заявниця отримала тілесні ушкодження. Суд чітко зазначив, що ці висновки сторонами не оскаржувалися. Суд також посилався на постанову прокуратури від 08 травня 1998 року (див. пункт 8) та встановив, що шкода була заподіяна заявниці внаслідок неналежного виконання службових обов’язків працівниками інтернату (санітарками). Зрештою суд залишив без задоволення позовні вимоги заявниці щодо відшкодування матеріальної шкоди (компенсація вартості медичних препаратів, продуктів харчування, втраченого заробітку та дорожніх витрат), оскільки вони не були підтверджені відповідними доказами.

16. Заявниця подала апеляційну скаргу, оскарживши відмову суду надати їй відшкодування матеріальної шкоди, проте пізніше відкликала її. Отже, рішення від 03 жовтня 2006 року набрало законної сили та стало обов’язковим.

C. Дисциплінарне провадження

17. 13 грудня 2006 року прокуратура направила до інтернату подання, вказавши на порушення законодавства про охорону праці, які мали бути виправлені. Згідно з поданням права заявниці були порушені внаслідок непроведення внутрішнього розслідування події упродовж встановленого строку (протягом десяти днів після події).

18. Інформація, яка б вказувала на виконання інтернатом подання, відсутня.

D. Провадження щодо фактів, пов’язаних з подією

19. 03 жовтня 2007 року заявниця звернулася до Жовтневого районного суду м. Луганська із заявою, в якій просила встановити факт заподіяння їй тілесних ушкоджень. Зокрема, вона стверджувала, що керівництво інтернату не бажало складати акт про нещасний випадок, хоча це було необхідним для встановлення пов’язаних з ним фактів та надання відшкодування за заподіяні тілесні ушкодження.

20. 22 листопада 2007 року суд задовольнив заяву. Посилаючись на своє рішення від 03 жовтня 2006 року, яке набрало законної сили (див. пункт 16), суд встановив, що під час перебування в інтернаті заявниця побилася з Б. та отримала тілесні ушкодження.

E. Друге цивільне провадження

21. 18 лютого 2008 року заявниця ініціювала нове провадження проти інтернату, вимагаючи відшкодування у зв’язку з втратою працездатності та витратами на медичні препарати, яких вона постійно потребувала.

22. 15 червня 2012 року Жовтневий районний суд задовольнив позовні вимоги. Посилаючись на своє рішення від 03 жовтня 2006 року (див. пункт 15), суд встановив, що шкода була заподіяна заявниці внаслідок недбалості працівників інтернату. Суд також зазначив, що хоча Б. не була визнана недієздатною, на момент нещасного випадку вона і заявниця перебували під наглядом працівників інтернату, які, таким чином, несли відповідальність за нещасний випадок. 23 жовтня 2012 року Апеляційний суд Луганської області залишив без змін це рішення.

23. 30 січня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ за касаційною скаргою відповідача скасував рішення судів нижчих інстанції та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Він встановив, що оскільки Б. «не була визнана недієздатною» вона частково несла відповідальність за нещасний випадок, а тому суди нижчих інстанцій мали визначити ступінь її вини.

24. 27 вересня 2013 року суд першої інстанції частково задовольнив позов заявниці та присудив їй 44130 грн (близько 4140 євро на час подій). Інтернат був зобов’язаний щомісяця сплачувати заявниці 779,52 грн (близько 71 євро), що становило 64 % від розміру мінімальної місячної заробітної плати. Суд зазначив, що згідно з рішенням суду від 03 жовтня 2006 року шкода була заподіяна заявниці внаслідок недбалості працівників інтернату. Проте, оскільки Б. офіційно не була визнана недієздатною і, отже, частково несла відповідальність за нещасний випадок, відповідальність за нього та заподіяну шкоду була поділена між інтернатом та Б. у співвідношенні 80% та 20% відповідно. Конкретних підстав для такої оцінки наведено не було.

25. Обидві сторони оскаржили це рішення. Посилаючись на висновки суду від 03 жовтня 2006 року (див. пункт 15) та від 22 листопада 2007 року (див. пункт 20), заявниця стверджувала, що інтернат ніс повну відповідальність за заподіяні їй тілесні ушкодження. 18 грудня 2013 року Апеляційний суд Луганської області залишив без змін рішення від 27 вересня 2013 року, зазначивши, що «суд першої інстанції правильно визначив ступінь вини кожного із заподіювачів шкоди». 17 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у задоволенні касаційної скарги заявниці у зв’язку з необґрунтованістю.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Відповідні положення кримінального і кримінально-процесуального законодавства

1. Кримінальний кодекс України 1960 року (чинний на час подій)

26. Згідно зі статтею 12 Кримінального кодексу України особа не підлягала кримінальній відповідальності, якщо під час вчинення злочину вона була «в стані неосудності», тобто не могла усвідомлювати своїх дій або керувати ними.

27. Відповідно до статті 167 неналежне виконання посадовими особами своїх службових обов’язків, що завдало істотної шкоди державним інтересам або/та інтересам фізичних чи юридичних осіб, каралося позбавленням волі чи штрафом з позбавленням права займати певні посади на строк до трьох років. Згідно зі статтею 164 під «посадовими особами» мались на увазі особи, які обіймали посади у державних установах чи у державних або приватних підприємствах та за своєю посадою виконували організаційно-розпорядчі обов’язки.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України 1961 року (чинний до листопада 2012 року)

28. Стаття 6 Кримінально-процесуального кодексу України передбачала, що у випадку смерті особи, яка, як стверджувалося, вчинила злочин, кримінальна справа не могла бути порушена, а вже порушена справа підлягала закриттю.

29. Згідно зі статтею 97 до порушення кримінальної справи слідчий міг здійснити дослідчу перевірку тривалістю не більше десяти днів. Під час перевірки дії слідчого обмежувалися відібранням пояснень від громадян чи посадових осіб або витребуванням документів.

30. Стаття 99-1 передбачала, що постанова про відмову в порушенні кримінальної справи могла бути оскаржена протягом семи днів з дня одержання.

31. Стаття 204 передбачала, що коли слідчий мав підстави вважати, що обвинувачений міг бути «у неосудному стані», він повинен був призначити судово-психіатричну експертизу, щоб оцінити, чи було це дійсно так. Крім того, згідно зі статтею 417 під час досудового слідства у справах про діяння, вчинені особами, які вважалися неосудними, а також про злочини, вчинені особами у стані осудності, але які захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, мали бути проведені всі необхідні слідчі дії для всебічного і повного з’ясування обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння і особи, що його вчинила, а також обставин, які характеризували винну особу та її психічне захворювання.

32. Згідно зі статтями 226, 417 та 420 за результатами судово-медичної експертизи слідчий за згодою прокурора міг звернутися до суду для вирішення питання про застосуванням до винної особи примусових заходів медичного характеру. Заслухавши думку прокурора і захисника, суд мав вирішити, inter alia, чи було суспільно небезпечне діяння вчинене особою у стані неосудності чи обмеженої осудності або чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, яка виключала застосування до неї покарання.

B. Законодавство щодо розслідування нещасних випадків на виробництві та накладення дисциплінарних стягнень

33. Стаття 171 Кодексу законів про працю України передбачає, що роботодавці повинні проводити розслідування обставин кожного нещасного випадку, який стався на їхньому підприємстві та який спричинив тілесні ушкодження. 05 травня 1997 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 421, яка передбачає, що розслідування нещасного випадку має проводитися протягом десяти днів. Його результати мають бути оформлені актом розслідування обставин нещасного випадку.

34. Стаття 148 Кодексу законів про працю України передбачає, що дисциплінарні стягнення не можуть накладатися на працівника пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

C. Відповідні положення цивільного та цивільно-процесуального законодавства

1. Цивільний кодекс України 1963 року (чинний на час подій)

35. Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України особа, яка не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними, могла бути визнана судом недієздатною із встановленням над нею опіки. Недієздатність обмежувала право особи укладати угоди (див. стаття 52). За шкоду, заподіяну особою, визнаною недієздатною, ніс відповідальність її опікун (див. стаття 448).

36. Стаття 440 передбачала, що шкода, заподіяна особі або майну громадянина, підлягала відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду. Стаття 441 передбачала, що роботодавці несли відповідальність за шкоду, заподіяну їхніми працівниками під час виконання ними своїх службових обов’язків. Згідно зі статтею 451, якщо шкоду особі або майну заподіяли дві або більше особи, вони несли солідарну відповідальність.

2. Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року

37. Частина третя статті 61 Цивільного процесуального кодексу України передбачає:

«Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

38. Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявниця скаржилася на непритягнення державою до відповідальності винних у нещасному випадку осіб. Вона також скаржилася на тривалість провадження на національному рівні.

39. Суд повторює, що йому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи і він не обмежується юридичною кваліфікацією, наведеною заявником або Урядом (див., наприклад, рішення у справах «Скоппола проти Італії № 2» [ВП] (Scoppola v. Italy (No. 2) [GC], заява № 10249/03, пункт 54, від 17 вересня 2009 року, «Аксу проти Туреччини» [ВП] (Aksu v. Turkey) [GC], заяви № 4149/04 та № 41029/04, пункт 43, ЄСПЛ 2012, та «Сьодерман проти Швеції» [ВП] (<…>) [GC], заява № 5786/08, пункт 57, ЄСПЛ 2013). У цій справі Суд вважає, що тоді як частина скарги заявниці щодо тривалості провадження на національному рівні повинна розглядатися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, питання стверджуваного невстановлення та непритягнення до відповідальності осіб, винних у нещасному випадку, який стався 02 квітня 1998 року, має розглядатися за статтею 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Тауткус проти Литви» (Tautkus v. Lithuania), заява № 29474/09, пункт 62, від 27 листопада 2012 року).

Останнє положення передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

A. Прийнятність

40. З огляду на ухвалені на національному рівні рішення на користь заявниці (див. пункти 15 та 24), постає питання, чи втратила вона статус потерпілої для цілей статті 34 Конвенції. На думку Суду це питання тісно пов’язане із суттю скарги за статтею 3 Конвенції. Отже, Суд врахує його при вирішенні того, чи було порушено це положення.

41. Суд зазначає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявниця

42. Заявниця стверджувала, що держава не притягнула до відповідальності винних у нещасному випадку осіб та не надала їй належне відшкодування.

(b) Уряд

43. Уряд заперечив проти цього твердження. Він зазначив, що згідно з практикою Суду заподіяння шкоди особистій недоторканості не вимагало в обов’язковому порядку застосування кримінально-правового засобу юридичного захисту, особливо, коли шкода була заподіяна внаслідок недбалості. Отже, сама по собі відсутність кримінально-правових засобів юридичного захисту не могла становити порушення позитивного зобов’язання держави за статтею 3 Конвенції.

44. При цьому Уряд зазначив, що заявниця скористалася доступними їй цивільно-правовими засобами юридичного захисту, відповідно до яких було встановлено вину працівників інтернату та надано відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди. Таким чином, згідно з твердженнями Уряду ці засоби юридичного захисту були ефективними на практиці, тому держава дотрималася своїх позитивних зобов’язань за статтею 3 Конвенції.

2. Оцінка Суду

45. Перш за все, Суд зазначає, що 02 квітня 1998 року заявниця була жорстоко побита приватною особою Б. та зазнала тяжких тілесних ушкоджень. Серед них були струс мозку, переломи щелепи та носу, численні порізи на обличчі та у подальшому втрата зору у правому оці (див. пункт 6). Отже, ситуація досягла межі суворості, яка вимагається, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції.

(a) Загальні принципи

46. Суд повторює, що зобов’язання Високих Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права та свободи, визначені у Конвенції, у поєднанні зі статтею 3 Конвенції вимагає від держав вжиття заходів для забезпечення, аби особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, не піддавалися катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, у тому числі такому жорстокому поводженню приватних осіб (див. рішення у справах «А. проти Сполученого Королівства» (A. v. the United Kingdom), від 23 вересня 1998 року, пункт 22, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VI, та «Валюлієне проти Литви» (<…>), заява № 33234/07, пункт 74, від 26 березня 2013 року).

47. Стаття 3 Конвенції також вимагає від державних органів проведення ефективного офіційного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було вчинене приватними особами (див. рішення у справах «Мута проти України» (Muta v. Ukraine), заява № 37246/06, пункт 59, від 31 липня 2012 року, та «О’Кіффі проти Ірландії» [ВП] (O’Keeffe v. Ireland) [GC], заява № 35810/09, пункт 172, ЄСПЛ 2014 (витяги)). Розслідування, у принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи та встановлення і покарання винних у вчиненні злочину осіб. Це не є зобов’язанням досягнення результатів, а зобов’язанням вжиття заходів. Державні органи повинні вживати усі розумні і доступні їм заходи для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, наприклад, шляхом відібрання показань у свідків та проведення судово-медичних експертиз, також у зв’язку з цим існує вимога оперативності та розумної швидкості (див. рішення у справах «Н.Д. проти Словенії» (N.D. v. Slovenia), заява № 16605/09, пункт 57, від 15 січня 2015 року, та «Краулаідіс проти Литви» (Kraulaidis v. Lithuania), заява № 76805/11, пункт 57, від 08 листопада 2016 року з подальшими посиланнями).

48. Суд уже неодноразово встановлював під час розгляду скарг, пов’язаних зі смертю пацієнтів, які перебували під наглядом медичних працівників, що держава повинна запровадити законодавчі положення, які зобов’язуватимуть інтернати, як державні, так і приватні, вживати необхідних заходів для захисту життя їхніх пацієнтів та створити ефективну незалежну судову систему з метою забезпечення встановлення причин смерті пацієнтів, які знаходились на лікуванні як в державному, так і в приватному секторі, та притягнення до відповідальності винних осіб (див. рішення у справах «Калвеллі і Чільйо проти Італії» [ВП] (Calvelli and Ciglio v. Italy) [GC], заява № 32967/96, пункт 49, ЄСПЛ 2002-I, та «Додов проти Болгарії» (Dodov v. Bulgaria), заява № 59548/00, пункт 80, від 17 січня 2008 року). Суд дійшов аналогічних висновків і щодо гарантування добробуту ув’язнених та інших осіб, які знаходяться під контролем державних органів (див. рішення у справах «Горгієв проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (Gorgiev v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 26984/05, пункт 69, від 19 квітня 2012 року, «Мосендз проти України» (Mosendz v. Ukraine), заява № 52013/08, пункт 92, від 17 січня 2013 року, та «Юрій Ілларіонович Щокін проти України» (Yuri Illarionovitch Shchokin v. Ukraine), заява № 4299/03, пункти 35-37, від 03 жовтня 2013 року). Суд також зазначив, що у справах психічно хворих пацієнтів має враховуватись їхня особлива вразливість (див. рішення у справах «Кінан проти Сполученого Королівства» (Keenan v. the United Kingdom), заява № 27229/95, пункт 111, ЄСПЛ 2001-III, «Рів’єр проти Франції» (<…>), заява № 33834/03, пункт 63, від 11 липня 2006 року, та «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<…>) [GC], заява № 47848/08, пункт 131, ЄСПЛ 2014).

