Доцільність допиту дитини в суді для визначення її місця проживання

Сучасна теорія психології та практика судово-психологічної експертизи у справах пов’язаних зі спірними питаннями виховання дітей та встановлення їх місця проживання дозволяє впевнено стверджувати, що допит дитини у суді, яка не досягла 14 років, завжди є стресогенною для неї подією та вкрай малоефективною процедурою отримання інформації для встановлення об’єктивної істини.

По-перше, жодна дитина не може бажати бути допитаною у суді. Її поява у залі суду завжди обумовлена бажанням одного з батьків або ініційоване суддею. Необхідність встановлення місця проживання дитини через суд свідчить про те, що батьки не дійшли згоди з цього питання та знаходяться у конфлікті, якій, безумовно, негативно впливає на психологічний стан дитини. Поява дитини у суді та необхідність оголошення бажаного місця проживання є чинником погіршення її відносин з «необраним батьком».

При цьому, встановити аутентичність (справжність, істинність) вибору дитини є вкрай складним завданням з наступних обставин. Дитина, яка приходить до суду, для проголошення свого бажання проживати з одним із батьків у переважної більшості випадків обере того із батьків, з яким проживає на час допиту у суді (надалі «батько-співмешканець»). Особливо коли другий батько (надалі «батько-гість») обмежений у доступі до дитини, та коли на його шляху спілкування з дитиною чиняться перепони з боку батька-співмешканця.

Безумовно є випадки, коли дитина дійсно бажає проживати з тим з батьків, з ким і проживає, навіть якщо його поведінка не є досконалою, але коли дитина бажає жити з іншим батьком, виникає питання: чи може вона про це заявити у суді? З психологічної точки зору, для проголошення такої заяви дитина повинна мати дуже велику внутрішню силу, якою більшість дітей ще не володіють, яка притаманна навіть не кожній дорослій людині – силу протистояння системі в якій ти існуєш. Адже після зали суду дитина буде повертатися до свого будинку, де повинна буде продовжувати співіснувати з батьком-співмешканцем (в 14 років деякі діти вже готови об’явити бунт своїй системі, але це, саме окремі діти, більшість, все ж-таки, навіть після 14 років такої сили не мають).

Якщо до цього між батьками існував конфлікт та батько-співмешканець ініціював своїм клопотанням допит дитини у суді, дуже часто це свідчить про переслідування ним власної егоїстичної мети – доказати свою правоту та перемогу, вказати іншому батьку, що дитина його не любить (або любить значно менше), що дитина в ньому не має потреби тощо. Чи зможе в таких умовах батько-співмешканець на заяву дитини про бажання сумісного проживання з батьком-гостем не відреагувати покаранням?

Скоріш за все, в незалежності від масштабу (від прямої агресії, негативної оцінки висловлювань дитини, її обвинувачень у зраді до невербальної демонстрації свого незадоволення з використанням, наприклад, мовчання та «пози скривдженого»), негативна реакція буде мати місце, тобто допит у суді та відповідна заява дитини може спровокувати погіршення психологічних умов її існування поряд з батьком-співмешканцем. З вищезазначеного вбачається, що дитина, яка бажає проживати з батьком-гостем, не може про це заявити у суді, так як завжди буди існувати загроза отримати покарання вдома. Виникає питання про те, як само суддя може під час допиту дитини в залі суду відрізнити справжнє бажання від заяви під впливом обставин? Нажаль, у більшості випадків така можливість у судді відсутня, так як він не може зазирнути у буденне життя системи «дитина – батько-співмешканець».

Необхідно зазначити, що під час спроби встановити справжнє бажання дитини, суд може потрапити в пастку під назвою «залучення дитини до конфлікту лояльності», коли дитина відкрито демонструє вкрай негативне ставлення до батька-гостя, яке дозволяє суду впевнитися в тому, що батько-гість дійсно є «поганим батьком» та дитині буде краще без нього. Але насправді таке відношення може культивуватися та вирощуватися батьком-співмешканцем, в руках якого дитина стає інструментом розправи.

Конфлікт лояльності – це процес залучення дітей в конфліктні відносини батьків, свідомі чи підсвідомі дії та висловлювання батьків, іншого оточення дитини, які мають своєю метою зробити вибір між батьками. Конфлікт лояльності може проявлятися наступним чином: - батько просить дитину передати іншому батьку якесь повідомлення, вороже за своїм змістом; - батько розпитує дитину про іншого батька (його життя, нову родину, роботу, його недоліки тощо), при цьому сам не має можливості вести конструктивний діалог з іншим батьком та запитати це у нього напряму; - батько порівнює умови проживання дитини поряд з собою та поряд з іншим батьком, підкреслює недоліки останнього; - батько надає в присутності дитини негативну оцінку батьку-гостю; - батько запитує дитину кого вона більше любить тощо. В особливо складних випадках батьки (значно частіше матері) маніпулюють почуттями дитини (як позитивними так і негативними), наприклад провокуючи відчуття провини.

Матір говорить дитині: «Лікар сказав, якщо я буду нервувати, в мене може лопнути серце», після чого поступає наступне повідомлення: «Твій батько мене нервує». Дитині не складно зробити висновок про те, що батько є загрозою для життя матері та для її спокою необхідно від батька відмовитися. В таких умовах дитина навчається приховувати від матері свої відчуття до батька, не має права відкрито висловлювати свою прихильність до нього. Батьки, які вважають себе скривдженими колишнім подружжям, свідомо чи несвідомо шукають в дитині психологічну підтримку, милицю, на яку обпертися у складний час, камізельку, якій можна пожалітися, або союзника у дружбі проти колишнього. Тим самим батьки втягують їх у конфлікт лояльності, що пред'являє до дитини в психологічному плані дуже складні вимоги, калічить її особистість.

Відомий діяч у сфері судової психології, дитячий та судовий психіатр P. Гарднер помітив, що в ситуації висококонфліктного судового процесу діти часто демонстрували охоплення односторонніми звинуваченнями на адресу одного з батьків, відкрито демонстрували ненависть до нього. Для опису такого відношення дитини до одного з батьків Р. Гарднер ввів термін «синдром відкидання батька». Дану реакцію дитини автор розглядав як патологічну форму адаптації, що виникає під впливом другого з батьків, спрямованого на саботаж відносин дитини з відкиданими батьком і зміну ставлення дитини до нього. Вороже ставлення дитини до окремо проживаючого батька може виникати (звісно не завжди) у відповідь на усвідомлену або неусвідомлену маніпулятивну поведінку батька, з яким дитина проживає.

На думку Р. Гарднера, синдром відкидання одного з батьків є реакцією дитини на поведінку батька-співмешканця. Вчений вважає, що при вираженому відкиданні дитиною одного з батьків психотерапевтичне втручання неефективно, тому необхідно передати дитину на виховання відкиданого батька. Інші автори висловлювали незгоду з категоричною позицією Р. Гарднера та вважали, що «синдром відкидання батька» є реакцією дитини на комплекс факторів: індивідуально-психологічні особливості особистостей батьків; особливості поведінки всіх членів родини; психологічні проблеми батьків; дефіцит батьківської уваги, ворожість, непослідовність виховної концепції батьків; психологічна вразливість дитини; виражена ворожість батьків один до одного тощо. У зв'язку з цим підкреслюється, що при наявності відкидання дитиною одного з батьків, в тому числі при відмові від спілкування з ним, необхідно в комплексі досліджувати, як особливості самої дитини та батька-співмешканця, так і особливості відкидаємого батька.

Необхідно вказати, що окрім зазначених вище випадків існує значно менш радикальна «сіра зона», в якій, наприклад: дитина підсвідомо залучається матір’ю до конфлікту лояльності, але і не чинить перепон у спілкуванні з батьком; матір транслює дитині негативне ставлення до батька, але і батько чинить так само; дитина бажає проживати з батьком, так яв в нього немає заборон, а матір вимагає дотримання правил, при цьому батько є незрілою особистістю, яка не готова нести відповідальність за здоров’я дитини тощо. Таким чином вбачається, що вирішувати питання місця проживання дитини за допомогою її допиту у суді до досягнення нею 14 років, з психологічної точки зору, є небажаною та неефективною процедурою, яка має високу потенцію негативного впливу на життя дитини (стресогенність, погіршення відносин з батьками). Саме для вирішення таких питань суд може залучити кваліфікованого фахівця в галузі психології шляхом призначення судової експертизи. Допит дитини має бути крайньою мірою, коли всі інші способи отримання психологічної інформації вже втілені, але питання залишається для суду неоднозначним.

При цьому, на думку автора, такий випадок може скластися за умов низької якості психологічного дослідження (недокваліфікованості фахівця), або появи на шляху психолога перепон у отриманні психологічної інформації (неявка на дослідження, ненадання матеріалів тощо), так як комплексна та всебічна оцінка сімейної ситуації та психологічного клімату у родині, у переважній більшості випадків, дозволяє психологу зробити однозначний та категорійний висновок, стосовно психологічно більш сприятливого для розвитку дитини місця проживання, з урахуванням її думки, її психологічного стану та психологічних умов проживання з кожним із батьків.

Автор статьи: Журавлёва Маргарита Олеговна, експерт в галузі психології, кандидат психологічних наук Журавльова М. О.