15.02.2017 | Автор: Ющенко Т
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

До питання застосування практики ЄСПЛ: Хто не хоче захищати права людини шукає причини, а хто хоче – можливості.

Впродовж двадцяти років з часу ратифікації Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод в нашій державі багато робилося для подолання проблеми невміння або небажання застосовувати Конвенцію, протоколи до неї та практику Європейського суду з прав людини: видавались збірки рішень ЄСПЛ, здійснювались наукові дослідження різних аспектів правової природи і застосування ЄКПЛ, організовувались різні заходи, спрямовані на навчання суддів, адвокатів, юристів основним азам роботи з Конвенцією та практикою ЄСПЛ. В 2015 році було навіть запроваджено рейтинг суддів, які найбільш вдало застосовують практику Європейського суду.

Аналізуйте судовий акт: Зупинення провадження у справі скасовується з підстав порушення права сторони на розгляд справи у розумний строк відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (ВСУ від 1 лютого 2017р. у справі № 6-1957цс16)

   Втім людська безпосередність за принципом «а баба Яга проти» зумовлює виникнення ситуації: одні правники невпинно поглиблюють свої знання прецедентної практики Європейського суду з прав людини та вчаться її правильно застосовувати, інші - намагаються нівелювати ці процеси та піддати сумніву аксіоми.

   Приводом для такого невтішного висновку слугували: 1) ухвала судді ВСУ від 21 квітня 2016 року у справі №6-756ц16 [http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57345903]; 2) нещодавня стаття в виданні «Закон і Бізнес» під красномовною назвою «Не згадуйте Конвенцію всує» [http://zib.com.ua/ua/127555-posilannya_vsu_na_rishennya_espl_yaki_oficiyno_ne_perekladen.html].

А тепер по черзі.

   Зміст означеної ухвали судді ВСУ викликав чималий ажіотаж в професійних спільнотах в мережі Facebook. І ось чому. Звертаючись до Верховного Суду України, заявник послався на висновки рішень ЄСПЛ, ухвалених відносно Польщі та Грузії, як такі, що підлягають врахуванню органами державної влади України. Відхиляючи цей аргумент, суддя ВСУ зазначив наступне:

«Так, дійсно відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Одночасно, у статті 1 цього Закону зазначено, що поняття «рішення» за вказаним законом означає: а) остаточне рішення Суду у справі проти України,  яким визнано  порушення Конвенції про захист прав  людини  і основоположних свобод; б) остаточне  рішення Суду щодо справедливої сатисфакції у справі проти  України;  в)  рішення Суду  щодо  дружнього  врегулювання  у справі  проти України; г) рішення Суду про  схвалення  умов  односторонньої  декларації  у  справі  проти України. А згідно з частиною першою статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. У наведених вище справах Україна не була стороною, тому положення вказаних рішень Суду не мають прецедентний характер у даній справі та не можуть бути застосовані до правовідносин щодо обчислення судового збору, його сплати, а також звільнення осіб від його сплати, які регулюються національним законодавством України. Щодо доктринального характеру рішень Суду, то доктринальні положення не є джерелом права за українським законодавством».

  Подібне обмежувальне тлумачення положень Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» викликає щонайменше подив.

   Стаття 17 означеного Закону передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього ж Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду. При цьому йдеться в ній саме про «практику Суду».

   В свою чергу, дефініція поняття «практика Суду» міститься в ч. 1 ст. 1 Закону, відповідно до якої під вказаним під ним розуміється практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Тобто мається на увазі весь загал ухвалених ЄСПЛ рішень, а не лише ті, що стосуються України. Більш того, в Законі України Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» немає жодного положення, яке б забороняло застосовувати рішення чи ухвали ЄСПЛ, постановлені щодо інших країн.

   Що стосується висновку судді ВСУ про необов’язковість доктринальних положень рішень ЄСПЛ. Варто нагадати, що правотворчість будь-якого суду має свої межі. І в перу чергу вона обмежується доктринальними основами: суддя не вільно створює в процесі правозастосування, а скоріше - знаходить оптимальну для данного випадку правову ідею. В цьому найкраще прослідковується зв'язок науки та практики.

    Для повноти розуміння досліджуваної проблематики варто звернутись до основи основ - принципів європейського права. Одним з таких є stare desisis – правовий принцип, згідно з яким судді зобов’язані поважати правові позиції – прецеденти, які були створені попередніми судовими рішеннями. Назва принципу була взята з латинського крилатого виразу «Stare decisis et non quieta movere», що в перекладі означає «стояти на вирішеному та не порушувати спокій». При застосуванні даного принципу діють два правила. Згідно з першим, рішення, які були ухвалені вищим судом мають обов’язкову силу та не можуть бути змінені нижчим судом. За другим правилом суд не повинен скасовувати свої власні прецеденти, поки для цього не з’явиться обґрунтованих підстав.

  Принцип stare decisis з одного боку, спрямований на стабілізацію судової практики, тобто дотримання правової визначенності, а з іншого - перетворює судові рішення на джерела права, оскільки надає їм обов'язкової юридичної сили. ЄСПЛ в рішеннях часто вживає формулювання: «за постійною практикою Суду», а також посилається у дужках на свої попередні рішення з схожих справ, відтак фактично послуговується означеним принципом у своїй діяльності. Закріплення ж на рівні процесуальних законів правила про обов’язковість врахування практики Європейського суду з прав людини та правових позицій Верховного Суду є також нічим іншим як впровадженням принципу stare desisis у вітчизняну правозастосовну діяльність.