49. Проте Суд повторює, що у справах, де порушення права на життя чи особисту недоторканність спричинено ненавмисно, процесуальне зобов’язання за Конвенцією щодо створення ефективної та незалежної судової системи не обов’язково вимагає надання кримінально-правового засобу юридичного захисту. Вибір засобів забезпечення позитивних зобов’язань за Конвенцією, у принципі є питанням, що залишається на розсуд Договірної держави. Існують різні способи забезпечення конвенційних прав, і навіть якщо держава не змогла застосувати один конкретний засіб, передбачений національним законодавством, вона все ще може виконати своє позитивне зобов’язання за допомогою іншого. Проте для дотримання цього зобов’язання таке провадження має існувати не тільки у теорії, але й бути ефективним на практиці (див., mutatis mutandis та у рамках статті 2 Конвенції, згадане рішення у справі «Калвеллі і Чільйо проти Італії» (Calvelli and Ciglio v. Italy), пункт 51, рішення у справі «Биржиковський проти Польщі» (Byrzykowski v. Poland), заява № 11562/05, пункт 105, від 27 липня 2006 року, згадане рішення у справі «Додов проти Болгарії» (Dodov v. Bulgaria), пункт 87, та рішення у справі «Лопеш де Соуза Фернандеш проти Португалії» [ВП] (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal) [GC], заява № 56080/13, пункти 215 та 216, ЄСПЛ 2017, з подальшими посиланнями).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

50. Отже, Суд повинен розглянути, чи можуть у цій справі наявні засоби юридичного захисту у поєднанні, як це передбачає законодавство та на практиці, вважатися юридичними засобами, здатними встановити факти, притягнути до відповідальності винних осіб та надати відповідне відшкодування потерпілому (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Додов проти Болгарії» (Dodov v. Bulgaria), пункт 83).

51. Як було зазначено (див. пункт 45), під час перебування у державній психіатричній установі заявниця зазнала тяжких тілесних ушкоджень, заподіяних іншою пацієнткою. Відповідне національне законодавство передбачало, що для встановлення осіб, які мали бути притягнені до відповідальності, могли бути використані кримінальне, дисциплінарне та цивільне провадження. Суд розгляне, чи відповідали ці засоби юридичного захисту, взяті окремо та у поєднанні, зазначеним вимогам за статтею 3 Конвенції.

(i) Кримінально-правові засоби юридичного захисту

52. Суд зазначає, що у цій справі не оскаржувалося те, що відповідні тілесні ушкодження були заподіяні заявниці приватною особою Б. Проте незрозуміло, чи була Б., яка на час подій утримувалася разом із заявницею у державному психоневрологічному інтернаті, психічно здоровою на момент нещасного випадку та у будь-який інший момент до своєї смерті, щоб розуміти наслідки своїх дій та понести за них відповідальність. Внаслідок цього залишається невирішеним питання, чи було законним фактичне звільнення органами прокуратури Б. від кримінальної відповідальності (див. пункт 8).

53. Втім, 16 вересня 1998 року, менш ніж через чотири місяці після винесення постанови про відмову у порушенні кримінальної справи у 1998 році, Б. померла (див. пункт 7). Отже, притягнення її до відповідальності все одно не мало б шансів на успіх.

54. Крім того, згідно з постановою прокурора від 08 травня 1998 року про відмову у порушенні кримінальної справи (див. пункт 8) нещасний випадок, вочевидь, стався через неналежне виконання санітарками своїх службових обов’язків. 30 червня 2013 року за результатами порушеної 26 грудня 2012 року справи було зроблено аналогічний висновок (див. пункт 10).

55. Постанови про відмову у порушенні кримінальної справи виносились, оскільки санітарки не могли вважатися «посадовими особами» у розумінні відповідних положень чинного на час подій Кримінального кодексу України. Отже, відсутність законодавчих норм, які б передбачали відповідальність санітарок за недбалість, та об’єктивний факт смерті Б. призвели до того, що у цій конкретній справі всі спроби заявниці порушити кримінальне провадження були безуспішними.

56. Проте з огляду на відповідну практику Суду, яка передбачає, що ефективна судова система не обов’язково вимагає надання кримінально-правового засобу юридичного захисту, якщо, як і у випадку із санітарками, порушення права на особисту недоторканість було здійснене ненавмисно (див. практику суду, наведену у пункті 49), Суд має також розглянути чи забезпечила держава-відповідач інші засоби юридичного захисту, які б відповідали вимогам статті 3 Конвенції.

(ii) Дисциплінарні засоби юридичного захисту

57. Суд зазначає, що керівництво інтернату вчасно не відреагувало на стверджувану недбалість працівників, як це мало б бути (див. відповідні положення Кодексу законів про працю України, наведені у пунктах 33 та 34). Відповідно до подання прокурора від 13 грудня 2006 року (див. пункт 17) керівництво інтернату мало провести внутрішнє розслідування щодо нещасного випадку.

58. Вбачається, що подання прокурора виконане не було і дисциплінарне розслідування не проводилося. У будь-якому разі строк накладення дисциплінарних стягнень закінчився через шість місяців після вчинення суспільно небезпечного діяння (див. пункт 34), тобто у жовтні 1998 року, що унеможливило накладення дисциплінарних стягнень на санітарок, які ймовірно були відповідальними за нещасний випадок.

59. Непроведення дисциплінарного розслідування щодо обставин нещасного випадку, як це вимагалося законодавством, також унеможливило встановлення обставин нещасного випадку (у тому числі відповідальних за нього осіб) та визначення будь-яких порушень в управлінні, підготовці та контролі за працівниками інтернату, які дозволили статися згаданому нещасному випадку.

60. З огляду на це Суд доходить висновку, що жодних дисциплінарних засобів юридичного захисту для забезпечення встановлення фактів та притягнення до відповідальності осіб, винних у нещасному випадку, вжито не було.

(iii) Цивільно-правові засоби юридичного захисту

61. Суд зазначає, що заявниця також вимагала відшкодування моральної та матеріальної шкоди у цивільному порядку. Національні суди частково задовольнили ці клопотання (див. пункти 15, 24 і 25).

62. Суд зазначає, що перше провадження тривало понад сім років та сім місяців у одній інстанції (з 10 лютого 1999 року до 03 жовтня 2006 року - див. пункти 11-16). Воно було закрите рішенням суду, яким було встановлено, що тілесні ушкодження були заподіяні заявниці виключно внаслідок неналежного виконання службових обов’язків працівниками інтернату. Хоча заявниця відкликала свою апеляційну скаргу на це рішення (див. пункт 25), керівництвом інтернату воно оскаржено не було.

63. Наступне провадження щодо відшкодування матеріальної шкоди, ініційоване заявницею 18 лютого 2008 року (див. пункт 21) після винесення рішення суду від 03 жовтня 2006 року (див. пункт 15), тривало шість років (до 17 лютого 2014 року) у трьох інстанціях та закінчилося дещо іншим висновком, а саме, що ступінь вини працівників інтернату у нещасному випадку становив 80 %, тоді як решту вини (20 %) було покладено на Б. (див. пункти 24 і 25).

64. У результаті, хоча заявниці було присуджено відшкодування шкоди, їй знадобилося п’ятнадцять років (з 10 лютого 1999 року по 17 лютого 2014 року) для отримання рішень судів за її цивільними позовами. Однак, по-перше, відповідальність за тривалість провадження частково може бути покладена на заявницю, оскільки вона заявляла свої клопотання про відшкодування матеріальної шкоди у двох подальших провадженнях. Крім того, тривалість розгляду позовів заявниці сама по собі автоматично не призводить до порушення позитивного зобов’язання держави за статтею 3 Конвенції (див., mutatis mutandis та щодо процесуальних зобов’язань за статтею 2 Конвенції, рішення у справах «Мустафа Тунч і Феджіре Тунч проти Туреччини» [ВП] (<…>) [GC], заява № 24014/05, пункт 225, від 14 квітня 2015 року, та «Сарбянова Пашалійська та Пашалійська проти Болгарії» (Sarbyanova Pashaliyska and Pashaliyska v. Bulgaria), заява № 3524/14, пункт 37, від 12 січня 2017 року).

65. З огляду на мінімальні стандарти ефективності, закріплені його практикою щодо розслідування у кримінальних справах (див. згадане рішення у справі «Мута проти України» (Muta v. Ukraine), пункт 61), Суд повторює, що суть такого зобов’язання полягає у забезпеченні державою наявності юридичних засобів, здатних встановити факти події, притягнути до відповідальності винних осіб та надати потерпілому належне відшкодування шкоди (див. практику суду, наведену у пункті 47). У цій справі, розглянувши всі наявні докази, суди у цивільних провадженнях встановили факти, пов’язані із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень заявниці, та присудили їй відшкодування, розмір якого (загалом близько 8640 євро на час подій та додатково щомісячна виплата у розмірі 71 євро - див. пункти 15 та 24) нею не оскаржувався.

66. На думку Суду, цього достатньо для його висновку, що цивільне провадження досягло бажаного результату за статтею 3 Конвенції - ефективне встановлення та притягнення до відповідальності винних осіб.

67. Отже, це положення порушено не було.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

68. Заявниця також скаржилася на необґрунтовану тривалість провадження щодо відшкодування шкоди у порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру…».

69. 08 квітня 2013 року Уряд надав односторонню декларацію, зазначивши про свою готовність визнати порушення прав заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції внаслідок необґрунтованої тривалості цивільного провадження, стороною якого вона була. Він також запропонував сплатити їй 1080 євро в якості справедливої сатисфакції. Ця сума має бути конвертована в національну валюти держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу і має бути сплачена упродовж трьох місяців з дати отримання повідомлення про ухвалення рішення Судом. У випадку несплати цієї суми упродовж зазначеного тримісячного строку Уряд зобов’язувався сплатити пеню у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти, що нараховуватиметься з часу закінчення тримісячного строку і до моменту повного розрахунку.

Виплата становитиме остаточне вирішення справи.

70. Заявниця не погодилася з умовами декларації.

71. Суд зазначає, що підпункт «с» пункту 1 статті 37 Конвенції дозволяє йому вилучити справу з його реєстру, якщо:

«... на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим».

72. Таким чином, Суд може вилучити заяву відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 37 Конвенції на підставі односторонньої декларації Уряду держави-відповідача, навіть якщо заявник бажає продовження розгляду його справи (див. принципи, що випливають з практики Суду, та, зокрема, рішення у справі «Тахсін-Аджар проти Туреччини» (попередні зауваження) [ВП] (Tahsin Acar v. Turkey) [GC], заява № 26307/95, пункти 75-77, ЄСПЛ 2003-VI).

73. Суд встановив чітку та вичерпну практику стосовно скарг щодо надмірної тривалості цивільних проваджень (див., наприклад, рішення у справі «Красношапка проти України» (Krasnoshapka v. Ukraine), заява № 23786/02, від 30 листопада 2006 року).

74. З огляду на характер визнань, які містяться у декларації Уряду, а також запропоновану суму відшкодування, яка є співмірною із сумами, що присуджуються у подібних справах (див., наприклад, рішення у справах «Дульський проти України» (Dulskiy v. Ukraine), заява № 61679/00, від 01 червня 2006 року, та «Юр’єва та Юр’єв проти України» (Yuryeva and Yuryev v. Ukraine), заява № 3431/03, від 31 липня 2012 року), Суд вважає, що подальший розгляд цієї частини заяви є невиправданим (підпункт «с» пункту 1 статті 37 Конвенції).

75. У світлі наведених міркувань Суд переконаний, що повага до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї, не вимагає продовження розгляду цієї частини заяви (пункт 1 статті 37 Конвенції in fine).

76. Насамкінець Суд наголошує, що у випадку недотримання Урядом умов односторонньої декларації заява може бути поновлена у реєстрі справ відповідно до пункту 2 статті 37 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Йосіповіч проти Сербії» (<…>), заява № 18369/07, від 04 березня 2008 року).

77. З огляду на зазначене, цю частину заяви слід вилучити з реєстру справ Суду відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 37 Конвенції.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД

1. Оголошує одноголосно прийнятною скаргу заявниці за статтею 3 Конвенції.

2. Постановляє чотирма голосами проти трьох, що не було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

3. Вирішує одноголосно вилучити заяву зі свого реєстру справ у частині щодо скарги за статтею 6 Конвенції на надмірну тривалість провадження.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 грудня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додається спільна окрема думка суддів Пінто де Альбукерке, Юдківської та Пацолай.

П.П.А.
М.Ц.

СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА
суддів Пінто Де Альбукерке, Юдківської та Пацолай

1. Ця справа порушує юридичне питання першочергової важливості стосовно національних засобів юридичного захисту, передбачених для виправлення порушення статті 3 Конвенції, зокрема, чи становить розмір відшкодування на підставі об’єктивної цивільної відповідальності психіатричної установи достатнє відшкодування за тілесні ушкодження, яких зазнала особа, що трималась у цій установі.

2. Рішення більшості ґрунтувалося на тому, що національний суд, незважаючи на тривалий розгляд справи, присудив заявниці відшкодування шкоди за тілесні ушкодження, яких вона зазнала під час перебування в інтернаті. Вони посилалися, inter alia, на принцип згідно з яким у справах, де порушення права на життя та особисту недоторканість відбувалося ненавмисно, процесуальне зобов’язання за Конвенцією щодо створення ефективної та незалежної судової системи не обов’язково вимагало надання кримінально-правового засобу юридичного захисту (див. пункт 49 рішення). Більшість дійшла висновку, що «суди у цивільному провадженні встановили факти, пов’язані із заподіянням заявниці тяжких тілесних ушкоджень та присудили їй відшкодування» (див. пункт 65 рішення), а тому держава виконала свої зобов’язання за статтею 3 Конвенції.

3. Ми не можемо дійти такого висновку. З усією повагою ми не погоджуємося з нашими досвідченими колегами, що у цій справі не було порушено статтю 3 Конвенції. На відміну від більшості ми вважаємо, що присуджене заявниці відшкодування шкоди з огляду на об’єктивну цивільну відповідальність інтернату не може вважатися достатнім засобом відшкодування шкоди за порушення статті 3 Конвенції з таких причин.

Стандарти Суду

4. У попередніх рішеннях Суд зазначав, що відшкодування моральної шкоди повинно, у принципі, бути частиною низки доступних засобів юридичного захисту, якщо порушення права на особисту безпеку було здійснене ненавмисно або у справах, які стосуються не фактів жорстокого поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції, а радше нездатності державних органів захистити осіб від порушення їхніх прав за цим положенням. Проте це міркування жодним чином не зменшує зобов’язання щодо проведення розслідування та зрештою притягнення до відповідальності, зокрема, коли заявник перебуває під опікою та відповідальністю державних органів (див. рішення у справі «Сізарєв проти України» (Sizarev v. Ukraine), заява № 17116/04, пункт 120, від 17 січня 2013 року). Крім того, Суд неодноразово вказував, що у справах, які стосуються недбалості медичних працівників, важливо забезпечити, щоб обрані Урядом засоби були здатні привести до встановлення відповідальності відповідних лікарів (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Калвеллі і Чільйо проти Італії» [ВП] (Calvelli and Ciglio v. Italy) [GC], заява № 32967/96, пункт 51, ЄСПЛ 2002-I; «Во проти Франції» (Vo v. France), заява № 53924/00, пункт 90, ЄСПЛ 2004-VIII, та «Тарарієва проти Росії» (Tarariyeva v. Russia), заява № 4353/03, пункт 75, ЄСПЛ 2006-XV (витяги)).

5. У деяких справах Суд встановлював, що лише шляхом застосування кримінально-правових засобів юридичного захисту можна забезпечити розслідування події та збирання доказів відповідно до конвенційних вимог (див. рішення у справах «Міткус проти Латвії» (Mitkus v. Latvia), заява № 7259/03, пункт 76, від 02 жовтня 2012 року, та «Городович проти України» (Gorodovych v. Ukraine), заява № 71050/11, пункт 18, від 19 січня 2017 року). Наприклад, у справі «Міткус проти Латвії» (Mitkus v. Latvia) Суд дійшов висновку, що цивільне провадження не надало заявнику достатню можливість встановити факти, зібрати докази та дізнатися правду про обставини його зараження ВІЛ. У справі «Арская проти України» (Arskaya v. Ukraine) (заява № 45076/05, від 05 грудня 2013 року) стосовно недбалості медичних працівників, яка нібито призвела до смерті сина заявниці, Суд розглядав, чи могли доступні засоби юридичного захисту в їхній сукупності, як передбачало законодавство, так і на практиці, вважатися юридичними засобами, здатними встановлювати факти, забезпечувати притягнення до відповідальності винних осіб та надавати відповідне відшкодування потерпілому. Замість того, щоб оцінювати правовий режим in abstracto, Суд вирішив розглянути чи забезпечила правова система у цілому адекватний розгляд відповідної справи. (див. згадане рішення «Арская проти України» (Arskaya v. Ukraine), пункт 66). Таким чином, Суд наголосив, що надання відшкодування потерпілим є лише одним із аспектів зобов’язань держави, коли йдеться про захист життя та фізичної недоторканості особи. Воно також має супроводжуватися засобами, здатними встановити осіб, дії або бездіяльність яких призвели до заподіяння заявнику тілесних ушкоджень. У справі «Арская проти України» (Arskaya v. Ukraine) Суд встановив порушення статті 2 Конвенції з огляду на те, що національні органи влади не розглянули всі відповідні факти смерті сина заявниці та не встановили відповідальних осіб (див. пункт 71). Крім того, Суд вказав на відсутність належного національного законодавства, яке б встановлювало суворий порядок щодо лікування пацієнтів у ситуаціях, аналогічних ситуації сина заявниці (там само, див. пункти 90 та 91).

6. Ми також нагадуємо, що стаття 3 Конвенції покладає на державу обов’язок захищати фізичний добробут осіб, які знаходяться в уразливому становищі через перебування під контролем державних органів (див. рішення у справах «Денис Васільєв проти Росії» (Denis Vasilyev v. Russia), заява № 32704/04, пункт 100, від 17 грудня 2009 року, та «Баталіни проти Росії» (Bataliny v. Russia), заява № 10060/07, пункт 107, від 23 липня 2015 року). Неповноцінне та безпомічне становище, яке є типовим для пацієнтів, які тримаються у психіатричних лікарнях, потребує підвищеної уваги під час розгляду того, чи були дотримані положення Конвенції (див. рішення у справі «М.С. проти Хорватії» (M.S. v. Croatia (no. 2)), заява № 75450/12, пункт 98, від 19 лютого 2015 року), а державні органи мають продемонструвати особливу увагу гарантуванню безпечних умов, які відповідатимуть особливим потребам осіб з психічними захворюваннями (див. рішення у справі «Хіллер проти Австрії» (Hiller v. Austria), заява № 1967/14, пункт 48, від 22 листопада 2016 року).

Справа, яка розглядається

7. Повертаючись до справи, яка розглядається, ми зазначаємо, що тілесні ушкодження були заподіяні заявниці іншою пацієнткою інтернату, а керівництво інтернату несло повну відповідальність за поміщених на лікування осіб. У зв’язку з цим ми зазначаємо, що під час другого провадження відповідальність була поділена між інтернатом та пані Б. у співвідношенні 80 % та 20 % відповідно. Національні суди не навели підстав для такого розподілення відповідальності. Вони не встановили усіх обставин події, які призвели до заподіяння заявниці тяжких тілесних ушкоджень. Зокрема, не було встановлено, чи була Б. неосудною на момент події, оскільки у двох цивільних провадженнях було досягнуто різних висновків щодо цього (див. пункти 17 та 23 рішення). Отже, ми не вважаємо, що національні органи влади продемонстрували належну старанність при розгляді скарг на жорстоке поводження, встановленні усіх обставин справи та відповідальних осіб (див. рішення у справі «Вірабян проти Вірменії» (Virabyan v. Armenia), заява № 40094/05, пункти 177 та 178, від 02 жовтня 2012 року).

8. Крім того, провадження на національному рівні мало й декілька інших серйозних недоліків. Ані під час першого, ані під час другого провадження не було встановлено, хто саме був відповідальним за те, що заявницю помістили у ту саму палату, що і Б., яка нібито була відома своєю агресивно поведінкою, та на певний період часу залишили їх обох без нагляду. Хоча Уряд надав Суду посадову інструкцію санітарок інтернату, згідно з якою пацієнти психіатричних лікарень не мали залишатися без нагляду, залишається незрозумілим, чи були ці обов’язки доведені до відома працівників інтернату та, якщо це було дійсно так, то в якій мірі, та чи виконувались вони взагалі. Цей Суд неодноразово наголошував, що позитивні зобов’язання за статтею 2 Конвенції вимагають від держав впровадження норм, які зобов’язуватимуть лікарні, як державні, так і приватні, вживати усіх необхідних заходів для захисту життя їхніх пацієнтів (див. рішення у справах «Ойал проти Туреччини» (Oyal v. Turkey), заява № 4864/05, пункт 54, від 23 березня 2010 року, та «Ламбер та інші проти Франції» [ВП] (Lambert and Others v. France) [GC], заява № 46043/14, пункт 140, ЄСПЛ 2015 (витяги)).

9. Що ще гірше, дисциплінарне розслідування, яке б дозволило встановити усі обставини справи, у тому числі будь-які помилки в управлінні, підготовці та контролі за працівниками інтернату, ніколи не проводилося, незважаючи на пряму вказівку прокурора щодо цього. За цих підстав ми не можемо дійти висновку, що національні органи влади довели, що для встановлення справжніх причин нещасного випадку було докладено ретельні зусилля.

10. У зв’язку з цим ми вважаємо, що присуджене заявниці відшкодування з огляду на об’єктивну цивільну відповідальність інтернату не було достатнім засобом юридичного захисту на національному рівні, оскільки національні суди не встановили конкретних осіб, відповідальних за заподіяні тілесні ушкодження, та створені на місці механізми контролю. Національні суди не розглянули, чи могли існуючі норми щодо психіатричних установ та відповідальності їхніх працівників бути достатніми засобами для запобігання небезпеці для життя та здоров’я осіб, які в них утримувалися. Ми також наголошуємо на тому, що не були вжиті жодні заходи для запобігання аналогічним нещасним випадкам у майбутньому. Ці ключові недоліки, на жаль, не були взяті до уваги більшістю.

11. Наша оцінка фактів справи у світлі принципів, встановлених практикою Суду, не залишає нам іншого вибору, окрім як дійти висновку, що національні органи влади не дотрималися своїх зобов’язань за статтею 3 Конвенції.