Аналізуйте судовий акт:  Поновлення судом строку оскарження без обгрунтованої підстави є протиправним, порушує принцип правової визначеності та право на справедливий суд (ЕСПЛ, ст. 6 Конвеції про захист прав людини і основоположних свобод)

    Наша держава визнала юрисдикцію ЄСПЛ порівняно недавно, в той час, як дана судова установа діє починаючи з 1959 року. Логічно, що за весь період своєї діяльності Європейським Судом було розглянуто величезну кількість справ, сторонами яких біли різні європейські держави. У зв’язку з цим, ЄСПЛ була сформульована чимала кількість правових позицій щодо застосування положень Конвенції. Власне її текст містить небагато висловів, що визначають принципи і доктрини, на підставі яких здійснюється захист гарантованих нею прав і свобод. Їх значення в усій різноманітності змістовних проявів розкривається саме у практиці Європейського суду з прав людини. Відповідно до статті 32 ЄКПЛ Європейський Суд є органом, правомочним тлумачити положення Конвенції та протоколів до неї. І саме ця міжнародна судова інституція визначає правильний варіант розуміння сенсу та змісту закріплених в Конвенції норм і правових понять.

    Вважаю за необхідне окремо звернути увагу на те, що у справі «Опуз проти Туреччини» Європейський суд визнав наявність де - факто erga omnes (з лат. «щодо всіх») ефекту своїх рішень, вказавши на необхідність брати до уваги його висновки навіть у рішеннях щодо інших держав-учасниць: оскільки Суд надає остаточне авторитетне тлумачення прав і свобод, визначених у Розділі 1 Конвенції, він розглядає, чи прийняли національні органи влади достатньою мірою принципи, що випливають з його рішень щодо аналогічних питань, навіть якщо вони стосуються інших держав.

   Отже, необгрунтоване обмеження у застосуванні прецедентної практики Європейського Суду (застосування лише тих рішень, які були ухвалені відносно України) є абсолютно невиправданим та безпідставним.

   Перейдемо до аналізу іншої точки зору. Коротко. Автор публікації -юрист з м. Києва А. Веніамінов прийшов до висновку, що «оскільки конвенція та практика ЄСПЛ визначають права й обов’язки громадян, національні суди можуть посилатися лише на ті вердикти Євросуду, які офіційно перекладені українською та оприлюднені в установленому законом порядку». Більш того, автор стверджувально заявляє, що застосування рішень Європейського суду, які офіційно не перекладені державною мовою та не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є прямим порушенням конституційних прав громадян. До речі, чи зумисне чи ні, але слово Конвенція юрист чомусь пише з маленької літери (!) Втім важливо інше. Цей тезис фактично є звинуваченням всіх суддів, які викладаючи мотивувальні частини судових рішень посилаються на рішення ЄСПЛ, що не мають офіційного перекладу.

Аналізуйте судовий акт: Підписка про невиїзд тривала 9 років, і тільки завдяки рішенню ЕСПЛ – пропозиції про дружнє врегулювання була скасована слідчим суддею ( Дзержинський районний суд м. Харкова від 05 грудня 2016р. у справі № 638/18641/16-к)

    Варто зазначити, що порядок здійснення національними судами посилання на Конвенцію та практику ЄСПЛ встановлено ст. 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Згідно з приписами частини третьої вказаної норми, у разі відсутності перекладу рішення та ухвали ЄСПЛ суд користується оригінальним текстом. Оригінальні тексти рішень оприлюднені та міститься на офіційному сайті http://hudoc.echr.coe.int/eng. Кожен, в тому числі суддя, має безперешкодний доступ до цього ресурсу.

   В Рекомендації Rес (2002) 13 Комітету Міністрів Ради Європи державам- членам Ради Європи про опублікування і поширення в державах-членах Ради Європи текстів Конвенції та постанов і рішень Європейського Суду від 18.12.2002 року, сформульовані зобов’язання держав щодо перекладу і поширення рішень Європейського Суду, одним з яких є забезпечення судових органів текстами відповідних прецедентних рішень у друкованій та/або електронній формі (CD-Rom, DVD тощо) чи обладнанням, необхідним для доступу до практики Суду через Інтернет. Обладнанням з доступом до мережі Інтернет судді забезпечені. Якщо суддя досконало володіє англійською, то хіба можна безапеляційно стверджувати, що застосування ним рішень ЄСПЛ, які не мають офіційного перекладу, є порушенням конституційних прав громадян? Навпаки, в Конституції України зазначено, що закріплені в ній права та свободи не є вичерпними. Саме для захисту всієї повноти прав людини і працює Європейський Суд, формулюючи правові прецеденти. Таким чином, хто не хоче захищати права людини шукає причини, а хто хоче – можливості.

   На моє переконання, остаточну крапку в суперечках з приводу порядку застосування вітчизняними судами практики ЄСПЛ повинен поставити новий Верховний Суд. Саме ця судова установа повинна сформувати концептуальні підходи і методи використання судами європейських стандартів, розробити рекомендації щодо правильного та однакового застосування ними при здійсненні правосуддя норм Конвенції і практики Європейського суду. Coming soon… 

Аналізуйте судовий акт: "Бочан проти України" - друге рішення Велика Палата ЄСПЛ від 5 лютого 2015р. у справі № 22251/08

13
Нравится
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення